“Альо…Альо…й ніби не було цих майже трьох років”. Бахмутянка Анастасія Македонська літом 24 серпня 2024 року отримала найзаповітніший дзвінок від коханого, який два з половиною роки був в полоні росіян. Пара познайомилась в 2017 році, і з того часу їх стосунки пройшли чимало випробувань: відстань, війна, полон. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з бахмутянкою — розповідаємо її історію.

Весілля планували зробити в Святогірську

Анастасія народилась та провела дитинство в Бахмуті, згодом вступила в місцевий медичний коледж, а потім — в Краматорськ, в медичний університет.

“Я з дитинства хотіла стати лікарем, ні для кого це не було новиною”, – пригадує в розмові дівчина.

Саме медицина допомогла Анастасії знайти кохання. Пара познайомилась в літньому дитячому таборі.

“Коли я його побачила, в мене було відчуття, що, по-перше, я людину знаю дуже довго. Знаєте, дівчата зазвичай уявляють собі ідеального чоловіка. Родіон по всім моїм бажанням, по всім моїм критеріям був саме таким. Симпатія у нас обох була одразу, а сильні почуття з’явилися вже трохи пізніше. До кохання я дуже серйозно ставилась, бо, наприклад, в моїй родині батьки разом з 15 років”, — каже Анастасія, пригадуючи перше знайомство з Родіоном.

Три місяці Родіон та Анастасія працювали разом, приглядаючись один до одного, а наприкінці серпня зрозуміли, що хочуть бути разом. На заваді стала відстань –  

хлопець навчався в Харкові, а дівчина в Краматорську. Пара почала стосунки одразу на кілька міст: потяги, автобуси, телефонні дзвінки вечорами, переписки — так починалась історія їх кохання. Через рік стосунків Родіон освідчився коханій на її день народження.

Молодята одразу вирішили, що оплачувати весілля хочуть самостійно, тож на наступне літо поїхали в Одесу. Тут обоє почали працювати офіціантами й відкладали гроші на омріяне свято. Назбиравши грошей, Родіон та Анастасія купили собі обручки. 

“Ми замовляли обручки в Харкові, в ювеліра. Ці обручки тепер вже в нас, насправді вони весь цей час були в нас. Весілля ми планували зробити в Святогірську. Ми знайшли локацію, фотографа. Але, на жаль, через сімейні обставини в нас не вийшло відсвяткувати на той рік”, — ділиться дівчина.

“Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”

Святкування довелося відкласти, але пара змогла жити разом, хоч і недовго — Родіону прийшла повістка на строкову службу, на 1 рік. Погодитися на ще один тривалий термін без коханого було важко, але довелося змиритися. 

“Це був 2021 рік, а в 2022 році в лютому починається війна. Родіону залишалося три місяці до демобілізації. Вона мала бути 17-го травня 2022-го року, якраз в цей день він вийшов у полон”, — розповідає Анастасія.

За час, поки Родіон був в Маріуполі, дівчина не могла часто приїжджати до коханого. Першим завадив коронавірус, адже пересування між містами було заборонено — але кілька разів пара встигла зустрітися. Вже перед повномасштабною війною Родіон поїхав у відпустку на 10 днів. На початку лютого 2022 року Анастасія прощалась з коханим у Слав’янську на вокзалі. 

“Коли Родіон був в полоні, я аналізувала ту нашу зустріч. Мені здається, я мало його обнімала, мало його цілувала. Я чітко пам’ятаю, як він поїхав, а я себе заспокоювала, що чекати залишилося лише три місяці. Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”, — згадує дівчина.

“Збирайте речі, почалась війна”

Повномасштабну війну Анастасія зустріла у Краматорську, над її гуртожитком пролетіла ракета. Дівчина набрала Родіона телефоном, але швидко скинула дзвінок. Пригадує, що думала: коханий спить. Але Родіон в той час вже не спав, адже з другої ночі їх підняли по тривозі — Маріуполь обстрілювали росіяни, місто планували взяти в оточення.

“Коли 24-го все почалося, я прокинулася після 5-ої ранку. Дівчинка, з якою я жила на той момент, дуже плакала. Хлопець з сусідньої кімнати відкрив нам двері й сказав: “Збирайте речі, почалась війна”. Я почала дивитись новини, і там всюди були повідомлення про те, що бомблять Київ, Харків. Я зібрала речі й поїхала до батьків, в Бахмут. На той момент там було тихо”, — говорить Анастасія.

Але весною 2022 року в Бахмут почали прилітати російські ракети. Дівчина постійно була в тривозі, не могла спати — хвилювалась за коханого. 4 квітня Анастасія вирішила евакуюватися, про це її просив Родіон.

“Ми з Родіоном зідзвонювалися дуже рідко — в Маріуполі вже не було зв’язку, місто було оточене. Він кілька разів мені дзвонив, казав: “виїжджай”. 4 квітня — це був останній день, коли я була в Бахмуті — я їхала в автобусі та вдивлялася в ці будинки, в усі вулиці й дуже сильно плакала. Я мала передчуття, що це останній раз, коли я бачу це місто. Так і вийшло”, — каже вона.

Анастасія виїхала в Дніпро, і в цей час зв’язку з Родіоном практично не було. Він міг дзвонити раз в три тижні, а інколи дівчині приходило повідомлення з невідомого номера, де Родіон писав коротке повідомлення.

В січні Анастасія дізналась, що Родіон живий

Поступово росіяни брали Маріуполь в оточення. В березні Родіон двічі виходив на зв’язок, а потім — аж в кінці квітня. Так дівчина дізналась, що Родіон був поранений та перебував на Азовсталі. На початку травня хлопець передав, що вони чекають рішення щодо виходу з заводу. А наступне повідомлення дівчина отримала 21 липня, з Оленівки — напередодні її дня народження Родіон привітав кохану. З Оленівки чоловіка перевезли в росію. Далі була тиша. В січні 2023-го року Анастасія отримала лист з росії, з якого дізналась, що Родіон живий.

Під час того, як Родіон був в полоні, Анастасія регулярно ходила на акції в підтримку полонених, їздила на всі зустрічі з родинами полонених, на зустрічі, які організовував Координаційний штаб. 

Родіон подзвонив Анастасії сам, спокійним голосом сказав: “Альо…”. 

Дівчина каже, що дуже важливо підтримувати такі акції — не проходити просто повз, а стати поруч, або просто виразити підтримку. Вже зараз, коли коханий Анастасії повернувся з полону, пара разом продовжує ходити на акції.

День, коли Родіон повернувся додому, Анастасія пам’ятає дуже чітко. О 8 ранку дівчина побачила, що росіяни скинули інформацію про те, що сьогодні планується обмін строковиків на строковиків.

“Кожен обмін ти чекаєш, і потім це не стається. Ти просто вмираєш в цей день, а потім знову йдеш жити. Тому повірити в те, що там буде твій, дуже важко. Але десь о 12 дня вже почала просочуватися інформація, що справді йде обмін, що дійсно є наші строковики. Мені подзвонила мама Родіона, сказала, що їй прийшла смс-ка з Координаційного штабу, бо кожному, чий родич обмінюється, приходить смс-ка. Ми одразу почали плакати”, – пригадує дівчина.

Родіон подзвонив Анастасії сам.

“Спокійним голосом сказав: “Альо..”. Ніби й не було цих 3,5 роки. Я плакала й пищала в цю трубку, що люблю його. Бо він переживав, що я не дочекалася. І перед тим, як подзвонити мені, він спитав в мами, як там Настя. А мама йому сказала: “Настя тебе чекає, дзвони”. І він подзвонив мені. В полоні він хвилювався — насправді всі чоловіки там переживають, щоб жінки їх дочекалися. Він подзвонив й видихнув. Ми всі плакали”.

Після полону Родіон два місяці провів на реабілітації, а своє омріяне весілля, на яке очікували сім років, пара спланувала за місяць. 

“Ми вирішили, що хочемо цього свята — це біле плаття, про яке ми мріяли вже 7 років. Для мене було важливо, щоб чоловік не бачив мене у весільній сукні. Тож, вперше він мене побачив на церемонії. До нареченого мене за рук вів батько, це був найособливіший момент, дуже теплий. В цю хвилину плакав він і плакала я. Ми були разом”, — згадує з теплотою наша героїня.

Читайте також:

• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!