Минуло три роки, як Росія повномаштабно напала на Україну. До цієї дати онлайн-платформа Svidok.org оголосила про запуск флешмобу зі збору свідчень українців про війну.

Поділитись своїм воєнним спогадом може кожен. На платформі Svidok.org всі свідчення є анонімними, а після публікації з персональних даних відображається лише населений пункт, де відбувались події, описані в нотатці.

“Ми чули звуки вибухів, відправляли близьких людей на фронт, волонтерили та рятували тварин, виховували дітей та навчались в умовах постійних викликів, допомагали тим, хто змушений був покинути все і почати життя в інших містах. Нам є чим поділитись! Цей пережитий досвід має почути світ, щоб побачити очима очевидців те, що відбувається в Україні”, – закликає Юлія Михайлова, комунікаційниця Svidok.org.

Аби зберегти свій спогад, потрібно зареєструватись на svidok.org або ж скористатись телеграм-ботом – @SvidokNoteBot чи безплатною телефонною лінією за номером 0 800 507 480.

До свідчень можна додавати фото та відео.

Про що українці вже поділились на Svidok.org

На платформі Svidok.org вже зареєстровані понад 4000 українців, які щодня діляться своїми історіями.

Ось кілька з них (імена змінені з міркувань безпеки).

“Ця ніч мені запам’ятається назавжди… Ніч на 30 січня 2025 року, близько 0:18, стався вибух у багатоповерхівці в одному зі спальних районів міста. Я чула, як “Шахед” летить через мій будинок. У такі моменти дуже страшно, адже ти ніколи не знаєш, куди він прямує. За правилом двох стін я оперативно покликала всю родину, щоб сховатися, адже біля нас, у цьому ж районі, 17.11.2024 Росія вдарила балістичною ракетою в сусідній двір. 15 секунд — і ми чуємо вибух. Ці емоції не передати словами. Спочатку ти відчуваєш страх, біль, розгубленість, тіло не контрольоване, все тремтить від жаху. А потім – ненависть до Росії. В голові завжди одне й те саме питання: “За що? Чому?” – пише Людмила про атаку на Суми.

“1000 днів як мій брат не виходить на зв’язок з полону, куди потрапив, захищаючи Україну в місті Маріуполь…. Там він із побратимами тримали оборону Азовсталі, і показали всьому світу свою силу і незламність! Мій брат не просто військовослужбовець, він воїн!.. Я б хотіла, щоб про мого сильного та хороброго брата знало як можна більше людей!” – поділилась Ольга.

Чому варто залишати свої свідчення

Анонімні свідчення про воєнні та екологічні злочини команда онлайн-платформи передає Офісу генпрокурора та Міжнародному кримінальному суду. Понад 250 історій, залишених на Svidok.org, долучили до досудових розслідувань.

Аби зберегти спогад, потрібно зареєструватись на svidok.org або ж скористатись тг-ботом – @SvidokNoteBot чи безплатною телефонною лінією за номером 0 800 507 480.

Кожна людина може розповісти на платформі про те, як переживає щоденні обстріли росії, стала свідком руйнування, отримала поранення, пережила окупацію, про вимушену евакуацію, волонтерство, адаптацію до життя в умовах війни, і навіть роздуми чи творчість.

Також до тексту можна додавати фото та відео. Свідчення про воєнні злочини росіян вже передані до Міжнародного кримінального суду та Офісу Генпрокурора, розповіла директорка з комунікацій Svidok.org Олена Кук.

“Ми напряму контактуємо з представниками МКС щодо передачі свідчень українців про злочини РФ під час війни. Деталі передачі свідчень – конфіденційні з міркувань безпеки. Але варто сказати, що трибунал виявляє великий інтерес до таких персональних історій”, — зауважила вона.

Олена Кук наголошує: платформа має кілька рівнів захисту, що дозволяє зберігати анонімність дописувачам. Розробники закрили особисті дані користувачів з міркувань безпеки. Лише розслідувачі можуть з ними сконтактувати через спеціальний аккаунт і лише з дозволу людини.

Додатково також створили механізм фіксації спогадів для українців, які перебувають на тимчасово окупованій території.

“Якщо людина перебуває на окупованій території, може поставити спеціальну помітку. Тоді її допис опублікують тільки тоді, коли їй вже нічого не загрожуватиме” , – пояснила Олена Кук.

Також платформа надійно захищена від кібератак. А сервери, які зберігають спогади, фізично розташовані у Німеччині та США, тож росіяни не можуть нанести пряму атаку на них і стерти дописи.

“Часто дописи українців у соцмережах блокують. Або вони губляться у потоці інформації. До прикладу, зараз складно знайти деякі знамениті фото і відео 24 лютого, не кажучи вже про 2014 рік. А все це дуже важливо зберегти, аби росія не змогла маніпулювати фактами. Аби все, що ми пережили, не було марним. Саме ми хочемо зберегти історію кожного українця на надійному порталі – на Svidok.org”, – пояснює Олена Кук.

Російські військові поширили інформацію про взяття в полон двох бійців полку “Скеля”. Окупанти публікують відео, де двоє чоловіків з прапорами України називають свої імена і позивні. Раніше ці військові фігурували у відео, де звітували про зачистку міського Палацу культури.

Що відомо про операцію в Костянтинівці та взяття в полон бійців, розповідає Бахмут IN.UA.

Військові полку “Скеля” знімали відео у Костянтинівці

Цими вихідними у мережі з’явилися два відео з Костянтинівки, на яких фігурують бійці полку “Скеля”. Військові звітували про зачистку будівель у місті.

Одне відео було оприлюднене 18 липня. На ньому троє бійців звітують про успішне виконання бойового завдання і повернення українського прапора. При цьому військові не оголошують своєї локації.

Друге відео було оприлюднене 19 липня. На ньому троє бійців заявляють про зачистку будівлі міського Палацу культури та демонструють встановлення українського прапора. На прапорі також можна помітити зображення президента України Володимира Зеленського та Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. На відео видно логотип “Скелі”, але на момент публікації матеріалу цього відео немає на офіційних сторінках полку, тому редакція не може підтвердити його автентичність.

Полон бійців “Скелі” у Костянтинівці

Ввечері 19 липня на каналі 4-ї окремої мотострілецької бригади зс рф вийшло відео з полоненими бійцями полку “Скеля”. Двоє чоловіків називають свої імена і позивні — Євген Мосин на позивний “Мося” та Сергій Столярський на позивний “Кєнт”. Чоловіки розповідають, що їхніх побратимів вбито, а над ними, нібито, змилувалися і взяли в полон.

Порівнявши відео з Палацу культури, бачимо, що полонені бійці дійсно схожі на тих, хто фігурував у ньому. Доля третього чоловіка невідома.

Окупанти стверджують, що, нібито, знищили майже цілий батальйон. Підтвердження цим словам немає.

У полку “Скеля” прокоментували полон бійців

Сьогодні, 20 липня, полк “Скеля” підтвердив взяття в полон своїх бійців. Наразі триває встановлення всіх обставин події. Деталей операції в Костянтинівці не розкривають. Свої втрати і кількість полонених бійців полк не уточнює.

Полонені є і серед противника. За даними полку, в полон потрапили двоє окупантів.

Оприлюднені росіянами відео радять розцінювати як маніпуляцію та пропаганду.

Читайте також:

• Олександр Сирський відвідав Костянтинівський напрямок і оцінив ситуацію в місті
• Росіяни заявили про вивезення людей з Костянтинівки: серед них є діти
• Українські дрони змінюють хід війни: чому навіть окупований Бахмут уже не можна вважати російським тилом

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

Примітка. Сьогодні для бригади Марії є актуальний збір, на авто для бойових медиків, які навчають тактичної медицини і рятують життя.🎯 Ціль: 300 000 ₴. 🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/tJzcgiH5Z. 💳Номер картки Банки: 4874 1000 3991 1600

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!