Повномасштабна війна привнесла в наше життя величезну кількість фізичних та моральних травм. Після перемоги на нас очікує багаторічний процес відновлення. Відбудова Бахмута буде проводитися ледве не з нуля. Хоча наразі складно спрогнозувати коли та як це буде відбуватися, важливо вже зараз починати планування. В цьому процесі треба передбачити відновлення інфраструктури таким чином, щоб всі громадяни мали безбар’єрний та безперешкодний доступ до будь-яких локацій та створити візію інклюзивного міста.

Збільшення рівня інклюзивності було актуальним в Україні ще до повномасштабного вторгнення. Втім, бойові дії та постійні обстріли кожного дня підвищують актуальність цього питання. Адже велика кількість людей зазнають поранень, які впливають на їх життя. Тому планування відбудови має проходити з урахуванням розробки інклюзивного простору, де мешканці зможуть отримати доступ до будь-якої установи, простору чи житлового приміщення, незважаючи на свій фізичний або ментальний стан.

«Якщо звернутись до термінології, то «Інклюзія» (від англ. inclusion — включення, залучення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі. Бар’єри можна поділити на: архітектурні – це коли потрібні пандуси, ліфти, пласкі входи, кардинальна зміна підходів до будівництва, інформаційні – в цьому випадку ми думаємо, як надавати інформацію, так щоб різні люди могли нею користуватись, наприклад, роботи сайти доступними для незрячих людей, вчити людей використовувати додатками та знати хоч кілька слів жестовою мовою тощо), бар’єри бувають у ставлені – тут як раз треба думати, як нам, як суспільству, ставати відкритішими – приймати різних людей, пам’ятати про них в тому числі коли ми приймаємо рішення», – пояснила Ольга Хіцевич, адвокаційниця ГО «Fight For Right/Боротьба за права».

ГО «Fight For Right/Боротьба за права»  допомагає та всіляко підтримує людей з інвалідністю по всій країні. Джерело: сайт ГО «Fight For Right/Боротьба за права»

Рівень інклюзивності в Бахмуті до 24 лютого та що має бути після перемоги

Варто відзначити, що Бахмут до повномасштабного вторгнення став досить інклюзивним містом. Містяни, які так чи інакше були дотичні до побудови безбар’єрного простору, достатньо високо оцінюють намагання місцевого бізнесу та влади підвищити рівень доступності. 

«Можна сказати, що у питанні доступності я б поставила Бахмуту 8, а то й 9 балів по десятибальній системі. Звісно, було куди ще розвиватися. Але, порівнюючи з іншими містами, в нас було досить все гарно організовано, продумано. Навіть якщо знаходилися якісь недоліки, то місцева і влада та інші люди, наприклад, підприємці, вони були готові йти на зустріч. Більшість магазинів та установ вже при відкритті враховували, що треба робити пандуси», – поділилася Дар’я Ковшарова, бахмутянка, мати дитини з інвалідністю.

«У нас було одне із найдоступніших міст, рівень доступності на висоті. Можу сказати, що десь такий як у Львові, а інколи й вище, адже у нас не було бруківки й все було заасфальтовано. Наш стадіон був повністю придатний для змагань міжнародного рівня для спортсменів з інвалідністю, в місті кожного дня ходило два три тролейбуси по маршруту, в яких були умови для людей з інвалідністю, були в центрі доріжки для людей з порушеннями зору тощо », – розповів бахмутянин Денис Ковальов.

На стадіоні “Металург” проводилися спортивні чемпіонати, зокрема для спортсменів з інвалідністю. Джерело: відкриті джерела

«Завжди бажаємо ліпшого. Але моя Олександра самостійно їхала до школи, самостійно пересувалася центром міста, у неї був пандус до будівлі школи, був інклюзивний туалет та доступна їдальня. У інших дівчат не все так гарно, особливо у тих, хто жив у віддалених районах від центра. Можливо, те, що Олександра живе у центрі міста, то це і впливає на її мобільність.», – згадує Альбіна Гребенюк, керівниця ГО «Бахмут Особливий».

Втім, всі респонденти згадували про складнощі з доступним громадським транспортом, який далеко не весь був обладнаний для легкого доступу до нього людей з інвалідністю. Місто намагалося покращити ситуацію з транспортування та навіть запровадило соціальне таксі, яке допомагало людям пересуватися. Це не виправляло ситуацію повністю, адже таке таксі не можна було використовувати у побутових чи повсякденних цілях. 

Соціальне таксі для людей з інвалідністю. Фото: з відкритих джерел

Проєкт з Бахмута, націлений на підтримку дітей з інвалідністю, переміг у міжнародному конкурсі ЮНІСЕФ “Cities Inspire Awards” наприкінці 2021 року. А дитячий центр «Кіндер-клаб» був відкритий для дітей з інвалідністю міста та пропонував різноманітне дозвілля та навчання.

У Кіндер-клабі діти могли навчатися, спілкуватися з однолітками та спеціалістами або просто приємно проводити своє дозвілля. Джерело: ресурс Всі Свої

На жаль, після руйнування, всі переваги Бахмута, зокрема рівень інклюзивності, було знищено. Попереду чекає довгий процес відбудови. Він має містити в собі не тільки моменти, які б дозволили повернути попередній рівень доступності міста, але й перевершити його. Адже найбільша цінність України це є люди й всі ми маємо право на рівний доступ до інфраструктури міста.

У 2021 році команда ГО «Доступно.UA» провела перевірку на рівень доступності 19 міст України. Тоді в 10-ку кращих потрапили два міста Донеччини, Маріуполь (1-ше місце) та Краматорськ (9-те місце). Втім, найкращий результат складав менше ніж 20% доступності зі 100% можливих. Це свідчить про те, що на контрасті з іншими містами, ці населені пункти мають більш дружню до людей інфраструктуру. На жаль, це не є доказом наявності повного доступу всіх людей до будь-чого у місті. 

У майбутньому є низка моментів, які потрібно врахувати під час відбудови. Бахмутянка Дар’я Ковшарова поділилася кількома з них:

• перш за все це інклюзивний транспорт, адже не всі мають змогу використовувати власний транспорт для пересування;
• доступні житлові будинки: це і й пандуси із правильним та безпечним кутом нахилу, і й широкі ліфти, в які можу поміститися крісло колісне;
• планування дворів: спуски та пандуси не мають перекриватися жодними транспортними засобами, також потрібно зменшити кількість бордюрів та їх висоту, щоб будь-хто міг безперешкодно пересуватися; 
• потрібно мати більше звукових світлофорів та контактних доріжок;
• треба продумувати соціальні об’єкти (наприклад, школи чи лікарні тощо) не тільки ззовні, але й зсередини: широкі ліфти для крісел колісних, інклюзивні вбиральні тощо.

«Соціальні об’єкти, як  школа чи лікарня, повинні враховувати, що є люди з особовими потребами. Потрібно врахувати це не тільки в контексті доступу до будівлі, але й в, наприклад, біологічних потребах людини. В середині приміщення людина має мати доступ до всього, щоб вона не тільки потратив у будівлю, але й отримати там весь спектр послуг. У нас була поліклініка. Це висока, велика будівля, але не всі кабінети, які потрібні в людині, були на першому поверсі. Ліфт в ній був не дуже широким, не кожен візок поміститься. Як жінці на візку прийти на верхні поверхи на огляд, наприклад, до гінеколога? Тому, такі простори треба повністю продумувати, не тільки ззовні, але й зсередини», – ділиться поділилася Дар’я Ковшарова.

У Німеччині є спуски з тротуарів, щоб люди з інвалідністю або маломобільні групи населення безперешкодно могли переходити дорогу. Джерело: архів Альбіни Гребенюк

Ці заходи допоможуть людям з інвалідністю та маломобільним групам населення пересуватися по місту та активніше включатися у соціальне життя. Адже відсутність доступної інфраструктури спричиняє замкненість людей та обмежує їх право бути рівноправною частиною нашого суспільства. 

«Доступність – це ключ до успішного та незалежного ЖИТТЯ людей з інвалідністю в цивілізованому суспільстві. Люди з інвалідністю рівноправна частина суспільства і вони мають право і повинні брати участь у суспільному житті держави, щоб влада чула і бачила ті проблеми, які дійсно існують в цьому напрямку – такі консультації мають відбуватись не раз на рік і не за зачиненими дверима, в них мають брати участь громадський сектор та самі громади, щоб разом планувати й зміни та долати виклики», – пояснила Ольга Хіцевич.

«Звертати увагу на потреби, а потреби можуть озвучити люди на візочках, люди незрячі, люди на милицях. З цими людьми потрібен діалог. Якщо влада буде вести монолог: ми вам зробили – користуйтесь, то не буде толку. Треба розмовляти», – каже Альбіна Гребенюк.

«Люди з інвалідністю закриваються (ред.- якщо у громаді низький рівень доступності). Там, де я зараз, є соціальний центр. Люди сюди приходять і я тут спілкуюся з ними, і от я чую з розмов. Вони дуже жаліються, що їм немає куди вийти. Кругом перепони. Для них це складно. Я з цим живу та вже не звертаю уваги. Дуже вибиває, коли людина ось тільки отримала травму або захворювання. Вона, скажімо так, жила повним життям. А потім щось трапляється і їй вже чогось не вистачає. Такі люди ховаються у свою мушлю і це дуже впливає ще й на психологічний стан людини. Потрібно зробити умови, щоб ці люди жили повним життям і відчували себе повноправними в соціумі», – поділився бахмутянин Денис Ковальов.

Гойдалка для людей на кріслах колісних у Німеччині. Приклад інклюзивного простору. Джерело: архів Альбіни Гребенюк

Чи готова Україна до відбудови з урахуванням принципів інклюзивності

В Україні на всіх рівнях говорять про майбутню відбудову. Загальнодержавний план було презентовано міжнародним партнерам ще минулого року. Громади на місцевому рівні теж намагаються створити візію цього процесу. Наприклад, нещодавно за сприяння нашої редакції була організована зустріч на тему відбудови Бахмута. 

«Торік держава представила план відновлення України, який складається з 24 проєктних груп за різними напрямками роботи. Одним із таких напрямків є будівництво, містобудування, модернізація міст та регіонів, проєктні матеріали якого передбачають відбудову із застосуванням інклюзивних рішень. Але ці заходи не є системними та пов’язаними з іншими напрямками (бо без цього ми не можемо розглядати успішну відбудову) і потребують доопрацювань, оскільки цей напрямок торкається багатьох аспектів і напрямків відбудови одночасно», – каже Ольга Хіцевич.

Також Ольга говорить, що ті нормативно правові акти, які регулюють питання інклюзивності в Україні, є суттєво кращими, ніж 10 років тому. Проте, досі існує потреба їх адаптувати та удосконалювати. 

«Те, що ми маємо на сьогодні в законодавчому арсеналі, недостатньо для того, щоб говорити про успішну відбудову з урахуванням інклюзивних аспектів. Але, якщо порівнювати з тим, що було ще років 10 тому, то сьогодні ми, звісно, просунулись вперед, поступово вносяться зміни в законодавство, запроваджуються плани/програми, але все одно цього недостатньо, нам ще потрібно зробити багато кроків на цьому шляху. Наприклад, стандарти щодо будівництва є у державних будівельних нормах, їх оновлювали вже у 20-х роках цього століття, але зараз знову переглядають деякі, з огляду на потребу врахувати питання доступності як раз у повоєнній відбудові та покращені стану укриттів тощо», – розповіла Ольга Хіцевич.

Завдяки високому рівню доступності у Німеччині, люди з інвалідністю ведуть активний образ життя, відвідують розважальні заклади та ресторани. Джерело: архів Альбіни Гребенюк

Хоча навіть в ідеальних законодавчих умовах не було б можливості предметно обговорити відбудову з урахуванням інклюзивності в окупованих містах. Дані не є повні, а ситуація щодня змінюється. 

«Для того, щоб розуміти, як вибудовувати процес відбудови цих міст, треба розуміти ступінь руйнації, Бахмут, наприклад, вщент зруйнований. Також, не можна нехтувати питаннями екоциду, нам достеменно невідомо наскільки ці міста екологічно придатні для відновлення життя на їхніх територіях. Після нашої перемоги, ми маємо оцінити ступінь руйнації, екологічних проблем, держава має визначитись, в якому напрямку діяльності можуть розвиватись ці міста тощо. І тільки тоді ми можемо говорити про відбудову з урахуванням інклюзивності та визначити план дій, за яким маємо рухатись. Також, слід звернути увагу на такий підхід, як універсальний дизайн – він орієнтований на те, щоб робити простори доступними для різних верств населення та максимально враховувати потреби людського різноманіття. Але все це держава має обговорювати з громадськістю, між ними має існувати діалог і досягнутий консенсус, тільки так ми побудуємо інклюзивну державу/відбудуємо зруйноване.» – пояснила Ольга Хіцевич

Проте, попередні етапи планування та обговорення можливо проводити вже зараз. Адже доступність та інклюзивність міського простору це перевага для міста. В розробці таких механізмів та принципів може допомогти європейський досвід. Багато країн ЄС змогли якісно та доступно продумати міський простір, навіть в історичних районах. 

«Україна для себе обрала шлях євроінтеграції, тому ми маємо рівнятись на практику Європейського Союзу в цілому. Ми маємо реформувати/адаптувати наше законодавство (ратифікувати ряд директив ЄС, які надають змогу поліпшити та посунути з мертвої крапки багато процесів у цьому напрямку) під європейські стандарти. І головне, ми маємо взяти за основу  європейську Стратегію захисту прав людей з інвалідністю на 2021-2030 роки, яка розширює права і можливості людей з інвалідністю в європейському суспільстві. І вже на підставі всього цього займатись побудовою інклюзивного простору в містах, можливо, із залученням європейських експертів, які брали участь в аналогічних процесах у своїх країнах, робити архітектурно доступними простори, переглянути послуги та подумати, як  їх зробити доступними» – розповідає Ольга Хіцевич 

Війна змусила бахмутян змінити місце проживання, ті хто виїхав за кордон тепер мають досвід проживання у дружньому до людей з інвалідністю просторі і знають, як такий простір має виглядати і хочуть, щоб такі умови були створені і в відбудованому Бахмуті.  

«Моя дитина отримала прихисток від війни у Німеччині, місто Бремен. Такої кількості людей на візочках я не бачила ніде. У магазинах є спеціальні тачки, вони чіпляються до передньої нижньої рами інвалідного візочка і людина вільно робить покупки. Увесь транспорт інклюзивний.Трамваї, буси нахиляються до візка, і людина без перешкод заїжджає. Ніхто ніколи не займе місце для коляски. До електрички, до потяга вільний доступ. Є багато крутезних мобільних пандусів на вокзалах. Без супроводу людина сама не залишиться. У лікарнях ліфти всюди, немає лікарні без ліфта, немає магазина без ліфта або пандуса. Нам з Олександрою не треба прокладати маршрут, ми знаємо, що доберемось до будь-якої точки Німеччині. Туалети інклюзивні скрізь, це не тільки для інвалідних візків, а ще й звичайних мам, для того, щоб поміняти підгузок дитини. Двері усюди відчиняються самі. Тому що зробити це людині на візку самостійно неможливо.» – розповіла Альбіна Гребенюк.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Одним із варіантів житла для внутрішньо переміщених осіб є соціальне житло — доступне, частково субсидоване державою та з власними перевагами і недоліками. Такі будинки зводитимуть для переселенців з Маріуполя, і подібна модель може стати реальною опцією й для бахмутян, які втратили власне житло або були змушені залишити рідне місто.

Експерт із житлової політики Олександр Анісімов розповів про те, як працює соціальне житло в Україні, які механізми фінансування використовуються та з якими викликами стикаються мешканці і громади.

Соціальне житло в Україні на рівні законодавства

Як пояснює експерт, соціальне житло в Україні, згідно з чинним законодавством, – це житло публічної власності, тобто або державне, або комунальне. Але зараз, фактично, його не існує. Так, подекуди можна знайти поодинокі квартири, які ще зберігають статус соціального житла, але їх вкрай обмежена кількість, і цей фонд зменшувався до 2022 року. Нового соціального житла в розумінні законодавства майже не було створено і за останні 3 роки.

Самі соціальні гуртожитки були виведені з категорії соціального житла як такі під час прийняття Закону України “Про житловий фонд соціального призначення” ще у 2006 році.

У чому “підводні камені” соціального житла? 

Експерт називає дві головні проблеми Закону щодо “соціального житла”. Перша – це черга на нього, а друга – це фінансовий парадокс, закладений в ньому. 

“Черга – це проблема номер один в соціальному житлі. Чому? Тому що вона побудована на моделі, за якою в радянський час ви могли отримати квартиру відразу з якимось базовим внеском, але ви не були її власником. Потім ця черга дуже довгими етапами трансформувалася, і в результаті зараз вона існує, як муніципальна черга. Тобто її збирають муніципалітети щодо своїх мешканців, тому до внутрішньопереміщених осіб стосунку вона немає. Й потрібно розуміти, що насамперед муніципалітети збирали чергу зі своїх мешканців, яким потрібне житло”, — пояснює Олександр Анісімов.

Додамо, що у Постанові Кабміну від 2 липня 2025 року № 796 йшлося про реалізацію протягом двох років проєкту щодо створення фонду муніципального (соціального) орендного житла та надання його в оренду. Це експериментальний проєкт, за яким фінансування йде за кошти місцевих бюджетів, а також можна залучати кредитні і грантові кошти тощо. 

Органам місцевого самоврядування Кабмін рекомендував долучитися до експериментального проєкту зі створення муніципального (соціального) орендного житла — щонайменше 10% такого житлового фонду обов’язково резервувати для вразливих категорій, а саме для ВПО старшого віку з територій бойових дій або окупації, чиє житло знищене або непридатне, також для: 

• сімей з людьми з інвалідністю;
• сімей, де є люди, які потребують постійного догляду;
• сімей із сиротами, дітьми під опікою;
• багатодітних сімей з трьома і більше дітьми, де є опіка/піклування.

Примітка. Законодавство про соціальне житло наразі застаріле, оскільки датується ще 2006 роком. У червні 2025 року Олена Шуляк, голова Комітету ВР з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку і містобудування заявила, що для повноцінної житлової реформи, крім ухвалення законопроєкту №12377 (ред. наразі він на етапі підготовки до другого читання” “Про основні засади житлової політики”), Україні слід створити нове законодавство щодо фонду соціального житла, а також провести низку змін на рівні Податкового кодексу, що дасть можливість вивести ринок оренди з тіні. Нагадаємо, що у 2025 році в Україні запрацювала субсидія на оренду житла для ВПО, але ця послуга на практиці не працює. Як пояснювала Оксана Жолнович, реалізація програми спіткнулась об “сірий” ринок оренди, тобто орендодавці ведуть бізнес в “тіні”, не сплачуючи податків.

Олександр Анісімов пояснює, що окрім проблем з чергами на соціальне житло, друга складність полягає в фінансовій моделі, яка передбачає надання житла за доступну для людей плату.

“В наявному Законі про соціальне житло немає механізмів, які б відповідали на питання: “Яким чином це житло має утримуватись у придатному стані в майбутньому через 10-20-30 років”? Простими словами, органи місцевого самоврядування інтерпретують це як бюджетний тягар, бо вони беруть на себе ще одне соціальне зобов’язання. Адже, крім того, щоб побудувати таке житло, його треба ще й утримувати, а як — це вже питання. Бо з вартістю плати за соціальне житло є механізм встановлення орендної ставки, який пов’язаний з вашою зарплатою чи вашими доходами у домогосподарстві, але в результаті він може бути такий, що ви платите дуже мало, і муніципалітет за це житло отримує копійки. Для муніципалітетів це фінансове самогубство. І в цій частині полягає корінна проблема, що, по-перше, в черзі стоять не ті люди, яким воно потрібне, бо там, наприклад, стоять люди з 70-х років, і це не люди, яких немає куди прийти — це люди, які мають житло, але воно, наприклад, замале, не в тому стані тощо. Й, звісно, фінансова модель забезпечення регулювання цього житла винятково в інтересах орендаря, без запобіжників у випадках несплати та загалом системи балансування витрат між громадами та урядом перетворює цю історію в фінансову профанацію”, — пояснює експерт з питань житлової політики.

Плата за соціальне житло в Україні: як розраховується?

Наразі плата за соціальне житло в Україні регулюється Законом України

“Про житловий фонд соціального призначення” 2006 року. При встановленні плати враховують наступні фактори:

1) середньомісячний сукупний дохід наймача та членів його сім’ї, які проживають разом з ним, за попередній рік з розрахунку на одну особу; вартість майна, що знаходиться у власності громадянина та членів його сім’ї; інші обставини, які безпосередньо впливають на майновий стан громадянина;

2) загальна площа житла;

3) кількість осіб, які в ньому проживають;

4) перелік отриманих житлово-комунальних послуг;

5) місце розташування жилого будинку.

4. Плата за житло із житлового фонду соціального призначення складається з плати, яка вноситься безпосередньо наймачем, та державної допомоги, що надається відповідно до закону.

Плата за житло, яка вноситься безпосередньо наймачем соціального житла, не повинна перевищувати 20 відсотків сукупного доходу наймача та членів його сім’ї, які проживають разом з ним.

5. Органи місцевого самоврядування здійснюють перерахунок коштів на плату за капітальний ремонт соціального житла балансоутримувачу відповідного будинку пропорційно площі житлового фонду соціального призначення.

6. Умови відрахування плати на капітальний ремонт житлового фонду соціального призначення, який передається з державної власності в комунальну, визначаються договором.

Умови відрахування плати на капітальний ремонт житлового фонду соціального призначення, який створюється за кошти державного бюджету, визначаються законом.

7. Плата за соціальне житло, що перебуває у приватній власності, здійснюється за угодою між власником та відповідним органом місцевого самоврядування.

Відрахування плати на капітальний ремонт житлового фонду соціального призначення, який створено за рахунок коштів юридичної або фізичної особи, здійснюється цією особою, якщо договором з органом місцевого самоврядування не передбачено інше.

8. Плата за найм соціального житла використовується органами місцевого самоврядування виключно на формування та утримання житлового фонду соціального призначення, а також на його пристосування до потреб осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю.

9. Спори щодо плати за соціальне житло вирішуються у судовому порядку.

Загалом, система оплати соціального житла, де наймач сплачує не більше 20% свого сукупного доходу, створена для захисту малозабезпечених родин і забезпечення доступного проживання. Це те, що потрібно переселенцям та переселенкам. Такий підхід гарантує, що люди не витрачатимуть більшу частину доходів на оренду, а держава компенсує різницю. Водночас цей механізм створює значне навантаження на місцеві бюджети — особливо там, де ресурси обмежені. 

“При будівництві чи утримуванні соціального житла не зрозуміло, як закласти фінансування на довгостроковий період, адже муніципалітет не може передбачати, скільки буде отримувати коштів з оренди, тому для бюджету це ризиковано”, — додає Олександр Анісімов.

З досвіду експерта, в Україні вже були преценденти, коли громади відмовлялися навіть розглядати пропозиції щодо будівництва соціального житла, бо розуміють, що навіть якщо будівництво профінансують донори, то утримання ляже на бюджет громади, який часто дуже обмежений.

А сама громада буде відповідальна за все, що відбувається всередині цього житла — від ремонту до ймовірних соціальних конфліктів між мешканцями: конфлікти, скарги, управління будинком, юридична відповідальність;

Спікер каже, що громади бояться не тільки фінансів, а й організаційної відповідальності. Але є інший приклад, який для приймаючих громад є більш прийнятним: коли проєкт реалізує приватний фонд чи інша організація, яка сама управляє будинком, — це зменшує навантаження і ризики для міста. Громада може надати землю, але не несе повної відповідальності, тому такий формат для них легший і привабливіший, хоча лише вкрай обмежено відповідає на масштаб викликів розселення переміщених осіб.

Складнощі управління ділянкою та житлом, коли майно однієї громади розташоване на території іншої громади

Юридично така ситуація можлива — обмежень немає, але виникає складна конструкція власності та управління, бо мешканці формально залишаються “прописаними” в іншій громаді. Це ускладнює адміністрування, соціальні права та відповідальність за житло.

Також, як пояснює експерт, є ризики довгострокової відповідальності. Громада, яка передала майно, через 10–15 років може захотіти від нього відмовитися з політичних чи фінансових міркувань, а мешканці залишаться жити в будинку, і тоді доведеться розв’язувати питання управління житлом і конфлікти. Й останнє: спроба реалізувати “соціальне змішування”, тобто поселити людей з різних громад поруч, створює додаткову адміністративну та організаційну складність. Так, схожа модель діє у країнах Європи, наприклад у Франції, є приклади, коли в одному будинку є і соціальне, й звичайне житло. Але такі проєкти потребують високої компетентності врядування та ресурсів, яких місцеві органи в Україні часто не мають.

Олександр Анісімов радить уникати таких конструкцій і обмежитися зрозумілими формами, де соціальне житло належить одній громаді — це зменшує ризики для майбутніх керівників та мешканців і робить управління простішим та передбачуваним.

Примітка. Матеріал підготовлений у межах Проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції. Його мета — посилення організацій громадянського суспільства у постраждалих регіонах, підтримка відновлення, інклюзивності та місцевої демократії. У межах цієї програми було передбачено малі гранти для локальних організацій, які можуть ініціювати зміни у своїх громадах.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Україні працює чотири основні моделі заселення, які або вже функціонують, або врегульовані законодавчо, або ж розглядаються у майбутніх проєктах.

Про це розповіла фахівчиня “Розквіту” Ангеліна Татарікова.

Основні моделі заселення в Україні

Соціальне житло
Це найбільш відома модель, яка передбачає надання житла державою або місцевою владою за зниженою платою або безплатно. Воно призначене для малозабезпечених та соціально вразливих категорій населення, щоб забезпечити їм базові умови проживання.

Тимчасове житло
Надається людям, які опинилися у складних обставинах, зокрема внутрішньо переміщеним особам. Основна характеристика — обмежений термін проживання. Відбір здійснюється за бальною системою: враховується статус ВПО, наявність ветеранського статусу та інші соціальні показники.

Муніципальне орендне житло
Це житло, що належить місцевій громаді та здається в оренду за доступною ціною, але не безкоштовно. Воно орієнтоване на людей із середнім доходом, які не можуть дозволити собі ринкову оренду, але й не підпадають під категорію соціального житла. Під час відбору враховують дохід родини, наявність або відсутність власного житла та інші соціальні критерії.

Житло з правом викупу
Модель передбачає, що людина спершу орендує житло, а частина орендних платежів може зараховуватися як внесок у майбутній викуп. Згодом орендар отримує право придбати житло, в якому проживав.

Кому можуть надати різні види житла

Ангеліна Татарікова пояснює, що критерії відбору залежать від моделі.

• Соціальне житло надається людям із найнижчими доходами та високим рівнем соціальної вразливості. Важливою умовою є перебування на житловому обліку.
• Тимчасове житло здебільшого призначене для ВПО. Існує бальна система, де враховується низка факторів: соціальний статус, наявність дітей, статус ветерана тощо.
• Муніципальне орендне житло передбачає врахування доходів родини, пріоритетності та житлових умов. Також може застосовуватися бальна система.

Окремо експертка наголошує, що на критерії можуть впливати донори, якщо вони беруть участь у фінансуванні житлового проєкту. Тоді вони мають право визначати додаткові умови або пріоритети.

До теми:

У Гостомельській громаді шукають ділянку для будівництва житла для бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!