Наталя Тищук родом з Єнакієво, в дитячі роки разом з батьками вона мешкала в селі Різниківка Бахмутського району. До міста їздила часто, каже співрозмовниця, адже там жили родичі. В Соледар жінка переїхала в 2010 році, тут народилися діти пані Наталії. Рідне ж місто героїні, Єнакієво — опинилось під контролем терористів з 13 квітня 2014 року, на шостий день після проголошення так званої «ДНР». На жаль, до Соледару теж добрався «русский мир», тож довелося евакуюватися. Зараз, Наталя працює, волонтерить й вважає, що головне зараз — допомагати нашій армії.

Школа в Соледарі

Коли почалася війна в 2014 році Наталя Тищук пригадує, що місто Соледар стало прихистком для сотні біженців. Вже тоді люди зі Сходу вперше втратили свої домівки. В Соледарі, каже волонтерка, організували імпровізований штаб в школі, куди зносили необхідні речі для людей небайдужі містяни. На той час донеччанка якраз працювала в навчальному закладі.

Допомога, яку пані Наталя роздавала для ВПО. Фото: Фейсбук

«Ми тоді бачили першу хвилю переселенців, коли почалася війна. З Донецька до нас почали їхати люди. В школі, тоді пригадую закликали приносити речі для них, людей приймали, допомагали із першим необхідним. Також збирали кошти на харчування дітям біженців, вони потім могли їсти у шкільній їдальні», — каже діячка.

Власне, з цього й почалася історія волонтерства, далі жінка почала брати участь в грантових програмах від ООН. В Соледарі за ініціативи героїні була створена програма «Соціальна шафа».

«Це був такий контейнер для збору речей, який стояв біля ЦНАПУ й шафи. Щоб люди не відчували себе приниженими, не рилися в ящиках на колінах, шукаючи необхідне, а могли спокійно вибрати собі те, що потрібно», — згадує Наталя Тищук.

Масштаби війни в 2014 та 2022 році кардинально інші

Наталя Тищук. Фото: Фейсбук

Війна в 2014 році та війна в 2022 році мають зовсім інші масштаби вважає героїня, й порівнювати це неможливо. В свідомості людей також змінилося чимало, українці більше допомагають.

Читайте також: Соледар — місто каштанів й абрикосів: волонтерка Тетяна Кваша розповіла про життя спочатку

Приблизно, з 2017 року волонтерці почав допомагати Благодійний Фонд «Чисті серцем». Це були  продуктові набори, канцтовари для дітей пільгових категорій дітей. Коли ж почався коронавірус, фонд забезпечував засобами індивідуального захисту, також допомагали з технікою для шкіл громади, пригадує пані Наталя.

Територія жінок Донеччини та мовне питання

Наталя Тищук у вишиванці. Фото: Фейсбук

В Україні вже декілька років працює громадська організація «Територія жінок» —  яка гуртує активних жінок разом. ГО допомагає вимушено переміщеним людям, адаптуватися до нового життя.

Зараз основне завдання жінок, впевнена волонтерка, зберегти життя дітей та вберегти їх від війни. Діти донеччанки вже ходять до місцевої Коломийської школи, мовних проблем у них не було, адже з дитинства вони розмовляли українською. Пані Наталя каже, що ще її бабуся разом зі своїми подругами співала українські пісні.

 «Все село слухало тих пісень й любило, як вони заводять», пригадує пані Наталія.

Пані Наталя з донькою. Фото: Фейсбук

«Переходити на українську мову варто. Дітям це набагато легше зробити, вони швидше адаптуються, мої вже навіть знають місцеву говірку за понад рік відвідування коломийського ліцею. Дорослим перехід на українську може бути важчий, але слід пробувати», — каже співрозмовниця.

Перебуваючи в евакуації донеччанка часто бачить похорони полеглих героїв, яких привозять зі Сходу в останню путь, вона, як і всі, вшановує загиблих: 

«Боляче усвідомлювати, що людина полягла поряд з твоєю домівкою — в бою за нашу Донеччину».

Жінка запевняє, дуже боляче розуміти, що в Україні гинуть талановиті, розумні та свідомі особистості, які за інших обставин мали б робити зовсім інший вклад в історію України, зокрема й культурний.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!