Привіт усім! Під час підготовки цього дайджесту ми слухали групу SINOPTIK з Донецьката надихались донбаськими жінками, які перетворюють міста, запускають з нуля роботу вишу, перепливають Босфор, встановлюють недосяжні спортивні рекорди та проривають інформаційну блокаду у своїх селах; тестували онлайн-запис до лікаря –  послугу, яка доступна жителям Бахмута; із зацікавленням читали репортаж з музеюу Станиці Луганської, де недавно, вперше за час війни, відкрилася виставка «Прядка, шабля та олень»; здивувалися, колидізналися, що у “сірій зоні” функціонуєсправжнісінький та єдиний в Українібуддійський монастир;сміялися з жартів команди з Дружківського інтернату, які “запалювали” у “Лізі сміху”. Всім святкового настрою та приємного читання!

#FreeЛЮДИ

Обираємо 8 жінок з Донецької та Луганської областей, які своєю енергією та рішучістю надихають інших.

Євгенія БЕЛИЦЬКА (Горлівка) – за силу волі та розвиток в ім’я майбутнього.

Ректорка Горлівського інституту іноземних мов розпочала життя з чистого аркуша.

Викладачі не схотіли залишати своїх студентів та вирішили поновити роботу ВНЗ – у Бахмуті.

Вони знайшли декілька занедбаних будівель, умовили місцеву владу піти назустріч та оселилися прямо у нетрях. Перший ремонт зробили за власний рахунок,  скидаючись зарплатами всім викладацьким складом. Пізніше донорами виступили уряд Чехії та Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

Народний депутат України Мустафа Найєм після відвідування інституту поділився своїми враженнями: «Дивовижно вільні студенти. Вони живуть в м’яко кажучи не кращих умовах, війна зовсім поруч, самі відбудовують власний ВНЗ та при цьому примудряються дивитися на світ відкритими очима. Дуже  хочеться застати їхнє повернення додому та відродження Донбасу новим поколінням.»

Карина ЯНЧУК (Сєвєродонецьк) – за феноменальні спортивні досягнення

Каратистка Карина Янчук — справжня гордість українського спорту. Карина завоювала одразу три золоті медалі на Дефлімпіаді 2017 р. Дівчина перемогла попередню чемпіонку світу з рахунком 5:0, вирвала десять балів у командних боях, і в фіналі просто розбила спортсменку з Росії – це абсолютна першість!

За всю історію Дефлімпійських ігор жоден спортсмен ще не завойовував три «золота». І тепер цей недосяжний рекорд встановила феноменальна дівчина з Сєвєродонецька, яка з першого року життя позбавлена слуху.

 

 

Марія ПОДИБАЙЛО (Маріуполь) – за характер та об’єднання людей навколо ідеї волонтерства

Марія – очільниця волонтерської організації «Новий Маріуполь» та старша викладачка кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету.

Ще її називають «Берегинею Маріуполя». 25 років тому Марічка приїхала з Тернопільської області на навчання на Донеччину  і так і залишилась тут. Вона, мати трьох дітей, виявила свій характер та організаційні здібності в найскладніші для Маріуполя часи – навесні та влітку 2014 р.,   коли вдалося відстояти місто і не віддати загарбнику.

Вдень вона волонтерила – їздила на передову до українських солдатів, плела «мари», шила дощовики, шукала аптечки, а потім йшла до інституту – на сьому та восьму пару.

 «Тепер, якщо ми хочемо утримати ситуацію, нам необхідно «зшивати» суспільство, об’єднувати людей. Боротьба за людей – це те, чим мають займатися і чиновники, і депутати, і військові. Зможемо ми захистити своїх громадян, їхні права, забезпечити людей роботою, тоді зможемо захистити й Україну», – вважає вона.

Любов ЯКИМЧУК (Луганськ) – за творчість та віру у земляків

Поетеса Любов Якимчук – одна з найвпливовіших представниць сучасної української культури. Її книга віршів «Абрикоси Донбасу» потрапила до списку кращих книг десятиліття, а в 2017 р. вірші Любові увійшли до книги «Порода» – збірки творів авторів, які народилися в Луганській та Донецькій областях.

Луганчанка не боїться своєю творчістю кинути виклик Юрію Андруховичу, який заявляв про «можливість відділити Донбас та Крим». Роз’єднання дорівнює смерті – ця тема тепер проходить червоним рядком у віршах Якимчук.

…не кажіть мені про якийсь там Луганськ

він давно лише ганськ

лу зрівняли з асфальтом червоним

мої друзі в заручниках —

і до нецька мені не дістатися

щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів…

Наталія ЄМЧЕНКО (Донецьк) – за нові виклики та втілення мрії

До 2014 року Наталію знали як директорку з коммунікацій корпорації SCM Рината Ахметова та одну з найвідоміших в Україні спікерок.

Останнім часом вона розкрилася як людина, яка своїм прикладом доводить, що все можливе, якщо сильно цього захотіти та зробити крок за кроком на шляху до мрії. Вона, мама чотирьох дітей, активно займається спортом та стала співзасновником LIVE.LОVE, пробігла марафон (42 км) та перепливла Босфор (6,5 км). В одному з інтерв’ю вона сказала, що “для мене біг – це маленька перемога над собою та своїми сумнівами. Біг змінює мене у правильний бік».

Одна з фраз, що характеризує Наталію та її життєві принципи: “Терплячий завжди перемагає сильного”. 

Лілія ЦИБІНА (село Малинове Станично-Луганського району) – за креатив та прорив інформаційної блокади

Мешканці прифронтового села Малинове Станично-Луганського району Луганської області Лілії Цибіній набридло дивитися по телебаченню виключно російські та «еленерівські» програми. Інформаційну блокаду родина Цибіних вирішила прорвати самостійно: не чекаючи допомоги від Мінінформу, встановила у себе на городі 30-метрову комунікаційну вежу!

Першою справою Цибіни провели до села якісний інтернет, а у чиновників просили поставити ретранслятор – правда, поки що безуспішно.

Восени минулого року господарство Цибіних дуже постраждало від пожежі, але активістка не здається, та своїм прикладом переконує інших, що життя у «сірій зоні»  аж ніяк не є безпросвітним. Якщо, звичайно, не опускати руки.

Світлана АГАДЖАНЯН (Дружківка) – за модернізацию міста та віру в людей

Переселенка з Донецька та громадська діячка Світлана Агаджанян робить з Дружківки місто, комфортне для людей. Це їй вдається зробити завдяки грантам від міжнародних та українських організацій, спрямованих на реалізацію соціальних проектів.

На околицях міста, у селищі Сурове, Світлана організувала місцевих жителів для створення «Алеї дружби».

Вони самостійно висадили декоративні дерева, встановили лавки та пісочниці, а місцеві підприємці подарували дитячий майданчик. До цього активістка займалася облаштуванням місцевої школи.

“Відчуваю, що є такі певні імпульси, поступово люди замислюються та починають вірити у свої сили. Створювати зміни – під силу кожному“, – переконує  Світлана. 

Ганна МОКРОУСОВА (Луганськ) – за силу духа та бажання рятувати людей 

Життя звичайної луганчанки круто змінилося навесні 2014 р., коли бойовики угруповання «ЛНР» кинули її до підвалу захопленої будівлі обласного СБУ, звинувачуючи в шпіонажі.

Звільнившись з полону, Ганна присвятила життя допомозі полоненим. Її громадська організація «Блакитний Птах» не тільки спряє пошуку зниклих безвісти у зоні конфлікту, але й займається психотерапевтичним супроводом тих, хто пройшов крізь пекло в’язниць та підвалів.

#FreeЗОНА

Чудовий репортаж зі Станиці Луганської.

Тут реалізується «Музей відкрито на ремонт» – проект самоорганізованої ініціативи ДЕ НЕ ДЕ, який пожвавлює життя музеїв на Донбасі за допомогою виставок, кінопоказів та лекцій.

У лютому, вперше за час війни, тут відкрилася виставка «Прядка, шабля та олень», на якою працювали сучасні українські художники.

Назва виставки іронізує над однотипними експозиціями краєзнавчих музеїв. Прядка – це умовна «світлиця» з предметами побуту, шабля – експозиції про війну та всього, що стосується воїнських обладунків, а олень – куточок природознавства з опудалами. Назва ставить питання про сучасне краєзнавство: чому у кожному музеї мають бути прядки, сапки тощо? Невже ми повинні ідентифікувати себе лише з цими речами?

Справжнісінький буддійський монастир у «сірій зоні»

Для багатьох мешканців Донецької області стане одкровенням те, що у селищі Ольгинка, неподалік Волновахи, вже багато років – чверть століття! – існує справжнісінький буддійський монастир, перший та поки що єдиний офіційно діючий в Україні.

З початком війни на Донбасі монастир опинився в «сірій зоні», тому зараз тут не так багато постояльців. Але монастир живе, бо східна мудрість вчить, що всі біди та війни рано чи пізно минають. Зараз у районі Ольгинки в плані бойових дій доволі спокійно, але на початку війни над жовтим дахом літали снаряди – тут була лінія фронту.

 #FreeНовини

 Жителі Бахмута першими у Донецькій області отримали можливість записатися на прийом до лікаря у режимі онлайн через сервіс «МійМедКабінет».

За допомогою нього можна обрати собі лікаря первинної ланки, дізнатися розклад роботи та записатися на прийом. Для реєстрації досить знати номер телефона та назвати дату народження. З квітня за допомогою сервісу «МійМедКабінет» у Бахмуті планують також виписувати електронні медичні рецепти.

#У прифронтовій Авдіївці стіни деяких будинків розмалюють віршами українських поетів.

Цим займуться активісти Poltava Poem у рамках проекту щодо популяризації української поезії та покращення зовнішнього обліку міст на Донбасі.

#У Мирнограді на 5 років позбавлення волі осудили співробітницю міграційної служби, яка за гроші вклеювала фото в паспорти людей, які мешкають на окупованій території, але без їхньої присутності.

#Донецькі ріелтори в оголошеннях про здачу в оренду або продаж нерухомості стали вказувати, чи «ловить» в будинку мобільний зв’язок від «Vodafone-Україна». Наявність українського мобільного зв’язку називають серед інших переваг житлової площі поряд з наявністю меблів, інтернету та побутової техніки.

#FreeДозвілля

Ньюсмейкерами та жартівниками тижня стали вихованці Дружківського психоневрологічного інтернату (багато хто з них переїхали з окупованого Шахтарська).

Вони взяли участь у «Лиге Смеха» в Одесі та підкорили залу своїм гумором. Тренери та глядачі аплодували стоячи! Під час перегляду ми і самі не змогли стримати емоції – Дружківка прекрасна і зворушлива!

Підписуйтесь та читайте нас також в Telegram.

Версія дайджесту#2  російською мовою можна читати за посиланням: http://telegra.ph/Vypusk-2-03-07,  англійською мовою доступна тут: https://goo.gl/obPN5B

Перше число дайджесту можна подивитися тут: https://goo.gl/j8q7of  (версія українською мовою : https://goo.gl/LiyaJJ ).

#Ваш Донецький прес-клуб

Как правило, термин «фекальный насос» ассоциируется с очисткой выгребных ям. На самом деле, область применения оборудования значительно шире. Его назначение — откачка вязких сред с плотными фракциями различного диаметра. Фекальные насосы применяются коммунальными и промышленными предприятиями, аварийными службами.

Фекальный насос идеален для выкачки выгребных ям при отсутствии централизованной канализации. Он применяется в самых различных областях, где может потребоваться очистка стоков. Рассмотрим, как правильно выбрать устройство для выгребной ямы или откачки стоков на предприятии.

 

Какой выбрать фекальный насос: особенности строения

Фекальный насос — миниатюрная насосная станция, оборудованная электродвигателем. Мотор передает движение колесу посредством ведущего вала. В процессе работы помпа откачивает сточные воды, накапливает их, очищает и выпускает в место, предназначенное для слива. Преимущество подобной принудительной канализации в том, что перемещение стоков возможно не только в горизонтальном направлении, но и в вертикальной плоскости. Это касается даже сильно загрязненных вод. При наличии такого оборудования бытовая канализация может быть проведена без уклона. При наличии крупных фракций загрязнений целесообразно приобрести модель с измельчителем.

Классификация насосов

В зависимости от особенностей конструкции, различают фекальные насосы двух видов:

• Погружные. Для изготовления их используются высокопрочные материалы, стойкие к агрессивным средам (нержавейка, чугун). Корпус выполнен герметичным, чтобы избежать проникновения влаги внутрь. Такие насосы устанавливают ниже уровня стоков;
• Наружные. Главное их преимущество — простота и надежность в эксплуатации. Насосы устанавливают вне емкости со стоками. Ограничивающий фактор — размер твердых фракций (не более 5 мм).

Как выбрать фекальный насос: основные критерии

Факторы, которые учитываются перед тем, как купить дренажный насос для канализации:

• рабочая температура жидкости;
• наличие автоматики;
• измельчение примесей;
• материал изготовления корпуса;
• мощность;
• высота подъема.

Перед покупкой необходимо определиться, в каких условиях будет эксплуатироваться устройство. Не все модели могут работать при высокой температуре. Этот параметр указывается в технических характеристиках модели.

Наличие автоматики существенно упрощает пользование оборудованием. Автоматическое включение/выключение рекомендовано в том случае, когда нет возможности контролировать рабочий процесс постоянно. Удобны модели, оснащенные автоматизированным поплавковым выключателем.

При прочих равных условиях, желательно остановить выбор на модели, оснащенной измельчителем твердых частиц. Для измельчения применяется острый лопастный нож, установленный на входе.

Немалое значение имеет материал изготовления корпуса. Особенно это важно для погружных моделей, испытывающих значительные нагрузки. Оптимальные материалы для изготовления корпуса — нержавеющая сталь или чугун. Модели с корпусом из пластика пригодны для периодического пользования.

Высота подъема — один из ключевых параметров. Конкретный выбор зависит от глубины выгребной ямы. Расстояние прокачки по горизонтали, в зависимости от мощности двигателя, достигает 100 метров. Одноименный параметр в вертикальном направлении значительно меньше — 3-7 метров.

Еще один существенный параметр выбора — мощность двигателя. Для бытового использования пригоден маломощный насос, для промышленных предприятий — модель с выносливым и мощным мотором. От этого зависит качество и быстрота откачки сточных вод.

Влияют на выбор модели и такие характеристики:

• глубина погружения;
• расстояние перемещения;
• максимальный размер твердых фракций;
• производительность устройства;
• диаметр трубы, используемой для транспортировки стоков.

Важный момент — маркировка устройства. Если в ней присутствуют только цифры, — значит, насос предназначен для перекачивания слабо загрязненных стоков с твердыми включениями до 5 мм. Буква «Ф» в маркировке означает, что устройство может перекачивать среды с твердыми длинноволокнистыми включениями до 35 мм в диаметре. Маркировка с буквой «Н» — свидетельство того, что корпус насоса выполнен из нержавейки и может применяться в химически агрессивных средах.

На правах рекламы.

У Бахмутській громаді майже чотириста дітей з інвалідністю, з них 70 виховують одинокі матері, 9 – одинокі батьки. Щоб зрозуміти причини цього та дослідити, чи впливають на це гендерні стереотипи, ми провели своє опитування, поговорили з матерями, що залишилися без чоловіків, психологами, соціальними працівниками та татом, який не покинув родину.

Тато поїхав на заробітки і не повернувся

«Після того, як тато дізнався про діагноз, він почав потроху усуватися від нас. Йому було простіше не мати справу з психіатричними клініками, реабілітаційними центрами, масажами, дефектологами, логопедами. Ми стали тягарем, і він вирішив завести собі іншу сім’ю», – каже Олена Воронова. Олена – медична працівниця. У неї невелика зарплата, але жінка вірна своїй професії.  В три роки у її доньки Лізи виявили аутизм. Діагноз поставили в обласній психіатричній лікарні, куди Олена звернулася за направленням логопеда, яка до цього пів року намагалася “розговорити” дитину.

Чоловік Олени  поїхав на заробітки, вона чекала  його вдома, сподівалася, що він допоможе оплатити реабілітацію доньки, але з-за кордону він не повернувся і  нічого не пояснив ні дружині, ні дитині. Пізніше прийшла повістка в суд – він подав на розлучення, зробив довіреність на матір і більше в Україну не повертався. На той час Лізі було майже п‘ять років. Навіть коли Олена  залишилася з донькою сама, вона шукала можливості поєднати роботу з вихованням. 

«Було прикро за дитину. Вона дуже важко переносила – різко змінювалися емоції. Сидить на лавці з сусідками і починає плакати – сльози струмком біжать і бабусі разом з нею. Бачили, як дитина переживає. Ми три місяці ходили по психологам і в садку психолог багато з нею працював», – згадує жінка.

Дитині було важко зрозуміти, чому батько, який нещодавно був поруч, не відповідає на телефонні дзвінки і не повертається додому. Жінка каже, що за сім років вони жодного разу не бачилися, не говорили, не отримували допомоги.

«Мені здається, що сучасні чоловіки не лише не хочуть брати участь у вихованні дітей і виконувати домашню роботу, а й чекають, що жінка фінансово їх забезпечить», – говорить Олена.

Провідна психологиня Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді Регина Ситник каже, що у родинах, де виховуються діти з інвалідністю,  у батьків існує активна або пасивна позиція. У випадку останньої батьки часто перекладають відповідальність за розвиток і успіхи дитини на фахівців, не працюють з нею  вдома, сприймають її як неповноцінну і нездатну до опанування навичок і знань. Батьки з активною позицією підвищують свої компетенції, постійно навчаються разом з дитиною, відповідно такі зусилля значно покращують результати.

«Я завжди вірила в свою дитину. Знала, що якщо я зараз спрямую всі сили в її навчання, соціалізацію, то це обов’язково дасть плоди. У школі мені теж говорили, що ми відстаємо. Я просила дати нам час. Так і вийшло: за два з половиною роки на інклюзії, працею всього педколективу (психолога, логопеда-дефектолога, помічника педагога) Ліза почала читати, вчити вірші, відповідати біля дошки», – пояснює жінка.

Зараз Ліза Воронова у 5-му класі. Їй все ще важко дається математика, вона може плутати букви при читанні, та Олена не має страхів щодо майбутнього доньки:

«Ліза має хороші дані – зріст і зовнішність, не соромиться камери, знімає відеоролики, замислюється про модельну кар’єру. Вона цікавиться б’юті сферою. Моя сестра займається манікюром і їй це теж дуже подобається».

Успіхи Лізи дуже тішать Олену,  але вони мають свою ціну. Фізичне і моральне навантаження у догляді за дитиною, а потім ще й хворою мамою, призвели до того, що жінка перенесла серйозні захворювання.

«Було дуже важко. Мій організм не витримав і здався:  у мене знайшли онкологію, в 31 рік я перенесла гіпертонічний криз. Зараз, Слава Богу, все добре у мене, дитину трошки підтягла в навчанні», – розповідає вона.

І за себе, і за тата

Бахмутчанка Альбіна Гребенюк об’єднала батьків важкохворих дітей у громадську організацію “Бахмут особливий”. Альбіна сама виховує доньку Олександру, у якої ДЦП. Вона каже, що під час вагітності жінка розраховує на підтримку близьких в подальшому. Сподівається,  що разом з нею вихованням дитини буде займатись команда помічників – тато, мама, бабусі, дідусі; що вони підстрахують: відведуть на масаж, погуляють з дитиною, щоб мама могла перепочити.

«У мене не було половини цієї команди. Це таке вигорання! Я приходила до своєї бабусі і цілий день мила, прала, прасувала, щоб вона була з Сашкою, а я змогла переключитися. Я колись на реабілітації у Трускавці прочитала, що мами діток з інвалідністю в Україні помирають у 50-55 років», – каже Альбіна.

За її словами, причиною розлучення з чоловіком стало питання грошей. Чоловік мав достатньо велику зарплату, працював металургом, а напередодні пологів родина придбала дім і машину.

«Він злякався, коли я стала озвучувати вартість ліків і реабілітації. Я думаю він порахував, що будинок, швидше за все, буде проданий, земельні паї будуть продані на чорному ринку. Вся зарплата буде йти на лікування. Моря не буде. Після того, як Саші встановили діагноз, у нас ніколи не було більше спільного бюджету», – розказує жінка. 

Один на один з проблемою

«Що з цього може вирости?» – ці слова лікарки-неонатолога Альбіна не забуде ніколи. Саша народилася з вагою 1,7 кілограмів і опинилася у групі ризику. На думку Альбіни, ситуацію у родині погіршила невідомість і невизначеність – лікарі нічого не пояснювали. Незважаючи на те, що у 9 місяців Саша не могла сидіти, педіатриня пропонувала зачекати і переконувала: передчасно народжені діти розвиваються повільніше.

«Я залишилася один на один з Сашею і цією проблемою. Було відчуття, що я стою в сипучому піску: лікарі на горі, а я прошу простягнути мені руку допомоги. Я відчуваю, що щось йде не так, але не знаю, що робити. І коли в Донецьку на прийомі лікар у мене запитав: «А у дитини інвалідність оформлена?» – це було ударом», – згадує Альбіна.

Провідна психологиня Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді Регина Ситник говорить, що коли батьки дізнаються про діагноз дитини – обидвоє знаходяться у стресі та не знають, як на цю інформацію реагувати: «Можливо, тут також допоможуть профілактичні бесіди з медичними фахівцями, які б дали поради щодо догляду за дитиною. Сімейна психотерапія могла б допомогти цю кризу подолати разом».

Альбіна не засуджує чоловіків, які залишають своїх дітей. Каже, що знає і протилежні випадки: коли батьки, попри важкий діагноз першої дитини, зважуються на другу і виховують спільно. Знає вона і родину, де дитина з ДЦП взагалі не сидить в колясці (хлопчик весь день знаходиться у мами на руках), при цьому батьки  розподіляють  обов’язки: тато прасує, готує їсти.

Що каже статистика?

У Бахмутській громаді проживає 396 дітей з інвалідністю, 70 з яких виховують одинокі мами, а 9 – одинокі батьки. Таку інформацію надали нам в Управлінні праці та соціального захисту Бахмутської міської ради. Проте ці дані не відображають повної картини: адже жінку, що народила дитину в шлюбі, а потім розлучилася, законодавство не вважає одинокою мамою.

В Україні майже 162 тисячі дітей отримують соціальну допомогу по інвалідності. У відповіді на наш запит до Мінсоцполітики, нам повідомили: даних щодо кількості дітей, які ростуть без батька, не мають. 

Докторка соціологічних наук, дослідниця та експертка з гендерних питань Олена Стрельник каже, що дізнатися, скільки дітей з інвалідністю виховується без батьків, сьогодні неможливо.

«Матерями-одиначками не вважаються розлучені жінки. Проте, якщо мама має статус одиначки, вона насправді може перебувати у відносинах. Можливо, перепис населення міг би трохи прояснити питання. В 95% неповних сімей саме чоловік йде з родини. Там, де дітей виховує чоловік, це частіше за все пов’язано зі смертю матері. В нас немає даних про те, скільки чоловіків йдуть з сім’ї, коли дізнаються про інвалідність дитини», – говорить Стрельник.

Щоб дізнатися думки жінок про те, чому чоловік пішов з родини, ми провели власне опитування.

«Не кожен чоловік готовий нести цей тягар, легше розвернутися і почати нове життя зі здоровими дітьми», «морально нестійкий», «слабак», «боїться труднощів», «я сама від нього пішла – він назвав мого сина “воно“», – такі відповіді залишили мами, які виховують дітей самостійно. Половина матерів відповіли, що гендерні стереотипи погіршують ситуацію, або слугують виправданням покинути родину. На думку наших героїв, на рішення чоловіка не відмовлятися від дитини і взяти частину відповідальності за родину впливає виховання чоловіка та позиція його батьків у цьому питанні.

Дитина “не виправдала надії”

На обслуговуванні у Галини Червоної, соціальної працівниці Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, знаходиться 15 родин, які виховують дітей з інвалідністю. Вона каже, що у кожної родини свої причини розлучення, але батько часто залишає родину, бо не може прийняти дитину такою, якою вона є, взяти на себе більше обов’язків і відповідальності.

«Чоловік очікував дитину і мав якісь плани, а тут раптом дитина не виправдала надії. Додаються  матеріальні труднощі – лікування дуже дорого коштує», – каже Галина Червона.

Фахівчиня пригадує ситуацію, що нещодавно сталася в родині, яку вона супроводжує:

«Батьки довго очікували третього хлопчика, а коли він народився, розійшлися. Мама сказала, що краще буде сама виховувати  і їй ніхто не буде докоряти, що ця дитина не така, як інші. Це нормальна родина, батько не вживає алкоголю. Вони переїхали сюди у 2015 році».

Зі встановленням діагнозу дитині, батькам потрібно змінювати своє життя, розподіляти між собою нові обов’язки, з’являється додаткове матеріальне і моральне навантаження. Чоловік більше не є центром уваги, бо жінка більшість часу починає приділяти дитині.

«Чи сприяють цьому гендерні стереотипи? Так, мабуть.  Жінка, вихована у ролі матері, жертвує своїм життям заради дитини, а батьки, в основному, тікають від проблем і знаходять собі іншу родину», – вважає соціальна працівниця.

За можливості Центр соціальних служб надає сім’ям гуманітарну допомогу, дітей залучають на свята. У центрі працює Батьківський клуб, де можна залишити дитину зі спеціалістом на кілька годин. Це – популярна послуга, адже коли 24 години на добу знаходишся з дитиною, навіть кілька годин наодинці допомагають відволіктися і зробити справи поза домом. Проте не всі діти можуть сприймати гучні звуки, а деякі мами не звикли до великої компанії:

«У нас була родина – мама з сином. Вони вперше прийшли до нас, коли йому було 10 років. Жінка дуже сором’язлива, боялася щоб дитину ніхто не образив. Перші відвідування вони сиділи окремо, як їжаки. Цього року  на свята хлопчик уже усміхався».

Тато, який не злякався

Олександр (ім’я змінено – авт.) разом зі своєю дружиною виховує двох дітей. У молодшої доньки –  затримка психічного розвитку. Вона навчається у школі, але за спеціальною програмою. За словами чоловіка, найскладніше було прийняти діагноз дитини, адже лікарі до останнього переконували, що все буде добре.

«Було вийдеш на вулицю, наслухаєшся: «Ай-яй, ой-ой». Хтось може проходити повз, покрутити біля скроні, особливо підлітки. Літні люди думають, що треба дати якусь пораду. Комусь байдуже. Лише 20% людей підходить з розумінням», – говорить чоловік.

Олександр визнає, що спочатку накопичувалися негатив та образа. Але не звертати увагу на реакцію сторонніх людей допомогло спілкування з іншими батьками дітей з інвалідністю. 

«Почали їздити у санаторії на лікування, зрозуміли, що таких діток багато. У кожного є проблеми зі спілкуванням. Я зрозумів, що мої претензії, порівняно з історіями інших батьків, ніщо».

«Чоловіки не люблять жалість, а співчуття і жалість десь поряд. Наші люди звикли вважати, що якщо склалася така ситуація, батьки не щасливі. Вони не думають, що, можливо, ця дитина розвивається дуже добре, батьки вкладають багато зусиль і разом ідуть до кращого розвитку. У них все добре», – каже провідна психологиня міського центру соціальних служб Регина Ситник.

Доглядає за донькою-підлітком здебільшого дружина, Олександр працює. Він вважає, що заробляти на життя та лікування – це в першу чергу завдання чоловіка. Хоча підкреслює, що все залежить від ситуації і бажання: доглядати за дитиною може будь-який родич, а працювати може і мама. У його родині немає чіткого розподілу побутових справ: їсти може зварити старший син, а посуд помити тато. Суто жіночою справою вважається лише питання гігієни доньки. На реабілітацію декілька разів на рік подружжя їздить разом:

«З малечею було легко – взяв на ручки і все. Зараз мамі одній важко, я теж їду. Якщо не я, то хто допоможе?».

Олександр стверджує: родини, які його оточують, майже всі повні. Знає він і тата, який виховує не рідну дитину: прийшов у родину свідомо, взяв на себе обов’язки по вихованню, у родині народилася ще одна дитина. Питання вибору для Олександра ніколи не стояло. Навіть якщо б хтось йому дорікав, дивувався, чому він не обрав інше життя, він би відповів:

«Кожен кулик своє болото хвалить. Я тут потрібен, я тут затребуваний, а як в інших родинах – не знаю».