Українська виконавиця Даша Суворова, яке все своє дитинство провела у Бахмуті, 30 квітня відкриє в Ірпені мурал, присвячений її рідному місту. На стіні Ірпінської багатоповерхівки зобразять сіль, яка стала символом незламної фортеці.

До дня відкриття муралу артистка поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA» своїми міркуваннями про світло Перемоги, українську музику під час війни та шлях додому.

Правда завжди буде на стороні тих, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю

Розмову починаємо із звернення до мешканців Бахмута. Неможливо знайти й підібрати слова, щоб висловити підтримку бахмутянам, на очі навертаються сльози, каже Даша Суворова. Композиторка додає, до неї часто пишуть земляки з Бахмута. Люди діляться своїм болем, часто пишуть про будинки, яких вже немає й втрачене життя.

Даша Суворова поруч з муралом присвяченим Бахмуту. Фото: Фейсбук

«Правда завжди буде на тій стороні, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю. Я часто спілкуюся з військовими, які звідти приїхали… Все бачу… Не буду нічого казати, у мене немає слів. У цій трагедії немає імені. Це лють, жах, все, що зробила росія з нашими людьми», — вважає виконавиця.

Рік тиші

Після початку повномасштабної війни, ділиться в розмові Даша, вона рік не могла писати. Свою творчість мисткиня перевела на паузу. На очах у неї росіяни руйнували рідний Бахмут, у якому вона ходила в музичну школу та здобула освіту. 

Виконавиця тримає в руках табличку «Артемовск», тут в Бахмуті пройшло її дитинство. Фото: Фейсбук

«Я рік не писала пісень, тому що не мала сил. Це був рік тиші. Я виросла в тому місті, мій тато військовий і все своє дитинство я прожила в Бахмуті. Вважаю, що це місто є і буде вважатися Україною, як і сам Донбас. Тому вирішила лишити на Ірпінській стіні пачку солі», — каже авторка.

Вона ділиться, що Ірпінь не єдине місто, де буде мурал присвячений Бахмуту. Загалом це буде символічна трилогія, другий стінопис з’явиться у Києві, а третій планують зробити в Парижі. Всіх деталей поки розповісти не можуть, наголошує мисткиня, однак каже — це проєкт буде особливий.

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Творити його будуть три різні художники, перший в Ірпені належить руці художника Івана Шульгіна. Щодо зображень Даша Суворова розмірковує в якості символіки можуть використати не тільки сіль, а ще й Артемівський завод шампанських вин «Artwinery».

Люди мистецтва мають нести мистецтво в будь-які часи

Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Війна для артистки та її родини почалася в 2014 році, коли бойові дії на Донбасі ще називали не війною, а АТО.

«Я вважаю, що люди мистецтва мають нести мистецтво у будь-які часи. Так казала моя бабуся, яка пережила війну. Ми митці маємо робити щось красиве, що не несе болю. У неділю я вдягну красиве плаття й буду співати, в цей час, як ніколи музика лікує», — каже Даша Суворова.

Розмірковує, що ця епоха в нашій країні буде іншою, новою, адже з’явиться чимало талановитих музикантів й митців. Водночас відсіються такі, які не несуть сенсу в своїх піснях та творчості.

«До війни було дуже багато сміття серед музики, багато непотребу… Зараз, як ніколи чесний час й дуже важливо, щоб прийшли ті артисти, які несуть текст, які несуть текстове пояснення. Було дуже багато пісень, які нічого не несуть. Я вважаю, що прийшов час все це зупинити. В нашій країні дуже багато людей, яким не давали можливості бути почутими. Але зараз прийшов їх час», — вважає виконавиця.

Музика має лікувати

Композиторка Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Роль музики й творчості у сучасній війні важко переоцінити. Даша Суворова вважає, що музика має лікувати, таке її призначення зараз. Композиторка виступала в госпіталях для поранених українських захисників, але про свою діяльність не афішувала, робила це тому, що так відчувала за необхідне.

«Я бачу, як оживають їхні очі, коли ти приїжджаєш й тихесенько під гітару співаєш свої пісні. Багато співала для наших полонених, можу сказати, що музика в усі часи має лікувати, підвищувати моральний дух. Я драматичний артист, але я собі пообіцяла, що в новому альбомі буде музика, під яку хочеться танцювати. Там де темрява має перемогти сонце», — вважає артистка.

Зараз авторка багато часу проводить в студії, натхненно працює над новим альбом. Стосовно російської музики має категоричну позицію — слухати її зараз недоречно. Попри те, Даша Суворова додає, що не варто забувати про тривале зросійщення Донбасу.

Поруч з графіті створеним Бенксі. Фото: Фейсбук

«Я росла у Донецькій області, у нас не було культури розмовляти українською мовою не тому, що — це погано, а тому, що нам так сказали, нав’язали. У моїй школі українська література була лише один раз на тиждень, решту часу займала російська література. Це дивний час, але війна обов’язково закінчиться. Я це знаю, вірю в це. Люди повернуться у міста й знову замайорять жовто-блакитні кольори й над Бахмутом теж. Бахмут буде українським», — вважає артистка.

Про відкриття муралу

Анонс концерту. Фото: Фейсбук

На відкритті відбудеться концерт Даши Суворової на якому пролунає пісня «Мурали» з нового альбому авторки.

Локація: Ірпінь, 30 квітня о 13:00, вулиця Шевченка 4 Г. Всіх бахмутян, які є в місті та, які можуть приїхати артистка запрошує на відкриття муралу для Бахмута.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для мешканців села Ліскувате з Галичини почалась депортація. “Акція 51”, як її назвали в історії, це примусове переселення понад 30 тисяч людей. Частина з них опинилась у селі Званівка на Бахмутщині, а також в селах Роздолівка та Верхньокам’янське.

Редакція поговорила з Ярославою Пасічко, завідувачкою відділу комплектування та обліку музейних предметів та колекцій Другої світової війни, яка в 2018 році сама відправилась в експедицію у Званівку, а також з Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України в Другій світовій війні, який досліджує тему переселення.

Примітка. Текст було оновлено 25 січня о 17:25. У попередній версії матеріалу був вказаний невірний рік в першому абзаці, замість 1951 був вказаний 1950 рік. Також у тексті внесли коректуру щодо переселення людей з Бойківщини та Лемківщини, прибравши “Лемківщину”, оскільки вона не була коректна вказана. Редакція оновлює матеріал згідно з Редакційної Політикою.

Коротка передісторія

В 1951 році 15 лютого відбувся польсько-радянський обмін територіями. Він вважається найбільшим мирним обміном територіями в історії Польщі та одним з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи. Під час цього обміну близько 32 тисяч українців примусово депортували з Бойківщини. Так, частина цих людей опинилась на Донеччині, у Бахмутському районі. Переселенців поселили у Званівці, Роздольному та Верхньокам’янському.

Експедиція до Званівки в 2018

Пані Ярослава в 2018 році сама вирушила в польову експедицію до Званівки — невеликого села в Бахмутському районі. З Києва вона приїхала потягом до Костянтинівки, а далі вже автівкою. В той період Музей досліджував тему переселення за радянських часів, й експедиція, хоч Ярослава провела її наодинці, вирушила на схід, аби знайти та привезти речі, які могли мати історичну цінність.

“Коли я почала готувати відрядження, я ще не знала про “Акцію 51”, тож просто забила її в Інтернеті. Гугл тоді мені підказав дуже цікаву, на мій погляд, річ — це “Лемкоцентр” у селі Званівка. І так все почалось”, — пригадує пані Ярослава. 

Лемкоцентр у Званівці очолювало подружжя Тимчаків, Юлія та Андрій. Вони — нащадки переселенців 1951 року. Дослідниця заручилась їх підтримкою та дозволом, після чого приїхала до Званівки. У розмові Ярослава Пасічко зізнається — вона не очікувала, що застане живих очевидців подій 1951 року.

“Але мені пощастило, бо я поспілкувалась з тими людьми, яким на момент переселення було 5, 10 років, але вони дуже добре пам’ятали це. Ця історія переселення передавалась з покоління в покоління. Відчувалось, як вони берегли її, ось цю розповідь старших членів родини — про те, наскільки це було важко й жахливо”, — каже співрозмовниця.

Званівку Ярослава Пасічко згадує з теплом. Їй вдалось зібрати цінні речі для музею. Їх місцеві віддавали самі, аби збереглися. Серед експонатів були побутові речі: рушники, ночви, посуд. Але найбільше Ярославу вразив вцілілий переселенський квиток 1951 року — такий видавали голові родини перед вимушеним переселенням.

Це був квиток переселенки Марії Стиранець, яка з дітьми та свекрухою отримала цей документ перед депортацією в 1951 році. Також збереглася єдина в родині фотографія Марії. Родина жила дуже бідно і фото — це все, що залишилось від жінки.

“Мене це настільки вразило… Ми зараз робимо стільки фото…Вони віддали нам цей документ з фотографією мами. Уявіть собі, єдина фотографія людини за все життя. Потім, до речі, саме ця родина передала нам й жернова свої”, — говорить жінка.

Зібрані експонати зібрали у виставку “Вирване коріння”. 

Переселення 1951 року: як людей вивезли з Галичини на Донеччину

Під час тої експедиції Ярослава Пасічко фіксувала свідчення очевидців. Частину людей до Званівки в 1951 році переселили з села Ліскувате, яке знаходилось раніше на польському кордоні — там проживало 2 тисячі людей. Переселили абсолютно всіх людей, від малого до великого.

“Переселяли людей кількома етапами, вже в травні 1951 року вони дізнались про переселення. Згодом, перший ешелон було відправлено на Донеччину, здебільшого це була робоча молодь”, — пояснює пані Ярослава.

Молодь переселяли в першу чергу, аби вони могли побудувати житло та розбудувати місцевість. Потім туди перевозили жінок, дітей та людей старшого віку. Чотири ешелони потягів перевезли переселенців та переселенок до нової домівки.

Перший потяг був весною, а останній — в жовтні. Пані Ярослава каже: люди намагались забрати з собою все найнеобхідніше, аби вижити на далекій та чужій землі, навіть ткацькі станки. Також вони прощалися з рідними. Людей з Ліскуватого розселили до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. Всі три села знаходяться близько одне до одного.

“Людям не казали назви сіл, куди їх везуть. Говорили тільки, що переселяють до колгоспу. Можливо, вони здогадувались, що в Донецьку, Одеську або Миколаївську область…По таких малозаселених регіонах, які зазнали найбільше руйнувань під час Другої світової війни. Тобто, їх кидали майже на віднову цих регіонів”, — пояснює Ярослава Пасічко.

Місцеві під час розмови з дослідницею не раз говорили, як їм важко було вести господарство на новому місці. Умови, де вони звикли це робити, кардинально відрізнялися від тих, куди їх привезли. Люди не знали, як вирощувати в степах городину, адже земля Донеччини була вкрита попелом й мало нагадувала родючу.

“Взагалі, люди раніше так не подорожували, як зараз. Уявіть собі: людина жила в одній хаті роками, поколіннями, і її кудись вивозять. Для людей того покоління було подією виїхати на свято в якесь велике місто. Й про ту подію, що вони виїхали за межі рідного села, розповідали, як про подію всього життя. А коли вони були вимушені примусово виселитися, знаючи, що вони вже ніколи сюди не повернуться — для людей старшого покоління це була трагедія всього життя”, — розказує пані Ярослава.

Родини брали те, що допомогло б їм нагадати про своє життя до переселення. За словами нашої співрозмовниці, були випадки, коли господарі зривали зі своїх дахів черепицю, або як її називали на Галичині — ґонт, щоб покрити нею свою нову домівку.

Людей везли товарняками, а дорога в середньому займала 5 діб. Ні про які зручності не йшлося — вікон не було, як і свіжого повітря. Прибувши на місце, люди не завжди мали, де поселитися, адже чоловіки не встигали збудувати оселю за такий короткий термін. Оселями це можна було назвати з натяжкою, бо так швидко встигали збудувати тільки сирі напівземлянки. Тож тогочасна влада розпорядилась, що переселенців мають приймати місцеві жителі Донеччини. Водночас раді їм не були — людям довелось шукати компроміси, вчитись жити разом. Історик Роман Кабачій каже, що вимушені переселенці мали по кілька дітей, були працьовитими й фактично це вони розбудовували тогочасні села.

Як переселення повпливало на Донеччину?

Ярослава Пасічко пояснює, що насамперед відбувся культурний обмін. Молоді хлопці та дівчата одружувались та виходили заміж за місцевих. Історик та дослідник примусових депортацій Роман Кабачій пояснює, що оскільки переселенці з Ліскуватого тоді складали більшу частину населення Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського — вони змогли зберегти свою культуру, але водночас навчились й місцевим традиціям.

“Наприклад, Ольга Бойко Канцір, донька переселенки, вона розповідала мені, що навчилась вирощувати кавуни… Зараз вона виїхала в евакуацію на Франківщину — їй бракує цієї Батьківщини, яку родина набула через виселення 1951 року. Тобто, вони зараз скучають за тим Бахмутським степом. Звісно, що те, як переселенці зберігали свої традиції, не могло не впливати, але воно й перемішалось”, — говорить історик.

Переселення для людей було несподіваним, додає пан Роман. Бо наприкінці 1944-46 років мешканці тих сіл бачили, як відбулося масове виселення людей із Бойківщини — тому після того люди були певні, що їх вже ніхто не переселить. Але 1951 рік все змінив, адже в лютому Польща та тогочасний радянський союз підписали угоду про обмін територіями.

“Фактично, ми віддали ті гори, де вони жили. До української УРСР потрапили теперішній вже перейменований Червоноград, Белз — тобто райони теперішньої півночі Львівської області, це було 480 квадратних кілометрів. І людей, які потрапили під цей обмін територій, просто на просто відселили вглиб”, — каже Роман Кабачій.

Чому люди віддавали речі в музей?

За словами дослідника, 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були розселені в південних та східних областях України. На Донеччині, крім Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського, людей переселили до тодішнього Тельманівського району, який межував з росією. Саме там переселенці зустріли справжніх лемків, яких привезли ще раніше. Історик пояснює, що перевезення галичан на Донеччину відбувалось в кілька хвиль.

“В 51 році ця “Акція 51” дозволяла зібрати більшість майна й вивезти, а тут (ред. йдеться про вимушене переселення людей в 2022 році через російське вторгнення) люди стикнулися з тим, що війна прийшла дуже швидко. Всі три села потрапили в сіру зону — й голі, й босі люди виїхали. Ті, хто передавав нам до музею речі, казали: “Як добре, що у 2018 році ми їх передали, принаймні у вас вони збереглися”, — відповідає Роман Кабачій на питання про особливості переселення в 1951 та сучасне.

Ми попросили назвати Романа Кабачія, який експонат зі Званівки є особливим саме для нього. За словами історика, це вишита весільна сорочка переселенки Розалії Потич — жінка одягала її на своє весілля в 1938 році. Ця сорочка стала родинним оберегом, і нащадки Розалії віддали її на зберігання в музей.

“Ця сорочка була на окремій виставці в музеї, де ми порівнювали обереги під час Другої світової війни й зараз. То, така в мене закралась навіть думка…Бачите, вони передали сорочку, а тепер родина була вимушена тікати з рідного села. Цей оберіг тепер тут”, — підсумовує Роман Кабачій.

Читайте також:

• “Колега говорила: “Доброє утро, новоросія”: як починалась боротьба донеччанки за українську ідентичність
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.

Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.

Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.

Бахмут — місто мого дитинства

“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.

Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.

“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.

Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо  їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.

“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.

Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти

Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.

“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.

Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.

“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.

Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.

В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях

Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення. 

“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.

На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.

“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.

Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.

Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?

На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.

“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.

Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.

“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.

В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.

“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”. 

Читайте також:

• “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!