У 2014 році доля українського Донецька різко обернулася на 180°. Місто, яке раніше стрімко розвивалося захопили росіяни, до них доєдналися такі самі прихильники “русского мира”. Тоді, щоб чинити спротив пастор євангельської церкви Сергій Косяк щодня виходив в центр міста на молитву, якийсь час так звані сепаратисти думали, що чоловіка покривають вищі верхи ДНР й не чіпали молитовців, але коли виявилося, що вони до нього не мають відношення — українець потрапив у російський полон.

Що було далі, як Сергій Косяк опинився в Німеччині та чому навіть тут українці не можуть почувати себе в безпеці — чоловік розповів «Бахмут. IN.UA».

Ми стояли, було страшно, але разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто

Сергій Косяк за молитвою у Донецьку. Фото: Фейсбук

Війна в Україні почалася в 2014 році, цими словами починає розмову пастор Сергій Косяк. На відмінну від 2023 — в чотирнадцятому не було зрозуміло, хто нападає, й що взагалі відбувається, пригадує співрозмовник.

«Зараз ми знаємо, чого можна очікувати від нашого сусіда, але тоді люди взагалі не розуміли, що відбувається. В Донецьк понаїжджало багато незрозумілих людей. Ми як церква не могли залишатися осторонь, вийшли на мирну акцію, просто молилися. Це була одна з найдовших мирних акцій (ред. тривала пів року) в Україні, зокрема й в Донецьку. Ми стояли, було страшно, але всі разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто. Потім мене арештували, якийсь час вони (ред. окупанти) думали, що нас хтось кришує, але дізналися, що це не так», — згадує події Сергій Косяк.

Щодо церков, в 2014 році священники не переходили під впорядкування Московського патріархату, навіть ті, хто мас сумнівні погляди виступав за єдність України, згадує співрозмовник.

«Були окремі попи, які підтримували так звану ДНР, але в основному це були зальотні люди. Їх не признавали. Це в 2016-2017 році, коли місто захопила російська ФСБ й людям почали роздавати російські паспорти — людям нікуди діватися було, переходили під Московський патріархат», — каже співрозмовник.

За словами українця за час марафону до нього підходили люди зі словами вдячності, вірили допоки тут моляться — є надія на краще. Молитовний марафон був втіленням Свободи в Донецьку, але він закінчився побиттям, нападами та врешті арештом тих, хто вів молитву. 17 людей з марафону пройшли російський полон. 

Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися

Наслідки російського полону. Фото: Артюх, Твітер

В 2014 році Донецьк заполонили пропагандистські новини. Герой згадує, що тоді пропаганда та брехня звучали чи не з кожного російського медіа. Фейкові новини почали просочуватися й до українців на Донеччині, а в умовах інформаційного вакууму вони ставили, чи не єдиним джерелом дізнатися, що відбувається в окупованому місті. Багато місцевих стежили за каналами в телеграмі, популярним був такий собі “Типичний Донецк”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: тренер Олександр Чмирьов розповів про життя в Німеччині

Сергій Косяк згадує, що в ті роки церква виконувала й інформаційну роль, а марафонці тоді були чи не єдиними, хто показував адекватну позицію проти того, що відбувалося на Донеччині. Але згодом, цей голос затих, сам Сергій Косяк потрапив у російський полон, на дворі був 2014 рік.

«Те, що тебе будуть бити це однозначно, мені допомагав Бог та його благословення. Я не відчував ненависті до них (ред. катів), мені було їх шкода. Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися. Бойовики чекають поки ти зламаєшся, це означає, що ти програв для них», — говорить Сергій Косяк.

Молитовний марафон. Фото: надані Сергієм Косяком

З полону Сергію вдалося вибратися, але він не полишив свою справу. Почав допомагати переселенцям у Слов’янську, возив людям гуманітарну допомогу, возив й самих людей подалі від війни. В цей час родина Сергія була в Німеччині, його дружина німкеня з сином перебували в сотнях кілометрів. В 2018 році пастор переїхав до сім’ї, дорога до Донецька йому була закрита, як й багатьом людям, яких рф хотіла засадити в тюрми чи фільтраційні табори. Але основна причина — це родина, яку пастор бачив тільки по скайпу, й розумів, що потрібен своїм близьким вдома.

Саме усвідомлення того, що людині треба знову починати з нуля — втомлює

До України передають гуманітарну допомогу з Німеччини. Фото: Фейсбук

В Німеччині пастор проповідував у місцевій церкві, але війна наздогнала його вдруге. Цього разу Сергій Косяк приймав українців вже закордоном.

«Знаєте, коли курча вилуплюється з яйця, то воно сприймає те, що побачить першим — мамою. Отак, й в мене було, коли приймав людей з України, мені дзвонили потім з різних питань, навіть, якщо кішка захворіла», — пригадує українець.

Серед людей, яким пастор допомагав евакуюватися в 2023 році були ті, хто застав початок 2014 року. Цим людям вдруге потрібно починати життя спочатку, й сама думка про це — важка для сприйняття, каже пастор. 

Табір в Німеччині, де відпочивають українські діти. Фото: Фейсбук

Втім, навіть хитке становище самих українців не заважає їм допомагати. Відтак, церква, де проповідує Сергій Косяк регулярно допомагає Україні, віряни передають гуманітарні посилки, збирають навіть гроші на відбудову країни. Люди, які пройшли адаптацію, каже чоловік, зараз вийшли на роботу та потроху інтегруються в німецькі громади. Цей крок дуже важливий, бо так німці бачать вдячність за свою допомогу, вони очікують віддачі й принесення користі в громади, зауважає донеччанин. Крім того, це підтримує добрий імідж наших співгромадян закордоном.

Чому українці не захищені від росіян навіть закордоном?

Німеччина від початку повномасштабного російського вторгнення надала Україні та її громадянам величезну підтримку. Біженцям надавали притулок, їжу, ліки та психологічну допомогу, однак навіть евакуювавшись від пекла війни — українці не можуть бути певні в своїй безпеці. 

Росіян, які сповідують російську пропаганду достатньо, вони переховуються у цивілізованих країнах та стишка нападають. Така історія трапилася й з Сергієм Косяком. На чоловіка напав росіянин, він посеред вулиці виліз із машини із арматурою погрожуючи українцю, на машині пастора майорів український стяг, але нападник отримав відсіч.

«Після того, як я засунув росіянина назад в машину, він явно не очікував такого відпору, той поїхав у поліцію, щоб зняти побої та звинуватити мене. Мало того, що він напав на мене, так ще й хотів сфальсифікувати справу. Але коли дійшла справа до інсценування інциденту й були записи із камер він почав говорити, що любить українців. Це дуже низький народ», — розповідає пастор.

На жаль, випадки, коли росіяни цькують українців закордоном та намагаються скривдити, непоодинокі. Зазвичай, представники так званої росії роблять це підступно, часто зачіпають самотніх жінок з дітьми. Втім, позитивною стороною вирішення цих ситуацій часто стає публічний розголос внаслідок якого кривдники просять вибачення, або їх депортують з країни. Також все більше країн не видають віз для громадян рф.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!