VSIMDIM — це програма адаптації родин, що втратили дім через війну, її ініціювали Кирило Ярко і Тетяна Каменєва. Завдяки цьому проєкту ті, чия домівка окупована або втрачена зможуть отримати квиток у нове життя. Людям надають дім на шість місяців, за цей час допомагають знайти роботу й потім людину відпускають у самостійне життя з опорою під ногами. Як працює програма, хто може туди потрапити та як редакції «Бахмут.IN.UA» розповіла Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім».

Команда Vsimdim: “Тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення”

Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім». Фото: надане героїнею

VSIMDIM, як громадська організація винила одразу після початку повномасштабного вторгнення, фінансується вона шляхом грантів та донатів. Команда проєкту — це теж переселенці, самі співзасновники, Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, наприклад теж опинилися в статусі переселенців. Так склалося, що в команді при створенні вже були люди, які раніше мали досвід будівництва модульних будинків, пояснює Ольга.

«Ми подумали, що все що ми могли робити в той час (ред. початок повномасштабної війни) — це будувати житло й надавати його біженцям, ми почали досліджувати цю тему й зрозуміли, що на жаль, тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення», — каже Ольга Костюченко.

Річ у тому, що ми звикли вважати й бачити, що тимчасове житло — це будинки-контейнери десь на околиці міст, які не мають доступу до зручної інфраструктури, з відсутністю роботи та  без можливості для людей на місці отримати психологічну підтримку.

«Фактично людей з одною великою травмою зібрали в одному місці, надали їм дах над головою, й на цьому все», — пояснює співрозмовниця.

Перед командою VSIMDIM постала нова задача – дати людям більше, ніж дах над головою

Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, співзасновники “Всімдім”. Фото: надані героїнею

Команда архітекторів, які допомагали планувати VSIMDIM, розробили його таким чином, щоб будиночки для родин ВПО:

• виконували функцію гідного тимчасового житла;
• були розміщені точково, по 3-7 у поселенні;
• знаходилися там, де є інфраструктура (лікарні, школи, садочки, транспорт).

За словами директорки з маркетингу VSIMDIM команда вже на етапі планування будиночка зрозуміла, що цей дім має бути розміщений в невеликих містах або селах. Це важливо, щоб люди не стали заручниками ситуації, коли їх поселили в умовній глуші й вони не мають змоги ні піти на роботу, ні віддати дитину на гурток.

Отож, VSIMDIM вирішив дотримуватися концепції доступності.

«Ми зробили цю програму разом з великою командою психологів, психотерапевтів, які вже мали великий досвід адаптації українців з першої хвилі війни. Допомагала Києво-Могилянська академія, також ГО “Слова допомагають”, які долучили фахових спеціалістів», — пояснює співрозмовниця.

Пілотне поселення на старті

Модульні будиночки, у яких житимуть внутрішньо-переміщені особи. Фото: надані героїнею

На теперішній час VSIMDIM вже має пілотне поселення у селі Усівка, що на Київщині. Це невеличке поселення для чотирьох родин, ділянку для ВПО виділила місцева громада, яка є дуже дружньою, зазначає Ольга Костюченко

«Згурівська громада дуже привітна, дружна. Вона з’явилася на нашому шляху, після того, як ми почали порушувати питання адаптації та інтеграції ВПО, й взаємодія біженців з ОТГ. Ми провели великий вебінар, на якому були присутні представники різних громад з усіх куточків країни, таким чином змогли достукатися до дуже багатьох людей, які приймають рішення як взаємодіяти з ВПО та, як їх приймати?», — розповідає пані Ольга.

В конкретному випадку Згурівська громада в селі Усівка сприяє тому, щоб ВПО, які будуть жити тут, за бажанням могли залишитися й працювати та будувати своє життя вже, як члени села. 

За якими критеріями обирали родину для програми?

Вам буде цікаво

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?
• Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Допомогти всім проєкт VSIMDIM не може фізично, однак локальна допомога вже працює й матиме гарні результати. Для цього сформували портрет тих осіб, які зможуть й надалі брати участь у програмі:

• родина з 3-4 осіб, бо сам будиночок невеликий (є спальні місця, санвузол, кухня, місце для зберігання речей);
• бажано, щоб були діти, це пріоритетно, адже саме найменші українці мають почувати себе в безпеці;
• дорослі особи мають бути працездатними, це важливий критерій, бо людям будуть шукати роботу, щоб вони могли себе забезпечувати.

«Житло ми надаємо на 6 місяців, після цього людина переїжджає в орендоване житло. Але при цьому, вона може залишатися в тій ж громаді, й на тій ж роботі. Нам важливо працевлаштувати родину, щоб вона могла себе забезпечувати,  а також робити накопичення. Важливо розуміти, що у нас є постійна комунікація з родиною, ми будемо моніторити, як вони себе почувають, як проходить інтеграція, чи є проблеми, та як ми можемо їм допомогти», — каже директорка з маркетингу «Всімдім».

Підтримати  проєкт VSIMDIM можна за посиланням: https://linktr.ee/vsimdim

Заповнити анкету та стати потенційним учасником за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeFQc6A3uFJ_A1OlJtbrMqqjzeJwVtCzGZm5ech3ZJL3tdDpA/viewform

Нам важливо дати не рибу, а вудочку

Модульний будинок всередині. Фото: надане героїнею

У громаді, де будуть жити родини є близько 50 вакансій, тобто люди тут зможуть й жити й працювати та мати дозвілля.

«У команді ми часто кажемо, що нам важливо людині дати не рибу, а вудочку. Ми розуміємо, що людей, які не хочуть включатися в роботу, не можуть думати про майбутнє — ми не можемо їм допомогти й ефективно з ними співпрацювати», — пояснює деталі роботи Ольга Костюченко.

Вона додає, що для громади ВПО – це не тягар, а навпаки збільшення можливостей, адже багато талановитих людей з профільною освітою опинилися у статусі переселенців й зараз вони обирають, де будуть жити. Додамо, що у випадку, коли особа вирішить залишитися в новій громаді — члени команди допомагатимуть їй знайти житло під оренду, планують працювати й з громадою в селі, щоб знайомити людей й проводити культурні програми.

Це й своєрідний культурний обмін, впевнена членкиня команди Ольга Костюченко.

Директорка з маркетингу зазначає, що їхня команда планує рости та розвиватися, а слідом й масштабувати свій проєкт, адже вже є запити від громад, які готові приймати людей.

«Наша команда розуміє цю проблему (ред. вимушене переселення через війни) зсередини, бо всі ми переселенці. У нас була робота, був бізнес…Розуміючи проблему зсередини — ми можемо створювати щось важливе. Цей проєкт, ця допомога й нам самим. Рухаючись до її вирішення — ми зустріли людей з дуже великим серцем», — резюмує розмову наша героїня.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

В кінці березня 2024 року управління освіти Бахмутської міської ради опублікували результати конкурсу “Весняна красуня-2024”. Участь у заході взяли 18 конкурсанток з молодшої, середньої та старшої вікової категорії. У результаті було визначено переможниць. Однак, чи співмірні такі конкурси зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти? Під цю Стратегію власне й підпадають здобувачки і здобувачі освіти. Чи справді можна визначити “рівень дівочої краси” дитини та як такі конкурси впливають на самооцінку тих дітей, які не виграли?

Редакція дізнавалась офіційну відповідь від Бахмутського управління освіти, а також поспілкувалася з журналісткою Олександрою Козловою, яка досліджувала питання шкільних конкурсів краси.

Весняна красуня Бахмута:2024

25 березня 2024 року на сторінці управління освіти Бахмутської міськради опублікували результати конкурсу  “Весняна красуня Бахмута-2024” з таким підписом:

“Весну часто порівнюють із юною дівчиною, яка втілює в собі красу, чарівність і ніжність. Її усмішка — промінь сонця, що розтоплює сніг і пробуджує природу, вона розносить запах квітів, її голос — це спів солов’я. Саме тому в перший місяць весни, четвертий рік поспіль, за ініціативи Управління освіти Бахмутської міської ради проведено конкурс дівочої краси “Весняна красуня-2024!”.

 У конкурсі взяли участь 18 учениць закладів загальної середньої освіти. Дівчата готували візитівку,  у якій розказали про себе; створили фотоколажі в різноманітних образах “Дівоча врода – багатство України!”, продемонстрували свої таланти “Я Українка”.

Переглядаючи виступи учасниць, члени журі переконалися в тому, що бахмутські дівчата дуже багатогранні, розумні, талановиті, стильні. Незважаючи на війну вони не втрачають оптимізм, надію, блиск в очах, турбуються про власне здоров’я,  розуміючи, що воно є запорукою справжньої природної краси і вірять в перемогу!”, — пишуть на сторінці управління освіти.

Редакція звернулась безпосередньо до управління, щоб нам пояснили, яку цінність несе цей конкурс, та за якими критеріями визначали переможницю.

Що кажуть в управлінні освіти?

У відповіді нам повідомили, що конкурс організували та провели згідно плану роботи Бахмутського міського центру дітей та юнацтва, який зараз працює в евакуації, а метою конкурсу визначили наступне: 

• підтримка обдарованої талановитої молоді; 
• збереження, відродження та популяризація традицій, української культури; 
• набуття цілісного сприйняття образу весняної краси;
• виховання духовних, морально-етичних цінностей, любові до України та рідного краю.

Участь у конкурсі брали дівчатка (1-4 класи), (5-9 класи) та  (10-11) класи. Учасниці, які набрали найбільшу кількість балів у 3-х турах, отримали дипломи Бахмутського МЦДЮ, а решта – отримали дипломи учасниць та титули.

Як визначали “весняну красуню Бахмута”?

В управлінні освіти кажуть, що під час оцінювання члени журі керувалися критеріями, які визначені в Умовах проведення Конкурсу, однак які саме це критерії нам не повідомили ні в письмовій відповіді, ні вже пізніше в усній, коли ми телефонували до Вікторії Кальченко, представниці управління освіти. 

“Кожна учасниця продемонструвала вміння презентувати себе, працювати з електронним ресурсами, демонструвати різний стиль одягу, свої таланти. До оцінювання залучалися як дорослі-педагоги, так і представники учнівського самоврядування. Досвід, який набувається в ході різноманітних конкурсів та змагань, — надзвичайно важливий для подальшого життя здобувачів освіти. У результаті участі дитина формує власне уявлення про свої можливості та самостверджується, адже кожна дитина унікальна і багатогранна”, — зазначають в управлінні освіти Бахмутської міської ради.

На питання чи співвідносяться Умови Конкурсу зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти до 2030 року та операційним планом заходів на 2022-2024 роки, затвердженими розпорядженням Кабміну — відповідають ствердно. 

Та додають, що діти набували навичок публічних виступів, досвіду самостійної роботи, розширили світогляд, творчі та інтелектуальні здібності. Що думає про такі конкурси краси журналістка Олександра Козлова?

Конкурси краси: потреба чи застаріла парадигма?

Олександра Козлова, журналістка, вона також досліджувала питання шкільних конкурсів краси. Вона зауважує, що подібні змагання проводять в більшості саме серед дівчат, а от юнаків залучають рідше. Та й у інформпросторі частіше можна знайти новини саме про титуловану Міс, ніж про Містера. Адже хлопчикам не насаджують з дитинства думки про те, що вони повинні бути красивими. Натомість це стає “привілеєм” дівчат.

Попри те, що суспільство намагається відійти від стереотипів, що “дівчина повинна бути красивою” й на цьому її цілі закінчуються — конкурси краси не зменшують своєї популярності, у школах їх проводять досить часто. 

Втім самі назви таких заходів трансформуються, підкреслює фахівчиня, маючи на увазі, що саму назву “конкурс краси” заміняють на поняття “весняна красуня”, “міс ніжність”, “міс лагідність” тощо.

“Тобто, все-таки існує цей план про проведення конкурсів, але їх намагаються найменувати інакше, хоча суть від цього не міняється. Є такі конкурси, в яких акцент робиться на дефіле, чи на інших речах, які мають на меті продемонструвати лише зовнішність дівчинки, на яку часто дитина не може повпливати. Я чула про конкурс, де переможницю обирали за найдовшим волоссям, тобто, якщо дівчина не має довгої коси, то вона не красива виходить?”, — розмірковує фахівчиня про доречність таких заходів.

У відповіді управління освіти нам повідомили, що діти на конкурсі “Весняна красуня Бахмута-2024” могли сформувати адекватну самооцінку, втім, якщо дитина не перемогла — то чи не стане це навпаки для неї травмою?

“Я спілкувалася з дівчатами, які не вигравали конкурси краси, пам’ятаю, що вони були дуже-дуже засмучені, що перемогла інша конкурсантка. Тобто, таким чином нав’язується якась така думка, що ти маєш конкурувати з іншими дівчатами, тому що це базується на критеріях конкурсу”, — каже Олександра Козловська.

Які конкурси можуть допомогти дітям розкрити свої таланти?

Пані Олександра зауважує, що здорова конкуренція має бути в житті дитини, але аж ніяк не повинна ґрунтуватися на її вимірюванні “рівня краси”. 

“Коли дитина свідомо йде на конкурс, де оцінюють зовнішність, то вона не може відповідати певним критеріям краси, цим стереотипним критеріям, й це насправді дуже сумно та розчаровує”, — говорить Олександра Козлова.

Тому школи мають організовувати конкурси, які відповідають освітньому процесу, а не об’єктивують і не сексуалізують дівчат. Це можуть бути конкурси, які показують вміння дітей, які можна відточити: музика, спів, танці, наука, креативність тощо. Тобто, вчителі та навчальні заклади поступово мають відходити від потреби проводити конкурси краси, які лише підкріпляють стереотипні маркери щодо жінок.

“Зовнішність цілком може бути частиною ідентичності дівчат, але просто це не має перетворюватися на об’єктивацію і нездорову конкуренцію, яка нав’язується суспільством”, — резюмує пані Олександра.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Втрата роботи серед переселенців/переселенок: чи є пріоритет на посади для чоловіків або жінок
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.

Адаптація переселенців до сіл

Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.

У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.

“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.

Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.

Житло не здають в оренду: Черкащина

Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати. 

“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.

Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина. 

“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка. 

У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.

“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.

Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.

“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом, туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.

Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.

Дороги, яких немає: Сумщина

Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає. 

“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.

Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.

“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.

В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.

У селі  є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.

Брак комунікації: Кіровоградищина

Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує. 

“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.

Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку

“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.

Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.

Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?

Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.

Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.

А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути  до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.

“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.

Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:

“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”. 

Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.

Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!