Тривалий час половці були напастю для українських земель, їх набіги спустошували території, тож українські князі вирішили провчити ворогів.
Набіги половців
Половці дуже надокучали руським землям своїми набігами, тому коаліція руських князів вирушила в місто Шарукань, столицю половецьких кочовищ. Князям вдалося захопити Шарукань і декілька стратегічно важливих міст. Половецький хан Шарукан хоча і віддав свої міста, але зберіг армію і її сили. Руські війська після багатоденного переходу і сутичок з невеликими половецькими групками втомилися.
Половці зосередилися в гирлі Сальниці — сюди до них стікалися підкріплення з навколишніх територій. Незабаром до ворожого стану підійшли війська руських князів. Вранці 27 березня 1111 року два війська стали до битви. Чисельну перевагу мали половці.
Половецький головнокомандувач вирішив оточити ворога з усіх боків і влучними пострілами з луків розладнати його ряди. Однак, всупереч звичаям, князі за порадою Володимира самі різко перейшли в наступ. Шарукан змушений був прийняти бій лоб в лоб, його воїни втратили ініціативу.
Степовики запекло атакували піші полки русичів в середині, але полки встояли. В цей час фланги, де стояли князівські дружини, вже розгорталися для завдавання удару. Вирішальну роль зіграли переяславці Володимира Мономаха.
Руська кіннота кілька разів розрізала половецький лад і внесла безлад в ряди противника. Половецькі підкріплення, які підійшли до того часу до Шарукані, за свідченням літописців, “злякались” побаченого і повернули в степ.
Втрати Шарухана склали близько десяти тисяч воїнів. Перемога при Сальниці завершила похід 1111 року. Володимир і Святополк з перемогою повернулися в Русь, навантажені здобиччю, а також звільненими руськими полоненими, яких кочівники викрали в рабство в ході своїх грабіжницьких набігів.
Історія 77-річної вчительки російської літератури із прифронтового Оріхова (Запорізька область), в дім якої потрапила ракета, і вона стала біженкою.
Примітка. Редакція додала примітку до цитати головної героїні про російську літературу, матеріал було оновлено згідно із редакційною політикою 14 лютого 2024 року.
“Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”
Лариса Карлова багато років викладала у ПТУ, потім у ліцеї, російську мову та літературу. Вона вирішила вчити українську мову, ще коли це не було мейнстрімом — на початку 2000-них.
“Я писала заяви директору ліцею, просила відправити мене на курси української. Прийшов новий директор, знайшов мої заяви і сказав, щоб не робила цього більше — не існує ніяких курсів. Розумієте? Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”, — згадує жінка.
Пані Лариса проводить паралель із Польщею, де опинилась як воєнна біженка — тут вона вже пройшла безплатно курс польської на рівень А1, записалась на А2.
Але якщо людина чогось хоче, вона добивається. Тоді, на початку 2000-х вчителька ліцею в Оріхові запропонувала своїм учням угоду: вона, етнічна росіянка, починає говорити та писати українською, а ліцеїсти її виправляють, якщо бачать помилку, за кожне слушне зауваження — додатковий бал…
Повномасштабне вторгнення росії пані Лариса зустріла у доньки, в Дніпрі — швидко зібралась і повернулась до свого маленького будиночка в Оріхові, на Запоріжжі, вірила, що це все ненадовго. 75-річна Лариса Карлова з дипломом медсестри цивільної оборони навіть прийшла до воєнкомату, пропонувала допомогу…
26 лютого сусідні Пологи вже були окуповані, Оріхів став прифронтовим містом. Ні світла, ні газу, ні води не було. Поруч з будинком вчительки проходить залізниця, обабіч є зерносховище. Росіяни бомбили безперервно. Російська ракета знесла дах будинку, в якому з 1979 року жила пані Лариса. Це сталося у квітні 2022 року, тоді Лариса виїхала до Польщі і ось уже майже 2 роки є воєнною біженкою.
“…мізки родичів у росії промиті путінською пропагандою, і це боляче”
Ми говоримо про переоцінку цінностей: чи складно було етнічній росіянці, яка до того ж має родичів в рф, переосмислити своє “рідство”?
“У 2014 році ніякого рідства з росіянами я вже не відчувала. Я завжди оцінюю факти, без цього ніколи не звинувачую людей. Але я ніколи не відмовлюсь від родичів, я можу когось зневажати, ігнорувати, не розмовляти, але це — моя кров”, — пояснює Лариса.
Втім, вона визнає, що у її родичів в росії мізки промиті путінською пропагандою, і це боляче.
Лариса Карлова завжди могла розраховувати на допомогу братів — вона одна ростила дітей, тож підтримка родичів була суттєвою. Але коли брати запропонували виїхати до них до росії, після 24 лютого 2022 року, цю пропозицію вона відкинула одразу. І зараз живе як біженка у чужих людей, в родині поляків.
Так, це складно — в такому віці починати життя спочатку, просити про допомогу, але пані Лариса жодного разу не пошкодувала, що не повернулась до росії, де вона народилась. Про що вона розмовляє зараз з братами? Про щось несуттєве, бо якщо торкнутися політики, діалогу не вийде. А в такому віці вже страшно втрачати рідних. Це та драма, яка стосується багатьох родин.
Питаю її: “А як Ви спілкувались з прихильниками “руского міра” на Запоріжжі ще до 24 лютого? І чому ці ідеї не є Вам близькі?”
“Я не спілкувалась з ними, в моєму оточенні не було таких людей. Може тому, що я волію спілкуватись тільки з тими, з ким мені цікаво. Я завжди розвивала в учнях критичне мислення, і сама теж оцінювала факти, а не слова. Мені багато розповідала про Голодомор, примусове переселення українців друга свекруха, вона з Донеччини. Я читала нові підручники з історії України. Маю досить критичний підхід до інформації, перевіряю, відслідковую”.
Пані Лариса навіть сперечалась з власною донькою, яка стверджувала, що в радянські часи “ви не знали, бо не хотіли знати”. Але тоді інформацію влада ретельно приховувала, натомість зараз той, хто хоче — довідається правду.
Жінка називає фашистами росіян, які напали на Україну і каже, що вони порушили всі людські закони, тому в російсько-українських відносинах вже нічого неможливо повернути.
Вона народилася в росії, в Калінінградській області, куди її мама, лікарка, приїхала за направленням. Родина була багатодітною — дві доньки та чотири сини. І хоча мама отримала посаду головлікаря, комуністичні ідеї в родині не пропагувалися. Вже перед смертю батько Лариси дещо розповів про своє зовсім не таке “ідеологічно правильне” фронтове минуле — виявилось, що він тричі тікав з німецького полону, але все життя мовчав, волів не травмувати власних дітей.
Лариса Карлова визнає, що комуністична ідеологія зачепила і її також. Вона навіть була секретарем комітету комсомолу на філологічному факультеті в університеті у Калінінграді, де навчалась.
Мене мали прийняти в партію, але в останній момент відмовили, бо я підписала петицію проти підриву королівського замку у Калінінграді,
згадує героїня // у розмові
До України вчителька потрапила випадково, через трагічні обставини. Як молода спеціалістка вона з чоловіком після університету поїхала на Колиму (землі у північно-східній частині рф, переважно у Магаданській області). Там померла її маленька донечка. Народився син, але й у нього почалися проблеми зі здоров’ям — лікарі радили змінити клімат.
Вона почала писати до усіх відділів освіти у південних регіонах СРСР. Відгукнулись із українського Оріхова у Запорізькій області, куди молода мама з сином без роздумів і поїхала – вирішувала сама, бо перший шлюб вже розпався.
Відтоді протягом багатьох років, аж до своїх 72-х, вчителювала в оріхівському ліцеї. Останні двадцять років викладала українською кілька предметів.
“…я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід“
Питаю біженку: “А як Ви зараз ставитеся до російської літератури?”
“Йде переоцінка цінностей, зараз нам, українцям — так я, етнічна росіянка, відчула себе українкою 24 лютого — надто боляче. І я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід. Яке відношення Пушкін має до путінізму? Я проти того, щоб знищувати книжки, але потрібен час на все осмислення, що є путінська війна, є загарбники, які мусять відповідати, а є література. Але зараз не потрібно шукати ці відповіді, зараз війна, й надто боляче, оголені нерви. Мене рятує те, що я ніколи не була людиною натовпу, я завжди прагну зрозуміти, розібратися, завжди маю свою думку. Але нам усім потрібен час для переосмислення”.
Примітка. Героїня мала на увазі “російську війну”, а не “путінську”. У матеріалі можна простежити трансформацію, яку пройшла жінка: від етнічної росіянки до усвідомлення себе українкою. Зараз героїня активно допомагає ЗСУ. Зазначимо, що редакція не поділяє поглядів головної героїні щодо російської літератури.
Зараз українська біженка живе в польській родині на свою маленьку українську пенсію, проводить майстер-класи з вʼязання, волонтерить — плете маскувальні сітки для воїнів ЗСУ, веде активне життя.
Телефоную їй щось уточнити. Приходить SMS: “Вибачте, у мене хор, передзвоню”. День пані Лариси розписаний по годинах — так вона рятується від депресії, ліки приймати не хоче, але відвідує двох психологів. Їй все ще боляче відчувати себе прохачем в чужій країні і як і багатьом — важко приймати допомогу.
За рік до війни Лариса Карлова посадила молодий сад біля свого будинку в Оріхові. Але каже, що повертатись туди, де все зруйновано, навіть подумки, нестерпно.
Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine”.
Станція Бахмутського залізничного вокзалу була відкрита 1913 року — з того часу вокзал став місцем прибуття та відправлення пасажирів, а безліч людських доль вирішувалася прямо тут, на пероні. Вокзал у Бахмуті бачив весілля, розлучення, сварки й, врешті-решт, війну та біль. У 2012 році вокзал реконструювали і він отримав новий вигляд — місцеві швидко полюбили модернізовану версію станції. Зараз залізничний вокзал зруйнований росіянами. Залишилися лише стіни й спогади.
Бахмутянка Олена та її колега Світлана розповіли спеціально для “Бахмут IN.UA” про свою роботу на станції. Жінки пропрацювали тут чимало років, бачили найгірші та найкращі моменти життя. Чому бахмутянки любили свою роботу та чи хочуть повернутися у відновлений Бахмут, читайте далі.
Історія Світлани з довідкового бюро
Світлана працювала на станції залізничного вокзалу Бахмута кілька років. Жінка народилася у Кривому Розі, в Бахмут переїхала до коханого. Тут родина будувала свою сім’ю, виховували дітей, працювала й відпочивала. Бахмут жінка полюбила всією душею. Світлана працювала у довідковому бюро, свою роботу дуже любила — щодня йшла, як на свято.
Я оголошувала про прибуття поїздів. Місто було невеличке й потягів багато також не було: електропотяги, пригадую, оголошувала. Інформацію людям різну підказувала, техніку безпеки. У довідкове бюро приходили різні люди, багато що губили на вокзалі, ми допомагали знаходити речі. Була така ситуація, коли на вокзалі я знайшла посвідчення УБД військового. Я відправила його в іншу область, він був дуже вдячний. Колектив на станції у нас був дружній,
Світлана // бахмутянка
На Бахмутському вокзалі працювало близько 20 осіб, пригадує Світлана. Всі працівники чергувалися по змінах: вечірня або ранкова. Перші дні повномасштабної війни вокзал був досить безлюдний.
Працівникам було незвично без людей, проте паніки в місті не було. Власне й перед вторгненням, коли вже почалися перші розмови про ймовірні дати, Світлана не пригадує, щоб люди хвилювалися.
24 лютого я була на роботі, мені вранці подзвонила колега й сказала: “Свєта, почалася війна”. Потім про це сказали по телевізору. Вокзал працював ще кілька днів, потім його закрили. Дуже дивно було ходити на роботу на вокзал без людей. Люди хотіли виїхати, але можливості вже не було…
Світлана // працівниця довідкового бюро
Бахмутський вокзал після початку повномасштабного вторгнення пропрацював недовго. Світлана хоче повернутися в Бахмут, аби працювати на залізничній станції. Головна радість у її роботі — люди, говорить з усмішкою героїня.
Як змінювався вокзал у Бахмуті: розповідає бахмутянка Олена
Бахмутянка Олена раніше проживала у районі Забахмутка, а працювати на вокзалі жінка почала з 2006 року. Героїня віддала залізниці 17 років життя й жодного разу не пожаліла про свій вибір.
У нашого начальника вокзалу висіла картина, де була така цитата: “Вокзал бачив більше сліз, ніж РАЦС”. Й справді, кожна ситуація на вокзалі була особлива. Дуже багато було людей, які запам’ятовувалися, особливо з 2014 року після початку війни,
Олена // бахмутянка
Олена пригадує, що з початком повномасштабної фази війни в Бахмут почали приїздити біженці з Попасної. Люди розповідали моторошні речі, згадує жінка. Тоді ще ніхто не міг повірити, що така доля буде й у Бахмута.
“Останні дні роботи вокзалу працівники пакували документи. Складали все у великі чорні мішки. Останній день, коли ми вийшли на роботу, — це було 4 квітня. Саме тоді я пішла у відпустку й більше не вийшла. Вокзал на той час вже не виконував свою основну функцію, а в самому місті тривала евакуація”, — згадує Олена у розмові.
Багато бахмутян у розмові з редакцією зауважили, що не вірили у довготривалу війну. Відтак, чимало людей евакуювалися без речей, адже думали, що от-от повернуться. Олена також так гадала, але війна затягнулася, а місто Бахмут стало фортецею.
Жінка евакуювалася у Рівне і спочатку навіть отримала роботу на залізниці, але потім довелося звільнитися. Олена мріє повернутися працювати на залізницю, погоджується зі словами своєї колеги й запевняє, що найкраще у її роботі — це люди.
Моя робота, як й все моє життя, було пов’язане з Бахмутом. Рішення звільнитися для мене було дуже болючим, я не швидко його прийняла. Але треба жити далі. Наразі так. Що буде далі, я не можу сказати. Повернення в Бахмут й робота там — залишаються пріоритетом,
Олена // помічниця начальника залізничного вокзалу у Бахмуті
День святого Миколая — особливе свято, коли заведено вшановувати пам’ять Миколая Мирлікійського (Чудотворця) — християнського святого, який за життя прославився щедрістю і добрими справами. В […]
Голодомор забрав життя багатьох невинних людей в різні часи існування СРСР. Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових […]
Наразі місто Покровськ знаходиться майже на лінії фронту, що дозволяє ворогу вести майже постійні обстріли інфраструктурних об’єктів. Проте, до війни Покровськ був популярною туристичною локацією, […]
У четвер, 31 жовтня, у світі відзначатимуть Гелловін. Традиція святкувати цю подію з кожним роком набирає обертів, зокрема в Україні. Бахмутський історик Микита Безмен розповів, […]
Симон Петлюра — видатний український державний діяч, який беззаперечно очолює топ борців за незалежність України. Більшовики настільки боялися прізвища Петлюри, що називали абсолютно всіх свідомих […]