На Донеччині зберігається складна ситуація. Ворог щоденно обстрілює населені пункти області і проводить штурми на різних напрямках. Щоб зберегти свої життя і здоров’я, мешканці Донеччини евакуюються вглиб України. Виїжджати з небезпечних територій людям допомагає волонтер Євген Ткачов, який працює у складі гуманітарної місії “Проліска”.

Як проходить евакуація з різних міст, як вивозять маломобільних осіб та звідки найактивніше виїжджають люди, Євген Ткачов розповів редакції “Бахмут IN.UA”.

Часів Яр: ситуація в місті і евакуація людей

Євген Ткачов родом із Часового Яру. Коли дозволяла безпекова ситуація, він регулярно розвозив гуманітарну допомогу землякам і вивозив людей. Зараз же займається виключно евакуацією, адже їздити містом з гуманітаркою вже небезпечно.

Ситуацію в Часовоярській громаді, за словами Євгена Ткачова, можна описати двома словами — важко і непередбачувано. Наприклад, сьогодні з громади мали евакуювати місцеву жительку. Та евакуація не вдалася через щільні обстріли.

“Вчора я був у селищі Миколаївка, що біля Часового Яру. Звідти була евакуація. Сьогодні ще одна жіночка хотіла, щоб її вивезли, але, на жаль, це виявилося неможливим. Зараз у громаді активно “працюють” окупанти, дуже сильно “криють”. Через це виїзд сьогодні не відбувся. Загалом у Часовому Яру ситуація непередбачувана. Пів дня може бути спокійно, а потім починає працювати артилерія, летять КАБи, щось палає, десь вибухає”, — розповідає Євген Ткачов.

У питанні евакуації людей волонтер тісно співпрацює з Часовоярською міською військовою адміністрацією.

“Людей евакуюю не лише я, а й міська військова адміністрація. Ми працюємо разом у цьому питанні. Також якщо я їду на евакуацію сам, то намагаюся ще й гуманітарку людям завезти. Спочатку заїжджаю до військової адміністрації, беру хліб або продуктові набори і їду за адресою. Щоб не просто так їхати, а й щось потрібне людям завезти”, — каже Євген Ткачов.

За словами волонтера, евакуація з Часового Яру стала проходити активніше. Все більше людей бажають виїхати з громади через загострення воєнної ситуації та небезпеку.

“Набагато більше людей стали виїжджати через те, що йде наступ і відбуваються щільні обстріли. За два неповних місяців — серпень і вересень — виїхали, мабуть, стільки ж, скільки за останні пів року”, — зазначає волонтер Євген Ткачов.

Нагадаємо, що станом на 19 вересня, в Часовому Яру залишалися жити 470 людей. Більшість із них — це люди похилого віку.

Покровськ: прогнози щодо евакуації

За словами волонтера Євгена Ткачова, наразі на Донеччині найбільше людей виїздять з Покровського району. На високий рівень евакуації впливає швидкий російський наступ. Але сьогоднішні темпи евакуації людей з Покровська не можна назвати дуже активними. Волонтер прогнозує, що пік настане в разі повного зникнення комунальних послуг.

“Найбільше заявок на евакуацію зараз там, де йде наступ — на Покровському напрямку. Наприклад, у Торецьку або Часовому Яру бойові дії тривають вже давно, тому там більшість людей, хто хотів, вже виїхали. А в Покровську, наприклад, ще досі є деякі комунальні послуги, які частково відновлюють, що покриває людські потреби. Тому, на мою думку, там евакуація ще довго триватиме. І пік буде саме тоді, коли реально повністю зникне вся комунальна сфера”, — припускає Євген Ткачов.

Та все ж усі жителі місто не покинуть. Волонтер зі свого досвіду каже, що категорично відмовляються від виїзду близько 10% населення.

“Як показує досвід Бахмута, Часового Яру, Сіверська, Торецька, навіть коли вже повністю зникає комуналка, згортається робота соціальних служб, і всі установи в місті офіційно не працюють, тут продовжують лишатися 10% населення. Це ті люди, які будуть залишатися в місті завжди і при будь-яких умовах”, — каже волонтер.

Куди евакуюють людей з Донеччини

Гуманітарна місія “Проліска” має декілька напрямків евакуації. Перший — це вивіз людей з прилеглих до лінії фронту територій і з прифронтових населених пунктів, які обстрілюються ворогом. Звідти людей вивозять у шелтери або на точки евакуації, де їх чекають евакуаційні автобуси до більш безпечних регіонів України.

Також “Проліска” надає свої автобуси військовим адміністраціям. Ними людей вивозять у підготовлені для проживання місця.

Окремим напрямком роботи є медична евакуація. Вона призначена для людей похилого віку і маломобільних людей.

“Ми можемо наймати медичний транспорт і вивозити людей “швидкою допомогою” під наглядом лікаря в будь-яку точку України. Але в деякі міста, наприклад у Часів Яр, швидка не може доїхати. Тому якщо є потреба в евакуації з самої лінії фронту, то ми вивозимо людей маленькими машинами до Костянтинівки чи до Покровська, дивлячись звідки їдемо. Або ж домовляємося з “Білими янголами”, які можуть вивезти людей до “Проліски”, де їх вже чекає медичний транспорт”, — каже Євген Ткачов.

Контакти для евакуації

Зробити заявку на евакуацію медичним транспортом у гуманітарну місію “Проліска” можна за телефонами: +380 (93) 202 2232, +380 (96) 404 1034.

Звернення на евакуацію також приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на евакуацію тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Читайте також:

• Росіяни рухаються у бік Часів Яру та Торецька: карта на 23 вересня
• Евакуація до Чернівецької області з Донеччини: як скористатися
• Початок опалювального сезону в Покровську під великим питанням: яка ситуація в місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

1 грудня підрозділи Сил спеціальних операцій (ССО) вдарили по трьох військових об’єктах російської армії на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини, знищивши, зокрема, будівлю з особовим складом ворога в Покровську.

Про це повідомили в командуванні ССО.

Знищення військових об’єктів росіян на ТОТ

У ніч на 1 грудня підрозділи Сил спеціальних операцій України провели серію ударів по російським військовим об’єктів у тилу противника на тимчасово окупованих територіях. Зокрема, відомо, що бійці застосували ударні безпілотники, якими було знищено будівлю в Покровську та склад боєприпасів 51 загальновійськової армії рф у Білоярівці, що на Донеччині.

Крім того, ще однією ціллю став склад паливно-мастильних матеріалів 3 мотострілецької дивізії армії РФ, що знаходився в Денежниковому на окупованій Луганщині. Ураження здійснили на відстані понад 60 кілометрів від лінії бойового зіткнення.

Читайте також:

Ситуація в Покровську та Мирнограді: загроза засідок і ускладнена логістика — що відомо

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!