Бахмут — місто, яке ще у 2014 році відчуло вплив війни. Мова йде не тільки про бойові зіткнення, але й про тогочасних внутрішньо переміщених осіб — людей, котрі були змушені залишити власні домівки та бігти від російської окупації.
Редакція Бахмут IN.UA робить екскурс в історію та розповідає, як місто зустрічало ВПО у 2016 році та як ці люди адаптувалися в ньому.
Як ВПО бачили Бахмут у 2016 році
Редакція Бахмут IN.UA розповідає історії життя тогочасної студентки Лариси Колодій і колишньої начальниці відділу культури Бахмутської міськради Марина Максименко, які жили у своїх рідних містах та будували плани на майбутнє саме в них. Втім, доля розпорядилась інакше, вирішивши перевірити їх на міцність і витривалість.
Марина Максименко народилася і все життя прожила в місті Шахтарську і жодного разу не бувала в таких містах як Бахмут, Костянтинівка, Краматорськ. Але життя розпорядилося так, що Марина переїхала до Бахмута через початок війни. Жінка швидко зрозуміла, що ситуація не зміниться на краще, а тому треба шукати інші міста для життя. Не останню роль у виборі жінки відіграла колишня однокурсниця, яка запропонувала спробувати себе в державній службі в місті.
У Шахтарську я працювала начальником молоді та спорту в районній держадміністрації, тут мені запропонували посаду начальника відділу культури при виконкомі. Приїхавши до Бахмута, я майже рік жила в сім’ї співробітниці — начальниці юридичного відділу, як мені тоді здавалося чужою, але потім ці люди стали для мене рідними та близькими. Як і саме місто — воно одразу привернуло до себе, і коли я зрозуміла, що воно прийняло мене, то відчула його найкращим і найближчим, хоча Шахтарськ залишатиметься рідним. І мені дуже шкода, що я не можу їздити додому у зв’язку зі службовими обставинами й просто тому, що моє місто зараз не в моїй країні. Зараз в Бахмуті я не відчуваю себе вимушено переселеною людиною, хіба що коли чекаю друзів у гості — попереджаю їх брати із собою пластиковий посуд, бо в мене поки що чотири тарілки, але саме друзі допомагають відчути себе тут рідною і потрібною,
Марина Максименко // ВПО у 2016 році
Жінка розповідала, що на минулому місці роботи не завжди була можливість повною мірою застосувати свої вміння, адже часто бракувало ресурсів. Натомість в Бахмуті працювали на багатьох різних напрямках, в яких потрібно постійно чимось дивувати, проводити свята. Наприклад, у 2016 році досить велику популярність мали різноманітні акції від молодого покоління для них же.
Першу таку акцію Марина зі своїм колективом провела у квітні 2015 року – “Бахмут — це Донбас, а Донбас — це Україна”, основна ідея якої стала демонстрація єднання та надання жителям міста змоги висловити свою любов до Батьківщини. Тоді на стадіоні був розтягнутий великий прапор, спеціально пошитий до такого дня. Згодом цей прапор використовували на інших святах, на що колеги з найближчих міст жартували про “Бахмутський патент з розгортання державного прапора”.
У травні 2015 року вперше в місті було проведено свято “Вишиванки”. Також жінка дізналася про традицію вертепів саме у Бахмуті.
Марину тішило, що вона приїхала в місто, де сформувалася велика напрацьована база проведення культурних свят. Це і щорічний бал випускників, і різні цікаві заходи, присвячені підбиттю підсумків соціального проєкту. Спеціалістка була впевнена, що попри складний і невизначений період того часу, міська влада завжди намагалася приділяти якомога більше фінансової участі в культурних заходах
Варто зазначити, що в такій важкій і складній ситуації Марина знайшла позитивні сторони та відкрила в собі нові внутрішні сили
В Бахмуті я почуваюся комфортно і затишно. Колектив і керівний персонал, який мене оточує, допомагає тримати себе в тонусі, і я завжди намагаюся бути на висоті. Круто змінивши своє життя, я зрозуміла, що не потрібно боятися кардинальних змін. Я не з тих людей, які плачуть і жаліють себе, держава, на жаль, виявилася не готовою до проблеми переселенців, але Бахмут дав мені можливість проявити себе, за що йому величезне спасибі. Так, у мене є проблеми, як і в корінних жителів міста, — фінансові, побутові, але в мене є житло, є постійна заробітна плата, і що найголовніше — я у своїй країні й в мене є права громадянина своєї країни. Таким людям, як я, хочеться побажати не падати духом, не впадати у відчай, почуватися впевнено, не сидіти на місці, розвиватися, брати й робити,
Марина Максименко // ВПО у 2016 році
Спогади студентки у 2016 році
Лариса Колодій була студенткою Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов, коли була змушена переїхати до Бахмута разом зі своїм навчальним закладом.
Після закінчення інституту, дівчина вирішила переїхати до Івано-Франківська. Вона вважає, що попит на її спеціальності — викладач історії та практичний психолог — буде завжди. Івано-Франківськ вона обрала тому, що за територіальним розміром схожий з її рідним містом, але жителів більше і саме місто екологічно чистіше, також там багато друзів і знайомих.
Поки Лариса жила в Бахмуті, її захоплювала атмосфера спокою і тиші міста. Особливо це відчувалося порівняно з її рідним містом, де щодня й уночі було чути постріли та вибухи. За рік життя в Бахмуті дівчина почала помічати його затишок, комфортність, щоправда, шкодує, що молоді в ньому менше, ніж у Горлівці.
Перше моє враження про Бахмут було — тихе, спокійне містечко пенсіонерів, які гуляють із маленькими песиками. Однак, пізніше я помітила наскільки воно красиве, затишне, живе, із зеленими вуличками та парками. Горлівка, звісно, була більше розвинена, але Бахмут комфортніший для життя. Серед молоді побутувала думка, що це маленький “Лас-Вегас?
Лариса Колодій // студентка-ВПО, яка проживала у Бахмуті
Дівчина не почувалася чужою в місті, адже люди дуже гарно ставилися до неї. Вона вважала, що місто її прийняло, проте відмічала проблеми юридичного характеру, зокрема, під час оформлення необхідних документів.
Вимушений переїзд для Лариси прискорив її дорослішання:
“Знаєте, із ситуації завжди є два виходи — негативний і позитивний. Так ось, для мене ця ситуація спрацювала з позитивного боку: я дуже сильно змінилася сама, стала більш дорослою, впевненою, тепер деякі життєві завдання можу вирішувати самостійно. Я перестала боятися багато чого — людей, спілкування. Зміни також помітні в нашому колективі, всіх хлопців війна і горе згуртували, зробили дружнішими, проблеми, що виникають, ми намагаємося вирішувати разом, ділимося досвідом. Особисто для мене це був ривок із підліткової стадії в доросле життя. Це все одно б зі мною сталося свого часу, і не так травматично, проте, коли людина потрапляє в кризову ситуацію, їй доводиться перевиконувати завдання. І я вважаю для себе це позитивним дорогоцінним досвідом”.
Лариса Колодій // студентка-ВПО, яка проживала у Бахмуті
Для людей, які опинилися в подібній ситуації, Лариса бажала у 2016 році мати поруч близьких людей. Але якщо ситуація складається інакше, то потрібно знайомитися з людьми, шукати гуртки, об’єднання за інтересами, набувати корисних навичок. Бо самому впоратися і розв’язати проблеми буде важче і морально, і психологічно.
Читайте також:
- Трагедія Іловайська: редакція публікує архівні світлини 2014 року
- Російськомовний Артемівськ: три міфи про Бахмут
- “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
