Пам’ятники легендарному Тарасу Шевченку — важливий елемент будь-якого міста в Україні, будь-якої громади. Однак монумент так і не з’явився в Бахмуті.

Про те, чому так трапилось та як цей факт намагалися виправити місцеві мешканці, дізнавайтесь в матеріалі Бахмут IN.UA

Пам’ятник Тарасу Шевченку в Бахмуті

До 1973 року в Бахмуті стояв пам’ятник Кобзареві. Біля нього часто збиралися місцеві жителі, любили фотографуватися. Однак його демонтували та так і не встановили знову. 

Розв’язати це питання активно намагалися вже в 90-х. Саме тоді, в 1992 році, місцева влада прийняла рішення про встановлення пам’ятника Шевченку. Гроші ж на це збирали всією громадою. Однак, як розповідав керівник ГО “Просвіти” Іван Бірчак в інтерв’ю сайту 06274.ua в жовтні 2013 року, рішення так і не було виконано. Цьому завадила як інфляція, так і байдужість.

Нові спроби встановити пам’ятник

У 2013 році питання встановлення монумента знову з’явилося в інформаційному просторі. Тоді народний депутат Олександр Бригинець просив відкопати пам’ятник, начебто закопаний в центральному парку Бахмута. Хоча краєзнавці підтвердили факт того, що пам’ятник закопували, але тоді повідомили, що скульптура Тараса Шевченку зроблена з бетону навряд чи збереглась. Тоді розташувати скульптури пропонували на алеї біля Центральної лікарні Бахмута, на перехресті вулиць Миру та Лермонтова.

Трохи згодом, у 2016 році, до Бахмутської міськради надійшла петиція про встановлення пам’ятника Шевченку. Тоді містяни не підтримали її.

Остання спроба була вже у 2020 році, коли в Інтернеті з’явилася петиція правозахисниці Оксани Болотюк щодо розв’язання питання з встановлення пам’ятника видатному українському митцю Тарасу Шевченку. Вона пропонувала встановити його на площі Свободи, де раніше стояв пам’ятник леніну.

Відповідна петиція також провалилася. За увесь час вона зібрала всього 69 підписів із 250 необхідних для розгляду.

Нагадаємо, щороку, 9 березня, люди з усього світу святкують день народження Тараса Григоровича Шевченка — легендарного поета, прозаїка, мислителя, живописця, графіка, громадського діяча та справжнього пророка для всього українського народу. Його життя — це символ боротьби українського за свободу, за власне право на існування. Про те, як жив Кобзар та про які факти з його життя майже ніхто не знає, дізнавайтесь у матеріалі Бахмут IN.UA.

Читайте також:

• День пам’яті Героїв Небесної Сотні: архівні кадри з Бахмута
• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!