Українська виконавиця Даша Суворова, яке все своє дитинство провела у Бахмуті, 30 квітня відкриє в Ірпені мурал, присвячений її рідному місту. На стіні Ірпінської багатоповерхівки зобразять сіль, яка стала символом незламної фортеці.

До дня відкриття муралу артистка поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA» своїми міркуваннями про світло Перемоги, українську музику під час війни та шлях додому.

Правда завжди буде на стороні тих, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю

Розмову починаємо із звернення до мешканців Бахмута. Неможливо знайти й підібрати слова, щоб висловити підтримку бахмутянам, на очі навертаються сльози, каже Даша Суворова. Композиторка додає, до неї часто пишуть земляки з Бахмута. Люди діляться своїм болем, часто пишуть про будинки, яких вже немає й втрачене життя.

Даша Суворова поруч з муралом присвяченим Бахмуту. Фото: Фейсбук

«Правда завжди буде на тій стороні, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю. Я часто спілкуюся з військовими, які звідти приїхали… Все бачу… Не буду нічого казати, у мене немає слів. У цій трагедії немає імені. Це лють, жах, все, що зробила росія з нашими людьми», — вважає виконавиця.

Рік тиші

Після початку повномасштабної війни, ділиться в розмові Даша, вона рік не могла писати. Свою творчість мисткиня перевела на паузу. На очах у неї росіяни руйнували рідний Бахмут, у якому вона ходила в музичну школу та здобула освіту. 

Виконавиця тримає в руках табличку «Артемовск», тут в Бахмуті пройшло її дитинство. Фото: Фейсбук

«Я рік не писала пісень, тому що не мала сил. Це був рік тиші. Я виросла в тому місті, мій тато військовий і все своє дитинство я прожила в Бахмуті. Вважаю, що це місто є і буде вважатися Україною, як і сам Донбас. Тому вирішила лишити на Ірпінській стіні пачку солі», — каже авторка.

Вона ділиться, що Ірпінь не єдине місто, де буде мурал присвячений Бахмуту. Загалом це буде символічна трилогія, другий стінопис з’явиться у Києві, а третій планують зробити в Парижі. Всіх деталей поки розповісти не можуть, наголошує мисткиня, однак каже — це проєкт буде особливий.

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Творити його будуть три різні художники, перший в Ірпені належить руці художника Івана Шульгіна. Щодо зображень Даша Суворова розмірковує в якості символіки можуть використати не тільки сіль, а ще й Артемівський завод шампанських вин «Artwinery».

Люди мистецтва мають нести мистецтво в будь-які часи

Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Війна для артистки та її родини почалася в 2014 році, коли бойові дії на Донбасі ще називали не війною, а АТО.

«Я вважаю, що люди мистецтва мають нести мистецтво у будь-які часи. Так казала моя бабуся, яка пережила війну. Ми митці маємо робити щось красиве, що не несе болю. У неділю я вдягну красиве плаття й буду співати, в цей час, як ніколи музика лікує», — каже Даша Суворова.

Розмірковує, що ця епоха в нашій країні буде іншою, новою, адже з’явиться чимало талановитих музикантів й митців. Водночас відсіються такі, які не несуть сенсу в своїх піснях та творчості.

«До війни було дуже багато сміття серед музики, багато непотребу… Зараз, як ніколи чесний час й дуже важливо, щоб прийшли ті артисти, які несуть текст, які несуть текстове пояснення. Було дуже багато пісень, які нічого не несуть. Я вважаю, що прийшов час все це зупинити. В нашій країні дуже багато людей, яким не давали можливості бути почутими. Але зараз прийшов їх час», — вважає виконавиця.

Музика має лікувати

Композиторка Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Роль музики й творчості у сучасній війні важко переоцінити. Даша Суворова вважає, що музика має лікувати, таке її призначення зараз. Композиторка виступала в госпіталях для поранених українських захисників, але про свою діяльність не афішувала, робила це тому, що так відчувала за необхідне.

«Я бачу, як оживають їхні очі, коли ти приїжджаєш й тихесенько під гітару співаєш свої пісні. Багато співала для наших полонених, можу сказати, що музика в усі часи має лікувати, підвищувати моральний дух. Я драматичний артист, але я собі пообіцяла, що в новому альбомі буде музика, під яку хочеться танцювати. Там де темрява має перемогти сонце», — вважає артистка.

Зараз авторка багато часу проводить в студії, натхненно працює над новим альбом. Стосовно російської музики має категоричну позицію — слухати її зараз недоречно. Попри те, Даша Суворова додає, що не варто забувати про тривале зросійщення Донбасу.

Поруч з графіті створеним Бенксі. Фото: Фейсбук

«Я росла у Донецькій області, у нас не було культури розмовляти українською мовою не тому, що — це погано, а тому, що нам так сказали, нав’язали. У моїй школі українська література була лише один раз на тиждень, решту часу займала російська література. Це дивний час, але війна обов’язково закінчиться. Я це знаю, вірю в це. Люди повернуться у міста й знову замайорять жовто-блакитні кольори й над Бахмутом теж. Бахмут буде українським», — вважає артистка.

Про відкриття муралу

Анонс концерту. Фото: Фейсбук

На відкритті відбудеться концерт Даши Суворової на якому пролунає пісня «Мурали» з нового альбому авторки.

Локація: Ірпінь, 30 квітня о 13:00, вулиця Шевченка 4 Г. Всіх бахмутян, які є в місті та, які можуть приїхати артистка запрошує на відкриття муралу для Бахмута.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!