“Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину

Семаковська Тетяна 18:20, 2 Грудня 2024

“Таких, як Саша, було мало”, “Саша був такий світлий, до нього всі тягнулися”, “Ніколи не чув, щоб він хоча б раз сказав щось погане”, “Яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті”, “Саші нам дуже не стає, без нього важко”… — це цитати рідних людей про військового Олександра Шередекіна.

Піхотинцю, бахмутянину Олександру Шередекіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Редакція разом з рідними та близькими Олександра вшановує його пам’ять та публікує спогади від мами про сина, від товариша по службі про побратима, від друзів — про найкращого друга. 

Мама про Олександра

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. 

Матір Олександра, Лариса Шередекіна, раніше разом з сином проживала в Бахмуті, працювала приватною підприємицею. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр наполіг, аби мама евакуювалась, тож новим домом для неї та сина став Кременчук, місто на Полтавщині. Мама героя розповідає — її син був тою людиною, до якої всі тягнулися, незалежно від віку чи статусу. 

***

Олександр з мамою в дитинстві / фото надані героїнею

Як тільки Саша заходив у нову компанію, то через п’ять хвилин його вже всі обіймали. Олександр дуже багато знав, любив читати, цікавився всім. Це завжди було в ньому, цікавість до багатьох різних літератур. На нього мав вплив і його побратим Ваня (ред. Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”), який загинув на початку повномасштабного вторгнення. Вони читали разом, розважалися.

Якщо потрібно було якісь знання здобути, то він їх здобував. Він сам зробив себе сильним, займався спортом, цікавився всім — й музикою, й скейтбордом, відростив волосся, стиль одягу мав особливий. Син був сенсом мого життя на всі 100 відсотків. Все, що я робила у своєму житті було для нього і заради нього. Вся любов, на яку я була здатна, без залишку, вся для нього. І він це знав. Я завжди казала йому, що він у мене найкраща дитина у світі. Кожного дня я казала йому, як я його люблю. А тепер  моє серце розривається від болю, який нічим не вгамувати. Я не знаю як жити без мого найкращого в світі синочка. Без нього нічого не має значення. Моє життя закінчилося разом з його. 

Олександр Шередекін / фото надане мамою

Я хочу виказати велику подяку всім, хто був поруч з моїм сином ці довгі і важкі майже два з половиною роки: його командиру, хлопцям, які стали, по суті, його родиною. Я дуже вдячна його друзям і їх батькам, які побачили в моєму Сашкові гарну, світлу людину і надійного друга. Він всіх вас дуже любив. Ви всі були важливими людьми в його житті.   

Він часто казав мені: “Скейтбординг — моя любов, мама —  головна людина в моєму житті, й друзі”.

Він був дуже радий, що в нього з’явилися такі друзі, надійні. А ще Саша мав відмінне почуття гумору, підтримував, часто наголошував, як нам пощастило на новому місці: 

“Нам, мамо, з тобою дуже пощастило. Мені пощастило з оточенням. У мене є друзі найвідданіші, і спілкування з ними не закінчується, у мене є друзі по скейту. Ми ж в іншому, чужому місці живемо. І всі наші люди, з якими ми жили, вони живуть в різних місцях. І вони часто не знаходять у себе друзів, спілкування, нічого. А нам з тобою так пощастило”.

Олександр в дитинстві / фото надане мамою

Можливо, так і є, бо я не знаю людини, яка б з ним не могла знайти спільну мову. І при цьому він не міряв людей статками, віком. Це йому неважливо було. До всіх відносився однаково з повагою, у нас в родині так було заведено. Скільки згадую, я розумію, що він рано став дорослим, як особистість. Йому дуже подобалась психологія, щиро нею захоплювався. Я думаю, він легко міг реалізувати себе в цій сфері, але він обрав інший шлях.

Він не говорив мені, що він робить — казав просто, що допомагає. Це вже потім я дізналась, що він служив в піхоті. Син оберігав мене, навіть не казав, що вони воюють. Казав, що просто охороняють щось, а він книжку читає.

Насправді, я випадково дізналась, коли прала його сумку. Знайшли там справку про поранення, медаль за відвагу, навіть тоді він віджартовувався. Ніколи не розповідав мені наскільки там було страшно, настільки все було серйозно.

Олександр разом з собаками, які облаштувалась з військовими / фото надане мамою

Ми з ним могли годинами розмовляти про все на світі. Люди дивувалися, мовляв:

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. Нам завжди було про що поговорити. Саша завжди піклувався про старших, мені з ним було нічого не страшно, у нього завжди все було добре. Коли не телефонує завжди “Все добре”.

Його всім не вистачає насправді. Не вистачає, це дуже м’яко сказано. Можна багато розповідати, але все зводиться до того, що він був світлою, доброю людиною, у нього було багато друзів по всій Україні. На поховання вони приїздили з Вінниці, Львова, Одеси, Франківська, телефонували, допомогали.

Побратим Микола про Олександра

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Обидва піхотинці, Микола з Соледару та Олександр з Бахмута, служили в одній бригаді — 109 Бахмутській ТРО. Там чоловіки й познайомились. Разом захищали Авдіївку, Бахмут, Терни, Макіївку.

***

Олександр Шередекін / фото надане побратимом

Саша пройшов буквально через пару тижнів після початку повномасштабки.

Я його одразу побачив, бо він, знаєте, трохи відрізнявся: спортивна статура, високий, освічений. До цього ми з ним не були знайомі, тому що я з міста Соледара, а він з Бахмуту був. 

Так, я там вчився в Бахмуті, гуляв, але ми не бачились ні разу. На початку війни я потрапив в стрілецьку роту, потім в цій роті утворився ще один такий нештатний підрозділ — група швидкого реагування, де ми були. Нас було там близько п’яти чоловік, молодих хлопців. Наш командир тренував нас, минув час і я не знаю яким чином, але він відзначив Сашу як людину, яка має інакший вигляд серед всіх у батальйоні.

Командиру подобалось з ним спілкуватися, тому що Саша був прямолінійний і грамотний, завжди говорив те, що думав.  Жартував багато. Час пройшов, і все-таки він потрапив до нас, в групу швидкого реагування. Він був у нас вчитель англійської (ред. Олександр Шередекін закінчив Горлівський інститут іноземних мов)

Загалом, він був компанійський. На початку Саша більше займався матеріально-технічним забезпеченням, це коли ми в Бахмуті були. Там наш командир познайомився з його мамою. Мама сказала:

“Будь ласка, бережіть Сашу”.

Олександр Шередекін з іконою / фото надане побратимом

Командир не хотів, щоб він їздив з нами туди, де неспокійно. Він боявся за нього, але Саша почав цікавитись військовою справою. На початку він більше займався матеріально-технічним забезпеченням, був нашим водієм.

З Бахмута ми виїхали на ротацію в Полтавську область, і вже там ми завжди разом були. На початку 2023 року у нас з’явилось бойове розпорядження на Луганську область — Макіївка, Терни, такі села. 

Там тримали оборону, і от саме там Саша вийшов з нами на бойові. Я вже тоді зрозумів, що Саша почав цікавитися військовою справою. Знаєте, є люди, яким те, що видали — те вони і носять. Чим забезпечила частина і держава, те й мають. Особливо екіпірування, а Саша почав цікавитися яку кращу собі підібрати форму.

В січні 2023-го року ми з ним попали в село Терни, там досі йдуть серйозні бої. Саме з ним вдвох ми були в таких важких умовах на тих позиціях. Один на одного почали покладатися. Я знав, що він мені допоможе, а я допоможу йому. Тобто такі у нас були вже відносини. Ми добре спілкувалися. Були у нас й важкі моменти на цих позиціях, але Саша часто жартував, це рятувало. Ми хотіли з нашими дівчатами-парами поїхати в Одесу, гуляти. 

Олександр з побратимом / фото надане побратимом

Мама Саші не знала, що він в той час воював. Він для мами завжди був, скажімо, на МТЗ, не хотів її розчаровувати. Коли Сані не стало, я приїхав на похорони, а мама каже: а знаєш, він сказав, що хотів з тобою в Одесу поїхати, погуляти. Ну, він мамі так сказав. 

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Микола підтримує зв’язок з матір’ю Олександра, навідує її під час відпустки. Друзі Олександра спілкуються й зараз.

Віктор, друг Олександра 

“Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років”

З Віктором бахмутянин Олександр познайомився в Кременчуці. Обоє хлопців захопилися скейтбордингом. На майданчику для скейту й відбулось перше знайомство, яке переросло в міцну дружбу.

Олександр з друзями / фото надане героєм

***

Ми познайомились випадково, у жовтні 2022 року, він приїжджав на відпустку в Кременчук. Він же теж скейтбордингом займається, а у нас є сквер де всі катаються зазвичай, там і познайомились.

Коли Саша приїжджав у Кременчук, то ми майже весь час проводили разом: катались, гуляли містом, пили чайок після катання. Після того, як він вже виїжджав на позиції, ми продовжували підтримувати зв’язок. У нас була своя група, тож ми всі разом там й спілкувались.

Саша дуже розумний хлопець, як на мій рівень то взагалі мегамозг, багато читав, а потім в спілкуванні міг процитувати щось з прочитаного, що ми з хлопцями себе ще тими тупнями починали відчуватии. Вивчав справу військову. З ним кожна розмова на цю тему перетворювалась у справжню лекцію, де ти просто сидиш і слухаєш, бо і справді цікаво.

Олександр з друзями / фото надане героєм

Ще він музику писав, сам все робив , і записував, і біти створював. Причому і біти робив дуже швидко і при тому якісно, я в шоці був. Він коли приїжджав у відпустки, тут умовно треба розуміти, звідки він їде — йому ж треба відпочивати, а він катався ледь не кожного дня, при чому на максимум.

Треба було бачити як він над трюками своїми працював, декілька годин поспіль, спроба за спробою, видно що Саньок вже втомлений але все одно продовжує, і в кінці кінців все-таки робить. В один з приїздів він навіть ногу під час катання підвернув, але все одно, за пару днів, продовжив кататись. Насправді в нього такі відпустки були, що після них відпочивати ще треба.

Саша знаходив спільну мову з усіма взагалі. Ми всі з нетерпінням чекали його приїзду, а коли приїжджав  — ми зустрічались, каталися, їли в Макдональдсі, ходили в якісь гарні місця, щоб чаю попити. Справжні чайні церемонії влаштовували.

В нас ще був прикол, в якийсь з днів коли Саша приїжджав, ми одягали рубашки або якісь смішні куртки шкіряні, туфлі (обов’язковий атрибут) і йшли їсти у якийсь заклад. Доречі як раз таки Саньок і започаткував цю традицію. У Сані, пригадую, були білі штани, такі туфлі червоні, ніби з драконячої шкіри, і чорна сорочка з червоним галстуком.

Червоний галстук та яскраві образи, це була ідея Олександра / фото надане героєм

Саня — це неймовірна людина, таких, як він, я особисто ніколи не зустрічав. Веселий, добрий, з голівудською посмішкою на всі 32, як-то кажуть. Він завжди був собою і кожен день, коли він був у місті, сприймався як свято. Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років.

Жодного разу не чув, щоб він про когось щось погане казав. Він був добрий з усіма і завжди й це чиста правда. Думка про те, що його немає, нестерпна.  Просто в голові не вкладається, як щось настільки жахливе може статись з кимось настільки хорошим, справжнім та щирим. Звичайний і одночасно унікальний хлопець. Я впевнений, що він би досягнув всього чого тільки би забажав. Саня – це безперечно приклад і орієнтир людини якою треба бути, по справжньому Людина з великої літери. 

Єгор, друг Олександра

“Складно прийняти реальність, де його немає”

Єгор з Олександром познайомився в Бахмуті, обоє там народились й виросли. Згодом дороги юнаків розійшлися, але вони підтримували зв’язок дистанційно. З початком повномасштабної війни юнаки почали знову спілкуватися.

***

КЗК “Бахмутський міський центр культури та дозвілля імені Євгена Мартинова” / фото Facebook

З Сашою ми познайомилися в неочікуваному місці. Це було театральний гурток в центрі Мартинова. Ми тоді були ще, так би мовити, дітьми. Зійшлися на звичайних темах, а ще нас двох цікавила музика. У нас в якийсь момент була така ідея, що потрібно створити гурт, а в Саші дуже добре виходило імпровізувати.

Але, насамперед, Саша мав особливий гумор. Потім на якийсь час ми перестали спілкуватися, у кожного були свої проблеми. Але з початком повномасштабки я телефонував та писав усім найближчим людям. Написав Саші, ми один одного підтримували. Він вирішив якось одразу не бути в цій ситуації, а впливати на неї.

Я зрозумів, що це лише питання часу, коли він вступить до Бахмутського ТРО. Скільки я пам’ятаю, Саша завжди був патріотично налаштованою людиною, та й багатьох, кого ви попитаєте, ті, хто його знав, це підтвердять. Він міг вступити у сварку з людьми в Бахмуті, які були проросійсько налаштованими. Він не той, хто боявся висловити свою проукраїнську позицію. 

Під час війни, в основному, все наше спілкування було онлайн. Раз на тиждень ми списувались, але хотілося б більше. Ще до війни я йому пропонував йти в ІТ-індустрію, але всі, хто його знали, скажуть, що його хобі – це скейт. Він дуже багато катався, йому це сильно подобалось. А ще в нього дуже добре виходило об’єднувати людей. Завжди біля нього були якісь компанії, які він організував. Важливо сказати, що на прощання до Саші прийшли та приїхали дуже багато людей звідусіль. Він притягував до себе, гуртував. 

В першу чергу Саша запам’ятався творчою і харизматичною людиною, навіть у війську він завжди об’єднував цікавих людей. Складно прийняти реальність, де його немає.

Іван, друг Олександра

Олександр з друзями в Кременчуці / фото надане героєм

“Коли Саня приїздив, це завжди було для нас як свято”

З Іваном наш герой Олександр познайомився також в Кременчуці. Їх об’єднала любов до скейтбордингу.

***

Мене звуть Ваня, мені 22, я з Кременчука. Із Санею ми познайомилися наприкінці осені 2022-го року. Першим із ним познайомився наш спільний друг Вітя. Познайомилися вони, коли каталися на скейтах. Знайомство з Санею було таким, ніби ми спілкувалися з ним до цього, просто довго не бачилися. У нас одразу знайшлися спільні теми для розмови, і не було незручного мовчання. Перше враження було, що це просто хлопець, який катається на скейті та займається своїми звичайними справами — у принципі, як і ми всі. Ми спілкувалися на різні теми, починаючи від скейтбордингу і закінчуючи тим, як хто зустрів повномасштабку. 

Саня розповів нам, що він пішов добровольцем, щойно почалася війна, у Бахмутське ТРО. На той момент йому було 22. Ми сиділи в кафе, пили каву, і він згадував різні історії, розповідав про свої перші виїзди, як їх накривали мінометом тощо. Він ніколи не хвалився цим. Я пам’ятаю, що з першого дня нашого знайомства він часто згадував свого друга Ваню з Попасної (Ваня загинув у березні 22-го року). Він згадував його дуже часто з моменту нашого знайомства — я думаю, Ваня був прикладом для Санька, і що це була найближча йому людина за духом. Саня розповідав різні історії про їхню дружбу, як вони займалися спортом, що Ваня підсадив його на читання книг тощо. Видно було по Сані, що він сумує за ним дуже.

Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”, який загинув на початку повномасштабного вторгнення / фото надані героєм

За час цієї відпустки, як ми вже познайомилися з Санею, ми здружилися і підтримували контакт, листувалися, планували його наступну відпустку. Кожної відпустки, коли він приїжджав, ми насамперед ішли кататися на скейті. Скейтбординг займав основну частину його відпустки, навіть взимку ми каталися. Коли Саня приїжджав, це щоразу було для нас як свято. Часу було дуже мало, а хотілося все й одразу.

Саня любив записувати реп. Він казав, що після позицій це розвантажує йому голову. Я не знаю, які хобі в нього були, тому що, як він сам говорив, скейтбординг — це не хобі, це сенс життя. Може, з хобі було заняття спортом. Він ходив на турніки, він нам ще в нашу бесіду в Телеграмі записував кружечки, як він займається, щоб нас мотивувати теж.

Я думаю, що Саня — це загалом людина-особливість. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав. Не п’є, не курить, катається на скейті, пише музику і ще воює. Він знаходив спільну мову з усіма.

Навіть про службу він розповідав завжди у своєму стилі, жартівливому. Я пам’ятаю, Сані довго не було в мережі — це була зима якраз, і коли він вийшов на зв’язок, то він просто скинув мені відео, де сидить російський солдат у камуфляжній шапці Санта-Клауса і передає мені привіт.

Олександр з побратимами взяв в полон росіян / фото надані героєм

Я був у шоці і дуже довго сміявся. Коли я запитав, хто це взагалі і як він там опинився, Саня розповів, що вони взяли полонених — трьох росіян. Один із них пройшов чеченську війну і воював в Україні з 2014 року. Вони взяли їх у полон, надали їм допомогу, нагодували їх. Саня говорив, що один із них був поранений, і він надав йому першу допомогу, поклав спати і навіть укрив його своєю ковдрою. Вони над ними не знущалися, не били їх, як казав Саня: 

“Навіщо їх чіпати, якщо всі ми їх перемогли, вони ж нам здалися?” 

Саня завжди був веселий, у всьому знаходив позитив, хоча було видно моментами, що на нього накотувало, особливо в останні дні відпустки. Але він цього намагався не показувати. 

За кілька місяців до того, як Саня загинув, ситуація на Донбасі, і конкретно на їхньому напрямку, набирала обертів, і вони все частіше виїжджали на позиції. Менше відпочивали. Я пам’ятаю, він уже починав рідко виходити на зв’язок. Ось за кілька тижнів до того, як він загинув, вони їхали на позицію, кілька днів там сиділи, і їм давали тільки день відпочити і їхати назад.

Якраз я пам’ятаю, це був пік спеки, ще влітку було, але за день сильно не відпочинеш — з огляду на те, що треба зібратися на позиції, приготувати собі їжу, покупатися тощо. Я пам’ятаю, що ми із Санею спілкувалися і запитували, мовляв, він так часто їздить і так мало відпочиває, коли ж йому відпустку дадуть? Він написав нам, що “відпустку зараз ніхто не дасть, тому що йде наступ”, і як він сказав: 

“Як же мужики, я їх не кину! Зараз затихне все, і тоді можна буде відпочивати вже”. Останнє наше листування було: він писав, що скучив за всіма, хоче приїхати покататися.

Таким Олександра зафільмували його друзі / фото надане героєм

Саню я запам’ятав як приклад людини, якою потрібно бути: добрий, життєрадісний. За час нашого спілкування ми жодного разу не сварилися, жодної шкідливої звички, освічений, він був дуже розумним у всіх сферах, він підходив до всього як професіонал, навчав постійно військової справи, нам розповідав різні лайфхаки на позиціях – як облаштуватись, як замаскуватись тощо. 

Ми спілкувалися недовго, але за цей короткий період Саня став дуже близькою людиною. Наша дружба тільки починалася. Коли ми кудись їздили з друзями, і Сані поруч не було, у всіх була думка: “А прикиньте, якби Саня зараз із нами був?” Тому що в Санька постійно були якісь ідеї, які нікому в голову не приходили.

Такі люди, як він — еліта України. У нього було стільки планів та ідей на майбутнє, що я не уявляю, яким би він був батьком для своїх дітей із його життєвим досвідом, із його цінностями та поглядами на життя, любов’ю до життя, із його мегамозком у прямому сенсі цього слова.

Саня був як яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті. Про нього можна розповідати ще багато чого. Про Саню, коли згадуєш, — це означає, що зараз будуть і сміх, і сльози одночасно. Я його ніколи не забуду.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова

Семаковська Тетяна 16:10, 28 Квітня 2026

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Богдан Зуяков під час евакуації / фото з особистого архіву героя

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Констянтинівка / фото Стерненко

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Богдан Зуяков / фото з особистого архівку героя

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Валентина Твердохліб 12:20, 24 Квітня 2026
бахмут

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Мар’яна Куриця / фото надане героїнею

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

Мар’яна Куриця / фото надане героїнею

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

“Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні […]

бахмут
Історії

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме […]

Важливо

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім […]

Історії

Бахмут у серці і небо в житті: історія стюардеси Надії Мохіної

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була […]

Важливо

“Пояснювала іноземцям, що моє місто повністю знищене”: досвід бахмутянки на навчанні в Естонії за програмою Еразмус+

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з […]