13-річна дівчинка, Яна Говорунова, із села Іванівське, що під Бахмутом, поділилася з редакцією історією свого життя під час боїв за Бахмут. Дитині довелося пережити обстріли, переїзд із рідного дому і смерть батька.

Редакція публікує історію з дозволу рідних дівчинки.

“Все, що у мене було”

(Пряма мова дівчинки, переклад з російської)

***

До 2022 року я була тією самою дитиною, яка бачить радість навіть у простих речах. Мені було достатньо сонячного дня або доброго слова, щоб усміхнутися, і я могла сміятися просто так, без приводу. Я була усміхненою і життєрадісною, якою, напевно, і мусить бути будь-яка дитина.

У мене була досить дружна сім’я, ми жили в маленькому передмісті Бахмута під назвою Іванівське. Наша місцевість була дуже гарною, а люди були добрими і завжди готовими прийти на допомогу.

Наша сім’я завжди підтримувала одне одного, і це робило мене по-справжньому щасливою. Я завжди дуже любила і люблю маму, тата та свою старшу сестру. Мама була для мене джерелом нескінченної доброти, готовою підтримати мене будь-якої миті. Тато був справжньою опорою, людиною, яка ніби могла захистити мене від усіх бід, і я любила його за це. Ми були особливо близькі, і, здавалося, що його турбота завжди буде поряд. Старша сестра, хоч і дорослішала, завжди знаходила час для мене, і її підтримка теж була важливою. Ці троє — моя сім’я, моє тепло та радість, з якими я не уявляла життя по-іншому.

Епізод 1

23 лютого 2022 року я була востаннє у школі. Місце, де я виросла, де залишилися всі мої спогади та справжні друзі. Улюблені вчителі, книги, оцінки, сміх, радість, сльози — все залишилося в тих стінах. Я не усвідомлювала всю серйозність проблеми і просто раділа “двотижневому карантину”.

Червень… Тоді це був просто черговий літній місяць, коли сонце світило особливо яскраво, повітря було наповнене запахом квітів, і життя йшло своїм звичаєм. Але незабаром цей звичний ритм порушився — почали чутись перші вибухи. Спочатку було важко повірити, що це не просто грім чи звуки далекої грози. Поступово страх почав проникати у кожний куточок моєї душі. З кожним новим вибухом я розуміла, що світ, у якому я жила, почав руйнуватися. Неможливо було припустити, що це колись стане нашою реальністю.

До серпня ситуація стала ще тривожнішою. Вибухи, які раніше були далекі та розмиті, стали голоснішими і ближчими. Кожен новий звук, що лунав у повітрі, викликав панічний страх і занепокоєння. Ми навчилися відрізняти їх — уже не просто гримлять, а звучать із люттю, яка проникала у саму душу.

З відключеннями світла ми зіткнулися так само, як із цим новим похмурим фоном. По кілька діб без електрики ставало нормою. Ми з рідними збиралися разом, запалювали свічки, намагалися створити хоч трохи затишку, але напруга у повітрі відчувалася виразно. Ці моменти, коли світ поринав у темряву, стали частиною нашого життя. Ми почали адаптуватися, знаходячи способи пережити ніч, коли не було світла і було чутно лише віддалені звуки, які нагадували, що звична реальність стала чимось далеким і недосяжним.

Ніч з 7 на 8 серпня стала найжахливішою і найстрашнішою в моєму житті. Наче все, що відбувалося раніше, лише готувало нас до цієї миті. Почався сильний обстріл, і звуки вибухів лунали так, що здавалося, ніби сама земля тремтить. Я була в кімнаті з татом, який, попри страх, намагався зберегти спокій, але я відчувала, як його рука тремтить, коли він обіймав мене.

Світло згасло назавжди, і темрява охопила нас, немов давлячи своєю вагою. Двері в хаті відчинялися і зачинялися від вибухової хвилі, а вікна голосно стукали, ніби не могли впоратися з люттю зовнішнього світу. Кожен новий удар викликав тряску, і серце завмирало в очікуванні, що станеться далі.

Мама, мій вічний оптиміст, не спала, а була в напівдрімоті, намагаючись залишатися бадьорою навіть у темніші моменти. Вона намагалася нас якось розвеселити і заспокоїти, ніби шукала способів розбавити цю безнадійну обстановку. Її голос звучав у темряві, як маяк надії, і я розуміла, що навіть у цьому хаосі вона не втрачає віри у краще. Це надавало нам сил, допомагаючи справлятися з жахом, який наповнив наш будинок.

Епізод 2

Холодна осінь настала раптово, нагадавши про себе різким похолоданням та сірими хмарами, що затягли небо. Ми з мамою та татом переживали ці дні в нашому невеликому будинку, який став для нас укриттям від усього, що відбувається навколо. Темрява затягувала кімнати і світлодіодна стрічка, підключена до старого акумулятора, служила нам єдиним джерелом світла. Вона мерехтіла в кутку, створюючи тепле світіння, яке трохи пом’якшувало сувору атмосферу.

Щоранку ми топили піч, яка стала серцем нашого будинку. Вогонь повільно розгорявся, наповнюючи приміщення теплом та затишком. На печі ми гріли чайник, щоб насолодитися теплим чаєм, який зігрівав не тільки тіло, а й душу. Ми сиділи поруч, ділячись історіями і згадуючи найкращий час, коли все здавалося простіше. У такі моменти, попри холод за вікном, ми відчували себе ближчими один до одного, знаходячи надію на те, що все налагодиться.

Було добре та затишно. Наче все так і має бути. Тато рубав дрова, мама топила піч, а я шукала розваги. Виявляється, крім телефону та інтернету, є багато інших занять.

У мами була книга “Так і було”, я її перечитувала кілька разів. У ній розповідається про блокаду Ленінграда під час Другої cвітової війни, про страждання та мужність людей, які опинилися у пастці жахливих обставин. Читаючи цю книгу, я поринала у світ, де кожен день ставав боротьбою за виживання. Сторінки були наповнені життям героїв, які стикалися з голодом та холодом, але зберігали надію та стійкість.

Незабаром наблизився Новий рік, випали перші кучугури снігу. Тато приніс додому ялинку — велика, гарна та пишна. Ми разом її прикрасили і з’явився новорічний настрій.

У ці моменти, я дуже сумувала за своєю сестрою, яка поїхала до своєї хресної, щоб продовжувати навчатися в медколеджі. Все ж таки, сім’я сім’єю, але освіту здобувати треба. Я часто ходила до своєї бабусі Люби та дідуся Саші. Бабуся завжди робила сирники, а я їх дуже любила. З дідусем я завжди робила щось у гаражі.

Ще в мене є бабуся Віра та дідусь Коля. Вони, на жаль, жили далеко, майже на іншому кінці села, тож я бачилася з ними вкрай рідко, бо ніхто не ризикував ходити під обстрілами на інший кінець села. Але напередодні нового року вони поїхали до Полтавської області.

Епізод 3

Новий рік минув, 3 січня 2023 року світ навколо нас перевернувся. Того дня ми пережили масований обстріл, який залишив у наших серцях глибокі рани. Я сиділа на кухні з мамою та татом, коли пролунав оглушливий гуркіт і вікна вилетіли від сили вибухової хвилі. Страх, як холодний вітер, пронизав всю сутність, змушуючи серце битися швидше. Це було не просто тривожне очікування — це була справжня паніка, коли кожна мить здавалася останньою.

Бабуся з дідусем, котрі жили через будинок від нас, прийшли в паніці. Їхні обличчя були блідими, а очі сповнені жаху. Вони розповіли, що ракета впала їм у підвал і вони дивом уникнули лиха. Впала передня плита, і вони сиділи під задньою, затамувавши подих, боячись, що вся конструкція обрушиться. У цей момент відчуття безвиході накрило нас. Вибухи лунали знову і знову, і здавалося, що світ довкола розвалюється на шматки.

Збираючи речі, ми відчували, як страх впивається в нас, як пазурі. Кожен крок віддавався у вухах глухою луною. Слова про те, що ми їдемо, здавались безглуздими — як можна просто уникнути всього цього жаху? Але коли почалася паніка, коли реальність захлеснула нас, ми вирішили, що маємо поїхати до сестри на Черкащину разом із бабусею та дідусем. Батьки залишилися вдома, розуміючи, що вони не мають вибору, і вони повинні залишатися поруч, поки ситуація не стане більш ясною.

Наступного дня, зібравшись поспіхом, я поїхала з бабусею і дідусем, але в серці залишився той пекучий біль. Страх, що переповнював мене, став постійним супутником, і навіть у дорозі я не могла позбутися відчуття, що мій дім залишився в полоні, а мої батьки залишилися позаду, як заблукалі душі, які шукають порятунку в невідомості.

Епізод 4

2023 року життя на Черкащині, особливо у нашому селищі Червона Слобода, було спокійним, попри непрості часи, які ми пережили. Після того як батьки поїхали до бабусі Віри на Полтавщину, я залишилася з бабусею, дідусем та сестрою.

Спершу було непросто. Я сумувала за батьками і сумувала за домом, який залишився позаду. Але в оточенні нових друзів я відчувала себе в безпеці. Кожен день починався з уроків.

З сестрою ми проводили багато часу на свіжому повітрі, гуляючи околицями. Природа навесні та влітку була особливо прекрасна: квітучі сади і вечірні заходи сонця, які змушували забути про тривоги. Ми ходили купатися на річку і добре проводили там час.

Іноді ми спілкувалися з батьками по відеозв’язку. Вони ділилися новинами та підтримували нас, намагаючись викликати посмішку на наших обличчях. Я відчувала, що попри відстань зв’язок із ними ніколи не розривався.

У міру того, як час минав, страхи почали поступово розсіюватися. На Черкащині панувала відносна стабільність. Ми знали, що будь-якої миті все може змінитися, але намагалися жити сьогоднішнім днем, цінувати моменти, проведені разом, і не забувати про надію на краще майбутнє.

Життя у Червоній Слободі наповнилося простими радощами: спільні обіди, прогулянки та тихі вечори. Цей час зблизив нас, і я навчилася цінувати кожну мить.

У серпні батьки теж переїхали сюди, і я перебралася до них. І все стало гаразд, але не як раніше.

Епізод 5

6 січня 2024 року розпочався як звичайний день, наповнений простими радощами та очікуванням. Я прокинулася від того, що сестра підняла мене, очікуючи поїздки на ковзанку з Вовою, її хлопцем. Ми з радістю прибирали в будинку і думки про майбутнє веселе проведення часу наповнювали мене позитивом.

Але незабаром пролунав дзвінок від мами, який все змінив. Її голос був сповнений тривоги, і вона повідомила, що тато у реанімації. Мій світ раптом потьмянів. Бабуся та сестра негайно зібрали речі та поїхали до лікарні, залишивши мене з Вовою та дідусем. Я відчувала, як тривога наростає, але намагалася не думати про найгірше.

Після прибирання я лягла спати, намагаючись позбутися нав’язливих думок. Незабаром до зали зайшли бабуся, сестра, мама та кілька родичів. Я не розуміла, що відбувається. Коли мама прийшла і розбудила мене, її обличчя було серйозним і сповненим горя. У той момент, коли я усвідомила, що тата більше немає, весь світ довкола мене зруйнувався. Це був найсильніший удар у серце. Всі думки про радісні моменти та про те, що життя триває, зникли.

Слова про його смерть, спровоковану обширним інсультом, пронизали мою душу. Я не могла повірити, що це сталося. Як таке можливо? Всередині мене вибухнула буря емоцій і біль від втрати став нестерпним. У цей момент життя втратило свій сенс, і я знала, що попереду будуть важкі дні, сповнені сліз і спогадів про тата.

Життя після смерті батька триває, але кожен новий день дається насилу. Ранкові пробудження тепер сповнені тиші та порожнечі, і навіть найпростіші речі здаються непереборними. Я живу з мамою, і хоча ми намагаємося підтримувати одна одну, біль від втрати не йде ні на мить.

Іноді серед повсякденних турбот спливають спогади про тата. Це можуть бути дрібниці — його улюблені пісні, запах їжі, яку він готував, або його жарти, які завжди піднімали настрій. У такі моменти сльози самі собою котяться по щоках, і я не можу стримати свого смутку. Це як удар у серце, як нагадування про те, що його більше немає поряд.

Жити без нього дуже важко. Мені не вистачає його підтримки, мудрих порад і просто його присутності. Я постійно думаю про те, як він відреагував би на ті чи інші події, як ми могли б провести час разом. Кожна важлива подія, кожне досягнення тепер забарвлено гіркотою втрати.

Ми з мамою намагаємося зайняти себе справами, намагаємося створити якусь нову реальність, але іноді тиша в будинку стає нестерпною. Щоразу, коли я бачу його фотографії чи чую його голос на старих записах, мене охоплює хвиля ностальгії, і я знову переживаю цей біль.

Існування стало випробуванням. Часом важко знайти в собі сили посміхнутися чи радіти дрібницям. Ми з мамою робимо все можливе, щоб підтримувати одна одну, але життя без тата здається нестерпним. Час не лікує, він не повертає тих, кого ми втратили. Щоранку це нова боротьба, і я знаю, що ми маємо ще багато важких днів попереду. Я хочу, щоб все було як раніше, почути його сміх, жарти. Але, на жаль, так більше не буде.

Як раніше, вже ніколи не буде.

***

Все что у меня было

(Мовою оригіналу)

***

До 2022 года я была тем самым ребёнком, который видит радость даже в простых вещах. Мне было достаточно солнечного дня или доброго слова, чтобы улыбнуться, и я могла смеяться просто так, без повода. Я была улыбчивой и жизнерадостной, какой, наверное, и должен быть любой ребёнок. Всё казалось таким простым и понятным, как будто мир вокруг никогда не мог стать другим, как будто он всегда будет таким ярким и лёгким.

У меня была довольно дружная семья, мы жили в маленькой пригороди Бахмута под названием Ивановское. Наша местность была безумно красивой, а люди были добрыми и всегда готовыми прийти на помощь.

Наша семья всегда поддерживала друг друга, и это делало меня по-настоящему счастливой. Я всегда очень любила и люблю маму, папу и свою старшую сестру. Мама была для меня источником бесконечной доброты, готовая поддержать меня в любой момент. Папа был настоящей опорой, человеком, который словно мог защитить меня от всех бед, и я обожала его за это. Мы были особенно близки, и, казалось, что его забота всегда будет рядом. Старшая сестра, хоть и взрослела, всегда находила время для меня, и её поддержка тоже была важна. Эти трое — моя семья, моё тепло и радость, с которыми я не представляла жизни по-другому.

Эпизод 1

23 фераля 2022 года я была последний раз в школе. Место, где я выросла, где остались все мои воспоминая и настоящие друзья. Любимые учителя, книги, оценки, смех, радость, слезы, все осталось в тех стенах. Я не осознавала всю серьезность проблемы, и просто радовалась “двухнедельному карантину”.

Июнь… Тогда это был просто очередной летний месяц, когда солнце светило особенно ярко, воздух был наполнен запахом цветов, и жизнь текла своим чередом. Но вскоре этот привычный ритм нарушился — начали слышаться первые взрывы. Сначала было трудно поверить, что это не просто гром или звуки далёкой грозы. Постепенно страх стал проникать в каждый уголок моей души. С каждым новым взрывом я понимала, что тот мир, в котором я жила, начал рушиться. Невозможно было представить, что это когда-то станет нашей реальностью.

К августу ситуация стала ещё более тревожной. Взрывы, которые раньше были далекими и размытыми, стали громче и ближе. Каждый новый звук, отзывавшийся в воздухе, вызывал панический страх и беспокойство. Мы научились отличать их — уже не просто гремят, а звучат с яростью, которая проникала в самую душу.

С отключениями света мы столкнулись так же, как с этим новым, угрюмым фоном. По несколько суток без электричества становилось нормой. Мы с родными собирались вместе, зажигали свечи, пытались создать хоть немного уюта, но напряжение в воздухе чувствовалось отчётливо. Эти моменты, когда мир погружался в темноту, стали частью нашей жизни. Мы начали адаптироваться, находя способы пережить ночь, когда не было света и слышны были только отдалённые звуки, которые напоминали о том, что привычная реальность стала чем-то далёким и недосягаемым.

Ночь с 7 на 8 августа стала самой ужасной и страшной в моей жизни. Словно всё, что происходило ранее, лишь готовило нас к этому мгновению. Начался сильный обстрел, и звуки взрывов раздавались с такой силой, что казалось будто сама земля дрожит. Я была в комнате с папой, который, несмотря на страх, старался сохранить спокойствие, но я чувствовала, как его рука дрожит, когда он обнимал меня.

Свет погас навсегда, и темнота охватила нас, словно давя своим весом. Двери в доме открывались и закрывались от взрывной волны, а окна громко стучали, как будто не могли справиться с яростью внешнего мира. Каждый новый удар вызывал тряску, и сердце замирало в ожидании, что произойдёт дальше.

Мама, мой вечный оптимист, не спала, а была в полудреме, стараясь оставаться бодрой даже в самые тёмные моменты. Она пыталась нас как-то развеселить и успокоить, словно искала способы разбавить эту безнадёжную обстановку. Её голос звучал в темноте, как маяк надежды, и я понимала, что даже в этом хаосе она не теряет веру в лучшее. Это придавало нам сил, помогая справляться с ужасом, который заполнил наш дом.

Эпизод 2

Холодная осень наступила внезапно, напомнив о себе резким похолоданием и серыми облаками, затянувшими небо. Мы с мамой и папой переживали эти дни в нашем небольшом доме, который стал для нас укрытием от всего происходящего вокруг. Темнота затягивала комнаты, и светодиодная лента, подключенная к старому машинному аккумулятору, служила нам единственным источником света. Она мерцала в углу, создавая тёплое свечение, которое немного смягчало суровую атмосферу.

Каждое утро мы топили печь, которая стала сердцем нашего дома. Огонь медленно разгорался, наполняя помещение теплом и уютом. На печи мы грели чайник, чтобы насладиться тёплым чаем, который согревал не только тело, но и душу. Мы сидели рядом, делясь историями и вспоминая лучшее время, когда всё казалось проще. В такие моменты, несмотря на холод за окном, мы чувствовали себя ближе друг к другу, обретая надежду на то, что всё наладится.

Было хорошо и уютно. Будто все так и должно быть. Папа рубал дрова, мама топила печь, а я искала себе развлечения. Оказывается, кроме телефона и интернета есть много других занятий.

У мамы была книга “Так и было” я ее перечитывала несколько раз. В ней рассказывается о блокаде Ленинграда во время Второй мировой войны, о страданиях и мужестве людей, оказавшихся в ловушке ужасных обстоятельств. Читая эту книгу, я погружалась в мир, где каждый день становился борьбой за выживание. Страницы были наполнены жизнями героев, которые сталкивались с голодом и холодом, но сохраняли надежду и стойкость.

Вскоре приблизился Новый год, выпали первые сугробы. Папа принес домой елку, большая, красивая и пышная. Мы вместе ее нарядили, украсили, и появилось новогоднее настроение.
В эти моменты, я очень скучала по своей сестре, которая уехала к своей крестной чтобы продолжать учиться в мед колледже. Все же, семья семьей, но образование получать надо. Я часто ходила к своей бабушке Любе и дедушке Саше. Бабушка всегда делала сырники, а я их очень любила. С дедушкой я всегда делала чтото в гараже.

Еще у меня есть бабушка Вера и дедушка Коля. Они к сожалению жили далеко, почти на другом конце села, поэтому я виделась с ними крайне редко, потому что никто не рискнул ходить под обстрелами на другой конец села. Но накануне нового года они уехали в Полтавскую область.

Эпизод 3

Новый год прошел, 3 января 2023 года мир вокруг нас перевернулся. В тот день мы пережили массовый обстрел, который оставил в наших сердцах глубокие раны. Я сидела на кухне с мамой и папой, когда раздался оглушительный грохот, и окна вылетели от силы взрывной волны. Страх, как холодный ветер, пронизал всё существо, заставляя сердце биться быстрее. Это было не просто тревожное ожидание — это была настоящая паника, когда каждое мгновение казалось последним.
Бабушка с дедушкой, которые жили через дом от нас, пришли в панике. Их лица были бледными, а глаза полны ужаса. Они рассказали, что ракета упала им в подвал, и они чудом избежали беды. Упала передняя плита, и они сидели под задней, затаив дыхание, боясь, что вся конструкция обрушится. В этот момент ощущение безысходности накрыло нас. Взрывы раздавались снова и снова, и казалось, что мир вокруг разваливается на куски.

Собирая вещи, мы чувствовали, как страх впивается в нас, как когти . Каждый шаг отдавался в ушах глухим эхом. Слова о том, что мы уезжаем, казались нелепыми — как можно просто уйти от всего этого ужаса? Но когда началась паника, когда реальность захлестнула нас, мы решили, что должны уехать к сестре в Черкасскую область вместе с бабушкой и дедушкой. Родители остались дома, понимая, что у них нет выбора, и они должны оставаться рядом, пока ситуация не станет более ясной.

На следующий день, собравшись в спешке, я уехала с бабушкой и дедушкой, но в сердце осталась та жгучая боль. Страх, переполнявший меня, стал постоянным спутником, и даже в пути я не могла избавиться от ощущения, что мой дом остался в плену, а мои родители остались позади, как заблудшие души, ищущие спасение в неизвестности.

Эпизод 4

В 2023 году жизнь в Черкасской области, особенно в нашем посёлке Червона Слобода, была спокойной, несмотря на непростые времена, которые мы пережили. После того как родители уехали к бабушке Вере в Полтавскую область, я осталась с бабушкой, дедушкой и сестрой.

Сначала было непросто. Я скучала по родителям и тосковала по дому, который остался позади. Но в окружении своих новых друзей я чувствовала себя в безопасности. Каждый день начинался, с уроков.

С сестрой мы проводили много времени на свежем воздухе, гуляя по окрестностям. Природа весной и летом была особенно прекрасна: цветущие сады, и вечерние закаты, которые заставляли забыть о тревогах. Мы ходили купаться на речку, и хорошо проводили там время.
Время от времени мы общались с родителями по видеосвязи. Они делились новостями и поддерживали нас, стараясь вызвать улыбку на наших лицах. Я чувствовала, что несмотря на расстояние, связь с ними никогда не разрывалась.

По мере того как время шло, страхи начали постепенно рассеиваться. В Черкасской области царила относительная стабильность. Мы знали, что в любой момент всё может измениться, но старались жить сегодняшним днём, ценить моменты, проведённые вместе, и не забывать о надежде на лучшее будущее.

Жизнь в Червоной Слободе наполнилась простыми радостями: совместные обеды, прогулки и тихие вечера. Это время сблизило нас, и я научилась ценить каждое мгновение.

В августе родители тоже сюда переехали, и я перебралась к ним. И все стало хорошо, но не как раньше.

Эпизод 5

6 января 2024 года начался как обычный день, наполненный простыми радостями и ожиданием. Я проснулась от того, как сестра подняла меня, предвкушая поездку на каток с Вовой, её парнем. Мы с радостью убирали в доме, и мысли о предстоящем весёлым времяпровождении наполняли меня позитивом.

Но вскоре раздался звонок от мамы, который всё изменил. Её голос был полон тревоги, и она сообщила, что папа в реанимации. Мой мир вдруг потускнел. Бабушка и сестра немедленно собрали вещи и уехали в больницу, оставив меня с Вовой и дедушкой. Я чувствовала, как тревога нарастает, но старалась не думать о худшем.

После уборки я легла спать, пытаясь избавиться от навязчивых мыслей. Вскоре в зал зашли бабушка, сестра, мама и несколько родственников. Я не понимала, что происходит. Когда мама пришла и разбудила меня, её лицо было серьёзным и полным горя. В тот момент, когда я осознала, что папы больше нет, весь мир вокруг меня разрушился. Это был самый сильный удар в сердце. Все о радостных моментах и о том, что жизнь продолжается, исчезли.

Слова о его смерти, вызванной обширным инсультом, пронзили мою душу. Я не могла поверить, что это случилось. Как такое возможно? Внутри меня разразилась буря эмоций, и боль от утраты стала невыносимой. В этот момент жизнь потеряла свой смысл, и я знала, что впереди будут трудные дни, полные слёз и воспоминаний о папе.

Жизнь после смерти отца продолжается, но каждый новый день даётся с огромным трудом. Утренние пробуждения теперь полны тишины и пустоты, и даже самые простые вещи кажутся непреодолимыми. Я живу с мамой, и хотя мы стараемся поддерживать друг друга, боль от утраты не уходит ни на миг.

Иногда, среди повседневных забот, всплывают воспоминания о папе. Это могут быть мелочи — его любимые песни, запах еды, которую он готовил, или его шутки, которые всегда поднимали настроение. В такие моменты слёзы сами собой катятся по щекам, и я не могу сдержать свою печаль. Это как удар в сердце, как напоминание о том, что его больше нет рядом.

Жить без него очень трудно. Мне не хватает его поддержки, мудрых советов и просто его присутствия. Я постоянно думаю о том, как он бы отреагировал на те или иные события, как мы могли бы провести время вместе. Каждое важное событие, каждое достижение теперь окрашено горечью утраты.

Мы с мамой стараемся занять себя делами, пытаемся создать какую-то новую реальность, но иногда тишина в доме становится невыносимой. Каждый раз, когда я вижу его фотографии или слышу его голос на старых записях, меня охватывает волна ностальгии, и я вновь переживаю эту боль.

Существование стало испытанием. Временами трудно найти в себе силы улыбнуться или радоваться мелочам. Мы с мамой делаем всё возможное, чтобы поддерживать друг друга, но жизнь без папы кажется невыносимой. Время не лечит, оно не возвращает тех, кого мы потеряли. Каждое утро — это новая борьба, и я знаю, что нам предстоит ещё много трудных дней впереди. Я хочу чтобы все было как раньше, услышать его смех, шутки. Но к сожалению так больше не будет.

Как раньше уже никогда не будет.

***

Як розповісти свою історію анонімно

Svidok.org — надійна та безпечна платформа, де українці можуть анонімно описувати свій досвід життя під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Це можуть бути нотатки про те, як людина пережила обстріли, стала свідком руйнування інфраструктури, отримала поранення, пережила окупацію, або ж про вимушену евакуацію, волонтерство, адаптацію до життя без електроенергії, чи просто роздуми і творчість, натхненну війною.

Щоб зберегти своє свідчення, потрібно зареєструватись на Svidok.org або ж скористатись телеграм-ботом – @SvidokNoteBot. Робіть власні дописи, до яких можна додавати фото та відео.

Читайте також:

• “Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки
• “На війні немає оцінок, тут ти або загинув або вижив. Третій варіант — стати трьохсотим”: історія ветерана АТО
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У місті Дружківка, зо на Донеччині, анонсували видачу гуманітарної допомоги від ООН. Вона призначена громадянам та громадянкам з інвалідністю.

Про це повідомили представники Дружківської міської військової адміністрації.

Гуманітарна допомога від ООН у Дружківці

У Дружківці мешканці пільгових категорій зможуть отримати гуманітарну допомогу від ООН. Видачу продуктових наборів організовує місцева військова адміністрація спільно з благодійним фондом “Янголи спасіння”.

Допомога передбачена для людей, які перебувають на обліку в Управлінні соціального захисту як отримувачі соцвиплат та мають статус особи з інвалідністю третьої групи.

Як отримати

Видача допомоги здійснюватиметься в порядку живої черги в Управлінні соціального захисту населення Дружківської МВА з центрального входу. Вона відбуватиметься 15 вересня з 9:00 до 15:00.

При собі потрібно мати паспорт і посвідчення отримувача державної соціальної допомоги (за наявності).

Більш детальну інформацію можна отримати за телефоном: +380 (66) 105 9369.

Читайте також:

• 3 тис. доларів на власну справу: Fight For Right оголосила грантовий конкурс для ветеранок
• Грошова допомога від ACTED постраждалим від війни українцям: деталі
• Норвезька рада у справах біженців анонсувала реєстрацію на нову грошову допомогу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

З початку російської агресії в 2014 році стан медицини на захоплених рф територіях системно погіршувався. Якщо в 2013 році на території Донеччини було близько 170 лікарень, то зараз на окупованій частині залишилося лише 48 (26 ще працюють на підконтрольній Україні території). На Луганщині кількість лікарень скоротилася ще більше — від 110 до початку окупації до близько 15 зараз. Якщо врахувати, що більша частина лікарень в окупації перепрофільована на військові шпиталі, а дефіцит кадрів серед лікарів, за оцінками російських джерел, сягає 60-70%, можна уявити, що відбувається з людьми в окупації, яким не пощастило захворіти.

Ми дослідили стан медицини на окупованих територіях Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запоріжжя. 

Лікарні

Значна частина лікарень були знищені під час бойових дій. Звичайно, ситуація в різних регіонах різниться. Якщо в Бахмуті та Авдіївці не залишилося жодної, а тих небагатьох людей, хто ще є на тих територіях, фельдшер приймає в непристосованій для цього кімнаті вцілілого будинку, то на Херсонщині та в Запоріжжі лікарні збереглися. Проте там інша проблема — більшість з них перепрофільована під прийом поранених російських військових злочинців.

Станом на серпень 2025 року “міністерство охорони здоров’я днр” звітує про 207 медзакладів, які працюють на окупованій частині Донеччини. Це вони порахували не лікарні, а будь-які медичні заклади разом із фельшерськими пунктами.

При цьому в окупованій частині Донеччини непоодинокі випадки закриття медзакладів. Їх закривають із різних причин, частіше за все для показових ремонтів.

Зокрема, у жовтні 2024 року в Донецьку закрили стоматологічну поліклініку. Її не реорганізували, а повністю ліквідували. При цьому лікарям, нібито, запропонували нові місця для працевлаштування.

У липні 2025 року в Донецьку закрили перший корпус Донецького перинатального центру. Тепер там не прийматимуть пологи, а лише надаватимуть гінекологічні послуги. Причиною закриття став “ремонт приміщень”. Породіль направлятимуть в інші медзаклади. Строки відновлюваних робіт не повідомляються.

Катастрофічна ситуація з медзакладами склалась в окупованому Маріуполі. Причина полягає в руйнуванні медзакладів під час боїв за місто. 

Зокрема, важко отримати допомогу дітям. Маріупольська міськрада повідомляла, що зараз у місті відсутні дитячі інфекційні відділення. Тому дітей з ГРВІ та інфекційними захворюваннями батьки вимушені везти до Нікольського або Донецька. Взагалі спеціалізованої дитячої лікарні в місті більше немає.

Правда, за три роки окупації росіяни встигли побудувати в Маріуполі дві лікарні. Одна з них з’явилася вже наприкінці 2022 року. Одноповерхова лікарня на території кардіоцентру відразу була обнесена парканом. Там виставили охорону і поставили пропускний пункт. Ніхто сторонній не може потрапити туди. Тож можемо припустити, що це не просто лікарня, а військовий об’єкт.

Другу лікарню — великий медичний центр — окупанти побудували у 2024 році. Завезли туди сучасне обладнання (те, що раніше було в Маріуполі, було вкрадене і вивезене навесні 2022 року). 

Але поява лікарні не вирішила проблеми з медичним обслуговуванням мешканців. 

“Для того, щоб записатися до лікаря на обстеження, треба чекати місяць а то і більше. Я хотіла пройти МРТ, а мені сказали, подзвоніть через місяць, можливо, лікар буде. Тобто обладнання є, а лікарів, які б могли на тому обладнанні працювати, немає”, — розповіла мешканка Маріуполя Галина.

У серпні 2025 року так зване “міністерство охорони днр” ухвалило рішення про реорганізацію центрів первинної медико-санітарної допомоги. Фактично їх ліквідують шляхом приєднання до міських і районних лікарень. Це рішення, нібито, спрямоване на “покращення якості та доступності медичних послуг для мешканців”.

Ця реформа, нібито, не змінить місця роботи поліклінік, амбулаторій та медпунктів. Вони будуть працювати в єдиній системі. Чим саме таке рішення буде корисним для звичайних пацієнтів, окупаційна адміністрація не каже.

На Луганщині ситуація з медустановами ще гірша. Після першої хвилі окупації багато лікарень з Луганська та інших окупованих міст переїхали у Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Кремінну, Старобільськ, повідомляє 0642.ua. Україна витратила чималі гроші та наново оснастила основні релоковані обласні міські медичні установи.

У Рубіжному незадовго до повномасштабного вторгнення коштом України та міжнародних партнерів було відремонтоване інфекційне відділення Рубіжнянської міської лікарні. Але після окупації Рубіжного лікарня була переобладнана під військовий шпиталь. А лікарі в інтервʼю окупаційним ЗМІ дякували росіянам за закуплене перед повномасштабною війною ще Україною обладнання.

У Луганську більша частина третьої поліклініки тепер обслуговує тільки поранених окупантів. Така ж картина зараз у більшості прифронтових місць окупованої Луганщини.

На окупованій території Херсонщини, як з’ясувало видання Кавун.City у  російських реєстрах, окупаційна російська “влада” зареєструвала 24 лікарні, зокрема і ті, які перебувають на деокупованій території: в Херсоні, Білозерці тощо. При цьому в реєстрі лише чотири поліклініки, і всі вони зареєстровані в Херсоні, який фактично є деокупованим, тобто у росіян в окупованій частині Херсонщини зареєстрованих поліклінік як окремих суб’єктів господарювання немає. Їх функції фактично виконують в лікарнях. 

Ще 19 закладів різної форми власності, дотичних до медицини — коледжі, станції швидкої допомоги тощо — зареєстровані за російським законодавством на Херсонщині. Також вони включають фейкові заклади, які фактично перебувають на деокупованій території Херсонщини. 

Проте проблема на Херсонщині полягає не в кількості лікарень або відсутності обладнання, а у катастрофічному дефіциті лікарів. 

Власне, як і на окупованій частині Запоріжжя. Наприклад, в Бердянську збереглася довоєнна кількість медустанов, розповідають колеги з Приморка.city. Працюють міська лікарня (колишнє Бердянське територіальне медичне об’єднання) та міжрайонна поліклініка (колишній Бердянський Центр первинної медико-санітарної допомоги), які окупанти перереєстрували у “державні бюджетні заклади охорони здоров’я”, обласний центр надання психіатричної та наркологічної допомоги (колишній Бердянський обласний психоневрологічний диспансер), Бердянська стоматологічна поліклініка. Діють приватні клініки “Візант”, “Медіфаст”, “Центр кожи”. Окрім того, приватну практику ведуть лікар-гінеколог та стоматологи.

Щодо медичного обладнання, то у приватних клініках воно залишилося у робочому стані з довоєнних часів. У “державних” — всі оновлення це медичне обладнання, яке було придбано для Бердянської лікарні безпосередньо до вторгнення. Його окупанти намагалися видати за привезене з рф. Втім, більшість високоточної медичної апаратури або не працює з різних причин, або працює за певних умов і для певних категорій. 

Так, у міській поліклініці КТ немає, у лікарні томографію роблять лише тим, кого привезла швидка. Для комп’ютерного обстеження треба їхати в Мелітополь чи Сімферополь. Безкоштовного обстеження УЗД в міській лікарні треба чекати місяцями, або можна домовитися за 2000 рублів (ред. 990 гривень). Рентген-апарат у поліклініці не працює, в лікарні — лише за особливим дозволом.

Але ці технічні проблеми ніщо у порівнянні з величезним кадровим голодом, який фактично паралізував медицину на окупованих територіях.

Лікарів немає

Брак лікарів в Донецьку почався ще з 2015 року, коли багато лікарів вирішили не залишатися на невизначеній території, де діють банди замість законів. Після закриття кордонів через ковід цей потік на виїзд призупинився. Але проблема нестачі медичних кадрів залишилася. 

Проблема значно поглибилась після 2022 року. Лікарів стало менше (багато кого примусово відправляли на фронт, перепрофільовували на роботу у військових шпиталях), а людей, які потребують медичної допомоги через війну, обстріли, стрес, брак якісних медикаментів, стало кратно більше. От система і захлинулася.

В Маріуполі у 2022 році тисячі людей помирали не через обстріли, а через відсутність медичної допомоги.

Проблеми з кадрами стала ще більш помітною перед новим навчальним роком, коли раптом з’ясувалося, що в окупованих містах немає лікарів, які б могли провести медичний огляд дітей перед школою. Ватажок “днр” Денис Пушилін заявив, що в лікарнях великі черги через щорічні медогляди дітей перед школою. Тому окупаційна влада обрала 12 лікарень, які проводитимуть огляди дітей у суботу. Ця послуга була доступна у дев’яти населених пунктах: Донецьку, Макіївці, Сніжному, Харцизьку, Шахтарську, Кіровському, Жданівці,Маріуполі та Старобешевому. 

При цьому окупанти подають таке рішення як позитивне. Нібито, це дає можливість людям “пройти медогляди без прив’язки до місця проживання”. Також батькам дітей дозволяють відмовитись від огляду в одного чи кількох лікарів, надавши письмову відмову. 

В лікарні почали привозити мобільні бригади для огляду дітей, зокрема в Єнакієво, Мангуші і Докучаєвську.

Брак лікарів у “днр” намагаються вирішити шляхом відряджень на Донеччину російських лікарів з так званих “регіонів-шефів”. Зокрема, у 2024 році до лікарень прибули понад 400 російських лікарів. Вони, нібито, “допомагали закрити основні проблемні питання амбулаторної і стаціонарної ланок”. 

В коментарі маріупольському виданню 0629 один з місцевих лікарів розповідав, що російські колеги досить професійні, але їм все навколо байдуже, вони їдуть на окуповані території тому, що тут їм пропонують житло і зарплату в 2 рази більшу, ніж вдома.

Загалом, станом на зараз, каже співрозмовник 0629, ці “варяги” не можуть покрити всі потреби в лікарях, та і бажаючих їхати на вахту стає все менше і менше.

А на Херсонщині, крім лікарів-вахтовиків, запрошують і вояжерів із інших країн. Наприклад, із Лівану. Колись, за часів СРСР, радянські лікарі їхали до Лівану рятувати людей, а зараз на заробітки в окуповану Україну їдуть вже самі ліванці. Ну а що робити, якщо окупаційній владі все важче заманювати на вахту російських лікарів.

Російські медіа представляли це як акт волонтерства. Насправді ж це була цілеспрямована кампанія із залучання іноземців до роботи в РФ і на окупованих РФ територіях.

Аналогічна ситуація і на окупованій Луганщині, де лікарів як мінімум впʼятеро менше за потрібне, якщо рахувати кількість населення. Це вимушена визнати навіть окупаційна влада. За словами так званої “міністерки охорони здоров’я лнр” Наталії Пащенко, у низці прифронтових районів кадровий дефіцит медиків сягає 80%. У деяких населених пунктах залишилося лише по кілька лікарів різних спеціальностей, а один терапевт обслуговує 10–12 сіл.

У тимчасово окупованому Сіверськодонецьку на все місто працюють лише два лікарі-терапевти. Ще більш гостра ситуація з роботою “швидкої допомоги”. У багатьох районах люди змушені чекати допомоги по пів доби, адже на чергуванні залишається тільки одна бригада “швидкої”.

Брак лікарів у Бердянську Запорізької області особливо став відчутним, коли до Бердянська хлинув потік тих, хто вижив — мешканців знищеного росіянами Маріуполя. Адже частина бердянських медиків, рятуючи власні сім’ї, на той час покинули місто. Тоді ситуація дещо виправилася за рахунок медиків-маріупольців, які осіли в Бердянську.

Наступний відчутний удар по міській системі охорони здоров’я стався влітку 2023 року, коли чимало лікарів звільнялися з лікарні та поліклініки через примус брати паспорти рф. А тодішня директорка Бердянського Центру первинної медико-санітарної допомоги Олена Пулькіна пішла на співпрацю з окупантами і не подала необхідні документи до НСЗУ, через що місцеві медики втратили й українську зарплатню.

Через все це Бердянськ покинули багато фахівців.

Восени того ж року усіх містян поставили перед жорстким вибором: або отримання паспорта країни-окупанта, або майже повне обмеження доступу до медицини. У Бердянському психоневрологічному диспансері колаборантська адміністрація взагалі заборонила видавати ліки хворим без російського паспорта. Попри те, що ці медпрепарати необхідні для стабілізації стану хронічно хворих людей і у вільному продажі їх немає. Директорка-колаборантка цього медзакладу Альона Діхтяр згодом отримала підозру в державній зраді від СБУ, проте й досі очолює так званий “Обласний центр надання психіатричної та наркологічної допомоги”. До речі, її чоловік Владислав Діхтяр — також зрадник, наразі очолює так звану “Бердянську міжрайонну поліклініку”.

На совісті очільників-колаборантів міської медицини щонайменше кілька смертей бердянців під час серйозних епідемій ГРВІ, що прокотилися містом взимку 2024 та 2025 років. Адже окупаційна влада ретельно приховувала дані про масштаби епідемій та необхідність жорсткого карантину. Ба більше — не перешкоджала проведенню міських масових пропагандистських заходів.

Наприкінці 2024 року окупаційна влада на ТОТ Запорізької області почала впроваджувати “медичну реформу”. Зокрема, в Бердянську з дефіцитом лікарів вирішили боротися об’єднанням медзакладів, створивши одну районну лікарню. За задумом, фахівці вузьких спеціальностей повинні працювати поруч з педіатрами, сімейними лікарями та дільничними. Але на практиці це лише загострило проблему браку медперсоналу, адже від переміщення лікарів їх більше не стає. 

Москва намагається компенсувати брак кадрів програмами “Земський лікар” та “Земський фельдшер”, які працюють на всіх окупованих територіях. Вони передбачають “підйомні” для медиків, що погодяться переїхати у віддалені села й міста окупованих територій.

Лікарі, які беруть участь, при переїзді отримають по 1 мільйону рублів (ред. близько 494 тисячі гривень), а фельдшери, акушерки і медсестри — по 500 тисяч рублів (ред. близько 247 тисяч гривень). Для тих же, хто працюватиме на віддалених і важкодоступних територіях, такі виплати збільшено в півтора раза — до 1,5 мільйона і 750 тисяч рублів відповідно. Однак результати не виправдовують очікувань.

Так, у 2023 році — першому році реалізації програм — на окуповану Луганщину переїхали п’ятеро лікарів і п’ятеро фельдшерів. У 2024 році “земськими” медиками стали 10 лікарів і один фельдшер швидкої допомоги. На наступні три роки заплановано залучити ще 150 фахівців — по 50 щороку. Проте працювати у зруйнованих війною регіонах, навіть за великі гроші, бажаючих обмаль.

Окрім залучення російських фахівців, окупанти вирішили дозволити фельдшерам проводити лікування і робити призначення та встановлювати діагнози на рівні з лікарями. Молоді лікарі, які не мають досвіду і навіть не проходили інтернатуру, починаючи з 3 курсу навчання вже працюють у лікарнях на позиціях не інтернів, а лікарів. Якою є якість таких фіхавців і такого лікування, вважаємо, зрозуміло.

Люди і їхні болі

Потрапити на прийом до лікаря на окупованих територіях зараз, як виграти в лотерею.

Справжнім квестом для більшості хворих на тимчасово окупованій Луганщині став сам запис на прийом до лікаря. Наприклад, на вході у так звану “республіканську” лікарню у Луганську щодня збирається величезна черга, щоб тільки потрапити до реєстратури. Люди приходять о 5 ранку, щоб отримати талон, а після стоять декілька годин, щоб потрапити з тим талоном на прийом.

У багатьох містах “лнр” взагалі відсутні онкологи. При тому, що у шахтарському краї завжди вистачало хворих на онкологію. Взагалі щоб потрапити до більшості профільних лікарів треба чекати місяцями. Навіть щоб зробити рентген мешканцям прифронтової Луганщини іноді треба проїхати за пів сотні кілометрів.

Але, навіть при такому дефіциті окупаційна влада досі не спромоглася погасити заборгованість із заробітної плати медичним працівникам, що виникла ще у 2014–2015 роках.

Мешканці Донеччини скаржаться, що стан лікарень поганий, а окупаційна влада робить лише показові ремонти, не займаючись оновленням обладнання і меблів.

Є скарги і на доступність медичних послуг. Попри заяви щодо безоплатної медицини, жителі “днр” навіть з наявністю поліса не можуть безоплатно зробити УЗД, МРТ, КТ, а також лікуватися від онкології. Гроші за лікування вимагають і в російських лікарнях, попри наявність паспорта громадянина рф. У людей вимагають місцеву прописку, в разі відсутності — гроші за лікування.

Не надають обіцяного і людям з інвалідністю. Користувачка в соцмережі розповіла про те, що лежача людина з інвалідністю 5 місяців чекала підгузки за програмою реабілітації.

Своє обурення висловлює і медперсонал. Кажуть, що “міністерство охорони здоров’я днр” так і не вирішило питання щодо підвищення зарплат, тому люди і звільняються з лікарень.

На Херсонщині люди скаржаться на гостру проблему доступу до ліків, особливо в малих громадах окупованої частини Херсонищни, сіл та селищ, де більш активно ведуть бойові дії: Каховка, Нова Каховка, Олешки, Гола Пристань. Трохи краща ситуація у Скадовську та Генічеську, але лише відносно інших громад. В цілому ж люди часто мають їхати до окупованого Криму навіть для того, щоб придбати ліки російського або білоруського виробництва, адже інших майже немає.

В Маріуполі чоловіка з інсультом не поклали до лікарні і залишили вдома через відсутність вільних місць у реанімації. Чоловік помер через декілька днів без медичної допомоги.

А іншого чоловіка виписали після операції через 2 дні із обласної клінічної лікарні, яку окупанти перейменували у муніципальну, у нього почався сепсис ран.

Ще люди скаржаться, що безкоштовна медицина від окупантів зовсім не безкоштовна, а дуже дорога.

У міській поліклініці Бердянська КТ немає, у лікарні томографію роблять лише тим, кого привезла швидка. Для комп’ютерного обстеження треба їхати в Мелітополь чи Сімферополь. Безкоштовного обстеження УЗД в міській лікарні треба чекати місяцями, або можна домовитися за 2000 рублів (ред. близько 990 гривень). Рентген-апарат у поліклініці не працює, в лікарні — лише за особливим дозволом.

Разом з тим, ті, хто потрапив до стаціонару з інсультом, апендицитом, грижами чи переніс екстрену операцію на судинах, відзначають, що загалом лікування було безкоштовним, лікарняна їжа теж цілком прийнятна. Витрачалися здебільшого на “подяку” лікарям і медперсоналу, аби забезпечити собі належну увагу, розмір “подяки” — близько 5000 рублів (ред. близько 2470 гривень).

До речі, така ж “подяка” в Маріуполі за видалення щитоподібної залози (в Бердянську такі операції не роблять) обійдеться у 25000 рублів (ред. близько 12340 гривень).

Пресловуті “безкоштовні” операції в Сімферополі, Ростові-на-Дону чи Москві — це окрема тема. Як розповіли бердянці, самі операції дійсно безкоштовні, але за організацію такої поїздки і перебування в клініці треба заплатити від 35 000 до 60 000 рублів.

Розцінки на деякі послуги в самому Бердянську такі:

• аналіз сечі в приватній клініці — 200 рублів, крові — 1050 рублів;
• УЗД у приватного лікаря — 700 рублів, у приватній клініці 2500–3400 рублів;
• обстеження у приватного гінеколога разом з УЗД і аналізами — 3000 рублів;
• магнітотерапія суглобів у міській лікарні за направленням лікаря — безкоштовна, в приватній клініці — 200 рублів за одну процедуру;
• лазерне видалення базаліоми (різновид раку шкіри) в приватній клініці — 20 000 рублів;
• видалення зуба в стоматологічній поліклініці в середньому — 1800 рублів, лікування зуба — від 3250 до 12 500 рублів, металокерамічна коронка на 1 зуб — близько 9000 рублів, пластмасова — 5600 рублів.

По факту, зараз медицина на тимчасово окупованих територіях скотилась на рівень позаминулого сторіччя. А лікарі сьогодні ще більш недоступні, ніж класичні земські доктори з оповідань Чехова, бо до них селяни їхали на старій бричці день чи два, але все ж мали шанс добратися, а щоб сьогодні просто побачити людину у білому халаті, у більшості населених пунктів в окупації  знадобиться набагато більше часу.

Примітка. В роботі над дослідженням брали участь редакції Бахмут IN.UA, Приморка.City, Кавун.City, 0642.ua

Читайте також:

• Українців, які не отримали російських паспортів, можуть депортувати з ТОТ
• Росіяни на ТОТ не справляються з пожежами на Донбасі: деталі
• Нашестя гризунів та комах на ТОТ Донеччини: в “Жовтій стрічці” назвали причину

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!