Сцена завмирає в очікуванні. Чотири жінки прокидаються в підвалі. Де вони й що сталося? Це порятунок чи полон? Так починалася вистава “Закрите небо” в українському театрі в німецькому містечку Бонн. Спершу була ідея показати досвід війни іноземцям не через новини або репортажі, а людський досвід, тож народилася вистава “Закрите небо”. Прем’єра відбулася 10 вересня 2024 року, і з того часу виставу показували чотири рази. Кожного разу вона збирала овації глядачів. А 24 вересня, рівно через рік після появи театру на боннській сцені, гості театру побачили вже другу виставу “Між нами війна” про підліткове кохання. За кожною виставою — довга підготовка, вечори репетицій та хвилювання, але результат того вартий, бо це спосіб розповісти про війну “наживо”.
Ми поспілкувалися з українкою Ольгою Демидовою — організаторкою та однією із засновниць українського театру “Мрія” в Бонні.
Історія українського театру в Бонні: все почалося зі знайомства
Ольга Демидова — одна з жінок, які фактично створили український театр в Бонні. Це місто в Німеччині, де живе близько 300 тисяч людей. Ольга родом з Полтави, в Німеччину вона переїхала задовго до вторгнення. Ця країна дівчині сподобалась ментальністю. В Україні Ольга встигла попрацювати теле- та радіоведучою, а потім, в 2014 році, була Німеччина, де Ольга отримала стипендію на навчання по магістерській програмі. Далі жінка знайшла роботу в проєкті, який підтримує німецько-українські муніципальні партнерства. Останні роки вона з родиною живе в Бонні. Коли в 2022 почалася війна, Бонн був одним з міст, який приймав біженців з України.
“Тоді у Бонні насправді всі були дуже розгублені. І абсолютно не знали, кому що робити — як боннцям самим, так і управлінню міста. І саме у ті дні, коли сюди почали прибувати перші біженці, це десь було у березні, активісти просто між собою зв’язалися і передавали інформацію сарафанним радіо. З Кельна нам знайомі писали, що їдуть біженці у Бонн. Ми почали з’ясовувати, куди їм іти, а ніхто нічого не знав”, — пригадує Ольга в розмові.
Вона разом з такими самими активістами допомагала українцям у перші місяці.
“Ми малювали плакати українською мовою, бо люди прибували, але ж не знали мови й не розуміли, куди йти, та розвішували їх на залізничному вокзалі, а тоді місто під’єднало Червоний Хрест. Він неподалік вокзалу зробив пункт прийому, де реєстрували українців, там же можна було поїсти та попити”, — каже співрозмовниця.
Ольга від початку не могла лишатися осторонь: спочатку допомагала організаційно, а потім в її житті з’явився театр.
“Як виникла ідея? Моя колишня колега познайомилася в Україні із жінкою, яка є професійною акторкою і режисеркою. Це Марина Люшина, у неї був свій театр у Конотопі. У перші дні повномасштабного вторгнення вони якийсь час перебували в окупації, а тоді їй довелося тікати з маленькою шестимісячною дитиною і старшою донькою. Через 10 кіл ми з нею познайомилися і разом ідентифікували таку нішу, яка слабо підтримується. Хоча насправді, з моєї точки зору, — це взагалі надзвичайно важливо. Це ніша, яку я б назвала культурною адвокацією України знизу”, — пояснює Ольга Демидова.
Вона додає — звісно, українці роблять політичні демонстрації, організовують марші, підтримують біженців. Але насправді цього замало.
“Дуже сильно ріже око та вухо те, що кому не скажеш, наприклад, Чехов, Пушкін — то їх відразу всі знають. А от українська культура, наші митці — вони насправді супер-талановиті, але маловідомі тут. Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії з війни або загалом українську класику. Наприклад, готуємо нашу наступну виставу за мотивами Квітки- Основ’яненка «Конотопська відьма», де будуть українські традиції, пісні, танці. Тобто не шароварщина, а саме красиво, перформативно, за допомогою усіх театральних методів”, — розповідає Ольга.
Як виявилося, такий формат не лише потрібний, але і є напрочуд популярним.
“Рік тому ми показали нашу першу виставу, “Закрите небо” за твором Неди Нежданої — це розповідь чотирьох жінок, які отямилися у невідомому чорному підвалі, вони не можуть нічого згадати, де вони, хто вони. І поступово вони допомагають одна одній пригадати, що з ними трапилося. Це найрізноманітніші долі. Одна із цих жінок, наприклад, була у Маріуполі в драмтеатрі, коли туди влучило. Інша була у якомусь невеликому закинутому селі, і її зґвалтували російські окупанти. Третя — зовсім молоденька дівчинка, яка із батьками їхала на машині і росіяни розстріляли їхню машину. Четверта була у окупації, де в них не було ні їжі, ні води, нічого, вони увесь час переховувалися у приміщенні. І от поступово, коли пам’ять до них повертається, розкриваються всі історії”, — ділиться деталями вистави спікерка.
Примітка. Вистава “Закрите небо” побудована на творі донеччанки-драматургині Неди Неждани, яка брала інтерв’ю у жінок-очевидець цих подій. Вона написала текст на основі реальних розповідей.
Після цієї вистави, яку в Бонні показували 4 рази, і кожного разу зал на 100 людей був майже повністю заповнений, німці дуже щиро відгукувалися про свої враження.
“Слухайте, це зовсім інше. Дізнатися про війну, про те, що вона отак поряд, просто через людські історії, не через новини чи репортажі. А от справді через це, як люди це переживають — це насправді дуже багатьом відкрило очі”, — такими відгуками ділилися глядачі в Бонні.
Де і як функціонує український театр в Бонні?
У Бонні раніше був старий хлібокомбінат, місцеві його знали як Brotfabrik. Після того як завод перестав функціонувати, його переобладнали у культурний центр: звели театральну сцену, облаштували місця для показів кіно та студії для воркшопів. У цей центр першою потрапила Марина Люшина.
“Коли наша режисерка прийшла туди під час екскурсії й зайшла на сцену, одна із керівниць Brotfabrik побачила блиск у її очах, вони відчули одна одну. І так ми знайшли приміщення для театру. Репетиції проводимо за домовленістю”, — згадує пані Ольга.
Квитки на виставу українського театру в середньому коштують 15 євро, для пільгових категорій є знижка. Більшу частину з цих коштів йде на функціонування самого центру:
- професійне світло;
- професійна сцена;
- професійний звук
- витрати на персонал центру
А за кошти, які лишаються, купляють декорації чи костюми на наступну виставу, пояснює Ольга.
“Вся діяльність театру, а це всі ми, відбувається на волонтерських засадах. Ніхто з нас не отримує ні копійки за цю всю діяльність. І навпаки ми, оскільки в нас немає прибутку, а ми хочемо зробити справді якісно, з гарним реквізитом, з гарними костюмами, за власний кошт багато чого купляємо”, — каже Ольга.
Репетиція одного спектаклю в середньому триває від пів року до року — залежно від того, чи двічі, чи раз на тиждень актори збираються на підготовку. Наприклад, підготовка нової вистави “Між нами війна” тривала майже рік. Тут у головних ролях — українська молодь.
Це молодіжна соціальна драма, у якій є лише кілька дорослих ролей: російського окупанта та матері. За сюжетом, це романтична історія про підліткове кохання, де хлопчик і дівчинка знайомляться у школі, закохуються і довго шукають шлях одне до одного, а коли знаходять — на наступний день починається війна.
“Звичайно, молодь хвилюється зараз, тому що у них досвіду не так багато, як у дорослих. У нашій першій виставі, наприклад, грали дві професійні акторки, Марина Люшина та Олена Стець. Я, в принципі, непрофесійна акторка, але я телерадіоведуча. Ще одна дівчина, яка грала, ходила до театрального гуртка. Та все одно, це дуже велике потрясіння. Тим більше, що там тексти, які ти пропускаєш через себе і мимоволі починаєш плакати на сцені. Це випробування для нас, але і випробування для публіки. На нашій останній виставі “Закритого неба” упродовж усіх двох годин хтось у залі плакав. Деякі люди взагалі просто виходили — казали, що це настільки сильно, але вони не можуть переживати це вдруге, бо вже мали цей досвід в Україні”.
Молодіжна вистава, яку на сцені театру показали 24 та 25 вересня, була трішки легшою у плані травматичного досвіду. Як мінімум, на це сподівалися організатори. Й вже отримали схвальні відгуки від глядачів, кількома з них поділилась пані Ольга.
Загалом, місія українського театру у Бонні, крім того, що показати війну — це донести й те, що українці не з власної волі зараз опинилися розкидані по всіх країнах світу.
“От я дивлюся по соцмережах, дуже багато кажуть, мовляв: “А от ви поїхали туди за кордон і живете там, як сир у маслі, у вас все добре”, але насправді це по-своєму складне життя. Це й наш меседж українцям, українській публіці, українській цільовій групі, що ми тут, але ми не забули про Україну, ми все одно хочемо адвокатувати, хочемо переконувати, хочемо показувати, нагадувати постійно, що Україні треба допомагати”.
Окрім того, учасники театру намагаються вплинути на сприйняття німцями того, що відбувається в Україні, тому що насправді зараз у Німеччині ситуація змінилась не на користь Україні через маніпуляції й, не в останню чергу, через роботу російських наративів.
“Насправді зараз стало набагато важче їх (ред.німців) переконувати у цьому, що Україні потрібна підтримка. Ми намагаємося зробити так, щоб війна, вона не перетворилася на сьогодення, нагадуємо, що в Україні щодня вбивають людей, щохвилини там хтось гине, але ця гострота сприйняття зараз в Німеччині дуже змінилася. Вони більше сконцентровані на собі, але нам своє робити”.
***
До створення театру також долучилися Антон Ніколаєнко, Анна Лєснікова, Наталія Цибулько, Олена Стець, Катерина Колос, Анна Коновалова та Йоханнес (Іван) Адов.
До теми:
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
