“Таких, як Саша, було мало”, “Саша був такий світлий, до нього всі тягнулися”, “Ніколи не чув, щоб він хоча б раз сказав щось погане”, “Яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті”, “Саші нам дуже не стає, без нього важко”… — це цитати рідних людей про військового Олександра Шередекіна.

Піхотинцю, бахмутянину Олександру Шередекіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Редакція разом з рідними та близькими Олександра вшановує його пам’ять та публікує спогади від мами про сина, від товариша по службі про побратима, від друзів — про найкращого друга. 

Мама про Олександра

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. 

Матір Олександра, Лариса Шередекіна, раніше разом з сином проживала в Бахмуті, працювала приватною підприємицею. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр наполіг, аби мама евакуювалась, тож новим домом для неї та сина став Кременчук, місто на Полтавщині. Мама героя розповідає — її син був тою людиною, до якої всі тягнулися, незалежно від віку чи статусу. 

***

Як тільки Саша заходив у нову компанію, то через п’ять хвилин його вже всі обіймали. Олександр дуже багато знав, любив читати, цікавився всім. Це завжди було в ньому, цікавість до багатьох різних літератур. На нього мав вплив і його побратим Ваня (ред. Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”), який загинув на початку повномасштабного вторгнення. Вони читали разом, розважалися.

Якщо потрібно було якісь знання здобути, то він їх здобував. Він сам зробив себе сильним, займався спортом, цікавився всім — й музикою, й скейтбордом, відростив волосся, стиль одягу мав особливий. Син був сенсом мого життя на всі 100 відсотків. Все, що я робила у своєму житті було для нього і заради нього. Вся любов, на яку я була здатна, без залишку, вся для нього. І він це знав. Я завжди казала йому, що він у мене найкраща дитина у світі. Кожного дня я казала йому, як я його люблю. А тепер  моє серце розривається від болю, який нічим не вгамувати. Я не знаю як жити без мого найкращого в світі синочка. Без нього нічого не має значення. Моє життя закінчилося разом з його. 

Я хочу виказати велику подяку всім, хто був поруч з моїм сином ці довгі і важкі майже два з половиною роки: його командиру, хлопцям, які стали, по суті, його родиною. Я дуже вдячна його друзям і їх батькам, які побачили в моєму Сашкові гарну, світлу людину і надійного друга. Він всіх вас дуже любив. Ви всі були важливими людьми в його житті.   

Він часто казав мені: “Скейтбординг — моя любов, мама —  головна людина в моєму житті, й друзі”.

Він був дуже радий, що в нього з’явилися такі друзі, надійні. А ще Саша мав відмінне почуття гумору, підтримував, часто наголошував, як нам пощастило на новому місці: 

“Нам, мамо, з тобою дуже пощастило. Мені пощастило з оточенням. У мене є друзі найвідданіші, і спілкування з ними не закінчується, у мене є друзі по скейту. Ми ж в іншому, чужому місці живемо. І всі наші люди, з якими ми жили, вони живуть в різних місцях. І вони часто не знаходять у себе друзів, спілкування, нічого. А нам з тобою так пощастило”.

Можливо, так і є, бо я не знаю людини, яка б з ним не могла знайти спільну мову. І при цьому він не міряв людей статками, віком. Це йому неважливо було. До всіх відносився однаково з повагою, у нас в родині так було заведено. Скільки згадую, я розумію, що він рано став дорослим, як особистість. Йому дуже подобалась психологія, щиро нею захоплювався. Я думаю, він легко міг реалізувати себе в цій сфері, але він обрав інший шлях.

Він не говорив мені, що він робить — казав просто, що допомагає. Це вже потім я дізналась, що він служив в піхоті. Син оберігав мене, навіть не казав, що вони воюють. Казав, що просто охороняють щось, а він книжку читає.

Насправді, я випадково дізналась, коли прала його сумку. Знайшли там справку про поранення, медаль за відвагу, навіть тоді він віджартовувався. Ніколи не розповідав мені наскільки там було страшно, настільки все було серйозно.

Ми з ним могли годинами розмовляти про все на світі. Люди дивувалися, мовляв:

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. Нам завжди було про що поговорити. Саша завжди піклувався про старших, мені з ним було нічого не страшно, у нього завжди все було добре. Коли не телефонує завжди “Все добре”.

Його всім не вистачає насправді. Не вистачає, це дуже м’яко сказано. Можна багато розповідати, але все зводиться до того, що він був світлою, доброю людиною, у нього було багато друзів по всій Україні. На поховання вони приїздили з Вінниці, Львова, Одеси, Франківська, телефонували, допомогали.

Побратим Микола про Олександра

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Обидва піхотинці, Микола з Соледару та Олександр з Бахмута, служили в одній бригаді — 109 Бахмутській ТРО. Там чоловіки й познайомились. Разом захищали Авдіївку, Бахмут, Терни, Макіївку.

***

Саша пройшов буквально через пару тижнів після початку повномасштабки.

Я його одразу побачив, бо він, знаєте, трохи відрізнявся: спортивна статура, високий, освічений. До цього ми з ним не були знайомі, тому що я з міста Соледара, а він з Бахмуту був. 

Так, я там вчився в Бахмуті, гуляв, але ми не бачились ні разу. На початку війни я потрапив в стрілецьку роту, потім в цій роті утворився ще один такий нештатний підрозділ — група швидкого реагування, де ми були. Нас було там близько п’яти чоловік, молодих хлопців. Наш командир тренував нас, минув час і я не знаю яким чином, але він відзначив Сашу як людину, яка має інакший вигляд серед всіх у батальйоні.

Командиру подобалось з ним спілкуватися, тому що Саша був прямолінійний і грамотний, завжди говорив те, що думав.  Жартував багато. Час пройшов, і все-таки він потрапив до нас, в групу швидкого реагування. Він був у нас вчитель англійської (ред. Олександр Шередекін закінчив Горлівський інститут іноземних мов)

Загалом, він був компанійський. На початку Саша більше займався матеріально-технічним забезпеченням, це коли ми в Бахмуті були. Там наш командир познайомився з його мамою. Мама сказала:

“Будь ласка, бережіть Сашу”.

Командир не хотів, щоб він їздив з нами туди, де неспокійно. Він боявся за нього, але Саша почав цікавитись військовою справою. На початку він більше займався матеріально-технічним забезпеченням, був нашим водієм.

З Бахмута ми виїхали на ротацію в Полтавську область, і вже там ми завжди разом були. На початку 2023 року у нас з’явилось бойове розпорядження на Луганську область — Макіївка, Терни, такі села. 

Там тримали оборону, і от саме там Саша вийшов з нами на бойові. Я вже тоді зрозумів, що Саша почав цікавитися військовою справою. Знаєте, є люди, яким те, що видали — те вони і носять. Чим забезпечила частина і держава, те й мають. Особливо екіпірування, а Саша почав цікавитися яку кращу собі підібрати форму.

В січні 2023-го року ми з ним попали в село Терни, там досі йдуть серйозні бої. Саме з ним вдвох ми були в таких важких умовах на тих позиціях. Один на одного почали покладатися. Я знав, що він мені допоможе, а я допоможу йому. Тобто такі у нас були вже відносини. Ми добре спілкувалися. Були у нас й важкі моменти на цих позиціях, але Саша часто жартував, це рятувало. Ми хотіли з нашими дівчатами-парами поїхати в Одесу, гуляти. 

Мама Саші не знала, що він в той час воював. Він для мами завжди був, скажімо, на МТЗ, не хотів її розчаровувати. Коли Сані не стало, я приїхав на похорони, а мама каже: а знаєш, він сказав, що хотів з тобою в Одесу поїхати, погуляти. Ну, він мамі так сказав. 

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Микола підтримує зв’язок з матір’ю Олександра, навідує її під час відпустки. Друзі Олександра спілкуються й зараз.

Віктор, друг Олександра 

“Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років”

З Віктором бахмутянин Олександр познайомився в Кременчуці. Обоє хлопців захопилися скейтбордингом. На майданчику для скейту й відбулось перше знайомство, яке переросло в міцну дружбу.

***

Ми познайомились випадково, у жовтні 2022 року, він приїжджав на відпустку в Кременчук. Він же теж скейтбордингом займається, а у нас є сквер де всі катаються зазвичай, там і познайомились.

Коли Саша приїжджав у Кременчук, то ми майже весь час проводили разом: катались, гуляли містом, пили чайок після катання. Після того, як він вже виїжджав на позиції, ми продовжували підтримувати зв’язок. У нас була своя група, тож ми всі разом там й спілкувались.

Саша дуже розумний хлопець, як на мій рівень то взагалі мегамозг, багато читав, а потім в спілкуванні міг процитувати щось з прочитаного, що ми з хлопцями себе ще тими тупнями починали відчуватии. Вивчав справу військову. З ним кожна розмова на цю тему перетворювалась у справжню лекцію, де ти просто сидиш і слухаєш, бо і справді цікаво.

Ще він музику писав, сам все робив , і записував, і біти створював. Причому і біти робив дуже швидко і при тому якісно, я в шоці був. Він коли приїжджав у відпустки, тут умовно треба розуміти, звідки він їде — йому ж треба відпочивати, а він катався ледь не кожного дня, при чому на максимум.

Треба було бачити як він над трюками своїми працював, декілька годин поспіль, спроба за спробою, видно що Саньок вже втомлений але все одно продовжує, і в кінці кінців все-таки робить. В один з приїздів він навіть ногу під час катання підвернув, але все одно, за пару днів, продовжив кататись. Насправді в нього такі відпустки були, що після них відпочивати ще треба.

Саша знаходив спільну мову з усіма взагалі. Ми всі з нетерпінням чекали його приїзду, а коли приїжджав  — ми зустрічались, каталися, їли в Макдональдсі, ходили в якісь гарні місця, щоб чаю попити. Справжні чайні церемонії влаштовували.

В нас ще був прикол, в якийсь з днів коли Саша приїжджав, ми одягали рубашки або якісь смішні куртки шкіряні, туфлі (обов’язковий атрибут) і йшли їсти у якийсь заклад. Доречі як раз таки Саньок і започаткував цю традицію. У Сані, пригадую, були білі штани, такі туфлі червоні, ніби з драконячої шкіри, і чорна сорочка з червоним галстуком.

Саня — це неймовірна людина, таких, як він, я особисто ніколи не зустрічав. Веселий, добрий, з голівудською посмішкою на всі 32, як-то кажуть. Він завжди був собою і кожен день, коли він був у місті, сприймався як свято. Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років.

Жодного разу не чув, щоб він про когось щось погане казав. Він був добрий з усіма і завжди й це чиста правда. Думка про те, що його немає, нестерпна.  Просто в голові не вкладається, як щось настільки жахливе може статись з кимось настільки хорошим, справжнім та щирим. Звичайний і одночасно унікальний хлопець. Я впевнений, що він би досягнув всього чого тільки би забажав. Саня – це безперечно приклад і орієнтир людини якою треба бути, по справжньому Людина з великої літери. 

Єгор, друг Олександра

“Складно прийняти реальність, де його немає”

Єгор з Олександром познайомився в Бахмуті, обоє там народились й виросли. Згодом дороги юнаків розійшлися, але вони підтримували зв’язок дистанційно. З початком повномасштабної війни юнаки почали знову спілкуватися.

***

З Сашою ми познайомилися в неочікуваному місці. Це було театральний гурток в центрі Мартинова. Ми тоді були ще, так би мовити, дітьми. Зійшлися на звичайних темах, а ще нас двох цікавила музика. У нас в якийсь момент була така ідея, що потрібно створити гурт, а в Саші дуже добре виходило імпровізувати.

Але, насамперед, Саша мав особливий гумор. Потім на якийсь час ми перестали спілкуватися, у кожного були свої проблеми. Але з початком повномасштабки я телефонував та писав усім найближчим людям. Написав Саші, ми один одного підтримували. Він вирішив якось одразу не бути в цій ситуації, а впливати на неї.

Я зрозумів, що це лише питання часу, коли він вступить до Бахмутського ТРО. Скільки я пам’ятаю, Саша завжди був патріотично налаштованою людиною, та й багатьох, кого ви попитаєте, ті, хто його знав, це підтвердять. Він міг вступити у сварку з людьми в Бахмуті, які були проросійсько налаштованими. Він не той, хто боявся висловити свою проукраїнську позицію. 

Під час війни, в основному, все наше спілкування було онлайн. Раз на тиждень ми списувались, але хотілося б більше. Ще до війни я йому пропонував йти в ІТ-індустрію, але всі, хто його знали, скажуть, що його хобі – це скейт. Він дуже багато катався, йому це сильно подобалось. А ще в нього дуже добре виходило об’єднувати людей. Завжди біля нього були якісь компанії, які він організував. Важливо сказати, що на прощання до Саші прийшли та приїхали дуже багато людей звідусіль. Він притягував до себе, гуртував. 

В першу чергу Саша запам’ятався творчою і харизматичною людиною, навіть у війську він завжди об’єднував цікавих людей. Складно прийняти реальність, де його немає.

Іван, друг Олександра

“Коли Саня приїздив, це завжди було для нас як свято”

З Іваном наш герой Олександр познайомився також в Кременчуці. Їх об’єднала любов до скейтбордингу.

***

Мене звуть Ваня, мені 22, я з Кременчука. Із Санею ми познайомилися наприкінці осені 2022-го року. Першим із ним познайомився наш спільний друг Вітя. Познайомилися вони, коли каталися на скейтах. Знайомство з Санею було таким, ніби ми спілкувалися з ним до цього, просто довго не бачилися. У нас одразу знайшлися спільні теми для розмови, і не було незручного мовчання. Перше враження було, що це просто хлопець, який катається на скейті та займається своїми звичайними справами — у принципі, як і ми всі. Ми спілкувалися на різні теми, починаючи від скейтбордингу і закінчуючи тим, як хто зустрів повномасштабку. 

Саня розповів нам, що він пішов добровольцем, щойно почалася війна, у Бахмутське ТРО. На той момент йому було 22. Ми сиділи в кафе, пили каву, і він згадував різні історії, розповідав про свої перші виїзди, як їх накривали мінометом тощо. Він ніколи не хвалився цим. Я пам’ятаю, що з першого дня нашого знайомства він часто згадував свого друга Ваню з Попасної (Ваня загинув у березні 22-го року). Він згадував його дуже часто з моменту нашого знайомства — я думаю, Ваня був прикладом для Санька, і що це була найближча йому людина за духом. Саня розповідав різні історії про їхню дружбу, як вони займалися спортом, що Ваня підсадив його на читання книг тощо. Видно було по Сані, що він сумує за ним дуже.

За час цієї відпустки, як ми вже познайомилися з Санею, ми здружилися і підтримували контакт, листувалися, планували його наступну відпустку. Кожної відпустки, коли він приїжджав, ми насамперед ішли кататися на скейті. Скейтбординг займав основну частину його відпустки, навіть взимку ми каталися. Коли Саня приїжджав, це щоразу було для нас як свято. Часу було дуже мало, а хотілося все й одразу.

Саня любив записувати реп. Він казав, що після позицій це розвантажує йому голову. Я не знаю, які хобі в нього були, тому що, як він сам говорив, скейтбординг — це не хобі, це сенс життя. Може, з хобі було заняття спортом. Він ходив на турніки, він нам ще в нашу бесіду в Телеграмі записував кружечки, як він займається, щоб нас мотивувати теж.

Я думаю, що Саня — це загалом людина-особливість. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав. Не п’є, не курить, катається на скейті, пише музику і ще воює. Він знаходив спільну мову з усіма.

Навіть про службу він розповідав завжди у своєму стилі, жартівливому. Я пам’ятаю, Сані довго не було в мережі — це була зима якраз, і коли він вийшов на зв’язок, то він просто скинув мені відео, де сидить російський солдат у камуфляжній шапці Санта-Клауса і передає мені привіт.

Я був у шоці і дуже довго сміявся. Коли я запитав, хто це взагалі і як він там опинився, Саня розповів, що вони взяли полонених — трьох росіян. Один із них пройшов чеченську війну і воював в Україні з 2014 року. Вони взяли їх у полон, надали їм допомогу, нагодували їх. Саня говорив, що один із них був поранений, і він надав йому першу допомогу, поклав спати і навіть укрив його своєю ковдрою. Вони над ними не знущалися, не били їх, як казав Саня: 

“Навіщо їх чіпати, якщо всі ми їх перемогли, вони ж нам здалися?” 

Саня завжди був веселий, у всьому знаходив позитив, хоча було видно моментами, що на нього накотувало, особливо в останні дні відпустки. Але він цього намагався не показувати. 

За кілька місяців до того, як Саня загинув, ситуація на Донбасі, і конкретно на їхньому напрямку, набирала обертів, і вони все частіше виїжджали на позиції. Менше відпочивали. Я пам’ятаю, він уже починав рідко виходити на зв’язок. Ось за кілька тижнів до того, як він загинув, вони їхали на позицію, кілька днів там сиділи, і їм давали тільки день відпочити і їхати назад.

Якраз я пам’ятаю, це був пік спеки, ще влітку було, але за день сильно не відпочинеш — з огляду на те, що треба зібратися на позиції, приготувати собі їжу, покупатися тощо. Я пам’ятаю, що ми із Санею спілкувалися і запитували, мовляв, він так часто їздить і так мало відпочиває, коли ж йому відпустку дадуть? Він написав нам, що “відпустку зараз ніхто не дасть, тому що йде наступ”, і як він сказав: 

“Як же мужики, я їх не кину! Зараз затихне все, і тоді можна буде відпочивати вже”. Останнє наше листування було: він писав, що скучив за всіма, хоче приїхати покататися.

Саню я запам’ятав як приклад людини, якою потрібно бути: добрий, життєрадісний. За час нашого спілкування ми жодного разу не сварилися, жодної шкідливої звички, освічений, він був дуже розумним у всіх сферах, він підходив до всього як професіонал, навчав постійно військової справи, нам розповідав різні лайфхаки на позиціях – як облаштуватись, як замаскуватись тощо. 

Ми спілкувалися недовго, але за цей короткий період Саня став дуже близькою людиною. Наша дружба тільки починалася. Коли ми кудись їздили з друзями, і Сані поруч не було, у всіх була думка: “А прикиньте, якби Саня зараз із нами був?” Тому що в Санька постійно були якісь ідеї, які нікому в голову не приходили.

Такі люди, як він — еліта України. У нього було стільки планів та ідей на майбутнє, що я не уявляю, яким би він був батьком для своїх дітей із його життєвим досвідом, із його цінностями та поглядами на життя, любов’ю до життя, із його мегамозком у прямому сенсі цього слова.

Саня був як яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті. Про нього можна розповідати ще багато чого. Про Саню, коли згадуєш, — це означає, що зараз будуть і сміх, і сльози одночасно. Я його ніколи не забуду.

Читайте також:

• “Вчись, синочку, і все тобі буде”: історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Завжди був відповідальним і готовим виконати будь-які задачі. Товариський і з гарним почуттям гумору. Допомагав іншим підрозділам. Любив рідний Бахмут і більше за все хотів його звільнити”, — так згадують побратими військового Андрія Пугачова. У рідному Бахмуті він був поліцейським, під час боїв за місто виконував завдання із забезпечення порядку. Після того, як Бахмут окупували, Андрій вирішив долучитися до війська, щоб зробити власний внесок у захист Донеччини та деокупацію рідного дому. 9 травня 2026 року життя Андрія Пугачова обірвалось. Він загинув внаслідок удару дрона по бойовій позиції в районі Дружківки. Йому назавжди залишиться 27 років.

Редакція Бахмут IN.UA вшановує пам’ять Андрія Пугачова. Яким він був у військовому і особистому житті? Ми зібрали спогади побратимів, командира та товариша з Бахмута.

Був представником активної проукраїнської молоді

Андрій Пугачов народився 27 грудня 1998 року в Бахмуті. Тут він закінчив школу №18, а потім вступив до Артемівського індустріального технікуму.

Коли Андрію було 15 років, Бахмут переживав буремні події — проросійські мітинги, перша окупація бойовиками “днр”, звільнення і становлення української влади. Маючи стійку проукраїнську позицію, Андрій брав участь у волонтерських патріотичних заходах. На одному з таких він познайомився з Олександром, який потім став його товаришем. Разом вони долучалися до патріотичних акцій і розвивали проукраїнський молодіжний рух.

“Ми познайомились з Андрієм на зламі 2014-2015 років, коли в Бахмуті почали зароджуватись волонтерські рухи. Тоді якраз патріотичний рух дійшов до звичайних мешканців, бо, на жаль, до 2014 року він у нас був слабо розвинений. Власне, ми познайомились на одному з проукраїнських мітингів, які тоді організовував Микола Ціхно. Після цього ми відвідували багато спільних подій. Наприклад, після 2014 року в нас було дуже багато проросійських графіті по цілому місту: “Save Donbass people from Ukrainian army”, щось таке вони писали, російські триколори або сєпарські тряпки. І ми виходили на вулиці і замальовували це все. Інколи ходили з Андрієм купували фарбу на ринку, а потім малювали свої графіті. Одне з них було при будівлі МВС, там, де у них стояв автопарк. Воно було присвячене “Шахтарю” донецькому. Ми написали, що “Україно, в тебе одна команда і одна країна”, — розповів Олександр.

За словами бахмутянина, тоді в них з Андрієм було небагато однодумців. Але все одно свідома молодь гуртувалася і виступала за єдину Україну. Виходити на мітинги їм інколи доводилося і з прихованими обличчями.

“Нас було небагато. Навіть якщо згадувати школу, то, на жаль, було багато тих, хто, як вони казали “не вникаю в політику”, або й навіть проросійськи налаштовані. Однодумців було мало, але й на той момент люди також боялися висловлювати свою думку. На перші мітинги, акції ми виходили в медичних масках, кепках, бо дуже багато було випадків, коли до людей додому приходили”, — згадує Олександр.

Окрім громадської діяльності, хлопців поєднувала і любов до футболу. Олександр разом з Андрієм ходили на місцевий стадіон, щоб підтримати ФК “Бахмут”. Вони були активними вболівальниками й завжди ходили на трибуни, поки футбольна команда не припинила грати.

Олександр каже, що в його пам’яті Андрій залишиться справжнім патріотом свого міста. Таким його мають запам’ятати і бахмутяни.

“Перш за все, він був людиною, для якої проукраїнська позиція була власним вибором. Він не був налаштований кимось чи чимось, а сам дійшов до цього. У моїх спогадах Андрій залишиться як дуже активна людина, патріот і мешканець свого міста. Це була дуже світла людина. Він має залишитись у наших спогадах як людина, яка любила свою країну, свій дім і яка не зраджувала своїм переконанням”, — каже товариш Андрія Пугачова.

Андрій Пугачов як побратим: відповідальний і той, на якого можна покластить

У 2021 році Андрій Пугачов вступив до лав Національної поліції України. Свою правоохоронну діяльність він розпочав з посади оперуповноваженого в Бахмутському районному відділі поліції. Під час боїв за Бахмут він виконував завдання із забезпечення порядку.

У 2024 році Андрій Пугачов добровільно став на захист країни. Він перевівся на службу до полку поліції особливого призначення “КОРД” (стрілецький), долучився до підрозділу з перших днів його формування. “Герос” — такий позивний був у Андрія — обійняв посаду в підрозділі безпілотних систем. Був інспектором роти БПЛА. Працював на Торецькому та Костянтинівському напрямку.

Про те, яким бійцем був “Герос”, розповів його командир з позивним “Директор” і побратими “Футболіст” та “Фенікс”, з якими Андрій працював в одному екіпажі.

Спогади “Директора”

***

Він був нормальним, класним хлопцем, життєрадісним. Дуже велику користь приносив підрозділу і нашому колективу. 

Спочатку, коли він прибув, наш підрозділ був на іншому напрямку. Андрій отримав бойове розпорядження і вже безпосередньо прибув у Донецьку область, коли наш підрозділ на цей напрямок відправили працювати. Андрій був на посаді інспектора, це офіцерська посада, але в поліцейських підрозділах немає такого поняття, що якщо ти офіцер, ти всім керуєш. У нас офіцери і на позиції ходять, і в окопах сидять разом з сержантами і рядовими поліцейськими. Андрій виконував роботу аеророзвідника, тобто керував БПЛА тактичного рівня. Він добре себе зарекомендував, і разом зі своїм екіпажем вони пройшли перепідготовку. Після цього він вже почав працювати на БПЛА типу “Крило”.

Старшим екіпажу він не був, але він був дуже міцною бойовою одиницею, відповідально виконував поставлені задачі, ніколи не відмовлявся від них, хоча він у складі екіпажу пережив багато чого. Вони і горіли, і були поранені побратими, в тому числі у нього на очах. Звісно, з моральної точки зору, деколи він і звертався особисто, були в нього якісь переживання, бо всі ми люди, всі ми це через себе пропускаємо. Але справлявся з цим як чоловік.

З-поміж інших Андрій вирізнявся великим ступенем ініціативи саме в соціальній сфері, в позабойовому житті нашого колективу. Він дуже активно пропонував багато ініціатив, в тому числі й щодо проведення дозвілля. Я можу стверджувати, що Андрій був людиною, на яку можна було покластися у найскладніші моменти. Що стосується роботи, що стосується якогось позаробочого часу… Завжди він допомагав, завжди сам питав. Було, що казав: “Я хоч і вихідний, але може щось треба? Кудись з’їздити, чи зробити щось, про щось домовитись?”. І також він спілкувався з багатьма волонтерами, організаціями, які допомагають фронту, і систематично намагався знайти допомогу для нашого колективу або підрозділу в цілому.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його командир каже:

“Перш за все, це добрий, життєрадісний хлопець з Донеччини, який любив свою справу, любив свою сім’ю і свою країну. Таким, із посмішкою на обличчі, його мають запам’ятати. Таким його запам’ятав я і буду пам’ятати завжди”.

Спогади побратима “Футболіста”

***

Познайомилися ми в 2024-му році, коли створювався цей підрозділ — “КОРД” (стрілецький). Познайомилися на навчаннях. Буквально місяць-два і поїхали в Торецьк. І вже там весь основний час проводили в бойовому розпорядженні, познайомилися поближче. Згодом почали працювати в одному екіпажі, так ми трохи більше року працювали, постійно були разом. Тобто, заїхали на тиждень на позицію разом, виїхали разом, потім вдома вже налаштовуємо борти. Грубо кажучи, наш екіпаж був майже як сім’я.

У бойовому житті я запам’ятав, що він був дуже відповідальним, серйозно ставився до роботи. Це проявлялося навіть у таких дрібницях: ти йому кажеш: “Андрію, о 6-й годині виїжджаємо”. Ти під’їжджаєш, а Андрій о 6-й годині вже повністю готовий в екіпіровці стоїть.

Сміливим був, що дуже запам’яталося. Нам там доводилося, ще коли на “Мавіках” працювали ближче до ЛБЗ, то треба було постійно якісь пересування: десь піти позицію знайти, десь перепередачку забрати. І ніколи Андрій не боявся, завжди за мною йшов. Найбільше в Андрієві, як у побратимі, я цінував його надійність. Я знав, що він мене ніколи не залишить.

На бойових позиціях він завжди був серйозним і відповідально ставився до всіх поставлених задач. Все, що ми обговорювали, що треба робити, він постійно робив. Бо є такі люди, яким буває просто страшно, “я туди не піду і все”. А він говорив: “Все, одягаємось і йдемо”. Тобто на нього всюди можна було покластися. І лідерські якості в нього були, і робив він усе чотко. 

Попри важку роботу, я ніколи від нього не чув такого, що “переведусь кудись у тил, набридло воювати” чи таке інше. У нього були плани воювати до останнього. Я б навіть сказав, що він був замотивований більше, ніж інші. На це однозначно впливало те, що він хотів звільнити рідний Бахмут.

В особистому житті Андрій був дуже добрий, я бачив, як він трепетно ставився до своєї коханої дівчини. Ще він був дуже комунікабельний, у нього було багато друзів, постійно якісь зустрічі. Він постійно підтримував спілкування з багатьма. Це була дуже добра людина. Мабуть, у мене точно в пам’яті назавжди залишаться його, як називав, “встрєчі”. Ми навіть частенько його підкалували, бо як тільки випадала вільна хвилина, він завжди йшов на ці “встрєчі”. Буває, дзвониш до нього, питаєш: “Що робиш?”, а він: “Та я от на зустріч їду, потім зідзвонимося”. Цей його позитив і добро точно відкладуться в пам’яті.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Футболіст” каже:

“Замотивованим бійцем. Я знаю не одну людину з Донбасу, але в Андрюхи справді горіли очі до цього… Дуже хотів повернути свій дім. Запам’ятається він як добра і світла людина, до якої тягнулися друзі”, — каже футболіст.

Спогади побратима “Фенікса”

***

Познайомилися ми восени 2024-го, як заїхали на Торецький напрямок. Ми працювали в різних екіпажах, на аеророзвідку заступали. А вже безпосередньо в одному екіпажі стали працювати з минулої осені. 

Яким я його запам’ятаю? Завжди веселим і таким, на кого можна було покластися. Ставиш йому задачу, і він її виконує. Був сміливим і бувало, що ризикував задля виконання задачі. Це не було так, що “Андрій, давай іди туди”, ні. Ми просто пояснювали, що є така ситуація, що треба туди сходити, що ми їдемо, і він казав: “Я з вами піду”. 

Можна сказати, що для мене він був класним товаришем. Весь свій вільний час ми постійно зустрічалися, в принципі, 24 години ми з ним проводили. І класне почуття гумору в нього було. Взагалі, у нас спілкування таке було, що ми постійно один над одним шуткували. Але це все було по-доброму, по-товариськи. Мені справді не вистачатиме його “підколів”. Але на роботі завжди були серйозні: знали, коли треба бути зосередженим і виконувати роботу, і знали час, коли можна було пожартувати.

Знаю ще, що дуже любив він своє місто. Може це і не було так відкрито, він не кричав про свою любов, але пам’ятаю, що були випадки, як пролітали над його містом і виконували завдання. То бувало, що вночі пролетіли, через камеру бачимо, а він каже: “Отут я ходив купатися, отут я в школу ходив”. Ностальгія в нього така була.

Якщо говорити чесно, то після втрати Андрія нам зараз важко зібратися. Це у нас перша втрата такого близького товариша, з яким ми постійно і працювали, і проводили дозвілля. Нам важко зараз налаштуватися, когось прийняти іншого в екіпаж до себе, щоб далі виконувати завдання. З однієї сторони, ми розуміємо, що це війна і треба продовжувати виконувати завдання. Але справді важко, цю втрату ми ще навіть не осягнули.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Фенікс” каже:

“Веселим, з почуттям гумору і відданим своїй праці. До нас навіть йшло розширення в підрозділі, йому пропонували перевестись на іншу посаду, що він не буде на бойові виїзди виходити. На що він хлопцям і командирам сказав: “Ні, я зі своїми хлопцями буду до кінця”.

Вільний час проводив за громадською роботою

Окремою частиною життя Андрія Пугачова була і громадська робота, яку він проводив за власним бажанням. “Герос” був ідейним співзасновником та активним учасником Themis group — спільноти правоохоронців із різних підрозділів України, які долучилися до захисту України. Він займався комунікацією з колегами з інших підрозділів, а також вів сторінку в соцмережах, де розповідав про роботу правоохоронців на війні.

Окрім цього, “Герос” проявляв і творчу роботу. Зокрема, був одним із розробників неофіційного прапора та шеврона, під якими воюють правоохоронці з різних підрозділів. Також він створював мерч для Themis group, який продавали, а виручені кошти залучали на допомогу військовим.

Цю роботу Андрій Пугачов проводив на волонтерських засадах, не отримуючи за це кошти. Його командир каже, що перш за все його рухала сама ідея. Він хотів показати суспільству, що правоохоронці теж захищають країну і виконують бойові завдання на фронті.

“Поза своєю основною роботою він завжди думав про підрозділ, про людей, про колектив, і саме на ниві нашої спільноти він дуже багато роботи виконував. Хоч це і не оплачувалось, але йому це дуже подобалося, і він був найактивнішим у цьому напрямку. Нас з Андрієм об’єднало те, що ми хотіли показати… Зараз є така думка в суспільстві, що поліцейські нічого не роблять, каву п’ють. І Андрія, і мене ця думка дуже не влаштовувала. І ми хотіли зламати цей наратив. Хотіли всіма наявними способами показати, що є ось така поліція, є ось такі поліцейські. Це такі ж звичайні люди з міст, зі спальних районів, які виконують бойову роботу і захищають Україну на фронті. Саме ця мета нас об’єднала”, — розповів “Директор”.

Побратими “Героса” згадують, що у своїй роботі він ніколи не забував і про Бахмут. Своєму рідному місту він присвятив патч.

“Як і більшість інших наших колег, він хотів вигнати ворога з рідної землі. Він розробив макет, створив і розповсюджував серед побратимів і друзів такий патч, який я вважаю, якби це банально не звучало, з глибоким задумом. На ньому зображена панорама Бахмута і напис “Нікуди відступати, якщо дім попереду”. Саме цією фразою можна сказати про його ставлення до рідного міста”, — зазначає “Директор”.

***

Андрія Пугачова поховали у Хмельницькому, куди після евакуації з Бахмута переїхали його батьки. Поховали Героя на Алеї Слави. 

В Андрія залишились батьки і кохана дівчина.

Читайте також:

• Загинув військовий з Бахмута Сергій Сергіянський
• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2014 році Ірині (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) було 8 років, коли її рідне місто у Криму опинилось під російською окупацією. На той момент дівчинка навчалась у першому класі. Поступово “нова влада” змінювала звичне життя кримчан, у тому числі й навчання у школі. Українська мова, історія, література повністю зникли зі шкільної програми, а замість них з’явилися російські замінники і пропагандистські заходи. Попри пропаганду, Ірина прагнула виїхати на підконтрольну Україні територію. Після досягнення 18-річного віку вона покинула рідний дім в окупації та почала нове життя. Одним із рішень став вступ до українського навчального закладу, де дівчина, за її словами, може здобути першу якісну освіту.

Про освіту в окупації і вступ до українського ВНЗ Ірина розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Освіта в окупованому Криму: спогади

У лютому 2014 року російська армія розпочала захоплення Криму. Російські військові проводили насильницьке захоплення автономної республіки, а агітатори підбурювали народ на антиукраїнських мітингах. На той час Ірині було 8 років, вона якраз навчалась у 1 класі. Тодішні події були далекими для дитини. Єдине, що пам’ятає дівчина — що її школу зачиняли на кілька днів, коли російська влада погрожувала ввести війська.

Навчаючись у початковій школі, дівчинка ще не розуміла змін, які принесла російська окупація. Але помітила зникнення української мови.

“В основному всі школи у нас були російськомовні, і не було такого предмету, як українська мова. Може у старших класах він був, я не знаю. Але у молодших був тільки факультатив, який діти могли відвідувати як додаткові заняття за бажанням. Він зник після окупації. Але при цьому в нас майже всі вчителі залишились, я не пам’ятаю різку зміну педагогічного складу. Пропаганди тоді теж не було саме для дітей мого віку. Принаймні я такого не пам’ятаю”, — згадує Ірина.

Усвідомлення того, що навчання у школі буде не таким, як раніше, стало приходити з дорослішанням. У старших класах додавались нові предмети, які раніше у кримських школах не викладали. А вже після 2022 року у школах посилилась пропаганда.

“У середній школі стали більш помітні зміни. Там вже були історія росії, російське суспільствознавство. Пропаганда стала більш поширеною в освіті з 2022 року. Вона стала жорсткішою. З’явився новий предмет, щось типу “Люблю свою Родину”. Також з’явилися “розмови про важливе”, які проводились після уроків, і в нас вони теж були. Це були різні лекції, бувало і військових приводили, щоб вони нам розповідали, як класно служити в російській армії”, — згадує Ірина.

Чи є можливість вчитися за українською програмою на ТОТ

За словами Ірини, вчитися за українською програмою в окупованому Криму дуже складно. По-перше, це великий ризик для батьків, оскільки питання освіти прискіпливо контролюється окупаційною владою. Якщо хтось дізнається про навчання дитини в українській школі онлайн, до батьків можуть прийти з візитом російські військові.

Загалом окупаційна влада відстежує освіту дітей і забороняє будь-які намагання долучитися до української системи освіти. Попри це, на ТОТ існує можливість отримати українську освіту, тільки діяти треба підпільно. Але, за словами Ірини, населення дуже залякане, тому йти на ризик погоджуються дуже мало людей.

Як вступити в український ВНЗ після виїзду з ТОТ: досвід кримчанки

Ірина виїхала з окупованого Криму в 2023 році. Тоді вона ще не замислювалась над вступом до університету, оскільки першочерговою метою був саме виїзд з окупації.

“Мені найголовніше було виїхати з окупації. Бо я вже не могла там жити і все чекала 18 років, щоб виїхати. Коли я прибула на підконтрольну Україні територію, зрозуміла, що хочу будувати далі своє життя і хочу отримати нормальну освіту в Україні, щоб я могла працювати і спокійно жити”, — зазначає Ірина.

Вирішивши питання з документами, дівчина стала серйозно думати про вступ. Обрати для майбутнього навчання вирішила один із релокованих університетів з окупованих регіонів України. Допомогу в отриманні необхідних документів, складанні іспитів та проходженні вступної кампанії Ірині надали в освітньому центрі при вибраному ВНЗ.

Примітка. В Україні працюють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”. Вони надають консультації та допомогу абітурієнтам з ТОТ, які не мають результатів НМТ та українських документів про освіту. Вступ для таких абітурієнтів передбачає спрощену процедуру, тобто вступники можуть складати вступні іспити дистанційно або очно безпосередньо у виші. Освітні центри працюють з 1 червня по 30 вересня. Під час минулої вступної кампанії в Україні працювали понад 200 таких центрів.

Після консультацій в освітньому центрі Ірина склала іспити для отримання документа про освіту українського зразка. Спершу вона склала чотири шкільні іспити, а після отримання сертифіката про освіту — стільки ж вступних іспитів в університеті, які для дітей з ТОТ рахуються як результати НМТ.

Ірині вдалось скласти іспити на високий бал, тому вона вступила на бюджетну форму навчання. Зараз вона є студенткою однієї з гуманітарних спеціальностей.

За словами студентки, найбільшими труднощами при вступі було саме отримання документів. Супровід у цьому та інших питаннях дівчині надавали фахівці освітнього центру. Вона каже, що відчувала повну підтримку, і саме це допомогло їй успішно пройти вступну кампанію.

“Мені дуже допоміг освітній центр. Вони мене консультували по всіх питаннях і всюди направляли: допомогли знайти школу, допомогли з документами у самій школі, підказували куди далі прийти і що треба робити. І це при тому, що я пізно звернулась. Вже завершувались строки вступної кампанії, і якщо б не ця допомога, то я б мала чекати ще рік, щоб вступити. Також освітній центр дає можливість піти в школу і довчитися, щоб отримати сертифікат про освіту з оцінками з усіх предметів , а не лише з тих, які ти складаєш на іспитах”, — каже студентка.

Як студентів з ТОТ приймають в університетах

Ірина каже, що свідомо обрала для навчання університет, який релокований з окупованих регіонів України. Їй було важливо навчатися у студентській спільноті, де є багато ВПО. Оскільки так вона може знайти спілкування з людьми, які мають подібний досвід евакуації, та зберегти свою культурну ідентичність.

“Я не хотіла обирати не релоковані університети, оскільки чула відгуки від знайомих, що там бували непорозуміння. Наприклад, був тиск через мову. Я пам’ятаю, що коли тільки приїхала, то в мене була дуже маленька база з української мови, тому я не хотіла відчувати тиск ще й від викладачів і студентів. Сьогодні, завдяки комфортному середовищу без утисків, я вільно володію українською. У навчанні мені справді дуже комфортно. Університет мене тепло прийняв, бо для них важливо, що діти виїжджають з окупації і навчаються у них, і я відчуваю, що мені тут можуть допомогти за необхідності. Група до мене ставиться як до звичайної студентки, не було якоїсь особливої уваги, додаткових питань. Тому я відчувала по-доброму відсутність уваги, в хорошому сенсі”, — ділиться Ірина.

Навчаючись в Україні, студентка виокремила для себе головні переваги вступу. Це можливість отримати освіту за сучасними програмами та можливість стажування і обміну досвідом за кордоном.

“Тут я бачу багато переваг. По-перше, це для мене можливість отримати якісну першу освіту. Чому першу? Бо, по суті, освіта в окупаційній школі нічого мені не дала. Коли я вступила, то побачила на власні очі, що в Україні рівень освіти набагато кращий, ніж на окупованих територіях. Я вперше побачила, як можуть діти навчатися, за якими програмами. Також мені дуже подобається, що тут є можливість їздити за кордон. А ще тут справді хороші викладачі. Я рада, що обрала навчання саме в Україні, а не за кордоном, бо тут я відчуваю власну ідентичність. Це моя культура, моя рідна мова, рідні люди в плані культурної ідентичності. Для мене це важливо”, — каже Ірина.

Серед недоліків в українській освіті дівчина може виокремити один, але суттєвий. Це війна, яка обмежує можливості студентів.

“Мені здається, найбільший недолік — це війна, яка скорочує деякі можливості університетів. Бо це і державні кошти, і всілякі проєкти. Набагато важче реалізувати якісь класні проєкти, будучи університетом, який працює у стані війни. Також недоліком є змішане навчання і неможливість повернутися повністю на очний формат через безпекові ризики”, — каже студентка.

Після отримання освіти Ірина планує розвиватися у професійній сфері. Каже, що ще не обрала, де саме, бо не відчуває стабільності через війну. У бажаннях дівчини — щоб війна скоріше завершилась і можна було жити в Україні без безпекових ризиків. Також дівчина хоче спробувати свої сили за кордоном, а саме пройти стажування.

Читайте також:

• “Вдень ходять до російської школи, а у вільний час вчать українські предмети”: як діти з ТОТ боряться за вступ в українські виші
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• На окупованій Донеччині вводять козацькі класи у школах: що зміниться для учнів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!