Юлія Романуша — бахмутянка, яка 20 років займається викладацькою діяльністю. Вона працює в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. У вільний час освітянка займається творчістю — пише вірші, які стають основою пісень. Головною темою цих пісень є спогади про рідний Бахмут і реалії життя переселенців.

Про свою творчість Юлія Романуша розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Творчістю займалась з дитинства

Юлія Романуша родом з Бахмута. Тут вона мешкала разом з родиною. 20 років життя жінка присвятила викладацькій діяльності — працювала в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. Тут вона продовжує роботу і донині.

З Бахмута Юлія Романуша евакуювалась у квітні 2022 року. З міста виїжджали цілою родиною — батьки Юлії, її чоловік та домашній улюбленець. Родина переїхала до Кропивницького, де мешкають дотепер. Тут пані Юлія продовжує викладацьку діяльність, а у вільний час займається творчістю — пише вірші і створює пісні.

“Вірші — це хобі з дитинства. Ще змалку я часто римувала слова, і навіть помічаю це за собою зараз. Буває коли викладаю лекції, то мимоволі щось римую. Раніше я писала вірші виключно для себе на різні теми, наприклад щось про природу. А влітку цього року я почала активно писати на такі болючі теми, які знайомі нам, бахмутянам, і загалом переселенцям. Мабуть всередині мене настільки накопичились емоції, що почали виливатись у вірші. Загалом у творчих людей воно завжди так: то тиша, то потім приходить натхнення, що не встигаєш все це записувати”, — розповідає Юлія Романуша.

Вірші лягли в основу пісень

Свої вірші бахмутянка перетворює у пісні. В цьому їй допомагають технології штучного інтелекту. До пісень авторка створює і кліпи. Вона каже, що створення відеоряду до пісень також дуже захоплює її.

Перша пісня на слова Юлії Романуші — “Голос миру”. У ній авторка вилила своє бажання до скорішого мирного життя і повернення додому.

“Текст та ідея народились як емоційна відповідь на бажання людей жити мирним життям, бути у безпеці, мати щодня можливість радіти новим ранкам та вітати з ними своїх рідних та близьких. Знати, що більше немає повітряних тривог. Також у пісні наголошується на бажанні повернення додому наших захисників та захисниць, щоб всі всіх дочекалися. Щоб українці знову вільно дихали та раділи кожному новому дню у мирній гармонії”, — так описує свою пісню бахмутянка.

Пісня до Дня Бахмута

До 454-ї річниці Бахмута Юлія Романуша написала пісню. Її офіційно випустили в День міста, 13 вересня. Ця пісня була опублікована на ресурсах самої авторки та в соцмережах міськради. Самі бахмутяни позитивно оцінили її та ділилися з Юлією своїми спогадами про місто.

“Я давно хотіла випустити пісню про Бахмут. І якось я висловила своє бажання Тетяні Вікторівні Постоєвій (ред. виконувачка обов’язків начальника відділу молодіжної політики Управління молодіжної політики та у справах дітей). І вона сказала: “Якщо ти хочеш, то давай випустимо твою пісню до Дня міста”. На той момент у мене були чотири пісні, присвячені Бахмуту. Я їх надала на розгляд і з них обрали одну — “З Бахмутом у серці”. Вона була написана десь у липні цього року”, — розповіла Юлія Романуша.

Пані Юлія каже, що хотіла створити пісню, яка б відгукувалась бахмутянам.

“Я дуже рада, що моя пісня вийшла саме до Дня міста. Бо вона стала для всіх нас можливістю поринути у спогади. Мені пишуть багато коментарів, де люди діляться своїми враженнями. Хтось висловлює своє захоплення, хтось може поплакати, хтось розповідає про те, що йому наболіло. Людям є під чим висловитися. Бо пісні, які були раніше, вони трошки не про нас. Наприклад, “Фортеця Бахмут” — то це просто було модне слово на той час, я це так сприймаю. Потім ще там була якась пісня “Бах-бах, голосно в Бахмуті”. Всі вони не відгукуються бахмутянам внутрішньо”, — каже пані Юлія.

Юлія Романуша також створила кліп на пісню “З Бахмутом у серці”. У його основі — фото- і відеоспогади з мирного життя. Це кадри з архіву самої авторки, її знайомих та від користувачів соцмереж.

“Спочатку я думала не робити кліп, бо його робила міська рада. У них вийшов дуже красивий кліп, але він більш офіційний. А я захотіла зробити версію, яка буде від людей. Натхнення я брала з тіктоку, бо моя стрічка рекомендацій налаштована так, що мені часто потрапляються відео з Бахмута. Якось я натрапила на відео, яке, як виявилось, виклала дівчинка з Бахмута. Це було відео з Чорноморська, але мені ці кадри дуже нагадали двір мого дому. Я жила на вулиці Чайковського і коли дивилась у своє віконце, то бачила сквер і пам’ятник визволителям Донбасу. І от ці кадри мені здались наче це щось моє. І так я вирішила створити кліп з кадрами, які нагадують людям Бахмут. Я брала відеоспогади людей з соцмереж, їх всіх я вказала в титрах. Також деякі фотографії брала з бахмутських груп у фейсбуці. Деякі фото оживляла через нейромережі. Наприклад, кадр, де в’їзд у Донецьку область, згенерований у штучному інтелекті, бо такого відео в мене не було”, — розповіла Юлія Романуша.

Пісні, які вийдуть у майбутньому

На сьогодні Юлія Романуша написала 13 пісень. Більшість із них присвячені Бахмуту або розповідають про життя переселенців. Зараз на Youtube-каналі Юлії Романуші вийшли чотири пісні. В майбутньому авторка планує випускати й інші свої роботи.

“Про Бахмут у мене вийшло дві пісні, і є ще одна, над якою я працюю. Зараз думаю над її назвою. Ця пісня буде про мої сни і, звісно, про сни всіх переселенців, які лише уві сні можуть потрапити в місто і побачити його цілим. Наприклад, мені часто сниться мій будинок і я бачу, як на підвіконні мене чекають мої орхідеї. Це буде пісня про таку собі подорож Бахмутом, де я пригадую всі наші райони — центр, Забахмутку, Собачовку, Літак, Часовоярську гірку”, — розповідає Юлія Романуша.

Деякі релізи заплановані спільно з міською радою.

“Ще в мене є пісня про нас, ВПО. Там є все про наше життя: про те, як важко знайти свій куточок, знайти оренду і таке інше. Ще є пісня про Донецьку область, я її вже відправила і реліз запланований на 29 вересня. Це буде крута композиція в стилі рок. Ще є пісня, яку взяв в обробку наш відділ культури — “Молитва за ЗСУ”. Ця пісня зворушлива до мурашок, про військових, за яких ми щодня хвилюємось”, — розповіла Юлія Романуша.

Зараз написання віршів і створення пісень є для Юлії Романуші цікавим хобі. Вона не має на меті отримати з цього кошти. Каже, що творчість для неї першочергово — це можливість висловитись.

“Я знаю по собі, і по своїм знайомим, що багато хто тримає в собі ті емоції, які в нас накопичуються. Тому для мене творчість — це можливість поділитися тим, що в мене на душі. І хочу, щоб мої пісні давали можливість іншим людям виговоритись, поділитись емоціями, знайти для себе якусь віддушину. Тому що це єднає всіх нас, хоч ми і розкидані по країні. Фінансової зацікавленості тут ніякої немає. Я просто задоволена тим, що людям подобається моя творчість”, — зауважила Юлія Романуша.

Познайомитись з творчістю Юлії Романуші можна на її Youtube-каналі або на Spotify.

Читайте також:

• “Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді
• Картина про підняття українського прапора в Бахмуті: редакція дізналась історію її відновлення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!