Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка

Семаковська Тетяна 16:10, 28 Липня 2023

У 2014 році доля українського Донецька різко обернулася на 180°. Місто, яке раніше стрімко розвивалося захопили росіяни, до них доєдналися такі самі прихильники “русского мира”. Тоді, щоб чинити спротив пастор євангельської церкви Сергій Косяк щодня виходив в центр міста на молитву, якийсь час так звані сепаратисти думали, що чоловіка покривають вищі верхи ДНР й не чіпали молитовців, але коли виявилося, що вони до нього не мають відношення — українець потрапив у російський полон.

Що було далі, як Сергій Косяк опинився в Німеччині та чому навіть тут українці не можуть почувати себе в безпеці — чоловік розповів «Бахмут. IN.UA».

Ми стояли, було страшно, але разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто

10258544 768218353208609 1757436073948860891 o f802f

Сергій Косяк за молитвою у Донецьку. Фото: Фейсбук

Війна в Україні почалася в 2014 році, цими словами починає розмову пастор Сергій Косяк. На відмінну від 2023 — в чотирнадцятому не було зрозуміло, хто нападає, й що взагалі відбувається, пригадує співрозмовник.

«Зараз ми знаємо, чого можна очікувати від нашого сусіда, але тоді люди взагалі не розуміли, що відбувається. В Донецьк понаїжджало багато незрозумілих людей. Ми як церква не могли залишатися осторонь, вийшли на мирну акцію, просто молилися. Це була одна з найдовших мирних акцій (ред. тривала пів року) в Україні, зокрема й в Донецьку. Ми стояли, було страшно, але всі разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто. Потім мене арештували, якийсь час вони (ред. окупанти) думали, що нас хтось кришує, але дізналися, що це не так», — згадує події Сергій Косяк.

Щодо церков, в 2014 році священники не переходили під впорядкування Московського патріархату, навіть ті, хто мас сумнівні погляди виступав за єдність України, згадує співрозмовник.

«Були окремі попи, які підтримували так звану ДНР, але в основному це були зальотні люди. Їх не признавали. Це в 2016-2017 році, коли місто захопила російська ФСБ й людям почали роздавати російські паспорти — людям нікуди діватися було, переходили під Московський патріархат», — каже співрозмовник.

За словами українця за час марафону до нього підходили люди зі словами вдячності, вірили допоки тут моляться — є надія на краще. Молитовний марафон був втіленням Свободи в Донецьку, але він закінчився побиттям, нападами та врешті арештом тих, хто вів молитву. 17 людей з марафону пройшли російський полон. 

Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися

Screenshot 38 a1b48

Наслідки російського полону. Фото: Артюх, Твітер

В 2014 році Донецьк заполонили пропагандистські новини. Герой згадує, що тоді пропаганда та брехня звучали чи не з кожного російського медіа. Фейкові новини почали просочуватися й до українців на Донеччині, а в умовах інформаційного вакууму вони ставили, чи не єдиним джерелом дізнатися, що відбувається в окупованому місті. Багато місцевих стежили за каналами в телеграмі, популярним був такий собі “Типичний Донецк”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: тренер Олександр Чмирьов розповів про життя в Німеччині

Сергій Косяк згадує, що в ті роки церква виконувала й інформаційну роль, а марафонці тоді були чи не єдиними, хто показував адекватну позицію проти того, що відбувалося на Донеччині. Але згодом, цей голос затих, сам Сергій Косяк потрапив у російський полон, на дворі був 2014 рік.

«Те, що тебе будуть бити це однозначно, мені допомагав Бог та його благословення. Я не відчував ненависті до них (ред. катів), мені було їх шкода. Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися. Бойовики чекають поки ти зламаєшся, це означає, що ти програв для них», — говорить Сергій Косяк.

зображення viber 2023 07 20 23 31 21 909 73cb9

Молитовний марафон. Фото: надані Сергієм Косяком

З полону Сергію вдалося вибратися, але він не полишив свою справу. Почав допомагати переселенцям у Слов’янську, возив людям гуманітарну допомогу, возив й самих людей подалі від війни. В цей час родина Сергія була в Німеччині, його дружина німкеня з сином перебували в сотнях кілометрів. В 2018 році пастор переїхав до сім’ї, дорога до Донецька йому була закрита, як й багатьом людям, яких рф хотіла засадити в тюрми чи фільтраційні табори. Але основна причина — це родина, яку пастор бачив тільки по скайпу, й розумів, що потрібен своїм близьким вдома.

Саме усвідомлення того, що людині треба знову починати з нуля — втомлює

323899151 500550981963040 4677599227896177027 n b1f3a

До України передають гуманітарну допомогу з Німеччини. Фото: Фейсбук

В Німеччині пастор проповідував у місцевій церкві, але війна наздогнала його вдруге. Цього разу Сергій Косяк приймав українців вже закордоном.

«Знаєте, коли курча вилуплюється з яйця, то воно сприймає те, що побачить першим — мамою. Отак, й в мене було, коли приймав людей з України, мені дзвонили потім з різних питань, навіть, якщо кішка захворіла», — пригадує українець.

Серед людей, яким пастор допомагав евакуюватися в 2023 році були ті, хто застав початок 2014 року. Цим людям вдруге потрібно починати життя спочатку, й сама думка про це — важка для сприйняття, каже пастор. 

Табір в Німеччині, де відпочивають українські діти. Фото: Фейсбук

Втім, навіть хитке становище самих українців не заважає їм допомагати. Відтак, церква, де проповідує Сергій Косяк регулярно допомагає Україні, віряни передають гуманітарні посилки, збирають навіть гроші на відбудову країни. Люди, які пройшли адаптацію, каже чоловік, зараз вийшли на роботу та потроху інтегруються в німецькі громади. Цей крок дуже важливий, бо так німці бачать вдячність за свою допомогу, вони очікують віддачі й принесення користі в громади, зауважає донеччанин. Крім того, це підтримує добрий імідж наших співгромадян закордоном.

Чому українці не захищені від росіян навіть закордоном?

Німеччина від початку повномасштабного російського вторгнення надала Україні та її громадянам величезну підтримку. Біженцям надавали притулок, їжу, ліки та психологічну допомогу, однак навіть евакуювавшись від пекла війни — українці не можуть бути певні в своїй безпеці. 

Росіян, які сповідують російську пропаганду достатньо, вони переховуються у цивілізованих країнах та стишка нападають. Така історія трапилася й з Сергієм Косяком. На чоловіка напав росіянин, він посеред вулиці виліз із машини із арматурою погрожуючи українцю, на машині пастора майорів український стяг, але нападник отримав відсіч.

«Після того, як я засунув росіянина назад в машину, він явно не очікував такого відпору, той поїхав у поліцію, щоб зняти побої та звинуватити мене. Мало того, що він напав на мене, так ще й хотів сфальсифікувати справу. Але коли дійшла справа до інсценування інциденту й були записи із камер він почав говорити, що любить українців. Це дуже низький народ», — розповідає пастор.

На жаль, випадки, коли росіяни цькують українців закордоном та намагаються скривдити, непоодинокі. Зазвичай, представники так званої росії роблять це підступно, часто зачіпають самотніх жінок з дітьми. Втім, позитивною стороною вирішення цих ситуацій часто стає публічний розголос внаслідок якого кривдники просять вибачення, або їх депортують з країни. Також все більше країн не видають віз для громадян рф.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією

Валентина Твердохліб 12:40, 19 Вересня 2025
бахмут
Світлана Довбуш у Бахмуті, лютий 2023 року / фото надане героїнею

Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок Світлана мала і в Бахмут: вперше — влітку 2022 року, і востаннє перед окупацією міста — у лютому 2023 року. Зняті в Бахмуті кадри стали основою відеоінсталяції “Й куди тепер?”, яка зараз експонується у Львові.

Яким мисткиня побачила Бахмут і про що її проєкт, Світлана Довбуш розповіла у розмові з Бахмут IN.UA.

Вперше на Донбас — після початку війни

Світлана Довбуш родом з Києва. Коли дівчині було 17 років, столицю сколихнула Революція Гідності. Події на Майдані мали чималий вплив на Світлану і її світогляд. Дівчина активна стежила за новинами революції, окупації Криму, початку війни на Донбасі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Світлана Довбуш вирішила особисто зайнятися фіксацією бойових дій на сході України.

“Я дитина Майдану. І я дуже добре пам’ятаю ці новини: про “зелених чоловічків” у Криму, початок війни на Донбасі. Але я не можу згадати, в який момент у суспільстві прийшло таке прийняття цієї дійсності, що вона стала такою буденною. Тому для мене після початку вторгнення була така вимога, що я маю поїхати на Схід: все це побачити на власні очі і зрозуміти. І я шукала способи”, — розповідає Світлана Довбуш.

У 2022 році Світлана вперше приїхала в Донецьку область. Її зустрів Бахмут. Тут вона знімала різні локації міста, фільмувала буденність бахмутян і знайомилась з місцевими волонтерами.

“Я вперше поїхала на Донбас у 2022 році. Разом зі своїм другом, кінорежисером Ігорем Бабаєвим ми поїхали в Бахмут у липні-серпні. Ми привезли гуманітарну допомогу, ліки й одночасно щось знімали для себе. Так ми познайомилися з працівниками Палацу культури, які там волонтерили. Ми з ними досить плідно проводили час, і це залишило свій слід. Загалом у Бахмуті ми прожили десь 2 тижні з перервами, повертаючись у Київ за новою допомогою. Мені тоді дуже сподобалось місто”, — розповідає мисткиня.

Бахмут влітку 2022 року / кадр із відеоінсталяції “Й куди тепер?”

Бахмут у 2022 році

Фільмувала Світлана Довбуш і місцевих жителів. Спочатку — згадує мисткиня — мешканці не дуже добре сприймали людей з камерами, іноді навіть вороже. Але їй разом з Ігорем Бабаєвим вдалось налагодити контакт з місцевими. У процесі спілкування вони надавали людям допомогу.

“Ми багато часу провели в Палаці культури, знайомилися з працівниками. Спочатку вони нам не дуже довіряли, але ми привозили гуманітарну допомогу і поступово в нас ніби розбудовувалась дружба і підтримка один до одного. Але водночас, можливо, було і якесь нерозуміння. І це не в негативному сенсі, я думаю, що це була більше інакшість, яка має місце. Також, коли ми їздили по місту, десь зупинялися, на нас з камерами могли досить негативно реагувати. Я багато разів чула в нашу адресу, що місцеві жителі помічали закономірність, що там, де відбувається вибух, одразу з’являються люди з камерами, і що ніби люди з камерами і приносять цю загрозу. Тому ми досить обережно знімали. Це була не дуже комфортна зйомка, відчувалась і напруга, і що потрібно було багато пояснення, інколи не знімати, а просто бути з людьми, щоб тебе не сприймали як якусь ворожу одиницю”, — згадує Світлана Довбуш.

Наслідки російських ударів у Бахмуті / кадр із відеоінсталяції “Й куди тепер?”

Втім були й ті, хто не лише дозволяв себе знімати, а й вносив свої творчі пропозиції.

“Якось ми поїхали в одне місце, куди прилетіли авіабомби, і поряд був зруйнований будинок. Він мав якийсь містичний вигляд — похилений, все так викривлено було. Я його знімала, і в цей момент почула як крізь шибки звучить українське телебачення. Я покричала, і звідти вийшла жінка з двома собаками, це була Тетяна Клименко. Ми принесли їй ліки, поспілкувалися, допомогли встановити “Дію”, сфотографувати будинок, щоб подати якісь запити. А потім я запитала в неї, чи можу їй привезти щось з Києва. І вона попросила в мене тоналку. Виявилось, що Таня робила макіяжі, яскраві образи, перевдягалася — це була для неї така собі артистична практика.

Коли я наступного разу приїхала з Києва, то попросила Таню зробити макіяж про її стосунки з містом. Це була така наполовину документальна історія: я її трішки спрямовувала, але вона все одно сама інтерпретувала. Вона намалювала троянди на обличчі і шиї, одягла свою сукню з трояндами і ми вийшли на прогулянку до алеї біля її дому. Вона позувала мені і ці кадри можна побачити у відеоінсталяції”, — розповідає мисткиня.

Остання поїздка в Бахмут перед окупацією

З 2022 року Світлана Довбуш була фіксеркою. Після звільнення її рідної Київщини вона почала співпрацювати з іноземними медіа, фільмуючи для них наслідки війни в Україні. Виконуючи редакційні завдання, Світлана проводила зйомки в Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській, Херсонській областях.

Світлана Довбуш на військових позиціях / фото надане героїнею

Під час зйомок на Донеччині Світлана часто була у Краматорську, де зупинялась після роботи. У лютому 2023 року, перебуваючи у Краматорську, фіксерка почула про важку ситуацію в Бахмуті, тому вирішила поїхати туди, щоб зафіксувати тодішній стан міста.

“Я пам’ятаю, що була з RAI (ред. італійська телерадіокомпанія) в Краматорську. У Бахмуті тоді вже була складна ситуація, захоплення вже було до річки. І в мене виникло сильне бажання туди поїхати, але одночасно з цим я вступала в університет. І от 16 лютого в Краматорську я заповнюю портфоліо і відправляю його в Лондон, а вже 17 лютого, десь о 6 ранку, з військовими я виїхала в Бахмут. Мої журналісти тоді відмовились від поїздки”, — розповіла Світлана.

Того дня місто зустріло її не так тепло, як у 2022 році. Людей на вулицях не було, а на в’їзді до міста були сильні руйнування. При цьому перебувати в Бахмуті було доволі небезпечно, тому зйомки велися дуже швидко.

“Якщо чесно, це була настільки швидка поїздка, на адреналіні. Небезпечним був самий заїзд у місто. Там була така ділянка на трасі — проїзд вниз — де десь кілька кілометрів треба було дуже швидко їхати, бо там пролітали винищувачі і обстрілювали трасу. Тобто сам шлях до міста вже був інакшим. Коли я раніше заїжджала в Бахмут, то пам’ятаю, коли згори з’їжджаєш вниз і перед тобою відкривається місто, розгортається до тебе. А тут це було в такому напруженні, де ти просто закриваєш очі і думаєш лише про те, щоб проїхати цю ділянку. У самому місті ми їхали на машині і це було так: ми зупиняємось, мені кажуть, що у нас є одна хвилина, і я просто вистрибувала з машини і бігла щось знімати, щось на що поверталась камера.

Звичайно, дуже багато знято руйнувань. По суті всі ці точки зупинки — це були точки цих руїн. На в’їзді в місто, пам’ятаю, була перша точка. Це була панельна багатоповерхівка, куди потрапив снаряд і просто шмат будинку до нуля знесений. Потім ми проїжджали будинок на околиці міста, де був магазинчик “Бахмут Хліб”. І ти бачиш, що є ці двері, є вивіска, а з боку просто немає під’їзду”, — згадує Світлана Довбуш.

Руйнування в Бахмуті / кадр із відеоінсталяції “Й куди тепер?”

Побачитися з місцевими жителями Світлані вдалось лише раз у центрі міста. Там вона зустріла кількох людей, які забирали собі залишки гуманітарної допомоги. Тоді від жінки вона почула запитання “Й куди тепер?”, яке стане назвою майбутньої інсталяції.

“Перехожа бахмутяка питає “І куди тепер?” у перехожих чоловіків, які тягнуть гуманітарну допомогу. Вони її ігнорують і просто проходять повз. І тоді вона по імені кричить: “Руслан, чи там щось залишилось?”. А він каже, що він зайнятий”, — розповідає мисткиня.

Ця поїздка до Бахмута виявилась останньою перед окупацією міста.

“Ми коли гуляли з Ігорем Бабаєвим по Бахмуту в 2022 році, то я казала йому як чудово відчувається місто. Низька забудова в центрі, велика кількість квітів — відчуття було ніби ми в санаторії. Я казала, що було б добре приїздити сюди у відпустку. Я думаю, що це дійсно був такий звʼязок, схожий на закоханість, спʼяніння розуму. І в лютому 2023 року я не могла повірити, що це остання можливість побачити Бахмут”, — розповідає Світлана.

Виставка “Й куди тепер?” у Львові

Світлана Довбуш продовжувала працювати фіксеркою до кінця 2023 року. Восени вона вступила до навчального закладу в Лондоні, а на зимових канікулах вирішила продовжити свою роботу разом з іноземними журналістами на сході України. Під час зупинки з колегами в Харкові вони потрапили під обстріл. Росіяни поцілили двома балістичними ракетами в готель, де перебували медійники.

Світлана Довбуш з іноземними колегами та військовими / фото надане героїнею

Світлана отримала поранення, мала кілька переломів. Повернувшись до Лондона, вона сфокусувалась на навчанні та паралельно відновлювалась після травм. Коли до неї повернулися сили, дівчина вирішила об’єднати свої зняті кадри в єдиний проєкт.

Проєкт “Й куди тепер?” — це відеоінсталяція в пʼяти частинах. У його основі — матеріали, зняті в Бахмуті, Оріхові, Серебрянському лісництві та інших місцях Донеччини у 2022-2023 роках.

“У своїй відеороботі я намагаюся подивитися на ландшафт війни не як документалістка. Натомість мене цікавить поетичний погляд як можливий спротив сплощенню мови воєнної документалістики”, — описує свій проєкт мисткиня.

Побачити відеоінсталяцію “Й куди тепер?” можна у Львові, вона експонується в Домі Звуку (вулиця Князя Романа, 6). Триватиме проєкт включно до 28 вересня.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

Семаковська Тетяна 17:12, 20 Серпня 2025

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє життя далі саме з ним”, — каже бахмутянин Максим Сафонов.

З 2024 року він — голова Бахмутської Молодіжної Ради, який допомагає боротися зі стереотипами щодо психологічного здоров’я, а також долучає хлопців та дівчат до громадського життя. Каже: це важливо робити, аби молодь могла впливати на майбутнє.

Ми поспілкувалися з Максимом, аби дізнатися, чому він допомагає молоді і де знайшов себе зараз.

Бахмут — звідки все починалося

Максим Сафонов / фото надане героєм

Наш герой родом з Бахмута, і деякі бахмутяни впізнають Максима за обличчям, адже він працював у міській бібліотеці. А коли почалося вторгнення, також допомагав людям фіксувати руйнування після прильотів. Бахмут у пам’яті Максима зберігся як зелене чисте місто.

У розмові він ділиться: за час, поки він вимушено покинув дім, хлопець відвідав кілька міст, але такого ж зеленого, як Бахмут, не знайшов. Одним з улюблених місць Максима була Набережна, де збиралася молодь й де проводили вихідні бахмутяни, а ще проводили заходи для молоді. Максим був одним з тих, хто ці заходи організовував. На питання, чому вирішив цим займатися, бахмутянин каже:

Набережна 06d22
Набережна в Бахмуті / фото Іван Сидоров

“Я в цілому люблю розмовляти з людьми, люблю всілякі івенти, мені просто подобається загально розвиватися в цілому, бо я, як ось ця людина, котра, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім алкоголізму. У нас є проблема з молоддю, скажімо так — вона не достатньо активна у громадському житті, а якщо я бачу, що можу чимось допомогти, то я намагаюся це робити”.

Раніше, ділиться Максим, він й сам не був представником тієї активної молоді, радше навпаки — любив сидіти на задній парті у школі й не привертати зайвої уваги. Але після закінчення школи вирішив змінитися.

“Я побачив, що мій кругозір не обмежується тільки моєю хатою, моєю кімнатою, моїм комп’ютером. Ні, я бачу людей, вони веселі, вони файні. Ми можемо реалізовувати певні проєкти, ми можемо працювати, вчитися. Це мене спонукало стати активнішим, я вступив у Молодіжну раду Бахмутської громади”, — згадує Максим у розмові.

Одним з його перших проєктів, який він організував разом з місцевим Управлінням культури та, власне, молоддю, була допомога старшим людям з комп’ютерами. Це припало на часи епідемії коронавірусу, коли багато довідок потрібно було оформляти онлайн, а у старших людей з цим були проблеми. Потім Максим допомагав продавцям на бахмутському ринку освоювати касові апарати. Хлопець згадує: були нюанси у роботі Молодіжної ради, але те, чим вона займалася, йому подобалося. Й, напевно, рада б розвилася й надалі, якби не повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми планували створити хаб, це мало бути б об’єднання громадських організацій. Але через вторгнення росії це все накрилося. Це трагедія для мене”, — додає він у розмові.

Вторгнення

Перший день повномасштабної війни Максиму запам’ятався. Як зазвичай, він прокинувся, випив кави, й пішов на роботу. Тільки от на роботі його ніхто не чекав.

“На той момент я працював в ННППІ УІПА (ред. педінститут в Бахмуті), прийшов на роботу, дивлюсь, всі бігають щось туди-сюди, кричать. Питаю: “Що сталося?” Мені кажуть: “Максим, а ти чому прийшов? Іди додому, в нас війна почалася.” В цей же день у нас з Молодіжною радою був запланований якийсь захід, вже не згадаю який, але я зателефонував колезі, спитав: “То на івент не йти?”. “Не йти, звісно” — відповіли мені, і я пішов додому”, — згадує він у розмові.

Забахмутка 2022 рік
Забахмутка, 2022 рік / фото Олексій Рева

Все літо Максим був у Бахмуті, жив у районі Забахмутки — цю частину міста росіяни окупували першою. До червня у місті було відносно спокійно, пригадує він, але з приходом осені обстріли почастішали — росіяни підходили ближче.

Максим в цей час допомагав з доставкою гуманітарної допомоги, ходив на роботу до бібліотеки, поки це було можливо, допомагав бахмутянам фіксувати дані про руйнування квартир внаслідок прильотів. Але з часом ходити на роботу було вже неможливо, міст через річку підірвали й діставатися із Забахмутки до центру було дуже важко.

“На початку серпня на Забахмутці розгепали усі мости, до міста можна було дістатися тільки через дамбу, бо по камінцях, по тому, що залишилося від містка — це була ще та халепа, тому що постійні обстріли”, — каже Максим Сафонов.

Забахмутка ставала все більш ізольованішою, вийти звідси людям живими було вкрай важко, тому ті, хто лишився в районі, допомагали один одному. Та те, що люди опинилися у таких умовах, не могло не позначитися на їх стані. Кожен сходив з глузду по-своєму, додає бахмутянин. 

У нас вже майже не було мародерів, але раніше мародери були, чесно кажучи, і при чому це були найнеочікуваніші люди. В той момент вже, скажімо так, менталка всіх людей там була трошки неадекватною, кожен сходив з глузду по-своєму. У нас була сім’я на дві вулиці вище від нас — жінка і двоє дітей, і батько, власне. Батько під час одного з обстрілів вийшов на подвір’я подивитися, де там прилітають снаряди. Чоловіка розмазало… І жінка з дітьми не буде ж його збирати, тому ми пішли з чоловіками й зібрали його до купи, заховали безпосередньо у дворі. Таких ситуацій була не одна, не дві…

Максим Сафонов // бахмутянин

Максим задумувався над евакуацією, але його родина вперто відмовлялася — це зупиняло й хлопця. Але осінню, коли психологічний стан погіршився, хлопець вирішив їхати. Евакуювався він на Вінниччину, до містечка Бар.

Допомога молоді з Бахмута

Бар, місто у Вінницькій області / фото Вікіпедія

“Час минає, але рани від війни залишаються”, — каже бахмутянин Максим.

Після пережитого він намагався знайти кваліфіковану психологічну допомогу, але стикався зі стереотипами: мовляв, молодим нема чого скаржитися, депресія — це не про них. Та замість того, щоб зупинитися, Максим вирішив діяти. Переживши власні травми, він захотів допомагати іншим — особливо молодим людям, які, як і він, живуть із наслідками війни, мусять адаптуватися до нових реалій надто швидко.

У травні 2024 року Максим очолив Молодіжну раду. З того часу він почав організовувати тренінги для підтримки молоді, тут також створили простір, де можна говорити про власні переживання без осуду й отримувати реальну допомогу.

А вже цього року разом з Управлінням молодіжної політики та Управлінням культури Бахмутської міської ради він реалізував серію тренінгів, спрямованих на психологічну підтримку та соціальну адаптацію молоді.

“Проєкт вийшов успішним, але не без несподіванок”, — зізнається Максим.

Деякі батьки, наприклад, сприймали тренінги як щось матеріальне: мовляв, якщо дитина прийде, то їм мають щось “видати”. Проте більшість учасників справді знайшли підтримку, і саме це стало головною перемогою.

Попри всі труднощі, Максим не зупиняється. Він каже:

“Я роблю це, бо відчуваю — можу допомогти. Але насправді кожен з нас може. У різний спосіб, у різній мірі”.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

бахмут
Історії

“Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією

Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок […]

Історії

“Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє […]

Історії

“У руках молоді буде відновлення Бахмута”: як вчителька 12-ї школи розвиває молодіжні проєкти

На Донеччині нагородили переможців обласного конкурсу “Молода людина року-2025”. Серед нагороджених була і бахмутянка. Подякою Донецької ОДА нагородили Наталію Анісімову — членкиню молодіжної ради Бахмутської […]

Історії

“Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової

Ганна Акімова добре знає, що таке змінювати дім і починати все з нуля. Родом із Горлівки, вона давно серцем прикипіла до Бахмута. Тут промайнули її […]

Історії

“На день народження згорів мій дім”: як пані Ольга з Часів Яру почала життя з нуля і допомагає людям з ментальною інвалідністю

У 2020 році пані Ольга втратила чоловіка, через рік — поховала маму. А в 2022-му в її рідне місто прийшла війна. Вона евакуювалася до Києва, […]