У 2014 році доля українського Донецька різко обернулася на 180°. Місто, яке раніше стрімко розвивалося захопили росіяни, до них доєдналися такі самі прихильники “русского мира”. Тоді, щоб чинити спротив пастор євангельської церкви Сергій Косяк щодня виходив в центр міста на молитву, якийсь час так звані сепаратисти думали, що чоловіка покривають вищі верхи ДНР й не чіпали молитовців, але коли виявилося, що вони до нього не мають відношення — українець потрапив у російський полон.

Що було далі, як Сергій Косяк опинився в Німеччині та чому навіть тут українці не можуть почувати себе в безпеці — чоловік розповів «Бахмут. IN.UA».

Ми стояли, було страшно, але разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто

Сергій Косяк за молитвою у Донецьку. Фото: Фейсбук

Війна в Україні почалася в 2014 році, цими словами починає розмову пастор Сергій Косяк. На відмінну від 2023 — в чотирнадцятому не було зрозуміло, хто нападає, й що взагалі відбувається, пригадує співрозмовник.

«Зараз ми знаємо, чого можна очікувати від нашого сусіда, але тоді люди взагалі не розуміли, що відбувається. В Донецьк понаїжджало багато незрозумілих людей. Ми як церква не могли залишатися осторонь, вийшли на мирну акцію, просто молилися. Це була одна з найдовших мирних акцій (ред. тривала пів року) в Україні, зокрема й в Донецьку. Ми стояли, було страшно, але всі разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто. Потім мене арештували, якийсь час вони (ред. окупанти) думали, що нас хтось кришує, але дізналися, що це не так», — згадує події Сергій Косяк.

Щодо церков, в 2014 році священники не переходили під впорядкування Московського патріархату, навіть ті, хто мас сумнівні погляди виступав за єдність України, згадує співрозмовник.

«Були окремі попи, які підтримували так звану ДНР, але в основному це були зальотні люди. Їх не признавали. Це в 2016-2017 році, коли місто захопила російська ФСБ й людям почали роздавати російські паспорти — людям нікуди діватися було, переходили під Московський патріархат», — каже співрозмовник.

За словами українця за час марафону до нього підходили люди зі словами вдячності, вірили допоки тут моляться — є надія на краще. Молитовний марафон був втіленням Свободи в Донецьку, але він закінчився побиттям, нападами та врешті арештом тих, хто вів молитву. 17 людей з марафону пройшли російський полон. 

Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися

Наслідки російського полону. Фото: Артюх, Твітер

В 2014 році Донецьк заполонили пропагандистські новини. Герой згадує, що тоді пропаганда та брехня звучали чи не з кожного російського медіа. Фейкові новини почали просочуватися й до українців на Донеччині, а в умовах інформаційного вакууму вони ставили, чи не єдиним джерелом дізнатися, що відбувається в окупованому місті. Багато місцевих стежили за каналами в телеграмі, популярним був такий собі “Типичний Донецк”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: тренер Олександр Чмирьов розповів про життя в Німеччині

Сергій Косяк згадує, що в ті роки церква виконувала й інформаційну роль, а марафонці тоді були чи не єдиними, хто показував адекватну позицію проти того, що відбувалося на Донеччині. Але згодом, цей голос затих, сам Сергій Косяк потрапив у російський полон, на дворі був 2014 рік.

«Те, що тебе будуть бити це однозначно, мені допомагав Бог та його благословення. Я не відчував ненависті до них (ред. катів), мені було їх шкода. Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися. Бойовики чекають поки ти зламаєшся, це означає, що ти програв для них», — говорить Сергій Косяк.

Молитовний марафон. Фото: надані Сергієм Косяком

З полону Сергію вдалося вибратися, але він не полишив свою справу. Почав допомагати переселенцям у Слов’янську, возив людям гуманітарну допомогу, возив й самих людей подалі від війни. В цей час родина Сергія була в Німеччині, його дружина німкеня з сином перебували в сотнях кілометрів. В 2018 році пастор переїхав до сім’ї, дорога до Донецька йому була закрита, як й багатьом людям, яких рф хотіла засадити в тюрми чи фільтраційні табори. Але основна причина — це родина, яку пастор бачив тільки по скайпу, й розумів, що потрібен своїм близьким вдома.

Саме усвідомлення того, що людині треба знову починати з нуля — втомлює

До України передають гуманітарну допомогу з Німеччини. Фото: Фейсбук

В Німеччині пастор проповідував у місцевій церкві, але війна наздогнала його вдруге. Цього разу Сергій Косяк приймав українців вже закордоном.

«Знаєте, коли курча вилуплюється з яйця, то воно сприймає те, що побачить першим — мамою. Отак, й в мене було, коли приймав людей з України, мені дзвонили потім з різних питань, навіть, якщо кішка захворіла», — пригадує українець.

Серед людей, яким пастор допомагав евакуюватися в 2023 році були ті, хто застав початок 2014 року. Цим людям вдруге потрібно починати життя спочатку, й сама думка про це — важка для сприйняття, каже пастор. 

Табір в Німеччині, де відпочивають українські діти. Фото: Фейсбук

Втім, навіть хитке становище самих українців не заважає їм допомагати. Відтак, церква, де проповідує Сергій Косяк регулярно допомагає Україні, віряни передають гуманітарні посилки, збирають навіть гроші на відбудову країни. Люди, які пройшли адаптацію, каже чоловік, зараз вийшли на роботу та потроху інтегруються в німецькі громади. Цей крок дуже важливий, бо так німці бачать вдячність за свою допомогу, вони очікують віддачі й принесення користі в громади, зауважає донеччанин. Крім того, це підтримує добрий імідж наших співгромадян закордоном.

Чому українці не захищені від росіян навіть закордоном?

Німеччина від початку повномасштабного російського вторгнення надала Україні та її громадянам величезну підтримку. Біженцям надавали притулок, їжу, ліки та психологічну допомогу, однак навіть евакуювавшись від пекла війни — українці не можуть бути певні в своїй безпеці. 

Росіян, які сповідують російську пропаганду достатньо, вони переховуються у цивілізованих країнах та стишка нападають. Така історія трапилася й з Сергієм Косяком. На чоловіка напав росіянин, він посеред вулиці виліз із машини із арматурою погрожуючи українцю, на машині пастора майорів український стяг, але нападник отримав відсіч.

«Після того, як я засунув росіянина назад в машину, він явно не очікував такого відпору, той поїхав у поліцію, щоб зняти побої та звинуватити мене. Мало того, що він напав на мене, так ще й хотів сфальсифікувати справу. Але коли дійшла справа до інсценування інциденту й були записи із камер він почав говорити, що любить українців. Це дуже низький народ», — розповідає пастор.

На жаль, випадки, коли росіяни цькують українців закордоном та намагаються скривдити, непоодинокі. Зазвичай, представники так званої росії роблять це підступно, часто зачіпають самотніх жінок з дітьми. Втім, позитивною стороною вирішення цих ситуацій часто стає публічний розголос внаслідок якого кривдники просять вибачення, або їх депортують з країни. Також все більше країн не видають віз для громадян рф.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!