Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави.

Як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Боротьба донеччан з росією

Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками. 

Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців за допомогою репресії та пропаганди. Це, на жаль, дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Тим не менш, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.

Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли редакції Бахмут IN.UA про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області. 

Наратив про “руській Донбас”

Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас — це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.

Результати такого “освоєння” територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 року українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.

У склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників, адже ще у XVI-XVII століттяї на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки. 

Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців. 

Така практика переселення продовжилася і в період існування радянського союзу.

Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито. Наприклад, під час політики коренізації у 20-ті роки ХХ століття виходили газети українською мовою. За словами Ігора Тодорова, мешканці навколишніх сіл біля Донецька, недивлячись на активну русифікацію після відміни коренізації у 30-х роках, продовжували використовувати українську мову в побуті. Аналогічною ситуація була навіть в 60-ті та 70-ті роки ХХ століття.

Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів. 

Активізм під час окупації

Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації. 

Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, вони розповсюджували просвітницьку літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це було повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями. 

Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави. 

Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал “Забой” у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник та  багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.

Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали нквд-исти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція “Забой” була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.

Прояви активізму продовжувалися і після цього. Наприклад, у 50-х та 60-х роках на вулицях могли з’являтися жовто-блакитні прапори та інша символіка.

Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили кдб-істи та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.

Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни. 

Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими. 

Читайте також:

• Секретна інформація: як радянська влада приховувала трагедії на Донецьких шахтах
• “Кінь вмер, а я ні”: як Олег Віщий вчив людей оподаткуванню та обдурив смерть
• Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Бахмуті минулого року перейменували 106 вулиць, назви яких повʼязані з радянським минулим. Таким чином, у Бахмутській громаді, вулиця, раніше названа в честь радянського воєначальника та генерала Червоної армії — Миколи Ватутіна отримала нову назву: вулиця Героїв Небесної Сотні. Так само й провулок Ватутіна одержав нову назву: провулок Героїв Небесної Сотні. 

Детальніше про перейменування — в матеріалі Бахмут IN.UA

Хто такі Герої Небесної Сотні

“Небесна Сотня” — це збірна назва протестувальників, що брали участь в Революції гідності (кінець 2013  — лютий 2014 року) та загинули під час зіткнень із силовиками. Герої Небесної Сотні – це люди, що віддали своє життя заради майбутнього своєї країни.

За даними Українського інституту Національної пам’яті, Героями Небесної Сотні визнано 107 осіб: це українці, що приїхали до Києва з різних куточків України. Їхня мужність стала символом боротьби за гідність та свободу, зокрема свободу думки та слова. Офіційно День Героїв Небесної Сотні ушановують 20-го лютого, цей день є символічною датою кульмінацією подій на Майдані.

У Бахмуті вулиця Ватутіна існувала ще з радянських часів та довгі роки мала імʼя воєначальника та генерала червоної армії – Миколи Ватутіна. Під час дерадянізації назв вулиць у Бахмутській громаді у 2024 році, вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Героїв Небесної Сотні. 

Зазначимо, що серед Героїв Небесної Сотні є вихідці з Донеччини, зокрема:

• Юрій Дяковський;
• Володимир Рибак;
• Іван Пантелеєв;
• Дмитро Чернявський;
• Сергій Бондарев;
• Людмила Шеремет.

Примітка. Над текстом працювала практикантка Софія Чорнобай.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• Хто такий Борис Вальх і чому його ім’ям назвали вулицю в Бахмуті
• Вулиця імені Дмитра Самофалова: на честь кого назвали вулицю в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фотограф та мандрівник Олександр Мальон уперше приїхав до Бахмута у 2020 році без особливих очікувань. Але з перших кроків він його вразив: старовинні вулиці, тихі дворики, вражаюча архітектура й теплі усмішки містян. Бахмут став для нього відкриттям і перетворився на одне з найулюбленіших міст сходу України — місто, що залишилося в серці назавжди.

Олександр поділився у розмові з редакцією своїми спогадами про Бахмут.

Фотографією захопився з дитинства

Олександр Мальон родом з Черкаської області, зараз живе на Київщині. Фотографія й мандрівки для чоловіка хоббі, а за професією він інженер. Любов до фото у нього з дитинства — цим наш герой займається у вільний час.

“Батько в мене мав ще плівковий фотоапарат, і я захоплювався його роботою, спостерігав за ним, дивився, звідки беруться фотографії. Нерідко ми з татом залишались десь посеред ночі на кухні, де проявляли плівки, і ці фотографії друкували”, — каже пан Олександр.

Він самостійно опановував мистецтво фотографії, а з 2012 року захопився ще й краєзнавчими мандрівками по Україні. Спершу починав досліджувати свою рідну землю, Канівщину.

“Я зрозумів, що те, що було в моєму дитинстві, зникає, і захотілося, щоб це збереглось хоча б на світлинах. Взагалі, це була моя першочергова мета — фотографувати те, що може потім зникнути: старовинні будівлі, вітряки, водяні млини. Я ж інженер, тому люблю усі інженерні споруди”, — ділиться у розмові чоловік.

Так склалося, що фото та мандрівки по Україні ідеально поєдналися. Олександр їздив по різних містах та селах, де знімкував усе, що здавалося цікавим, а потім знайшов свою мандрівну компанію, і разом група складала собі маршрути.

“Так, наприклад, я в свій час дуже захопився вежами Шухова. У нас по Україні десь близько 10 таких конструкцій лишилось, які будувалися на початку XX століття. І, от, наприклад, на Донеччину ми їздили у Часів Яр двічі, бо там збереглась така вежа Шухова”, — згадує Олександр Мальон.

Саме у Часів Ярі наш герой вперше почув про Бахмут — відвідати це місто радив краєзнавець Валерій Богуненко.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття”

У жовтні 2020 року Олександр разом з групою таких самих мандрівників приїхав у Бахмут.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття, я не очікував побачити таке красиве місто. Ми приїхали туди осіннього вечора. Жили в будинку біля Азово-Донського банку, вечеряли в місцевій піцерії, а зранку вийшли на прогулянку. Й саме це найбільше залишилось в спогадах і на фотографіях. Це був туманний ранок, сонце тільки вставало. Ми ходили цими історичними вулицями, і я був вражений побаченим. Там були збережені будинки XVIII, XIX та XX століття. Вразив тоді мене будинок Окружного суду”, — ділиться спогадами мандрівник.

А ще запам’ятався, каже Олександр, центр Бахмута, де було багато історичних будівель. Хоча частина із них й була закинута, проте зберегла оригінальні вікна та двері.

“А ще згадую, ми проходили базарчик. І там бабуся винесла такі старі гранчаки (ред. стакани з гранованими ребрами). Я потім вже дізнався, що це в Бахмуті їх й робили на скляному заводі. Я ж просто не міг пройти повз цих гранчаків, купив декілька, заплатив більше грошей, бо бабуся за якусь смішну ціну пропонувала їх. Тепер ці стакани з Бахмута стоять у моїй колекції”, — говорить Олександр.

Запам’ятались черкасцю і бахмутські храми, зокрема неоготична синагога та Миколаївська церква, їх фото також є в колекції Олександра.

Фото Бахмута до війни, які Олександр зробив у місті, стали останніми в його колекції, зробленими власноруч. Зараз Бахмут окупований російськими військами, і все те, що зафіксовано на фото в цьому матеріалі, давно знищене.

“Як фанат архітектури, коли я дивився на Бахмут, то око тішилося тому, що я бачив. На жаль, я знаю, що всього того вже немає, мабуть, і в це важко повірити. Знаєте, в мене три улюблених міста Донеччини, в яких я побував: Бахмут, Часів Яр і Маріуполь”, — з теплотою резюмує Олександр.

До теми:

Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!