Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для мешканців села Ліскувате з Галичини почалась депортація. “Акція 51”, як її назвали в історії, це примусове переселення понад 30 тисяч людей. Частина з них опинилась у селі Званівка на Бахмутщині, а також в селах Роздолівка та Верхньокам’янське.

Редакція поговорила з Ярославою Пасічко, завідувачкою відділу комплектування та обліку музейних предметів та колекцій Другої світової війни, яка в 2018 році сама відправилась в експедицію у Званівку, а також з Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України в Другій світовій війні, який досліджує тему переселення.

Примітка. Текст було оновлено 25 січня о 17:25. У попередній версії матеріалу був вказаний невірний рік в першому абзаці, замість 1951 був вказаний 1950 рік. Також у тексті внесли коректуру щодо переселення людей з Бойківщини та Лемківщини, прибравши “Лемківщину”, оскільки вона не була коректна вказана. Редакція оновлює матеріал згідно з Редакційної Політикою.

Коротка передісторія

В 1951 році 15 лютого відбувся польсько-радянський обмін територіями. Він вважається найбільшим мирним обміном територіями в історії Польщі та одним з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи. Під час цього обміну близько 32 тисяч українців примусово депортували з Бойківщини. Так, частина цих людей опинилась на Донеччині, у Бахмутському районі. Переселенців поселили у Званівці, Роздолівці та Верхньокам’янському.

Експедиція до Званівки в 2018

Пані Ярослава в 2018 році сама вирушила в польову експедицію до Званівки — невеликого села в Бахмутському районі. З Києва вона приїхала потягом до Костянтинівки, а далі вже автівкою. В той період Музей досліджував тему переселення за радянських часів, й експедиція, хоч Ярослава провела її наодинці, вирушила на схід, аби знайти та привезти речі, які могли мати історичну цінність.

“Коли я почала готувати відрядження, я ще не знала про “Акцію 51”, тож просто забила її в Інтернеті. Гугл тоді мені підказав дуже цікаву, на мій погляд, річ — це “Лемкоцентр” у селі Званівка. І так все почалось”, — пригадує пані Ярослава. 

Лемкоцентр у Званівці очолювало подружжя Тимчаків, Юлія та Андрій. Вони — нащадки переселенців 1951 року. Дослідниця заручилась їх підтримкою та дозволом, після чого приїхала до Званівки. У розмові Ярослава Пасічко зізнається — вона не очікувала, що застане живих очевидців подій 1951 року.

“Але мені пощастило, бо я поспілкувалась з тими людьми, яким на момент переселення було 5, 10 років, але вони дуже добре пам’ятали це. Ця історія переселення передавалась з покоління в покоління. Відчувалось, як вони берегли її, ось цю розповідь старших членів родини — про те, наскільки це було важко й жахливо”, — каже співрозмовниця.

Званівку Ярослава Пасічко згадує з теплом. Їй вдалось зібрати цінні речі для музею. Їх місцеві віддавали самі, аби збереглися. Серед експонатів були побутові речі: рушники, ночви, посуд. Але найбільше Ярославу вразив вцілілий переселенський квиток 1951 року — такий видавали голові родини перед вимушеним переселенням.

Це був квиток переселенки Марії Стиранець, яка з дітьми та свекрухою отримала цей документ перед депортацією в 1951 році. Також збереглася єдина в родині фотографія Марії. Родина жила дуже бідно і фото — це все, що залишилось від жінки.

“Мене це настільки вразило… Ми зараз робимо стільки фото…Вони віддали нам цей документ з фотографією мами. Уявіть собі, єдина фотографія людини за все життя. Потім, до речі, саме ця родина передала нам й жернова свої”, — говорить жінка.

Зібрані експонати зібрали у виставку “Вирване коріння”. 

Переселення 1951 року: як людей вивезли з Галичини на Донеччину

Під час тої експедиції Ярослава Пасічко фіксувала свідчення очевидців. Частину людей до Званівки в 1951 році переселили з села Ліскувате, яке знаходилось раніше на польському кордоні — там проживало 2 тисячі людей. Переселили абсолютно всіх людей, від малого до великого.

“Переселяли людей кількома етапами, вже в травні 1951 року вони дізнались про переселення. Згодом, перший ешелон було відправлено на Донеччину, здебільшого це була робоча молодь”, — пояснює пані Ярослава.

Молодь переселяли в першу чергу, аби вони могли побудувати житло та розбудувати місцевість. Потім туди перевозили жінок, дітей та людей старшого віку. Чотири ешелони потягів перевезли переселенців та переселенок до нової домівки.

Перший потяг був весною, а останній — в жовтні. Пані Ярослава каже: люди намагались забрати з собою все найнеобхідніше, аби вижити на далекій та чужій землі, навіть ткацькі станки. Також вони прощалися з рідними. Людей з Ліскуватого розселили до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. Всі три села знаходяться близько одне до одного.

“Людям не казали назви сіл, куди їх везуть. Говорили тільки, що переселяють до колгоспу. Можливо, вони здогадувались, що в Донецьку, Одеську або Миколаївську область…По таких малозаселених регіонах, які зазнали найбільше руйнувань під час Другої світової війни. Тобто, їх кидали майже на віднову цих регіонів”, — пояснює Ярослава Пасічко.

Місцеві під час розмови з дослідницею не раз говорили, як їм важко було вести господарство на новому місці. Умови, де вони звикли це робити, кардинально відрізнялися від тих, куди їх привезли. Люди не знали, як вирощувати в степах городину, адже земля Донеччини була вкрита попелом й мало нагадувала родючу.

“Взагалі, люди раніше так не подорожували, як зараз. Уявіть собі: людина жила в одній хаті роками, поколіннями, і її кудись вивозять. Для людей того покоління було подією виїхати на свято в якесь велике місто. Й про ту подію, що вони виїхали за межі рідного села, розповідали, як про подію всього життя. А коли вони були вимушені примусово виселитися, знаючи, що вони вже ніколи сюди не повернуться — для людей старшого покоління це була трагедія всього життя”, — розказує пані Ярослава.

Родини брали те, що допомогло б їм нагадати про своє життя до переселення. За словами нашої співрозмовниці, були випадки, коли господарі зривали зі своїх дахів черепицю, або як її називали на Галичині — ґонт, щоб покрити нею свою нову домівку.

Людей везли товарняками, а дорога в середньому займала 5 діб. Ні про які зручності не йшлося — вікон не було, як і свіжого повітря. Прибувши на місце, люди не завжди мали, де поселитися, адже чоловіки не встигали збудувати оселю за такий короткий термін. Оселями це можна було назвати з натяжкою, бо так швидко встигали збудувати тільки сирі напівземлянки. Тож тогочасна влада розпорядилась, що переселенців мають приймати місцеві жителі Донеччини. Водночас раді їм не були — людям довелось шукати компроміси, вчитись жити разом. Історик Роман Кабачій каже, що вимушені переселенці мали по кілька дітей, були працьовитими й фактично це вони розбудовували тогочасні села.

Як переселення повпливало на Донеччину?

Ярослава Пасічко пояснює, що насамперед відбувся культурний обмін. Молоді хлопці та дівчата одружувались та виходили заміж за місцевих. Історик та дослідник примусових депортацій Роман Кабачій пояснює, що оскільки переселенці з Ліскуватого тоді складали більшу частину населення Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського — вони змогли зберегти свою культуру, але водночас навчились й місцевим традиціям.

“Наприклад, Ольга Бойко Канцір, донька переселенки, вона розповідала мені, що навчилась вирощувати кавуни… Зараз вона виїхала в евакуацію на Франківщину — їй бракує цієї Батьківщини, яку родина набула через виселення 1951 року. Тобто, вони зараз скучають за тим Бахмутським степом. Звісно, що те, як переселенці зберігали свої традиції, не могло не впливати, але воно й перемішалось”, — говорить історик.

Переселення для людей було несподіваним, додає пан Роман. Бо наприкінці 1944-46 років мешканці тих сіл бачили, як відбулося масове виселення людей із Бойківщини — тому після того люди були певні, що їх вже ніхто не переселить. Але 1951 рік все змінив, адже в лютому Польща та тогочасний радянський союз підписали угоду про обмін територіями.

“Фактично, ми віддали ті гори, де вони жили. До української УРСР потрапили теперішній вже перейменований Червоноград, Белз — тобто райони теперішньої півночі Львівської області, це було 480 квадратних кілометрів. І людей, які потрапили під цей обмін територій, просто на просто відселили вглиб”, — каже Роман Кабачій.

Чому люди віддавали речі в музей?

За словами дослідника, 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були розселені в південних та східних областях України. На Донеччині, крім Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського, людей переселили до тодішнього Тельманівського району, який межував з росією. Саме там переселенці зустріли справжніх лемків, яких привезли ще раніше. Історик пояснює, що перевезення галичан на Донеччину відбувалось в кілька хвиль.

“В 51 році ця “Акція 51” дозволяла зібрати більшість майна й вивезти, а тут (ред. йдеться про вимушене переселення людей в 2022 році через російське вторгнення) люди стикнулися з тим, що війна прийшла дуже швидко. Всі три села потрапили в сіру зону — й голі, й босі люди виїхали. Ті, хто передавав нам до музею речі, казали: “Як добре, що у 2018 році ми їх передали, принаймні у вас вони збереглися”, — відповідає Роман Кабачій на питання про особливості переселення в 1951 та сучасне.

Ми попросили назвати Романа Кабачія, який експонат зі Званівки є особливим саме для нього. За словами історика, це вишита весільна сорочка переселенки Розалії Потич — жінка одягала її на своє весілля в 1938 році. Ця сорочка стала родинним оберегом, і нащадки Розалії віддали її на зберігання в музей.

“Ця сорочка була на окремій виставці в музеї, де ми порівнювали обереги під час Другої світової війни й зараз. То, така в мене закралась навіть думка…Бачите, вони передали сорочку, а тепер родина була вимушена тікати з рідного села. Цей оберіг тепер тут”, — підсумовує Роман Кабачій.

Читайте також:

• “Колега говорила: “Доброє утро, новоросія”: як починалась боротьба донеччанки за українську ідентичність
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!