Донеччина просто перетвориться в пустелю: чим загрожує пересихання каналу «Сіверський Донець — Донбас»

Микола Ситник 15:55, 21 Жовтня 2023
Канал «Сіверський Донець — Донбас»
В 2014 році канал «Сіверський Донець — Донбас» під час аварій наповнювався на 10-30 % / фото Wikipedia

Канал «Сіверський Донець — Донбас» — це штучний водотік у Донецькій області. Побудований у кінці п’ятдесятих років XX століття, він став основним джерелом водопостачання для Донеччини й частково для Луганщини. Армія рф неодноразово завдавала ударів по інфраструктурі споруди, позбавивши мешканців тимчасово окупованих територій України води. Після повномасштабного вторгнення росії ситуація з водопостачанням на Донбасі лише погіршилась.

Редакція «Бахмут IN.UA» розповідає про історію будівництва основної водної артерії Донеччини та про майбутні наслідки для регіону через її пересихання.

Історія будівництва та відкриття каналу

Директор Часовоярського історико-краєзнавчого музею Валерій Богуненко зауважив що, «Сіверський Донець — Донбас» є унікальною гідротехнічною спорудою, а також значною пам’яткою історії техніки середини ХХ століття. Краєзнавець розповів «Бахмут IN.UA», як будувався цей канал.

На початку 1950-х років гостро стояло питання вирішення проблеми постачання технічної та питної води  промисловим  районам  Донбасу, а також забезпечення розвитку сільського господарства шляхом меліорації (зрошення земель). На той час були спроби використання повеневої води. Так збудували Кальчикське, Клебанбикське, Ісаківське, Кальміуське та інші водосховища. Однак, загальна потреба у воді перевищувала можливості місцевих річок у три-чотири рази, а санітарний стан води постійно погіршувався.

У травні 1954 року рада міністрів срср прийняла постанову про будівництво каналу за програмою розвитку водного господарства. Пропускна спроможність споруди довжиною 125 км повинна була становити 25 кубічних метрів води за секунду. Він мав починатися з Райгородської греблі, на річці Сіверський Донець, та закінчуватися біля міста Сталіно (сучасний Донецьк). Структура каналу передбачала будівництво резервних водосховищ, прокладання магістральних трубопроводів від каналу до підприємств та міст довжиною 270 км.

Схема
Схема каналу / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею

Будівництво каналу «Сіверський Донець — Донбас» розпочалося 9 серпня 1955 року, переважно силами молодих будівельників, що прибули на Донеччину за «комсомольськими путівками». Так, близько 20 тисяч будівельників розміщувалися поблизу міст Слов’янськ, Часів Яр і Горлівка в наметових «комсомольських містечках» та вагонах.

Будівництво
Будівництво каналу / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею
Будівництво каналу
Укладання дренажної труби в руслі каналу / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею

При побудові каналу робітники використовували сучасну техніку, землесосні пристрої, гідромонітори, крокуючі екскаватори, великовантажні самоскиди, корчувальні машини та скрепери.

Будівництво каналу
Дно каналу в 1957 році / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею

У вересні 1958 року будівництво споруди завершилось. Головна накопичувальна гребля знаходилася на річці Сіверський Донець, біля селища Райгородок Слов’янського району. Звідти вода потрапляла аж до Верхньокальміуського водосховища у Донецьку.

Окрім магістральних споруд робітники побудували низку відгалужень трубопроводів, насосних станцій, резервних водосховищ, фільтрувальних станцій. На своєму шляху канал перетинав ряд залізничних колій та автомагістралей.

Пропускна спроможність каналу
Жителі Донеччини на відкритті каналу / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею

Після побудови Південно-Донбаського водопроводу в 1968-76 роках пропускна спроможність каналу зросла з 25 до 32 кубічних метрів води за секунду. Реконструкція в умовах безперебійної експлуатації у 1979 році підвищила продуктивність до 43 кубічних метрів за секунду. Це надовго забезпечило бездефіцитне постачання води багатьом містам і селам  Донбасу.

Так виглядав канал після завершення будівництва
Так виглядав канал після завершення будівництва / фото з колекції Часовоярського історико-краєзнавчого музею

В останні десятиліття  канал мав неабияку цінність для економіки України. За словами Валерія Богуненка, канал «Сіверський Донець — Донбас» залишався єдиним централізованим водним джерелом Донецької області, практично безальтернативним постачальником технічної та питної води підприємствам та населенню, а також потужним фактором екологічного балансу.

Наслідки через пересихання каналу

Екологиня Галина Олійник відзначила важливість функціонування споруди «Сіверський Донець — Донбас». Пересихання каналу негативно позначилось на ситуації з водопостачанням на Донбасі.

Це основне джерело водопостачання Донеччини, частково Луганщини. Канал забезпечує водою Костянтинівку, Краматорськ, Слов’янськ, Авдіївку, Покровськ, Селидове, Майорськ, Торецьк. Без нього Горлівка й частково Донецьк залишаться без питної води. Біля Слов’янська та Краматорська є власні свердловини, свої джерела водопостачання. А далі ситуація гірша.

Галина Олійник // екологиня

За словами експертки, останніми роками в регіоні дуже понизились ґрунтові води. Тому навіть у селах, де були колодязі, води майже не лишилось. Вона додала, що річки пересихають і зменшуються. Навіть Сіверський Донець обмілів у порівнянні з тим, яким він був раніше. Галина Олійник пояснила, що змінюється клімат, зокрема і через постійні вибухи та обстріли.

Відбувається зміна клімату. Посух більше, у нас у ґрунтах багато карстових пустот. Потужні, важкі вибухи можуть давати поштовх, через що вода йде під землю. Також шахтні води піднімаються, наповнюють річки і відбуватиметься засолення ґрунтів. Тобто Донбас просто перетвориться в пустелю.

Галина Олійник // екологиня

Канал
Дамба на річці Сіверський Донець та початок каналу. Довоєнні часи / фото з відкритих джерел

Як зупинити пересихання?

Галина Олійник підкреслила, що завадити пересиханню каналу в умовах бойових дій практично неможливо.

«По-перше, має працювати обладнання, всі насосні станції. Має бути електропостачання. По-друге, русло каналу через бойові дії пошкоджене. Перед війною, навіть після 2014 року там відбулася реконструкція. Дуже великі гроші були вкладені. Зараз це все все зруйновано», — зауважила екологиня.

До слова, в Бахмуті через бої також розбиті дамби і ставки, які були довкола міста. Тепер цієї інфраструктури просто не існує.

Експертка додала, що тільки, коли бойові дії закінчаться, можна буде все відновити. Вона констатувала, що це буде колосальна робота і виклик для України.

Читайте також

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 12:00, 15 Листопада 2026

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Семаковська Тетяна 12:00, 7 Листопада 2026
Бахмутський вокзал / фото покращене ШІ

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, […]

12:00, 15.11.2026 Скопіч Дмитро
Наша історія

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в […]

Наша історія

Від лимонаду до цукерок: історія харчосмакової фабрики в Бахмуті, яка працювала понад 50 років

У Бахмуті понад пів століття працювало підприємство, яке виготовляло лимонад, квас, карамель, мармелад та інші солодощі. Артемівська харчосмакова фабрика розпочала свою історію в 1949 році […]

Наша історія

Історія Кліщіївки на Донеччині: як виникло село та чому його перейменували

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та […]

Історії

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої […]