Сцена завмирає в очікуванні. Чотири жінки прокидаються в підвалі. Де вони й що сталося? Це порятунок чи полон?  Так починалася вистава “Закрите небо” в українському театрі в німецькому містечку Бонн. Спершу була ідея показати досвід війни іноземцям не через новини або репортажі, а людський досвід, тож народилася вистава “Закрите небо”. Прем’єра відбулася 10 вересня 2024 року, і з того часу виставу показували чотири рази. Кожного разу вона збирала овації глядачів. А 24 вересня, рівно через рік після появи театру на боннській сцені,  гості театру побачили вже другу виставу “Між нами війна” про підліткове кохання. За кожною виставою — довга підготовка, вечори репетицій та хвилювання, але результат того вартий, бо це спосіб розповісти про війну “наживо”. 

Ми поспілкувалися з українкою Ольгою Демидовою — організаторкою та однією із засновниць українського театру “Мрія” в Бонні.

Історія українського театру в Бонні: все почалося зі знайомства

Ольга Демидова — одна з жінок, які фактично створили український театр в Бонні. Це місто в Німеччині, де живе близько 300 тисяч людей. Ольга родом з Полтави, в Німеччину вона переїхала задовго до вторгнення. Ця країна дівчині сподобалась ментальністю. В Україні Ольга встигла попрацювати теле- та радіоведучою, а потім, в 2014 році, була Німеччина, де Ольга отримала стипендію на навчання по магістерській програмі. Далі жінка знайшла роботу в проєкті, який підтримує німецько-українські муніципальні партнерства. Останні роки вона з родиною живе в Бонні. Коли в 2022 почалася війна, Бонн був одним з міст, який приймав біженців з України.

“Тоді у Бонні насправді всі були дуже розгублені. І абсолютно не знали, кому що робити — як боннцям самим, так і управлінню міста. І саме у ті дні, коли сюди почали прибувати перші біженці, це десь було у березні, активісти просто між собою зв’язалися і передавали інформацію сарафанним радіо. З Кельна нам знайомі писали, що їдуть біженці у Бонн. Ми почали з’ясовувати, куди їм іти, а ніхто нічого не знав”, — пригадує Ольга в розмові.

Вона разом з такими самими активістами допомагала українцям у перші місяці.

“Ми малювали плакати українською мовою, бо люди прибували, але ж не знали мови й не розуміли, куди йти, та розвішували їх на залізничному вокзалі, а тоді місто під’єднало Червоний Хрест. Він неподалік вокзалу зробив пункт прийому, де реєстрували українців, там же можна було поїсти та попити”, — каже співрозмовниця.

Ольга від початку не могла лишатися осторонь: спочатку допомагала організаційно, а потім в її житті з’явився театр.

“Як виникла ідея? Моя колишня колега познайомилася в Україні із жінкою, яка є професійною акторкою і режисеркою. Це Марина Люшина, у неї був свій театр у Конотопі. У перші дні повномасштабного вторгнення вони якийсь час перебували в окупації, а тоді їй довелося тікати з маленькою шестимісячною дитиною і старшою донькою. Через 10 кіл ми з нею познайомилися і разом ідентифікували таку нішу, яка слабо підтримується. Хоча насправді, з моєї точки зору, — це взагалі надзвичайно важливо. Це ніша, яку я б назвала культурною адвокацією України знизу”, — пояснює Ольга Демидова.

Вона додає — звісно, українці роблять політичні демонстрації, організовують марші, підтримують біженців. Але насправді цього замало.

“Дуже сильно ріже око та вухо те, що кому не скажеш, наприклад, Чехов, Пушкін — то їх відразу всі знають. А от українська культура, наші митці — вони насправді супер-талановиті, але маловідомі тут. Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії з війни або загалом українську класику. Наприклад, готуємо нашу наступну виставу за мотивами Квітки- Основ’яненка «Конотопська відьма», де будуть українські традиції, пісні, танці. Тобто не шароварщина, а саме красиво, перформативно, за допомогою усіх театральних методів”, — розповідає Ольга.

Як виявилося, такий формат не лише потрібний, але і є напрочуд популярним. 

“Рік тому ми показали нашу першу виставу, “Закрите небо” за твором Неди Нежданої — це розповідь чотирьох жінок, які отямилися у невідомому чорному підвалі,  вони не можуть нічого згадати, де вони, хто вони. І поступово вони допомагають одна одній пригадати, що з ними трапилося. Це найрізноманітніші долі. Одна із цих жінок, наприклад, була у Маріуполі в драмтеатрі, коли туди влучило. Інша була у якомусь невеликому закинутому селі, і її зґвалтували російські окупанти. Третя — зовсім молоденька дівчинка, яка із батьками їхала на машині і росіяни розстріляли їхню машину. Четверта була у окупації, де в них не було ні їжі, ні води, нічого, вони увесь час переховувалися у приміщенні. І от поступово, коли пам’ять до них повертається, розкриваються всі історії”, — ділиться деталями вистави спікерка.

Примітка. Вистава “Закрите небо” побудована на творі донеччанки-драматургині Неди Неждани, яка брала інтерв’ю у жінок-очевидець цих подій. Вона написала текст на основі реальних розповідей. 

Після цієї вистави, яку в Бонні показували 4 рази, і кожного разу зал на 100 людей був майже повністю заповнений, німці дуже щиро відгукувалися про свої враження.

“Слухайте, це зовсім інше. Дізнатися про війну, про те, що вона отак поряд, просто через людські історії, не через новини чи репортажі. А от справді через це, як люди це переживають — це насправді дуже багатьом відкрило очі”, — такими відгуками ділилися глядачі в Бонні.

Де і як функціонує український театр в Бонні?

У Бонні раніше був старий хлібокомбінат, місцеві його знали як Brotfabrik. Після того як завод перестав функціонувати, його переобладнали у культурний центр: звели театральну сцену, облаштували місця для показів кіно та студії для воркшопів. У цей центр першою потрапила Марина Люшина.

“Коли наша режисерка прийшла туди під час екскурсії й зайшла на сцену, одна із керівниць Brotfabrik побачила блиск у її очах, вони відчули одна одну. І так ми знайшли приміщення для театру. Репетиції проводимо за домовленістю”, — згадує пані Ольга.

Квитки на виставу українського театру в середньому коштують 15 євро, для пільгових категорій є знижка. Більшу частину з цих коштів йде на функціонування самого центру:

• професійне світло;
• професійна сцена;
• професійний звук
• витрати на персонал центру

А за кошти, які лишаються, купляють декорації чи костюми на наступну виставу, пояснює Ольга.

“Вся діяльність театру, а це всі ми, відбувається на волонтерських засадах. Ніхто з нас не отримує ні копійки за цю всю діяльність. І навпаки ми, оскільки в нас немає прибутку, а ми хочемо зробити справді якісно, з гарним реквізитом, з гарними костюмами, за власний кошт багато чого купляємо”, — каже Ольга.

Репетиція одного спектаклю в середньому триває від пів року до року — залежно від того, чи двічі, чи раз на тиждень актори збираються на підготовку. Наприклад, підготовка нової вистави “Між нами війна” тривала майже рік. Тут у головних ролях — українська молодь.

Це молодіжна соціальна драма, у якій є лише кілька дорослих ролей:  російського окупанта та матері. За сюжетом, це романтична історія про підліткове кохання, де хлопчик і дівчинка знайомляться у школі, закохуються і довго шукають шлях одне до одного, а коли знаходять — на наступний день починається війна.

“Звичайно, молодь хвилюється зараз, тому що у них досвіду не так багато, як у дорослих. У нашій першій виставі, наприклад, грали дві професійні акторки, Марина Люшина та Олена Стець. Я, в принципі, непрофесійна акторка, але я телерадіоведуча. Ще одна дівчина, яка грала, ходила до театрального гуртка. Та все одно, це дуже велике потрясіння. Тим більше, що там тексти, які ти пропускаєш через себе і мимоволі починаєш плакати на сцені. Це випробування для нас, але і випробування для публіки. На нашій останній виставі “Закритого неба” упродовж усіх двох годин хтось у залі плакав. Деякі люди взагалі просто виходили — казали, що це настільки сильно, але вони не можуть переживати це вдруге, бо вже мали цей досвід в Україні”.

Молодіжна вистава, яку на сцені театру показали 24 та 25 вересня, була трішки легшою у плані травматичного досвіду. Як мінімум, на це сподівалися організатори. Й вже отримали схвальні відгуки від глядачів, кількома з них поділилась пані Ольга.

Загалом, місія українського театру у Бонні, крім того, що показати війну — це донести й те, що українці не з власної волі зараз опинилися розкидані по всіх країнах світу.

“От я дивлюся по соцмережах, дуже багато кажуть, мовляв: “А от ви поїхали туди за кордон і живете там, як сир у маслі, у вас все добре”, але насправді це по-своєму складне життя. Це й наш меседж українцям, українській публіці, українській цільовій групі, що ми тут, але ми не забули про Україну, ми все одно хочемо адвокатувати, хочемо переконувати, хочемо показувати, нагадувати постійно, що Україні треба допомагати”.

Окрім того, учасники театру намагаються вплинути на сприйняття німцями того, що відбувається в Україні, тому що насправді зараз у Німеччині ситуація змінилась не на користь Україні через маніпуляції й, не в останню чергу, через роботу російських наративів.  

“Насправді зараз стало набагато важче їх (ред.німців) переконувати у цьому, що Україні потрібна підтримка. Ми намагаємося зробити так, щоб війна, вона не перетворилася на сьогодення, нагадуємо, що в Україні щодня вбивають людей, щохвилини там хтось гине, але ця гострота сприйняття зараз в Німеччині дуже змінилася. Вони більше сконцентровані на собі, але нам своє робити”.

***

До створення театру також долучилися Антон Ніколаєнко, Анна Лєснікова, Наталія Цибулько, Олена Стець, Катерина Колос, Анна Коновалова та Йоханнес (Іван) Адов.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!