Олександр Чмирьов – вихователь фізичної культури, тренер команди по флорболу «Бахмутські леви» та волонтер. В Бахмуті наш герой займався з дітками з особливими потребами, влаштовував дозвілля для юних бахмутян. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр разом з дружиною евакуювався за кордон, й зараз живе в Німеччині.

Про життя закордоном, навчання дітей та відмінність між маленькими українцями та німцями — Олександр Чмирьов розповів журналістам редакції «Бахмут.IN.UA» .

З Бахмута до Саксонії

Пан Олександр має групу інвалідності, тож разом з дружиною виїхав за кордон, коли розпочалася повномасштабна війна. Все сталося так, що в новому місті завдяки старим знайомствам бахмутянин отримав роботу вчителем, зараз він тренує німецьких школярів. 

Європу, наш співрозмовник уявляв іншою, але не в поганому сенсі.

«Будинки тут невеличкі, охайні, немов з казки Андерсона. Дуже красиво тут, Німеччина дуже зелена країна, багато дерев, парків. Я можу говорити за той район, де живемо ми, наразі це землі Саксонії. Маленьке місто, неподалік він Дрездена. Тут дуже чисте повітря», – розповідає бахмутянин.

Німеччина поділяється на дві частини Західну та Східну, пояснює пан Олександр. Обидві частини країни мають свої особливості та специфіку. 

Допомога українцям в Німеччині

Діти в Німеччині займаються фізичною активністю. Фото: з відкритих джерел

До українців в Німеччині гарне ставлення, запевняє бахмутянин. По приїзду до нового міста бахмутянам зустрічалося багато німців, які співчували та допомагали українцям. 

«Люди приносили все, що було необхідне. Навіть власні речі просто віддавали, продукти. Ставлення до нас було теплим та хорошим», – каже Олександр.

Однак, останнім часом ставлення до наших співгромадян дещо погіршилося в інших містах. На думку бахмутянина, це пов’язано з тим, що окремі українці вимагають більшого та не задовольняються тією допомогою, яку надає Німеччина. Герой такі дії не розділяє, вважає, що Німеччина робить все можливе, щоб українцям тут було комфортно.

Не останню роль у тому, що українців сприймають погано — зіграють росіяни, які в Німеччині живуть вже давно, але вони перенасичені російською пропагандою, і її активно несуть в маси. 

Відкритої пропаганди рф по національних каналах ФРН співрозмовник не помічав. А от новини про Бахмут тут лунають чи не з кожного мовника. По телевізору, радіо розповідають всі важливі події з міста.

«Ми були в Баварії, і як тільки вимовляли слово “Бахмут” люди висловлювали співчуття. Я найбільше сумую за роботою, я працював у дитячому садочку номер 55 “Ведмежатко”. З директором я тримаю зв’язок, ми переписуємося», – каже чоловік.

За домом родина Чмирьових дужу сумує, спочатку було бажання повернутися, але розуміли, що їхати було нікуди.

Читайте також: Освіта в Україні та закордоном: де краще?

Навчання в німецьких школах

Німецькі діти, на думку героя, проявляють менше емоцій, ніж юні українці. Фото: з відкритих джерел

Олександр Чмирьов зараз працює вчителем фізичної культури у німецькій школі. Серед його учнів є й маленький українець зі Слов’янську. У Німеччину тренер привіз з України спортивне обладнання, яке подароване спонсорами. Залишати його вдома, в Бахмуті було ризиковано, тож чоловік практично на руках у великій спортивній сумці зібрав всі клюшки, м’ячі.

«Спочатку з Бахмута ми приїхали в Чернівці, й там нас тимчасово розмістили в дитячому садочку. Потім вже звідти приїхали в Німеччину, важко було це вивозити, проте обладання вдалося врятувати», – каже бахмутянин.

В німецькій школі чоловік спілкується з дітьми через перекладач, також допомагають жести. За рік вивчити мову складно, пояснює співрозмовник, але базові знання вже є.

«Німецькі діти не схожі на наших, вони більш закриті, стримані. Наші діти більш емоційні», – додає чоловік.

Зі своїми колишніми вихованцями Олександр старається підтримувати контакт, один із підопічних тренера зараз потрапив у християнський клуб по флорболу. Хлопчик займається спортом, й це не може не тішити, каже бахмутянин.

Чим подобається Німеччина?

Землі Саксонії. Фото: з відкритих джерел

Від початку повномасштабного вторгнення українців приняли в багатьох країнах світу, Німеччина не стала винятком. Тут зараз проживає понад один мільйон біженців з України. Ми запитали пана Олександра, чим саме йому подобається Німеччина:

«Німці — дуже добрі люди, на нашому шляху зустрічалися саме такі люди, які останнє можуть віддати. Тут люди залишають у відведених місцях нові, хороші речі, й ті, хто їх потребує можуть їх забрати. Що ще дивує? Люди можуть посилки залишити просто на вулиці, й їх ніхто не вкраде», – пояснює бахмутянин.

Особливо тепло пан Олександр відгукується про місцеву Євангелську християнську церкву, яка допомагає українцям. Сюди чоловік ходить з дружиною. З останнього згадує, про збір гумдопомоги та фінансової для постраждалих на Херсонщині, від підриву Каховської ГЕС. 

Одним із пасторів церкви в Німеччині є Сергій Косяк — це українець, який пережив полон росіян, зараз він допомагає людям реабілітуватися, організовує гуртки для діток й всіляко сприяє тому, щоб українці відчували себе комфортно у новій країні, додає Олександр Чмирьов.

Наш герой у вільний час пише вірші, якими він поділився з редакцією:

***

Дзвонили дзвонарі

в церковні колокола,

та не чув цей дзвін  народ

тільки чула дітвора.

***

Так, мало хто міг сказати 

до чого цей дзвін,

тільки серце дитяче

змучував ще він.

***

Ми до всього вже звикли

майже до війни,

і тільки діти наші плачуть

бо ще живі вони.

***

Ще тремтить у них серце

відчуваючи біль,

у нас серця почерствіли

загубила силу наша сіль.

***

Помолися моя мати

за сина твого

щоб я, як та дитина

не шукав більше «свого»

***

Щоб побачив біду людську

серцем на зачерствів,

помолися мій тато

щоб над словом Божим тремтів

***

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, загрустила душа

Заиграла гармонь, звуки просятся в даль

Ты уже тут как тут, дорогая печаль

Вечер нежно обнял, прошептал “не грусти”

Эту ношу по силам нам с тобой пронести.

При печали лица, сердце станет добрей

И быть чуточку может с нами будет теплей

Обогреешь и ты, кому тяжко сейчас

Ведь пришли в этот мир, мы всего лишь на “час”

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, жизнь – ты так хороша.

***

Растеклись мои мысли как реки

Разрывается сердце тоской

Что мне нужно от жизни? Не знаю!

Только утром, умыться росой

Босиком пробежаться по снегу

Закричать что есть мочи в лесу

Может просто темные тучи

На плечах своих долго 

несу

Гнойной раной зияют дебаты

Но надеждою тщетно томим

Я слова раздаю, как награды

Любя вас, вами меньше любим

Растекаются мысли, как реки

Разрывается сердце тоской

Не смеюсь я и больше не плачу

я разбитый людскою молвой

Что от жизни хочу, я не знаю

Нет и цели, заглушен мотив

Бьёт с размаху в лицо, добрый ветер

Засевая в меня позитив

Но, простая улыбка ребенка

Мне награда от Бога Отца

О, дай Боже, терпения и веры

Выпить чашу Твою до конца

***

Украина

Восторга взор и неба глубина

Широким полем, реки – руки

Неизмеримой поступью: длина

Как – будто просыпается от скуки

Поля, поля и неба синь

Ласкает удивленный глаз

Страна моя пшенично – голубая

Меня ты восхищаешь, каждый раз

***

Не підкорена, світлом залита

Ти моя Батьківщина рідна,

На зіяючих ранах століття

Твоя біль у стражданнях видна,

Скільки раз ти хотіла злетіти 

Скільки раз ти ламала крила

Рідна мати моя Україно,

Горічь з медом ти разом пила,

Та я вірю за хмарами сонце

Зійде також і в нашім краю

На Своїх “мозолистих” долонях

Понесе Бог країну мою.

***

На сердце метель и оттепель

Родные мои глаза

Я вижу печаль смиренную

Застывшая в них слеза

Не плачь, ты моя родимая

Не плачь, иль заплачу и я

Страна ты моя голубинная

Любимая ты моя

Пройдет болезнь эта черная

Помилуй нас Бог

Увижу я исцеление

Увижу родимый порог

***

Разлились реки широкие

На небе светит луна

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

На сердце печаль одинокая

И как у собаки глаза

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

Страна голубино – пшеничная

Родная моя сторона

Тоска ты моя заграничная

О где ты родная страна?

***

Неудобные песни я пел

И хотел разбудить тех, кто спал

Оказался совсем не в удел

Да, напрасно себе, только врал

Я хотел достучать до небес

Показать красоту “дураков”

И чем дальше я шел в этот лес, 

Тем все меньше было следов

Я и сам хуже всех дураков

А об умных уж что говорить?

Они знают, когда промолчать

А когда можно всех осудить

Глупым всем же приходит конец

Мы так быстро стали умнеть

Только ум этот не для меня

Мне так грустно на это смотреть

Быть ” безумным” в безумный сей век

Это тяжкое бремя для нас

Если ты – человек

Значит свет твой ещё не погас

И быть может, помилует Бог

“дураком” стать, средь умных невежд

И даст в глупое сердце моё

Перемены добрых надежд

***

Всё зачеркнуть

И всё начать с начала

Пусть жизнь моя начнется с чистого листа

Уйдут куда то в даль мои печали

В далёкие, далёкие места

Пусть жизнь моя весною расцветает

Я песню полной грудью спою

Пусть жизнь моя, войны больше не знает

И пусть наступит мир в моем краю

Фото:  «Бахмут.IN.UA» 

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!