“Таких, як Саша, було мало”, “Саша був такий світлий, до нього всі тягнулися”, “Ніколи не чув, щоб він хоча б раз сказав щось погане”, “Яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті”, “Саші нам дуже не стає, без нього важко”… — це цитати рідних людей про військового Олександра Шередекіна.

Піхотинцю, бахмутянину Олександру Шередекіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Редакція разом з рідними та близькими Олександра вшановує його пам’ять та публікує спогади від мами про сина, від товариша по службі про побратима, від друзів — про найкращого друга. 

Мама про Олександра

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. 

Матір Олександра, Лариса Шередекіна, раніше разом з сином проживала в Бахмуті, працювала приватною підприємицею. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр наполіг, аби мама евакуювалась, тож новим домом для неї та сина став Кременчук, місто на Полтавщині. Мама героя розповідає — її син був тою людиною, до якої всі тягнулися, незалежно від віку чи статусу. 

***

Як тільки Саша заходив у нову компанію, то через п’ять хвилин його вже всі обіймали. Олександр дуже багато знав, любив читати, цікавився всім. Це завжди було в ньому, цікавість до багатьох різних літератур. На нього мав вплив і його побратим Ваня (ред. Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”), який загинув на початку повномасштабного вторгнення. Вони читали разом, розважалися.

Якщо потрібно було якісь знання здобути, то він їх здобував. Він сам зробив себе сильним, займався спортом, цікавився всім — й музикою, й скейтбордом, відростив волосся, стиль одягу мав особливий. Син був сенсом мого життя на всі 100 відсотків. Все, що я робила у своєму житті було для нього і заради нього. Вся любов, на яку я була здатна, без залишку, вся для нього. І він це знав. Я завжди казала йому, що він у мене найкраща дитина у світі. Кожного дня я казала йому, як я його люблю. А тепер  моє серце розривається від болю, який нічим не вгамувати. Я не знаю як жити без мого найкращого в світі синочка. Без нього нічого не має значення. Моє життя закінчилося разом з його. 

Я хочу виказати велику подяку всім, хто був поруч з моїм сином ці довгі і важкі майже два з половиною роки: його командиру, хлопцям, які стали, по суті, його родиною. Я дуже вдячна його друзям і їх батькам, які побачили в моєму Сашкові гарну, світлу людину і надійного друга. Він всіх вас дуже любив. Ви всі були важливими людьми в його житті.   

Він часто казав мені: “Скейтбординг — моя любов, мама —  головна людина в моєму житті, й друзі”.

Він був дуже радий, що в нього з’явилися такі друзі, надійні. А ще Саша мав відмінне почуття гумору, підтримував, часто наголошував, як нам пощастило на новому місці: 

“Нам, мамо, з тобою дуже пощастило. Мені пощастило з оточенням. У мене є друзі найвідданіші, і спілкування з ними не закінчується, у мене є друзі по скейту. Ми ж в іншому, чужому місці живемо. І всі наші люди, з якими ми жили, вони живуть в різних місцях. І вони часто не знаходять у себе друзів, спілкування, нічого. А нам з тобою так пощастило”.

Можливо, так і є, бо я не знаю людини, яка б з ним не могла знайти спільну мову. І при цьому він не міряв людей статками, віком. Це йому неважливо було. До всіх відносився однаково з повагою, у нас в родині так було заведено. Скільки згадую, я розумію, що він рано став дорослим, як особистість. Йому дуже подобалась психологія, щиро нею захоплювався. Я думаю, він легко міг реалізувати себе в цій сфері, але він обрав інший шлях.

Він не говорив мені, що він робить — казав просто, що допомагає. Це вже потім я дізналась, що він служив в піхоті. Син оберігав мене, навіть не казав, що вони воюють. Казав, що просто охороняють щось, а він книжку читає.

Насправді, я випадково дізналась, коли прала його сумку. Знайшли там справку про поранення, медаль за відвагу, навіть тоді він віджартовувався. Ніколи не розповідав мені наскільки там було страшно, настільки все було серйозно.

Ми з ним могли годинами розмовляти про все на світі. Люди дивувалися, мовляв:

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. Нам завжди було про що поговорити. Саша завжди піклувався про старших, мені з ним було нічого не страшно, у нього завжди все було добре. Коли не телефонує завжди “Все добре”.

Його всім не вистачає насправді. Не вистачає, це дуже м’яко сказано. Можна багато розповідати, але все зводиться до того, що він був світлою, доброю людиною, у нього було багато друзів по всій Україні. На поховання вони приїздили з Вінниці, Львова, Одеси, Франківська, телефонували, допомогали.

Побратим Микола про Олександра

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Обидва піхотинці, Микола з Соледару та Олександр з Бахмута, служили в одній бригаді — 109 Бахмутській ТРО. Там чоловіки й познайомились. Разом захищали Авдіївку, Бахмут, Терни, Макіївку.

***

Саша пройшов буквально через пару тижнів після початку повномасштабки.

Я його одразу побачив, бо він, знаєте, трохи відрізнявся: спортивна статура, високий, освічений. До цього ми з ним не були знайомі, тому що я з міста Соледара, а він з Бахмуту був. 

Так, я там вчився в Бахмуті, гуляв, але ми не бачились ні разу. На початку війни я потрапив в стрілецьку роту, потім в цій роті утворився ще один такий нештатний підрозділ — група швидкого реагування, де ми були. Нас було там близько п’яти чоловік, молодих хлопців. Наш командир тренував нас, минув час і я не знаю яким чином, але він відзначив Сашу як людину, яка має інакший вигляд серед всіх у батальйоні.

Командиру подобалось з ним спілкуватися, тому що Саша був прямолінійний і грамотний, завжди говорив те, що думав.  Жартував багато. Час пройшов, і все-таки він потрапив до нас, в групу швидкого реагування. Він був у нас вчитель англійської (ред. Олександр Шередекін закінчив Горлівський інститут іноземних мов)

Загалом, він був компанійський. На початку Саша більше займався матеріально-технічним забезпеченням, це коли ми в Бахмуті були. Там наш командир познайомився з його мамою. Мама сказала:

“Будь ласка, бережіть Сашу”.

Командир не хотів, щоб він їздив з нами туди, де неспокійно. Він боявся за нього, але Саша почав цікавитись військовою справою. На початку він більше займався матеріально-технічним забезпеченням, був нашим водієм.

З Бахмута ми виїхали на ротацію в Полтавську область, і вже там ми завжди разом були. На початку 2023 року у нас з’явилось бойове розпорядження на Луганську область — Макіївка, Терни, такі села. 

Там тримали оборону, і от саме там Саша вийшов з нами на бойові. Я вже тоді зрозумів, що Саша почав цікавитися військовою справою. Знаєте, є люди, яким те, що видали — те вони і носять. Чим забезпечила частина і держава, те й мають. Особливо екіпірування, а Саша почав цікавитися яку кращу собі підібрати форму.

В січні 2023-го року ми з ним попали в село Терни, там досі йдуть серйозні бої. Саме з ним вдвох ми були в таких важких умовах на тих позиціях. Один на одного почали покладатися. Я знав, що він мені допоможе, а я допоможу йому. Тобто такі у нас були вже відносини. Ми добре спілкувалися. Були у нас й важкі моменти на цих позиціях, але Саша часто жартував, це рятувало. Ми хотіли з нашими дівчатами-парами поїхати в Одесу, гуляти. 

Мама Саші не знала, що він в той час воював. Він для мами завжди був, скажімо, на МТЗ, не хотів її розчаровувати. Коли Сані не стало, я приїхав на похорони, а мама каже: а знаєш, він сказав, що хотів з тобою в Одесу поїхати, погуляти. Ну, він мамі так сказав. 

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Микола підтримує зв’язок з матір’ю Олександра, навідує її під час відпустки. Друзі Олександра спілкуються й зараз.

Віктор, друг Олександра 

“Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років”

З Віктором бахмутянин Олександр познайомився в Кременчуці. Обоє хлопців захопилися скейтбордингом. На майданчику для скейту й відбулось перше знайомство, яке переросло в міцну дружбу.

***

Ми познайомились випадково, у жовтні 2022 року, він приїжджав на відпустку в Кременчук. Він же теж скейтбордингом займається, а у нас є сквер де всі катаються зазвичай, там і познайомились.

Коли Саша приїжджав у Кременчук, то ми майже весь час проводили разом: катались, гуляли містом, пили чайок після катання. Після того, як він вже виїжджав на позиції, ми продовжували підтримувати зв’язок. У нас була своя група, тож ми всі разом там й спілкувались.

Саша дуже розумний хлопець, як на мій рівень то взагалі мегамозг, багато читав, а потім в спілкуванні міг процитувати щось з прочитаного, що ми з хлопцями себе ще тими тупнями починали відчуватии. Вивчав справу військову. З ним кожна розмова на цю тему перетворювалась у справжню лекцію, де ти просто сидиш і слухаєш, бо і справді цікаво.

Ще він музику писав, сам все робив , і записував, і біти створював. Причому і біти робив дуже швидко і при тому якісно, я в шоці був. Він коли приїжджав у відпустки, тут умовно треба розуміти, звідки він їде — йому ж треба відпочивати, а він катався ледь не кожного дня, при чому на максимум.

Треба було бачити як він над трюками своїми працював, декілька годин поспіль, спроба за спробою, видно що Саньок вже втомлений але все одно продовжує, і в кінці кінців все-таки робить. В один з приїздів він навіть ногу під час катання підвернув, але все одно, за пару днів, продовжив кататись. Насправді в нього такі відпустки були, що після них відпочивати ще треба.

Саша знаходив спільну мову з усіма взагалі. Ми всі з нетерпінням чекали його приїзду, а коли приїжджав  — ми зустрічались, каталися, їли в Макдональдсі, ходили в якісь гарні місця, щоб чаю попити. Справжні чайні церемонії влаштовували.

В нас ще був прикол, в якийсь з днів коли Саша приїжджав, ми одягали рубашки або якісь смішні куртки шкіряні, туфлі (обов’язковий атрибут) і йшли їсти у якийсь заклад. Доречі як раз таки Саньок і започаткував цю традицію. У Сані, пригадую, були білі штани, такі туфлі червоні, ніби з драконячої шкіри, і чорна сорочка з червоним галстуком.

Саня — це неймовірна людина, таких, як він, я особисто ніколи не зустрічав. Веселий, добрий, з голівудською посмішкою на всі 32, як-то кажуть. Він завжди був собою і кожен день, коли він був у місті, сприймався як свято. Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років.

Жодного разу не чув, щоб він про когось щось погане казав. Він був добрий з усіма і завжди й це чиста правда. Думка про те, що його немає, нестерпна.  Просто в голові не вкладається, як щось настільки жахливе може статись з кимось настільки хорошим, справжнім та щирим. Звичайний і одночасно унікальний хлопець. Я впевнений, що він би досягнув всього чого тільки би забажав. Саня – це безперечно приклад і орієнтир людини якою треба бути, по справжньому Людина з великої літери. 

Єгор, друг Олександра

“Складно прийняти реальність, де його немає”

Єгор з Олександром познайомився в Бахмуті, обоє там народились й виросли. Згодом дороги юнаків розійшлися, але вони підтримували зв’язок дистанційно. З початком повномасштабної війни юнаки почали знову спілкуватися.

***

З Сашою ми познайомилися в неочікуваному місці. Це було театральний гурток в центрі Мартинова. Ми тоді були ще, так би мовити, дітьми. Зійшлися на звичайних темах, а ще нас двох цікавила музика. У нас в якийсь момент була така ідея, що потрібно створити гурт, а в Саші дуже добре виходило імпровізувати.

Але, насамперед, Саша мав особливий гумор. Потім на якийсь час ми перестали спілкуватися, у кожного були свої проблеми. Але з початком повномасштабки я телефонував та писав усім найближчим людям. Написав Саші, ми один одного підтримували. Він вирішив якось одразу не бути в цій ситуації, а впливати на неї.

Я зрозумів, що це лише питання часу, коли він вступить до Бахмутського ТРО. Скільки я пам’ятаю, Саша завжди був патріотично налаштованою людиною, та й багатьох, кого ви попитаєте, ті, хто його знав, це підтвердять. Він міг вступити у сварку з людьми в Бахмуті, які були проросійсько налаштованими. Він не той, хто боявся висловити свою проукраїнську позицію. 

Під час війни, в основному, все наше спілкування було онлайн. Раз на тиждень ми списувались, але хотілося б більше. Ще до війни я йому пропонував йти в ІТ-індустрію, але всі, хто його знали, скажуть, що його хобі – це скейт. Він дуже багато катався, йому це сильно подобалось. А ще в нього дуже добре виходило об’єднувати людей. Завжди біля нього були якісь компанії, які він організував. Важливо сказати, що на прощання до Саші прийшли та приїхали дуже багато людей звідусіль. Він притягував до себе, гуртував. 

В першу чергу Саша запам’ятався творчою і харизматичною людиною, навіть у війську він завжди об’єднував цікавих людей. Складно прийняти реальність, де його немає.

Іван, друг Олександра

“Коли Саня приїздив, це завжди було для нас як свято”

З Іваном наш герой Олександр познайомився також в Кременчуці. Їх об’єднала любов до скейтбордингу.

***

Мене звуть Ваня, мені 22, я з Кременчука. Із Санею ми познайомилися наприкінці осені 2022-го року. Першим із ним познайомився наш спільний друг Вітя. Познайомилися вони, коли каталися на скейтах. Знайомство з Санею було таким, ніби ми спілкувалися з ним до цього, просто довго не бачилися. У нас одразу знайшлися спільні теми для розмови, і не було незручного мовчання. Перше враження було, що це просто хлопець, який катається на скейті та займається своїми звичайними справами — у принципі, як і ми всі. Ми спілкувалися на різні теми, починаючи від скейтбордингу і закінчуючи тим, як хто зустрів повномасштабку. 

Саня розповів нам, що він пішов добровольцем, щойно почалася війна, у Бахмутське ТРО. На той момент йому було 22. Ми сиділи в кафе, пили каву, і він згадував різні історії, розповідав про свої перші виїзди, як їх накривали мінометом тощо. Він ніколи не хвалився цим. Я пам’ятаю, що з першого дня нашого знайомства він часто згадував свого друга Ваню з Попасної (Ваня загинув у березні 22-го року). Він згадував його дуже часто з моменту нашого знайомства — я думаю, Ваня був прикладом для Санька, і що це була найближча йому людина за духом. Саня розповідав різні історії про їхню дружбу, як вони займалися спортом, що Ваня підсадив його на читання книг тощо. Видно було по Сані, що він сумує за ним дуже.

За час цієї відпустки, як ми вже познайомилися з Санею, ми здружилися і підтримували контакт, листувалися, планували його наступну відпустку. Кожної відпустки, коли він приїжджав, ми насамперед ішли кататися на скейті. Скейтбординг займав основну частину його відпустки, навіть взимку ми каталися. Коли Саня приїжджав, це щоразу було для нас як свято. Часу було дуже мало, а хотілося все й одразу.

Саня любив записувати реп. Він казав, що після позицій це розвантажує йому голову. Я не знаю, які хобі в нього були, тому що, як він сам говорив, скейтбординг — це не хобі, це сенс життя. Може, з хобі було заняття спортом. Він ходив на турніки, він нам ще в нашу бесіду в Телеграмі записував кружечки, як він займається, щоб нас мотивувати теж.

Я думаю, що Саня — це загалом людина-особливість. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав. Не п’є, не курить, катається на скейті, пише музику і ще воює. Він знаходив спільну мову з усіма.

Навіть про службу він розповідав завжди у своєму стилі, жартівливому. Я пам’ятаю, Сані довго не було в мережі — це була зима якраз, і коли він вийшов на зв’язок, то він просто скинув мені відео, де сидить російський солдат у камуфляжній шапці Санта-Клауса і передає мені привіт.

Я був у шоці і дуже довго сміявся. Коли я запитав, хто це взагалі і як він там опинився, Саня розповів, що вони взяли полонених — трьох росіян. Один із них пройшов чеченську війну і воював в Україні з 2014 року. Вони взяли їх у полон, надали їм допомогу, нагодували їх. Саня говорив, що один із них був поранений, і він надав йому першу допомогу, поклав спати і навіть укрив його своєю ковдрою. Вони над ними не знущалися, не били їх, як казав Саня: 

“Навіщо їх чіпати, якщо всі ми їх перемогли, вони ж нам здалися?” 

Саня завжди був веселий, у всьому знаходив позитив, хоча було видно моментами, що на нього накотувало, особливо в останні дні відпустки. Але він цього намагався не показувати. 

За кілька місяців до того, як Саня загинув, ситуація на Донбасі, і конкретно на їхньому напрямку, набирала обертів, і вони все частіше виїжджали на позиції. Менше відпочивали. Я пам’ятаю, він уже починав рідко виходити на зв’язок. Ось за кілька тижнів до того, як він загинув, вони їхали на позицію, кілька днів там сиділи, і їм давали тільки день відпочити і їхати назад.

Якраз я пам’ятаю, це був пік спеки, ще влітку було, але за день сильно не відпочинеш — з огляду на те, що треба зібратися на позиції, приготувати собі їжу, покупатися тощо. Я пам’ятаю, що ми із Санею спілкувалися і запитували, мовляв, він так часто їздить і так мало відпочиває, коли ж йому відпустку дадуть? Він написав нам, що “відпустку зараз ніхто не дасть, тому що йде наступ”, і як він сказав: 

“Як же мужики, я їх не кину! Зараз затихне все, і тоді можна буде відпочивати вже”. Останнє наше листування було: він писав, що скучив за всіма, хоче приїхати покататися.

Саню я запам’ятав як приклад людини, якою потрібно бути: добрий, життєрадісний. За час нашого спілкування ми жодного разу не сварилися, жодної шкідливої звички, освічений, він був дуже розумним у всіх сферах, він підходив до всього як професіонал, навчав постійно військової справи, нам розповідав різні лайфхаки на позиціях – як облаштуватись, як замаскуватись тощо. 

Ми спілкувалися недовго, але за цей короткий період Саня став дуже близькою людиною. Наша дружба тільки починалася. Коли ми кудись їздили з друзями, і Сані поруч не було, у всіх була думка: “А прикиньте, якби Саня зараз із нами був?” Тому що в Санька постійно були якісь ідеї, які нікому в голову не приходили.

Такі люди, як він — еліта України. У нього було стільки планів та ідей на майбутнє, що я не уявляю, яким би він був батьком для своїх дітей із його життєвим досвідом, із його цінностями та поглядами на життя, любов’ю до життя, із його мегамозком у прямому сенсі цього слова.

Саня був як яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті. Про нього можна розповідати ще багато чого. Про Саню, коли згадуєш, — це означає, що зараз будуть і сміх, і сльози одночасно. Я його ніколи не забуду.

Читайте також:

• “Вчись, синочку, і все тобі буде”: історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє життя далі саме з ним”, — каже бахмутянин Максим Сафонов.

З 2024 року він — голова Бахмутської Молодіжної Ради, який допомагає боротися зі стереотипами щодо психологічного здоров’я, а також долучає хлопців та дівчат до громадського життя. Каже: це важливо робити, аби молодь могла впливати на майбутнє.

Ми поспілкувалися з Максимом, аби дізнатися, чому він допомагає молоді і де знайшов себе зараз.

Бахмут — звідки все починалося

Наш герой родом з Бахмута, і деякі бахмутяни впізнають Максима за обличчям, адже він працював у міській бібліотеці. А коли почалося вторгнення, також допомагав людям фіксувати руйнування після прильотів. Бахмут у пам’яті Максима зберігся як зелене чисте місто.

У розмові він ділиться: за час, поки він вимушено покинув дім, хлопець відвідав кілька міст, але такого ж зеленого, як Бахмут, не знайшов. Одним з улюблених місць Максима була Набережна, де збиралася молодь й де проводили вихідні бахмутяни, а ще проводили заходи для молоді. Максим був одним з тих, хто ці заходи організовував. На питання, чому вирішив цим займатися, бахмутянин каже:

“Я в цілому люблю розмовляти з людьми, люблю всілякі івенти, мені просто подобається загально розвиватися в цілому, бо я, як ось ця людина, котра, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім алкоголізму. У нас є проблема з молоддю, скажімо так — вона не достатньо активна у громадському житті, а якщо я бачу, що можу чимось допомогти, то я намагаюся це робити”.

Раніше, ділиться Максим, він й сам не був представником тієї активної молоді, радше навпаки — любив сидіти на задній парті у школі й не привертати зайвої уваги. Але після закінчення школи вирішив змінитися.

“Я побачив, що мій кругозір не обмежується тільки моєю хатою, моєю кімнатою, моїм комп’ютером. Ні, я бачу людей, вони веселі, вони файні. Ми можемо реалізовувати певні проєкти, ми можемо працювати, вчитися. Це мене спонукало стати активнішим, я вступив у Молодіжну раду Бахмутської громади”, — згадує Максим у розмові.

Одним з його перших проєктів, який він організував разом з місцевим Управлінням культури та, власне, молоддю, була допомога старшим людям з комп’ютерами. Це припало на часи епідемії коронавірусу, коли багато довідок потрібно було оформляти онлайн, а у старших людей з цим були проблеми. Потім Максим допомагав продавцям на бахмутському ринку освоювати касові апарати. Хлопець згадує: були нюанси у роботі Молодіжної ради, але те, чим вона займалася, йому подобалося. Й, напевно, рада б розвилася й надалі, якби не повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми планували створити хаб, це мало бути б об’єднання громадських організацій. Але через вторгнення росії це все накрилося. Це трагедія для мене”, — додає він у розмові.

Вторгнення

Перший день повномасштабної війни Максиму запам’ятався. Як зазвичай, він прокинувся, випив кави, й пішов на роботу. Тільки от на роботі його ніхто не чекав.

“На той момент я працював в ННППІ УІПА (ред. педінститут в Бахмуті), прийшов на роботу, дивлюсь, всі бігають щось туди-сюди, кричать. Питаю: “Що сталося?” Мені кажуть: “Максим, а ти чому прийшов? Іди додому, в нас війна почалася.” В цей же день у нас з Молодіжною радою був запланований якийсь захід, вже не згадаю який, але я зателефонував колезі, спитав: “То на івент не йти?”. “Не йти, звісно” — відповіли мені, і я пішов додому”, — згадує він у розмові.

Все літо Максим був у Бахмуті, жив у районі Забахмутки — цю частину міста росіяни окупували першою. До червня у місті було відносно спокійно, пригадує він, але з приходом осені обстріли почастішали — росіяни підходили ближче.

Максим в цей час допомагав з доставкою гуманітарної допомоги, ходив на роботу до бібліотеки, поки це було можливо, допомагав бахмутянам фіксувати дані про руйнування квартир внаслідок прильотів. Але з часом ходити на роботу було вже неможливо, міст через річку підірвали й діставатися із Забахмутки до центру було дуже важко.

“На початку серпня на Забахмутці розгепали усі мости, до міста можна було дістатися тільки через дамбу, бо по камінцях, по тому, що залишилося від містка — це була ще та халепа, тому що постійні обстріли”, — каже Максим Сафонов.

Забахмутка ставала все більш ізольованішою, вийти звідси людям живими було вкрай важко, тому ті, хто лишився в районі, допомагали один одному. Та те, що люди опинилися у таких умовах, не могло не позначитися на їх стані. Кожен сходив з глузду по-своєму, додає бахмутянин. 

Максим задумувався над евакуацією, але його родина вперто відмовлялася — це зупиняло й хлопця. Але осінню, коли психологічний стан погіршився, хлопець вирішив їхати. Евакуювався він на Вінниччину, до містечка Бар.

Допомога молоді з Бахмута

“Час минає, але рани від війни залишаються”, — каже бахмутянин Максим.

Після пережитого він намагався знайти кваліфіковану психологічну допомогу, але стикався зі стереотипами: мовляв, молодим нема чого скаржитися, депресія — це не про них. Та замість того, щоб зупинитися, Максим вирішив діяти. Переживши власні травми, він захотів допомагати іншим — особливо молодим людям, які, як і він, живуть із наслідками війни, мусять адаптуватися до нових реалій надто швидко.

У травні 2024 року Максим очолив Молодіжну раду. З того часу він почав організовувати тренінги для підтримки молоді, тут також створили простір, де можна говорити про власні переживання без осуду й отримувати реальну допомогу.

А вже цього року разом з Управлінням молодіжної політики та Управлінням культури Бахмутської міської ради він реалізував серію тренінгів, спрямованих на психологічну підтримку та соціальну адаптацію молоді.

“Проєкт вийшов успішним, але не без несподіванок”, — зізнається Максим.

Деякі батьки, наприклад, сприймали тренінги як щось матеріальне: мовляв, якщо дитина прийде, то їм мають щось “видати”. Проте більшість учасників справді знайшли підтримку, і саме це стало головною перемогою.

Попри всі труднощі, Максим не зупиняється. Він каже:

“Я роблю це, бо відчуваю — можу допомогти. Але насправді кожен з нас може. У різний спосіб, у різній мірі”.

До теми:

“Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині нагородили переможців обласного конкурсу “Молода людина року-2025”. Серед нагороджених була і бахмутянка. Подякою Донецької ОДА нагородили Наталію Анісімову — членкиню молодіжної ради Бахмутської громади, вчительку Бахмутської ЗОШ №12. Під час повномасштабної війни вона налагодила ефективне викладання для своїх учнів в онлайн-режимі, а також розвиває молодіжні проєкти для громади.

Про свою викладацьку і громадську роботу Наталія Анісімова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя до війни й евакуацію з Бахмута

Наталія Анісімова — педагогиня з Бахмута. Зараз вона викладає мистецтво і фізичну культуру, а також є педагогинею-організаторкою в Бахмутській ЗОШ №12. До цього бахмутянка також працювала в дитсадку №10 “Кристалик”.

“У школі я почала працювати з вересня 2021 року, незадовго до повномасштабного вторгнення. Тоді наша школа якраз відкрилась після великого ремонту, учні навчалися офлайн, все було чудово. Але, на жаль, потім ми перейшли у дистанційний формат”, — розповідає вчителька.

Понад місяць після початку повномасштабної війни Наталія Анісімова перебувала в Бахмуті. У квітні 2022 року вона, як тоді вважала, поїхала на недовгий час погостювати, але більше до Бахмута так і не повернулась.

“На той час я їхала просто в гості і сподівалася, що десь через декілька тижнів я, все ж таки, повернусь назад. Але сталося не так, як хотілося. Як виявилось потім, 11 квітня 2022 року став останнім днем мого перебування в Бахмуті. Зараз я проживаю в Дніпропетровській області”, — розповідає бахмутянка.

Як налагоджували роботу з учнями онлайн

Наталія Анісімова каже, вона дитинства мріяла бути вчителькою, адже любить працювати з дітьми, тому бажання піти з посади після евакуації в неї не було. Навпаки, вона шукала нові підходи до дітей, щоб зробити їхнє навчання цікавішим. Каже, що за ці роки зрозуміла: головне не місце навчання, а правильна комунікація з дітьми.

“Найголовніше для мене у роботі — це можливість бачити, як мої учні ростуть, розкривають свої таланти і розвивають свій потенціал. Мені дуже подобається з ними спілкуватися, адже вони такі щирі, креативні й в них дуже-дуже багато енергії, яку треба направити у правильний напрямок. Щоб процес навчання був корисним, перш за все, для учнів, на уроках ми постійно обмінюємось якимись ідеями, емоціями, і все це надихає мене і надає сил працювати далі”, — розповідає педагогиня.

Щоб налагодити роботу в нових умовах, пані Наталія опанувала нові цифрові навички, а також інтегрувала у навчальний процес різноманітні активності.

“Взагалі я вважаю, що для гарного навчання дітям треба не тільки опановувати теоретичні знання і старанно вчити навчальну програму, а й вміти відволікатись. Тому протягом навчального року ми проводимо різні челенджі і конкурси, щоб підтримувати інтерес учнів. Під час дистанційного навчання я отримала усвідомлення, що головне не місце, де ми знаходимось, а вміння підтримувати зв’язок з нашими дітьми та давати їм мотивацію і підтримку”, — каже Наталія Анісімова.

Саме баланс навчання і творчих активностей освітянка вважає ключем до високих результатів учнів. Дистанційний формат не став перепоною для дітей, тому вони гідно представляють свою школу і громаду на різних заходах.

“Серед мистецького напрямку можу виокремити міські конкурси “Кольори жовтня” і “Весняний настрій надихає”, де мої учні ставали переможцями. Також ми брали участь у Всеукраїнському дистанційному творчому конкурсі “Квітучі таланти”, де моя учениця Владислава Мальцева посіла третє місце. На мою думку, це вагомий здобуток. Також під нашим керівництвом команда “Екопатріоти” посіла перше місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу “Земля — наш спільний дім”.

Якщо говорити про один з останніх вагомих здобутків, то під моїм керівництвом середній рій “Козацька слава” посів третє місце на обласному етапі Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри “Сокіл” (“Джура”). Ми потім мали змогу особисто поїхати на вишкіл, де зібралися команди-переможці з усієї Донецької області”, — розповідає про здобутки Наталія Анісімова.

Участь у Молодіжній раді

У 2024 році Наталія Анісімова долучилась до молодіжної ради Бахмутської громади. Каже, що її мотивацією є розвиток молодіжного руху та залучення дітей до активного громадського життя.

“Я вирішила стати членкинею молодіжної ради, бо мала потребу робити щось корисне для нашої громади, а особливо для молоді. Ми працюємо, щоб допомагати їм, розвивати їхні лідерські якості, і, відповідно, власні. Тут мені дуже допомагає моя основна робота, тому що я, як педагогиня-організаторка, вчителька мистецтва і фізкультури, знаю всіх активних і творчих дітей своєї школи. І можу долучити їх до конкурсів, які проходять не лише в нашій громаді, а й в області і навіть на всеукраїнському рівні”, — каже Наталія Анісімова.

Бахмутянка додає, що попри тимчасову окупацію громади, подібні молодіжні ініціативи мають продовжувати роботу, оскільки вони гуртують людей.

“Саме в руках молоді буде відновлення нашої країни, і нашого Бахмута. Тому дуже важливо дати їм зрозуміти, що навіть якщо зараз наше місто окуповане, то ми, як громада, все одно є. Так, ми розкидані по всій країні, дехто за кордоном, але ми об’єднуємось, підтримуємо своїх земляків. Тому, звісно, такі органи, як молодіжна рада, обов’язково повинні бути, щоб допомогти нашій активній творчій молоді розвинути свій потенціал”, — каже бахмутянка.

Наразі в фокусі молодіжної ради — розробка проєктів з психологічної підтримки і ментального здоров’я. Один із них вже реалізували у Кривому Розі.

“Для цього ми організували тренінги з навчання психологічної стійкості, залучали спеціалістів, які розповідали про ментальне здоров’я, давали поради щодо про спілкування дорослих і молоді. Відгук на цей проєкт був дуже позитивний”, — розповіла Наталія Анісімова.

У планах бахмутянки — продовжувати роботу з дітьми, а також впроваджувати нові проєкти для молоді Бахмута і Донеччини.

“Хочеться далі розвиватися в різних напрямках і не зупинятися на тому, що зараз є. Продовжуватиму працювати з дітьми, шукатиму нові цікаві формати навчання, щоб заохочувати дітей навчатися далі саме в нашій громаді і в нашій школі. Якщо говорити про молодіжні проєкти, то ми постійно обговорюємо нові ідеї. На першому плані, звісно, продовження роботи з психологічної підтримки молоді, адже це надзвичайно актуально в умовах повномасштабної війни. І також, оскільки я більш залучена саме у творчий і спортивний розвиток, то будемо розробляти й ініціативи, спрямовані на ці напрямки”, — поділилась планами Наталія Анісімова.

Нагадаємо, що зараз у школу №12 йде набір першачків. Умови вступу дізнавайтесь у нашому матаріалі.

Читайте також:

• “Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової
• “На турнірі був фаворитом”: юнак з Бахмута переміг на змаганнях з настільного тенісу
• “Такої підтримки ми ще ніде не бачили”: бахмутські “Непосиди” підкорили фестиваль у Ризі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!