Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється як місто, в якому йдуть запеклі бої. Місто-фортеця, яке не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут був центром Донбасу. Тоді Юзівка, яка згодом стала Донецьком, вважалась звичайним містечком Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

Регіональним центром Донецьк став пізніше – вже при більшовицькій окупації України. А до цього все на Донбасі крутилось навколо Бахмута. 

Зародки українського культурного життя в Бахмуті

Від початку Бахмут розвивався як промислове місто. Тут добували сіль, а згодом знайшли поклади кам’яного вугілля. Українського культурного життя, при російській царській окупації довший час фактично не було. Сюди заїздили лише окремі представники української інтелігенції.

Наприклад, у 1885-1889 року у місті працював вчителем у духовному училищі Бахмута майбутній професор та член НТШ Юхим Сіцінський. Викладав російську мову та закон Божий. Українська мова тоді – згідно із сумновідомим Емським указом – вже десятиліття була під забороною.

У все тому ж Бахмутському духовному училищі навчався і майбутній організатор українського руху в Херсоні Микола Чернявський. Народився він і виріс у Бахмутському повіті.

 Обкладинка першого українського видання у Бахмуті. Фото: Українська правда

У Бахмуті було надруковано – “Донецькі сонети” – у 1898 році. На тлі московської політики тотальної русифікації це була крапля в морі. Але надзвичайно важлива.

У 1899 році у Бахмуті вийшла ще одна збірка Чернявського, присвячена Пантелеймону Кулішу. А в наступному році він став автором передмови до збірки оповідань Куліша, яку надрукував у Бахмуті. 

Щоденна українська газета “Рада” відзначала, що під час революції 1905-1907 років у Бахмуті була невеличка громада. Однак її тоді було роспорошено так, що лиш влітку 1917 року, деякі члени її поверталися з заслання, других же життя розвіяло геть, або так принишкли що і не чуть було про них. Тим не менше українське життя в місті продовжувалось. 

Наслідки русифікації та індустріалізації 

Фрагмент листівки, надісланої в Бахмут на поч. ХХ ст. Фото: Українська правда

Станом на 1911 рік один із дописувачів-українців із Бахмутщини інформував читачів київської газети “Рада”, що увесь повіт вкритий залізницями.

 «Тут день і ніч люди риються в землі, як кроти. А тяжко зароблені гроші відносять в “монопольку”, щоб придбати алкоголь. Все це через “відсутність доброї розваги”, культурного життя», — писав автор. 

Загалом в Бахмуті мешкало тоді лише 23 тисячі містян.

Писали про місцевих, що там де з’являлась горілка, не обходилось без лайки й бійки. Взагалі уголовщина переважно припадала на рудники та заводи, але і села українські – “не ликом шиті”. 

Все це було результатом змосковщення українського селянства. Найгірше було з мовою, українську можна було почути тільки від старих людей, а молодь користувалась “хахляцьким жаргоном”.

Фото: Українська правда

Читайте також: «Мандрівний філософ» в Бахмуті: чи справді Григорій Сковорода був у місті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутська земля подарувала Україні плеяду талановитих науковців, митців та діячів культури. Однією з таких постатей, чий внесок у розвиток вітчизняної науки залишається вагомим, є Есфір Семенівна Беркович — видатна українська бібліографиня. Протягом свого життя вона працювала у найбільших наукових книгозбірнях країни та створила фундаментальні бібліографічні праці.

Редакція видання Бахмут IN.UA підготувала розповідь про непростий, але надзвичайно плідний життєвий шлях нашої землячки.

Біографія Есфір Беркович

Есфір Беркович народилася 2 березня 1912 року в місті Бахмут. Її дитячі роки супроводжувалися важкою втратою: коли дівчинці виповнилося лише сім років, померла її матір. У 1921 році батько ухвалює рішення перевезти Есфір разом із її сестрами до Харкова, де родина починає нове життя.

Саме в Харкові дівчина пішла до школи, яку успішно закінчила у 1931 році. У шкільні роки в Есфір проявився яскравий музичний талант, що згодом суттєво вплине на вибір її останнього місця роботи та специфіку бібліографічних досліджень.

Юність у ленінграді та старт бібліотечної кар’єри

Після отримання середньої освіти Есфір Беркович вирушає до ленінграда (нині санкт-петербург). Там вона вступає на вечірнє відділення ленінградської консерваторії, прагнучи розвивати свої музичні здібності. Паралельно з навчанням дівчина розпочинає свою трудову діяльність, влаштувавшись до Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна. Саме тут закладається фундамент її майбутнього фаху.

Через особисті обставини Есфір була змушена перервати навчання в консерваторії, залишити Ленінград та повернутися до Харкова. Щоб продовжити роботу за обраним профілем, вона закінчує спеціалізовані бібліотечні курси. Згодом влаштовується до Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. У науково-методичному відділі цієї установи вона працювала на двох посадах:

• бібліотекаря (у період з 1933 по 1934 роки);
• бібліографа центрального довідкового апарату (з 1934 по 1941 роки).

Роки Другої світової війни та переслідування

З початком німецько-радянської війни мирне життя та кар’єра Есфір Беркович обірвалися. У вересні 1941 року вона евакуювалася до міста Коканд в Узбекистані, де була змушена працювати у місцевій артілі, щоб вижити в умовах тилу.

У січні 1945 року, отримавши виклик від брата, вона переїжджає до москви. Її висока кваліфікація дозволила отримати посаду старшого бібліотекаря у Державній бібліотеці срср імені в. і. леніна. Проте важкі роки евакуації далися взнаки: через тяжку хворобу вже у вересні 1945 року жінка була вимушена звільнитися.

Повернувшись до Харкова, Есфір Семенівна ститкнулася з новою проблемою. Протягом тривалого часу вона залишалася безробітною через розгорнуту радянською владою ідеологічну “боротьбу з космополітизмом”.

Плідна наукова праця у Харківському університеті

Повернутися до улюбленої справи вдалося лише у 1948 році, коли її тимчасово прийняли на посаду редактора Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) Харківського державного університету (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна).

У 1950 році вона стала бібліографом науково-бібліографічного відділу ЦНБ і обіймала цю посаду двадцять років — до 1970-го. За цей період фахівчиня взяла безпосередню участь в укладанні 12 ґрунтовних бібліографічних покажчиків. Серед її найвизначніших робіт — створення персональних покажчиків, присвячених видатним діячам науки та культури:

• філософу Григорію Сковороді;
• засновнику Харківського університету Василю Каразіну;
• фізіологу Івану Павлову;
• хіміку Євгену Хотинському;
• фізико-хіміку Миколі Ізмайлову.

Також Есфір Семенівна укладала складні систематичні покажчики до періодичних видань університету та наукових товариств, які діяли при ньому.

Музично-театральна спадщина та останні роки роботи

У 1971 році Есфір Беркович переходить на роботу до Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського, де працює наступні 20 років (до 1991 року). Саме тут її юнацька музична освіта гармонійно поєдналася з колосальним досвідом бібліографа.

У цій установі вона реалізувала низку важливих професійних завдань:

• створила з нуля алфавітний каталог книг нотного відділу;
• виступила одним із провідних фахівців з розробки унікальної спеціалізованої схеми індексації літератури з мистецтва, яка базувалася на принципах УДК (Універсальної десяткової класифікації);
• доклала максимум зусиль для створення та розвитку довідково-бібліографічного відділу бібліотеки.

Окремою сторінкою її спадщини є зібрані та систематизовані нею бібліографічні списки, присвячені видатним композиторам. На жаль, за життя авторки ці праці залишилися ненадрукованими. До цього переліку увійшли: “Литература о Н. А. Лысенко за 1920–1972 гг.”, “Литература о композиторе Р. Щедрине: за 1958–1971 гг.”, “Т. Н. Хренников: литература за 1946–1973 гг.”, “Литература об А. Н. Скрябине за 1925–1971 гг.”, “С. В. Рахманинов: список литературы”, “М. П. Мусоргский и его опера “Борис Годунов” на сцене и на экране”.

Життєвий шлях видатної бахмутянки завершився 23 листопада 1992 року в Харкові. Весь професійний архів Есфір Семенівни Беркович сьогодні дбайливо зберігається у фондах Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського як свідчення її безмежної відданості бібліотечній справі.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!