“Таких, як Саша, було мало”, “Саша був такий світлий, до нього всі тягнулися”, “Ніколи не чув, щоб він хоча б раз сказав щось погане”, “Яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті”, “Саші нам дуже не стає, без нього важко”… — це цитати рідних людей про військового Олександра Шередекіна.

Піхотинцю, бахмутянину Олександру Шередекіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Редакція разом з рідними та близькими Олександра вшановує його пам’ять та публікує спогади від мами про сина, від товариша по службі про побратима, від друзів — про найкращого друга. 

Мама про Олександра

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. 

Матір Олександра, Лариса Шередекіна, раніше разом з сином проживала в Бахмуті, працювала приватною підприємицею. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр наполіг, аби мама евакуювалась, тож новим домом для неї та сина став Кременчук, місто на Полтавщині. Мама героя розповідає — її син був тою людиною, до якої всі тягнулися, незалежно від віку чи статусу. 

***

Як тільки Саша заходив у нову компанію, то через п’ять хвилин його вже всі обіймали. Олександр дуже багато знав, любив читати, цікавився всім. Це завжди було в ньому, цікавість до багатьох різних літератур. На нього мав вплив і його побратим Ваня (ред. Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”), який загинув на початку повномасштабного вторгнення. Вони читали разом, розважалися.

Якщо потрібно було якісь знання здобути, то він їх здобував. Він сам зробив себе сильним, займався спортом, цікавився всім — й музикою, й скейтбордом, відростив волосся, стиль одягу мав особливий. Син був сенсом мого життя на всі 100 відсотків. Все, що я робила у своєму житті було для нього і заради нього. Вся любов, на яку я була здатна, без залишку, вся для нього. І він це знав. Я завжди казала йому, що він у мене найкраща дитина у світі. Кожного дня я казала йому, як я його люблю. А тепер  моє серце розривається від болю, який нічим не вгамувати. Я не знаю як жити без мого найкращого в світі синочка. Без нього нічого не має значення. Моє життя закінчилося разом з його. 

Я хочу виказати велику подяку всім, хто був поруч з моїм сином ці довгі і важкі майже два з половиною роки: його командиру, хлопцям, які стали, по суті, його родиною. Я дуже вдячна його друзям і їх батькам, які побачили в моєму Сашкові гарну, світлу людину і надійного друга. Він всіх вас дуже любив. Ви всі були важливими людьми в його житті.   

Він часто казав мені: “Скейтбординг — моя любов, мама —  головна людина в моєму житті, й друзі”.

Він був дуже радий, що в нього з’явилися такі друзі, надійні. А ще Саша мав відмінне почуття гумору, підтримував, часто наголошував, як нам пощастило на новому місці: 

“Нам, мамо, з тобою дуже пощастило. Мені пощастило з оточенням. У мене є друзі найвідданіші, і спілкування з ними не закінчується, у мене є друзі по скейту. Ми ж в іншому, чужому місці живемо. І всі наші люди, з якими ми жили, вони живуть в різних місцях. І вони часто не знаходять у себе друзів, спілкування, нічого. А нам з тобою так пощастило”.

Можливо, так і є, бо я не знаю людини, яка б з ним не могла знайти спільну мову. І при цьому він не міряв людей статками, віком. Це йому неважливо було. До всіх відносився однаково з повагою, у нас в родині так було заведено. Скільки згадую, я розумію, що він рано став дорослим, як особистість. Йому дуже подобалась психологія, щиро нею захоплювався. Я думаю, він легко міг реалізувати себе в цій сфері, але він обрав інший шлях.

Він не говорив мені, що він робить — казав просто, що допомагає. Це вже потім я дізналась, що він служив в піхоті. Син оберігав мене, навіть не казав, що вони воюють. Казав, що просто охороняють щось, а він книжку читає.

Насправді, я випадково дізналась, коли прала його сумку. Знайшли там справку про поранення, медаль за відвагу, навіть тоді він віджартовувався. Ніколи не розповідав мені наскільки там було страшно, настільки все було серйозно.

Ми з ним могли годинами розмовляти про все на світі. Люди дивувалися, мовляв:

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. Нам завжди було про що поговорити. Саша завжди піклувався про старших, мені з ним було нічого не страшно, у нього завжди все було добре. Коли не телефонує завжди “Все добре”.

Його всім не вистачає насправді. Не вистачає, це дуже м’яко сказано. Можна багато розповідати, але все зводиться до того, що він був світлою, доброю людиною, у нього було багато друзів по всій Україні. На поховання вони приїздили з Вінниці, Львова, Одеси, Франківська, телефонували, допомогали.

Побратим Микола про Олександра

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Обидва піхотинці, Микола з Соледару та Олександр з Бахмута, служили в одній бригаді — 109 Бахмутській ТРО. Там чоловіки й познайомились. Разом захищали Авдіївку, Бахмут, Терни, Макіївку.

***

Саша пройшов буквально через пару тижнів після початку повномасштабки.

Я його одразу побачив, бо він, знаєте, трохи відрізнявся: спортивна статура, високий, освічений. До цього ми з ним не були знайомі, тому що я з міста Соледара, а він з Бахмуту був. 

Так, я там вчився в Бахмуті, гуляв, але ми не бачились ні разу. На початку війни я потрапив в стрілецьку роту, потім в цій роті утворився ще один такий нештатний підрозділ — група швидкого реагування, де ми були. Нас було там близько п’яти чоловік, молодих хлопців. Наш командир тренував нас, минув час і я не знаю яким чином, але він відзначив Сашу як людину, яка має інакший вигляд серед всіх у батальйоні.

Командиру подобалось з ним спілкуватися, тому що Саша був прямолінійний і грамотний, завжди говорив те, що думав.  Жартував багато. Час пройшов, і все-таки він потрапив до нас, в групу швидкого реагування. Він був у нас вчитель англійської (ред. Олександр Шередекін закінчив Горлівський інститут іноземних мов)

Загалом, він був компанійський. На початку Саша більше займався матеріально-технічним забезпеченням, це коли ми в Бахмуті були. Там наш командир познайомився з його мамою. Мама сказала:

“Будь ласка, бережіть Сашу”.

Командир не хотів, щоб він їздив з нами туди, де неспокійно. Він боявся за нього, але Саша почав цікавитись військовою справою. На початку він більше займався матеріально-технічним забезпеченням, був нашим водієм.

З Бахмута ми виїхали на ротацію в Полтавську область, і вже там ми завжди разом були. На початку 2023 року у нас з’явилось бойове розпорядження на Луганську область — Макіївка, Терни, такі села. 

Там тримали оборону, і от саме там Саша вийшов з нами на бойові. Я вже тоді зрозумів, що Саша почав цікавитися військовою справою. Знаєте, є люди, яким те, що видали — те вони і носять. Чим забезпечила частина і держава, те й мають. Особливо екіпірування, а Саша почав цікавитися яку кращу собі підібрати форму.

В січні 2023-го року ми з ним попали в село Терни, там досі йдуть серйозні бої. Саме з ним вдвох ми були в таких важких умовах на тих позиціях. Один на одного почали покладатися. Я знав, що він мені допоможе, а я допоможу йому. Тобто такі у нас були вже відносини. Ми добре спілкувалися. Були у нас й важкі моменти на цих позиціях, але Саша часто жартував, це рятувало. Ми хотіли з нашими дівчатами-парами поїхати в Одесу, гуляти. 

Мама Саші не знала, що він в той час воював. Він для мами завжди був, скажімо, на МТЗ, не хотів її розчаровувати. Коли Сані не стало, я приїхав на похорони, а мама каже: а знаєш, він сказав, що хотів з тобою в Одесу поїхати, погуляти. Ну, він мамі так сказав. 

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Микола підтримує зв’язок з матір’ю Олександра, навідує її під час відпустки. Друзі Олександра спілкуються й зараз.

Віктор, друг Олександра 

“Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років”

З Віктором бахмутянин Олександр познайомився в Кременчуці. Обоє хлопців захопилися скейтбордингом. На майданчику для скейту й відбулось перше знайомство, яке переросло в міцну дружбу.

***

Ми познайомились випадково, у жовтні 2022 року, він приїжджав на відпустку в Кременчук. Він же теж скейтбордингом займається, а у нас є сквер де всі катаються зазвичай, там і познайомились.

Коли Саша приїжджав у Кременчук, то ми майже весь час проводили разом: катались, гуляли містом, пили чайок після катання. Після того, як він вже виїжджав на позиції, ми продовжували підтримувати зв’язок. У нас була своя група, тож ми всі разом там й спілкувались.

Саша дуже розумний хлопець, як на мій рівень то взагалі мегамозг, багато читав, а потім в спілкуванні міг процитувати щось з прочитаного, що ми з хлопцями себе ще тими тупнями починали відчуватии. Вивчав справу військову. З ним кожна розмова на цю тему перетворювалась у справжню лекцію, де ти просто сидиш і слухаєш, бо і справді цікаво.

Ще він музику писав, сам все робив , і записував, і біти створював. Причому і біти робив дуже швидко і при тому якісно, я в шоці був. Він коли приїжджав у відпустки, тут умовно треба розуміти, звідки він їде — йому ж треба відпочивати, а він катався ледь не кожного дня, при чому на максимум.

Треба було бачити як він над трюками своїми працював, декілька годин поспіль, спроба за спробою, видно що Саньок вже втомлений але все одно продовжує, і в кінці кінців все-таки робить. В один з приїздів він навіть ногу під час катання підвернув, але все одно, за пару днів, продовжив кататись. Насправді в нього такі відпустки були, що після них відпочивати ще треба.

Саша знаходив спільну мову з усіма взагалі. Ми всі з нетерпінням чекали його приїзду, а коли приїжджав  — ми зустрічались, каталися, їли в Макдональдсі, ходили в якісь гарні місця, щоб чаю попити. Справжні чайні церемонії влаштовували.

В нас ще був прикол, в якийсь з днів коли Саша приїжджав, ми одягали рубашки або якісь смішні куртки шкіряні, туфлі (обов’язковий атрибут) і йшли їсти у якийсь заклад. Доречі як раз таки Саньок і започаткував цю традицію. У Сані, пригадую, були білі штани, такі туфлі червоні, ніби з драконячої шкіри, і чорна сорочка з червоним галстуком.

Саня — це неймовірна людина, таких, як він, я особисто ніколи не зустрічав. Веселий, добрий, з голівудською посмішкою на всі 32, як-то кажуть. Він завжди був собою і кожен день, коли він був у місті, сприймався як свято. Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років.

Жодного разу не чув, щоб він про когось щось погане казав. Він був добрий з усіма і завжди й це чиста правда. Думка про те, що його немає, нестерпна.  Просто в голові не вкладається, як щось настільки жахливе може статись з кимось настільки хорошим, справжнім та щирим. Звичайний і одночасно унікальний хлопець. Я впевнений, що він би досягнув всього чого тільки би забажав. Саня – це безперечно приклад і орієнтир людини якою треба бути, по справжньому Людина з великої літери. 

Єгор, друг Олександра

“Складно прийняти реальність, де його немає”

Єгор з Олександром познайомився в Бахмуті, обоє там народились й виросли. Згодом дороги юнаків розійшлися, але вони підтримували зв’язок дистанційно. З початком повномасштабної війни юнаки почали знову спілкуватися.

***

З Сашою ми познайомилися в неочікуваному місці. Це було театральний гурток в центрі Мартинова. Ми тоді були ще, так би мовити, дітьми. Зійшлися на звичайних темах, а ще нас двох цікавила музика. У нас в якийсь момент була така ідея, що потрібно створити гурт, а в Саші дуже добре виходило імпровізувати.

Але, насамперед, Саша мав особливий гумор. Потім на якийсь час ми перестали спілкуватися, у кожного були свої проблеми. Але з початком повномасштабки я телефонував та писав усім найближчим людям. Написав Саші, ми один одного підтримували. Він вирішив якось одразу не бути в цій ситуації, а впливати на неї.

Я зрозумів, що це лише питання часу, коли він вступить до Бахмутського ТРО. Скільки я пам’ятаю, Саша завжди був патріотично налаштованою людиною, та й багатьох, кого ви попитаєте, ті, хто його знав, це підтвердять. Він міг вступити у сварку з людьми в Бахмуті, які були проросійсько налаштованими. Він не той, хто боявся висловити свою проукраїнську позицію. 

Під час війни, в основному, все наше спілкування було онлайн. Раз на тиждень ми списувались, але хотілося б більше. Ще до війни я йому пропонував йти в ІТ-індустрію, але всі, хто його знали, скажуть, що його хобі – це скейт. Він дуже багато катався, йому це сильно подобалось. А ще в нього дуже добре виходило об’єднувати людей. Завжди біля нього були якісь компанії, які він організував. Важливо сказати, що на прощання до Саші прийшли та приїхали дуже багато людей звідусіль. Він притягував до себе, гуртував. 

В першу чергу Саша запам’ятався творчою і харизматичною людиною, навіть у війську він завжди об’єднував цікавих людей. Складно прийняти реальність, де його немає.

Іван, друг Олександра

“Коли Саня приїздив, це завжди було для нас як свято”

З Іваном наш герой Олександр познайомився також в Кременчуці. Їх об’єднала любов до скейтбордингу.

***

Мене звуть Ваня, мені 22, я з Кременчука. Із Санею ми познайомилися наприкінці осені 2022-го року. Першим із ним познайомився наш спільний друг Вітя. Познайомилися вони, коли каталися на скейтах. Знайомство з Санею було таким, ніби ми спілкувалися з ним до цього, просто довго не бачилися. У нас одразу знайшлися спільні теми для розмови, і не було незручного мовчання. Перше враження було, що це просто хлопець, який катається на скейті та займається своїми звичайними справами — у принципі, як і ми всі. Ми спілкувалися на різні теми, починаючи від скейтбордингу і закінчуючи тим, як хто зустрів повномасштабку. 

Саня розповів нам, що він пішов добровольцем, щойно почалася війна, у Бахмутське ТРО. На той момент йому було 22. Ми сиділи в кафе, пили каву, і він згадував різні історії, розповідав про свої перші виїзди, як їх накривали мінометом тощо. Він ніколи не хвалився цим. Я пам’ятаю, що з першого дня нашого знайомства він часто згадував свого друга Ваню з Попасної (Ваня загинув у березні 22-го року). Він згадував його дуже часто з моменту нашого знайомства — я думаю, Ваня був прикладом для Санька, і що це була найближча йому людина за духом. Саня розповідав різні історії про їхню дружбу, як вони займалися спортом, що Ваня підсадив його на читання книг тощо. Видно було по Сані, що він сумує за ним дуже.

За час цієї відпустки, як ми вже познайомилися з Санею, ми здружилися і підтримували контакт, листувалися, планували його наступну відпустку. Кожної відпустки, коли він приїжджав, ми насамперед ішли кататися на скейті. Скейтбординг займав основну частину його відпустки, навіть взимку ми каталися. Коли Саня приїжджав, це щоразу було для нас як свято. Часу було дуже мало, а хотілося все й одразу.

Саня любив записувати реп. Він казав, що після позицій це розвантажує йому голову. Я не знаю, які хобі в нього були, тому що, як він сам говорив, скейтбординг — це не хобі, це сенс життя. Може, з хобі було заняття спортом. Він ходив на турніки, він нам ще в нашу бесіду в Телеграмі записував кружечки, як він займається, щоб нас мотивувати теж.

Я думаю, що Саня — це загалом людина-особливість. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав. Не п’є, не курить, катається на скейті, пише музику і ще воює. Він знаходив спільну мову з усіма.

Навіть про службу він розповідав завжди у своєму стилі, жартівливому. Я пам’ятаю, Сані довго не було в мережі — це була зима якраз, і коли він вийшов на зв’язок, то він просто скинув мені відео, де сидить російський солдат у камуфляжній шапці Санта-Клауса і передає мені привіт.

Я був у шоці і дуже довго сміявся. Коли я запитав, хто це взагалі і як він там опинився, Саня розповів, що вони взяли полонених — трьох росіян. Один із них пройшов чеченську війну і воював в Україні з 2014 року. Вони взяли їх у полон, надали їм допомогу, нагодували їх. Саня говорив, що один із них був поранений, і він надав йому першу допомогу, поклав спати і навіть укрив його своєю ковдрою. Вони над ними не знущалися, не били їх, як казав Саня: 

“Навіщо їх чіпати, якщо всі ми їх перемогли, вони ж нам здалися?” 

Саня завжди був веселий, у всьому знаходив позитив, хоча було видно моментами, що на нього накотувало, особливо в останні дні відпустки. Але він цього намагався не показувати. 

За кілька місяців до того, як Саня загинув, ситуація на Донбасі, і конкретно на їхньому напрямку, набирала обертів, і вони все частіше виїжджали на позиції. Менше відпочивали. Я пам’ятаю, він уже починав рідко виходити на зв’язок. Ось за кілька тижнів до того, як він загинув, вони їхали на позицію, кілька днів там сиділи, і їм давали тільки день відпочити і їхати назад.

Якраз я пам’ятаю, це був пік спеки, ще влітку було, але за день сильно не відпочинеш — з огляду на те, що треба зібратися на позиції, приготувати собі їжу, покупатися тощо. Я пам’ятаю, що ми із Санею спілкувалися і запитували, мовляв, він так часто їздить і так мало відпочиває, коли ж йому відпустку дадуть? Він написав нам, що “відпустку зараз ніхто не дасть, тому що йде наступ”, і як він сказав: 

“Як же мужики, я їх не кину! Зараз затихне все, і тоді можна буде відпочивати вже”. Останнє наше листування було: він писав, що скучив за всіма, хоче приїхати покататися.

Саню я запам’ятав як приклад людини, якою потрібно бути: добрий, життєрадісний. За час нашого спілкування ми жодного разу не сварилися, жодної шкідливої звички, освічений, він був дуже розумним у всіх сферах, він підходив до всього як професіонал, навчав постійно військової справи, нам розповідав різні лайфхаки на позиціях – як облаштуватись, як замаскуватись тощо. 

Ми спілкувалися недовго, але за цей короткий період Саня став дуже близькою людиною. Наша дружба тільки починалася. Коли ми кудись їздили з друзями, і Сані поруч не було, у всіх була думка: “А прикиньте, якби Саня зараз із нами був?” Тому що в Санька постійно були якісь ідеї, які нікому в голову не приходили.

Такі люди, як він — еліта України. У нього було стільки планів та ідей на майбутнє, що я не уявляю, яким би він був батьком для своїх дітей із його життєвим досвідом, із його цінностями та поглядами на життя, любов’ю до життя, із його мегамозком у прямому сенсі цього слова.

Саня був як яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті. Про нього можна розповідати ще багато чого. Про Саню, коли згадуєш, — це означає, що зараз будуть і сміх, і сльози одночасно. Я його ніколи не забуду.

Читайте також:

• “Вчись, синочку, і все тобі буде”: історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Стор’єва — бахмутянка, яка присвятила 8 років життя роботі в ДСНС. З 2016 року вона працювала диспетчеркою в пожежних частинах Часів Яру і Бахмута — приймала виклики від людей і відправляла рятувальників на ліквідацію надзвичайних ситуацій. У ніч на 24 лютого 2022 року пані Світлана якраз була на робочій зміні і зустріла повномасшабне вторгнення на роботі. Через декілька місяців вона вирішила виїжджати з міста, але роботу в ДСНС не покинула — продовжила її у Кременчуці. Зараз Світлана Стор’єва мешкає у Чернігові, де разом із чоловіком виховують трьох дітей.

Про роботу в ДСНС, виїзд з Бахмута і життя на новому місці Світлана Стор’єва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Світлана Стор’єва прийшла в ДСНС

Світлана Стор’єва родом з Бахмута. Тут вона народилася і виросла, здобула освіту. Після випуску зі школи №12 вступила до індустріального технікуму. Вищу освіту теж здобула в Бахмуті — навчалася в Харківському національному економічному університеті, який мав філіал на базі школи №7.

У рідному Бахмуті жінка створила родину. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який працював рятувальником. Саме він і запропонував дружині спробувати роботу в ДСНС.

“У мене чоловік ще з 2011 року, після того, як випустився з університету, працював рятувальником. Починав з Донецька, а потім перевівся в Бахмут. У 2016 році я була в декреті зі старшим сином, а в ДСНС якраз було розширення штатів: набирали диспетчерів у Часів Яр, Соледар, Сіверськ. І чоловік мені запропонував, каже: “Є така можливість, якщо хочеш, можеш спробувати працювати диспетчером”. Це було не по моїй спеціальності, я боялася, мені тоді був 21 рік. Але все ж таки вирішила спробувати і ні разу про це не пошкодувала”, — розповідає Світлана Стор’єва.

З 2016 по 2017 роки пані Світлана була диспетчеркою в місті Часів Яр. На добові чергування їздила туди з Бахмута. А у 2017 році з’явилася можливість перевестися на аналогічну посаду в Бахмуті. Диспетчеркою в рідному місті жінка працювала до 2022 року.

Про роботу диспетчеркою ДСНС

Світлана Стор’єва згадує свою роботу в Бахмуті лише з позитивними емоціями. Попри те, що ця робота нелегка і вимагає витримки та відповідальності, її жінка дуже любила. Передусім за свій колектив, з яким була дуже дружною.

“Робота мені дуже подобалася, у мене було купа енергії. Знаєте, є люди, які просто приходять на роботу для “галочки”. Тобто, прийшов, відпрацював, пішов. А я на свою роботу завжди йшла із задоволенням. Дуже класний був у нас колектив. Я часто згадую хлопців, з якими працювала. І цей період, мабуть, у моєму професійному житті був найкращим. Але й робота у нас нелегка була. Це пожежі, ДТП, після війни ще й обстріли додалися. Тобто, робота напружена, дуже відповідальна і потребує швидкої реакції. Бо від твоїх дій, від того, як швидко ти ухвалиш рішення після дзвінка на лінію “101” залежить людське життя”, — розповідає жінка.

Також пані Світлана згадує, що ДСНС у Донецькій області постійно розвивалося. Цифровізація, нове обладнання і нові підходи робили роботу в цій структурі ще цікавішою.

“Я якраз застала той період з 2016 року, коли структура ДСНС активно розвивалася саме в нашій Донецькій області. Ми отримували нові пожежні автомобілі, нові цифрові радіостанції, яких ще в інших регіонах України на той момент не було. У нас активно впроваджувалася цифровізація: нові комп’ютери, нові програми. Тобто, ми працювали по-новому. І саме це мене затягувало, бо ми постійно, кожного дня чомусь новому вчилися. Це було дуже цікаво”, — згадує диспетчерка.

Про роботу в ДСНС під час повномасштабної війни

Світлана Стор’єва, як працівниця ДСНС, морально готувала себе до можливого повномасштабного вторнення. Загострення воєнної ситуації вона відчула вже на початку лютого. А за день до повномасштабного вторгнення посилились обстріли на контрольному пункті в’їзду-виїзду “Майорське”, що на лінії зіткнення в Бахмутському районі.

“Зміни ми почали відчувати, мабуть, на початку лютого, може трошки пізніше. Бо почастішали обстріли на лінії розмежування з окупованою територією. А 23 лютого пам’ятаю, що в нас люди на КПВВ “Майорське” були, телефонували і казали, що дуже сильні були обстріли. Їх ще ввечері 23 лютого довелося вивезти з КПВВ. Загалом нас морально готували. Ми розуміли, що все почнеться з нашої Донецької області. Чесно, було дуже страшно в ті останній добові чергування працювати, бо ти не знав, що буде далі. Можна прокинутися, а на вулиці вже стоять люди озброєні”, — згадує Світлана Стор’єва.

У ніч на 24 лютого жінка якраз заступила на добове чергування. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на робочому місці. Її чоловік Олександр 24 лютого поїхав на роботі в пожежну частину Торецька, куди його раніше перевели. Близько місяця подружжя було вимушене жити окремо. Світлана сама піклувалася про їхніх дітей і при цьому продовжувала працювати.

“24 лютого десь о 5 ранку ми почули перші вибухи. Тоді ж був викликаний весь особовий склад, ми були переведені в посилений режим несення служби. Мій чоловік зранку 24 лютого поїхав у Торецьк. Там були дуже сильні обстріли, але він там залишався. Ночував і жив у своїй пожежній частині. Ми з ним не бачилися, мабуть, більше місяця, він майже не приїжджав. Тому відповідальність за дітей, за нашу родину більше була на мені. І на роботу доводилося ходити, і з дітками бути”, — розповідає бахмутянка.

На початку квітня родина Стор’євих вирішила вивезти дітей. Їх відправили разом з бабусями в більш безпечне місце. Світлана теж мала можливість виїхати, перевівшись на роботу в пожежну частину подалі від небезпеки. Таку можливість керівництво ДСНС пропонувало жінкам, зважаючи на досвід блокади Маріуполя. Та Світлана Стор’єва вирішила залишатися в місті, оскільки в Бахмуті тоді було ще багато людей, яким могла знадобитися допомога.

З того періоду роботи у пам’яті диспетчерки закарбувалися дзвінки з Попасної. Рятувальні служби там вже не працювали, але люди намагалися кликати на допомогу. Часто дзвінки звідти надходили до Бахмута, де їх приймала Світлана Стор’єва.

“Це був квітень. І на той момент у них, мабуть, місто вже було дуже зруйноване. Пожежників там не було, бо не було можливості працювати, вони вже звідти виїхали. А люди продовжували телефонувати і потрапляли до нас. Вони дзвонили з підвалів, плакали, говорили, що повністю горять дев’ятиповерхівки, будинки могли горіти тижнями і ніхто їх не гасив. Були поранені люди в підвалах, були загиблі. Я вислуховувала людей, записувала адреси, ми намагалися їх кудись передавати через наші служби, через Головне управління. Але я розуміла, я їм одразу казала, що: “Я дуже вибачаюся, мені дуже вас шкода”, але допомогти ми ніяк не могли. І від цього розривалося серце. Коли ти хочеш допомогти, а ніяк не можеш. Туди ми поїхати не могли через обстріли”, — згадує жінка.

Світлана Стор’єва виїхала з Бахмута 19 травня. Рішення про виїзд вона ухвалила після ракетного обстрілу, який забрав життя мирних жителів.

“17 травня був прильот у районі Забахмутки, ракета влучила у п’ятиповерхівку. Там загинула жінка і дворічна дитина, 9-річний хлопчик був поранений. Наші рятувальники навіть не одразу змогли дістати цю жінку через загрозу повторних ударів, тільки наступного дня вони дістали її з дитиною. Я взагалі людина дуже стресостійка, як вважала до того моменту, бо смерть, на жаль, була одним із моментів нашої роботи. Але саме після цього прильоту, після того, як я дізналася про цю жінку з дитиною, які ні в чому невинні загинули від ракети, щось всередині мене надломилося. Всю добу, коли я була 18 травня на чергуванні, я проплакала. Навіть нормально не могла працювати, бо мій моральний стан був на межі. Я зателефонувала чоловіку в Торецьк, він почув мій голос, зрозумів, що зі мною відбувається, і сказав: “Завтра зранку збирайся і виїжджай, бо так далі вже не можна”. І от 19 травня зранку я сиджу, пишу заяву, що буду виїжджати, і в цей момент стався прильот у п’ятиповерхівку за пожежною частиною. Тоді мене ще більше накрило”, — розповідає Світлана Стор’єва.

Бахмутянка каже, що через важкий моральний стан погано пам’ятає свій виїзд. На той момент вона щиро вірила, що повернеться додому, і впевнено казала про це чоловікові. Тому їхала з міста з кількома літніми речами, плануючи згодом повернутися.

Нове життя і нова робота у Кременчуці

За все своє життя до війни Світлана Стор’єва майже не виїжджала з рідної Донеччини. Всі її рідні та друзі теж були в цій області, тому коли постало питання про виїзд, родина не знала, куди їм їхати. Думаючи про виїзд дітей, Олександр Стор’єв вирішив зателефонувати своєму однокурснику, який жив на Полтавщині. Той допоміг родині і знайшов житло у Кременчуці. Спочатку туди виїхали діти подружжя разом з бабусями, а у травні до них приїхала і Світлана.

У Кременчуці жінка влаштувалася диспетчеркою в місцеву пожежну частину. Колектив привітно зустрів бахмутянку, але перший час їй було важко адаптуватися.

“Коли я приїхала у Кременчук, то було важко морально. Бо я ніколи не жила в інших містах, і мені потрібно було адаптуватися до нових умов життя і до нового міста. Також перший час було важко адаптуватися на роботі в новому колективі, звикнути до міста. Бо в Бахмуті я з дитинства росла, знала кожну вулицю, і мені було дуже легко. Людина телефонувала і могла не називати точну адресу, а просто сказати, наприклад, біля якого це магазину. І я вже автоматично розуміла, що це за адреса і відправляла туди машину. У Кременчуці ж було по-інакшому, і це було дуже складно”, — згадує бахмутянка.

Загартувало Світлану добове чергування 27 червня 2022 року. Тоді росія завдала ракетного удару по ТЦ “Амстор”, де загинули 22 людей.

“Це, мабуть, десь місяць пройшов після того, як я приїхала до Кременчука. І через те, що я тільки місяць там пропрацювала, то не знала всіх цих масштабів. У той день мені довелося включити всю швидкість реакції, щоб всіх оперативно зібрати і відправити на допомогу людям. Саме це чергування різко мене загартувало, і я остаточно влилася в колектив”, — каже Світлана Стор’єва.

Жінка каже, що адаптуватися в новому місті їй вдалося за підтримки людей. Її тепло прийняли в робочому колективі, а родина місцевих жителів допомогла з житлом. Саме привітні люди, які були готові допомогти, зробили адаптацію легшою.

“Нас прийняла родина — поселила у свою квартиру, а самі жили у приватному будинку. Тоді ціни на оренду житла були дуже високі, а нас прийняли за 3 тисячі гривень. На той момент це були смішні гроші. І я дуже вдячна цим людям. Вони нам всім допомагали, іноді привозили фрукти і овочі зі свого городу. Саме в такі моменти розумієш, що є ще людяність, ще залишились якісь нематеріальні цінності у людей. Саме на таких людях і тримається світ”, — зауважила бахмутянка.

Світлана Стор’єва прожила разом з дітьми у Кременчуці до весни 2024 року. Її чоловік весь цей час був у Торецьку. Коли робота рятувальників у Торецьку стала неможливою через обстріли, Олександра Стор’єва перевели до Чернігова. Там він обійняв одну з керівних посад. Сюди ж він перевіз і свою родину.

З листопада 2024 року Світлана Стор’єва більше не працює в ДСНС особисті обставини. Зараз вона доглядає за дітьми. У 2025 році в подружжя народилася третя дитина.

Спогади про Бахмут і захоплення фотографією

З дитинства Світлана Стор’єва захоплювалася фотографією. Вона займалася любительською зйомкою і часто фотографувала рідний Бахмут. Сьогодні ці фото і спогади гріюють її душу.

“Ще коли я навчалася у школі, любила фотографувати щось на мобільний телефон. Потім у мене з’явився цифровий фотоапарат, і я фотографувала заходи сонця, природу, все, що здавалося тоді гарним. А у 2024 році у мене з’явився більш сучасний телефон і гарна камера, то я вже фотографую більше дітей, знайомих, робила сімейні фотосесії. Фотографія для мене — це можливість зупинити час і закарбувати момент, який більше не повернеться. Зараз, наприклад, я часто переглядаю фото з Бахмута. Особливо мені подобаються фото зими 2021 року, вона тоді була дуже красива і сніжна. Пам’ятаю, що я тоді дуже багато відео знімала, фотографувала дітей, себе, місто. І зараз така чудова пам’ять залишилася”, — каже Світлана Стор’єва.

Сьогодні Світлана з теплом згадує відомі всім бахмутянам місця — алею троянд, набережну, Палац культури імені Євгена Мартинова, розважальний центр “Перемога”. Але є й те, про що вона шкодує — що не відвідала соляні шахти Соледара.

“Ми дуже любили бувати на алеї троянд, на набережній, яка після реконструкції була неймовірно гарною. Також дуже любила наш Палац культури. У нас із чоловіком там була весільна фотосесія у 2014 році. Пам’ятаю, коли побачила, що будівля згоріла під час бойових дій, то в мене прямо серце розривалося, бо дуже багато спогадів з цього місця. Також дуже часто бували в розважальному центрі “Перемога”: у кіно ходили, в кафе відпочивали. Усе життя проживши в Бахмуті, ми звикли до свого міста й не помічали його унікальності, хоча люди їхали до нас з усієї України та з-за кордону. Лише в червні 2021 року ми з чоловіком нарешті потрапили на екскурсію до штолень Бахмутського заводу шампанських вин. Це справило неймовірне враження. Єдине, про що шкодуємо — ми так і не встигли побувати в соляних шахтах Соледара, бо постійно відкладали цю поїздку на потім”, — згадує Світлана Стор’єва.

Любов до Бахмута жінка прививає і своїм дітям, які виїхали з міста зовсім маленькими.

“Мені часто здається, що ми — останнє покоління, яке по-справжньому пам’ятає Бахмут живим і так сильно до нього прив’язане. Наші діти вже будуть відчувати це інакше. Моєму сину на момент виїзду було 7 років, а доньці всього 4. Син ще має власні спогади: пам’ятає свій дім, свою школу, момент нашої евакуації. А донечка була надто маленькою, тому для неї Бахмута, як рідного простору, майже не існує, її свідомі спогади починаються вже з Кременчука та Чернігова”, — каже бахмутянка.

Бахмут залишився у пам’яті Світлани, як найкраще місце і рідний дім. Довгий час жінка плекала надію на повернення. Та ці мрії обірвалися після того, як вона побачила відео свого зруйнованого будинку. Розуміючи, що повертатися нікуди, родина будує нове життя на новому місці. Але у цьому новому житті є й місце для Бахмута. Світлана збирає свою маленьку колекцію речей, пов’язаних із рідним домом. Це книга, сувенірна монета, чашка і світильник із символікою Бахмута. А найцінніший артефакт — невикористаний квиток із парку атракціонів, який колись жінка поклала в гаманець, і він так і поїхав з нею в евакуацію.

Читайте також:

• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Військовослужбовець Сергій Сергієнко на позивний “Маджахед”, чиє фото з Бахмута свого часу порівнювали з кадрами Другої світової війни, загинув 7 березня 2026 року поблизу Озерного на Донеччині. Він пішов добровольцем захищати Україну у 2022 році й залишався у війську навіть тоді, коли стан здоров’я вже не дозволяв виконувати бойові завдання так, як раніше. 14 серпня, через 160 днів після його загибелі, його дружина Олена розповіла Бахмут IN.UA, яким Сергій був у житті — принциповим, прямим, турботливим і готовим допомагати іншим. Сьогодні вона продовжує волонтерити, допомагати військовим і переселенцям, та працювати над тим, щоб пам’ять про чоловіка залишилася для його дітей, побратимів і людей, які знали його лише з фотографій та історій.

“Він був моєю людиною цілком повністю”

Сергій пішов до Збройних сил України добровольцем у 2022 році з початком повномасштабної війни. Олена розповідає, що він служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні, а потім його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. Останні місяці служби були для нього складними. Через стан здоров’я Сергій уже не міг виконувати бойові завдання так само, як раніше. За словами Олени, його організм був виснажений, а також він мав проблеми зі здоров’ям.
Попри це, можливість залишити військо не стала для нього причиною повернутися до цивільного життя. Олена згадує Сергія як про світлу людину, яка не боялася говорити те, що думала. Він не уникав суперечок і завжди відстоював власну позицію. Так і отримав свій позивний “Маджахед”.

“Найбільше він мені запам’ятався, тим, що він завжди говорив все, що думав, він не був зручним, завжди відстоював свою позицію, він був принциповий, характерний, стійкий, мужній і впевнений в собі, він завжди мені допомагав, Сергій був моєю підтримкою та опорою, завжди підіймав мені настрій і він був моєю людиною цілком повністю”, — згадує його дружина.

Сергій з Оленою постійно залишалися на зв’язку. Вони одружилися у 2022 році, а до цього певний час спілкувалися та поступово створювали власні звички. Однією з них було ранкове побажання доброго дня, пригадує дружина полеглого і додає, що Сергій цікавився найменшими деталями її життя — що вона їла, що вдягала, куди йшла та який мала настрій.

Навіть перебуваючи на позиціях, Сергій намагався зберігати цей зв’язок. Коли не мав можливості говорити наживо, записував для Олени відео, а згодом, коли з’являвся зв’язок, вони обмінювалися ними. Олена згадує, що у цих відео могли бути зовсім буденні речі, наприклад, розповідь про подаровані волонтерами речі. Саме такі деталі, за її словами, допомагали їм залишатися близькими навіть на відстані.

Доброволець, який залишився у війську до останнього

18 січня 2023 року Сергія поранили на Бахмутському напрямку, з тіла чоловіка витягли 40 осколків. Весь шлях поранення з ним була Олена. Попри травму, Сергій вирішив повертатися до війська. Згодом через стан здоровя чоловік вже не міг виконувати бойові завдання.

“Попри можливість залишити Збройні Сили України і жити мирне життя, він залишився в ЗСУ, і він до останніх секунд, до останнього подиху серця був вірний своїй Україні, так як і пішов він добровольцем в ЗСУ. От з принципами так він і загинув”, — ділиться у розмові Олена.

Принциповість Сергія, за словами дружини, була помітна і серед побратимів. Він міг бути незручним для інших, коли бачив проблему або не погоджувався з рішенням, але водночас не уникав відповідальності за свої слова.

Водночас Олена говорить про нього як про людину, яка багато віддавала іншим. Сергій міг подарувати побратиму інструмент, рукавиці, ніж, плоскогубці, футболку, кепку чи дощовик — будь-яку річ, яка могла стати комусь у пригоді.
Для нього було важливо залишати після себе спогад.

Мрії, які Олена продовжує здійснювати

За словами Олени, їхнє спільне життя було коротким, проте пара мало багато простих планів. На жаль, один їм так й не вдалося здійснити, разом вони мріяли поїхати на відпочинок. Пара домовилася востаннє, що коли Сергій вийде з позицій, то Олена вибере довгоочікуване місце для відпустки, але з тих позицій Сергій так й не вийшов. Вони хотіли ремонтувати будинок, облаштувати територію біля нього, висадити квіти, зробити місце для відпочинку. Після загибелі чоловіка Олена продовжує здійснювати ці плани, як би важко їй не було.

“Наші мрії, про які ми говорили разом, знаєте, я їх досі втілюю в життя. Ми хотіли ремонт, також Сергій хотів біля будинку, щоб були гарні квіти та також щоб був красивий ландшафт. Я це зараз втілюю. Також він хотів, щоб в нас біля паркану були миготливі ліхтарики, щоб це була зона комфорту, де можна було винести, просто шезлонги, щоб позасмагати, розпалити мангал і жарити шашлики. Це все в проєкті зараз, бо я хочу зробити все, що він не встиг”, — ділиться Олена у розмові.

Після поховання Сергія, Олена продовжила волонтерити. Вона допомагає військовим і переселенцям та каже, що не хоче відмовлятися від життя, яким жила останні роки. За її словами, обіцянку продовжувати підтримувати військових вона дала Сергію вже після його поховання. Олена говорить, що допомога іншим стала для неї способом знаходити сили рухатися далі:

“Після поховання чоловіка у мене був пригнічений стан. Але в нього на могилі на другий день, коли ми йому несли сніданок, я пообіцяла Сергію, що я не залишу хлопців. Я підтримуватиму хлопців. Поки не закінчиться війна, я знайду собі сили”.

Вона додає, що не хоче припиняти те, що раніше її наповнювало. Підтримка військових, допомога переселенцям, яку видають вже 5 рік завдяки підтримці Ukraine Trust Chain та благодійного фонду “Вільні Люди, Вільна Країна”, а також допомога тваринам залишаються частиною її життя.

“Я в будь-якому випадку надалі підтримуватиму і переселенців, і військових, шукатиму сама від себе, що зможу робитиму. Не зупинюсь, бо я цим жила. І цим я живу далі. Я не хочу обірвати те, що мене наповнювало. Бо ця підтримка хлопців, вона, знаєте, як такий приємний післясмак, емоції і радощі всередині себе, що ти щось зробив. Тобто для мене це велике наповнення”, — каже Олена.

Пам’ять про Сергія, яку Олена хоче зберегти

Щодня о дев’ятій ранку Олена разом з іншими небайдужими людьми виходить на хвилину мовчання та вшанування загиблих захисників. Вона говорить, що це стало для неї важливою частиною життя після смерті чоловіка. Водночас Олена працює над тим, щоб зберегти пам’ять про Сергія не лише у власному житті. Вона хоче, щоб у школі, де він навчався, з’явилася пам’ятна табличка, планує встановити табличку на Хрещатику на Алеї Слави, оформити пам’ятник та QR-код із фотографіями й відео. Також вона замовила книгу “Пам’ять в обличчях”, у якій буде історія Сергія.

“Розумієте, я все це маю зробити гідно, достойно, так, як він того заслуговує, бо він віддав найдорожче, тому я не можу зараз скласти руки. Хочу передати книгу “Пам’ять в обличчях” в музей, щоб була увіковічена історія пам’яті Сергія, і щоб це було задокументовано, щоб про нього пам’ятали, і знали, що був такий військовий, можливо, діти потім в книжках бачитимуть його фото”, — пояснює дружина Сергія.

Коли Олена говорить про те, що хотіла б залишити людям у пам’яті про Сергія, вона насамперед згадує його мотивацію захищати Україну. За її словами, Сергій говорив, що пішов на війну за майбутнє України та за дітей, які мають жити на своїй землі.

“Я хотіла б, щоб вони знали, що кожен військовий, який туди йшов, він йшов за майбутнє, Сергій говорив так: “Я йшов за майбутнє України, я йшов за дітей, щоб сюди не прийшли вороги, і не скривдужвали їх, і не жили тут, бо це земля саме українського народу, і саме наші жінки, наші діти тут мають жити”, — згадує Олена.

Олена згадує і фразу, яку Сергій сказав їй особисто: “Моя мама мені дала життя, а твоя мама дала мені сенс життя”.
Для неї ці слова залишилися одним із найважливіших спогадів про чоловіка. Олена хоче, щоб Сергія пам’ятали не лише як військового, а як людину, яка була здатна допомогти незнайомцю. Вона розповідає, як одного разу Сергій почув у таксі, що дитина просить батька увімкнути генератор через відсутність електрики. Він просто залишив гроші на морозиво для дівчинки:

“І він таким лишається, він далі живе в моєму серці, поки я про нього говорю, поки я про нього дбаю, і він завжди житиме, і завжди лишиться в моєму серці, і серці тих людей, з ким він був знайомий, і навіть просто хто його не знає, але бачили його фото, і чули його історії, наскільки він відважно стояв, стримував ворога, і жив в тих умовах, в яких просто нереально жити серед води, холоду і морозу”.

Для Олени турбота про пам’ять Сергія стала продовженням їхнього спільного життя. Вона ремонтує будинок, який вони планували облаштувати разом, продовжує допомагати військовим і переселенцям. Нижче Олена переказує одну з їх звичайних розмов, яка лишилася в її пам’яті.

***

Cергій лишився в мені назавжди, в наших звичках, в моєму характері, в стійкості до випробувань долі, в ранкових сніданках, тепер я їм індюшку та творог, (він просив) менше шоколаду, в розмовах “тільки наших по дитячому”

……. Я питала: що ти мені ще не казав. А він: ще не казав?!
А я кажу: ні
Він дивиться на годинник і каже о 9:45 я тебе кохаю
Я відповідаю : я тебе сильніше
А він: я знаю.

І це був тільки наший такий короткий діалог по дитячому і так просто. Здається за ці роки ми проговорили кожну хвилину часу це одне одному Він назавжди для мене Кошеня, для хлопців Маджахед , для дітей батько, син і брат.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Читайте також:

“Я зі своїми хлопцями буду до кінця”: яким запам’ятали загиблого на фронті поліцейського і воїна з Бахмута Андрія Пугачова

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!