Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!