У 2014 році доля українського Донецька різко обернулася на 180°. Місто, яке раніше стрімко розвивалося захопили росіяни, до них доєдналися такі самі прихильники “русского мира”. Тоді, щоб чинити спротив пастор євангельської церкви Сергій Косяк щодня виходив в центр міста на молитву, якийсь час так звані сепаратисти думали, що чоловіка покривають вищі верхи ДНР й не чіпали молитовців, але коли виявилося, що вони до нього не мають відношення — українець потрапив у російський полон.

Що було далі, як Сергій Косяк опинився в Німеччині та чому навіть тут українці не можуть почувати себе в безпеці — чоловік розповів «Бахмут. IN.UA».

Ми стояли, було страшно, але разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто

Сергій Косяк за молитвою у Донецьку. Фото: Фейсбук

Війна в Україні почалася в 2014 році, цими словами починає розмову пастор Сергій Косяк. На відмінну від 2023 — в чотирнадцятому не було зрозуміло, хто нападає, й що взагалі відбувається, пригадує співрозмовник.

«Зараз ми знаємо, чого можна очікувати від нашого сусіда, але тоді люди взагалі не розуміли, що відбувається. В Донецьк понаїжджало багато незрозумілих людей. Ми як церква не могли залишатися осторонь, вийшли на мирну акцію, просто молилися. Це була одна з найдовших мирних акцій (ред. тривала пів року) в Україні, зокрема й в Донецьку. Ми стояли, було страшно, але всі разом переживали якийсь особливий феномен, відчували відповідальність за місто. Потім мене арештували, якийсь час вони (ред. окупанти) думали, що нас хтось кришує, але дізналися, що це не так», — згадує події Сергій Косяк.

Щодо церков, в 2014 році священники не переходили під впорядкування Московського патріархату, навіть ті, хто мас сумнівні погляди виступав за єдність України, згадує співрозмовник.

«Були окремі попи, які підтримували так звану ДНР, але в основному це були зальотні люди. Їх не признавали. Це в 2016-2017 році, коли місто захопила російська ФСБ й людям почали роздавати російські паспорти — людям нікуди діватися було, переходили під Московський патріархат», — каже співрозмовник.

За словами українця за час марафону до нього підходили люди зі словами вдячності, вірили допоки тут моляться — є надія на краще. Молитовний марафон був втіленням Свободи в Донецьку, але він закінчився побиттям, нападами та врешті арештом тих, хто вів молитву. 17 людей з марафону пройшли російський полон. 

Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися

Наслідки російського полону. Фото: Артюх, Твітер

В 2014 році Донецьк заполонили пропагандистські новини. Герой згадує, що тоді пропаганда та брехня звучали чи не з кожного російського медіа. Фейкові новини почали просочуватися й до українців на Донеччині, а в умовах інформаційного вакууму вони ставили, чи не єдиним джерелом дізнатися, що відбувається в окупованому місті. Багато місцевих стежили за каналами в телеграмі, популярним був такий собі “Типичний Донецк”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: тренер Олександр Чмирьов розповів про життя в Німеччині

Сергій Косяк згадує, що в ті роки церква виконувала й інформаційну роль, а марафонці тоді були чи не єдиними, хто показував адекватну позицію проти того, що відбувалося на Донеччині. Але згодом, цей голос затих, сам Сергій Косяк потрапив у російський полон, на дворі був 2014 рік.

«Те, що тебе будуть бити це однозначно, мені допомагав Бог та його благословення. Я не відчував ненависті до них (ред. катів), мені було їх шкода. Тим, хто перебуває в російському полоні я б радив молитися. Бойовики чекають поки ти зламаєшся, це означає, що ти програв для них», — говорить Сергій Косяк.

Молитовний марафон. Фото: надані Сергієм Косяком

З полону Сергію вдалося вибратися, але він не полишив свою справу. Почав допомагати переселенцям у Слов’янську, возив людям гуманітарну допомогу, возив й самих людей подалі від війни. В цей час родина Сергія була в Німеччині, його дружина німкеня з сином перебували в сотнях кілометрів. В 2018 році пастор переїхав до сім’ї, дорога до Донецька йому була закрита, як й багатьом людям, яких рф хотіла засадити в тюрми чи фільтраційні табори. Але основна причина — це родина, яку пастор бачив тільки по скайпу, й розумів, що потрібен своїм близьким вдома.

Саме усвідомлення того, що людині треба знову починати з нуля — втомлює

До України передають гуманітарну допомогу з Німеччини. Фото: Фейсбук

В Німеччині пастор проповідував у місцевій церкві, але війна наздогнала його вдруге. Цього разу Сергій Косяк приймав українців вже закордоном.

«Знаєте, коли курча вилуплюється з яйця, то воно сприймає те, що побачить першим — мамою. Отак, й в мене було, коли приймав людей з України, мені дзвонили потім з різних питань, навіть, якщо кішка захворіла», — пригадує українець.

Серед людей, яким пастор допомагав евакуюватися в 2023 році були ті, хто застав початок 2014 року. Цим людям вдруге потрібно починати життя спочатку, й сама думка про це — важка для сприйняття, каже пастор. 

Табір в Німеччині, де відпочивають українські діти. Фото: Фейсбук

Втім, навіть хитке становище самих українців не заважає їм допомагати. Відтак, церква, де проповідує Сергій Косяк регулярно допомагає Україні, віряни передають гуманітарні посилки, збирають навіть гроші на відбудову країни. Люди, які пройшли адаптацію, каже чоловік, зараз вийшли на роботу та потроху інтегруються в німецькі громади. Цей крок дуже важливий, бо так німці бачать вдячність за свою допомогу, вони очікують віддачі й принесення користі в громади, зауважає донеччанин. Крім того, це підтримує добрий імідж наших співгромадян закордоном.

Чому українці не захищені від росіян навіть закордоном?

Німеччина від початку повномасштабного російського вторгнення надала Україні та її громадянам величезну підтримку. Біженцям надавали притулок, їжу, ліки та психологічну допомогу, однак навіть евакуювавшись від пекла війни — українці не можуть бути певні в своїй безпеці. 

Росіян, які сповідують російську пропаганду достатньо, вони переховуються у цивілізованих країнах та стишка нападають. Така історія трапилася й з Сергієм Косяком. На чоловіка напав росіянин, він посеред вулиці виліз із машини із арматурою погрожуючи українцю, на машині пастора майорів український стяг, але нападник отримав відсіч.

«Після того, як я засунув росіянина назад в машину, він явно не очікував такого відпору, той поїхав у поліцію, щоб зняти побої та звинуватити мене. Мало того, що він напав на мене, так ще й хотів сфальсифікувати справу. Але коли дійшла справа до інсценування інциденту й були записи із камер він почав говорити, що любить українців. Це дуже низький народ», — розповідає пастор.

На жаль, випадки, коли росіяни цькують українців закордоном та намагаються скривдити, непоодинокі. Зазвичай, представники так званої росії роблять це підступно, часто зачіпають самотніх жінок з дітьми. Втім, позитивною стороною вирішення цих ситуацій часто стає публічний розголос внаслідок якого кривдники просять вибачення, або їх депортують з країни. Також все більше країн не видають віз для громадян рф.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!