Олександр Чмирьов – вихователь фізичної культури, тренер команди по флорболу «Бахмутські леви» та волонтер. В Бахмуті наш герой займався з дітками з особливими потребами, влаштовував дозвілля для юних бахмутян. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр разом з дружиною евакуювався за кордон, й зараз живе в Німеччині.

Про життя закордоном, навчання дітей та відмінність між маленькими українцями та німцями — Олександр Чмирьов розповів журналістам редакції «Бахмут.IN.UA» .

З Бахмута до Саксонії

Пан Олександр має групу інвалідності, тож разом з дружиною виїхав за кордон, коли розпочалася повномасштабна війна. Все сталося так, що в новому місті завдяки старим знайомствам бахмутянин отримав роботу вчителем, зараз він тренує німецьких школярів. 

Європу, наш співрозмовник уявляв іншою, але не в поганому сенсі.

«Будинки тут невеличкі, охайні, немов з казки Андерсона. Дуже красиво тут, Німеччина дуже зелена країна, багато дерев, парків. Я можу говорити за той район, де живемо ми, наразі це землі Саксонії. Маленьке місто, неподалік він Дрездена. Тут дуже чисте повітря», – розповідає бахмутянин.

Німеччина поділяється на дві частини Західну та Східну, пояснює пан Олександр. Обидві частини країни мають свої особливості та специфіку. 

Допомога українцям в Німеччині

Діти в Німеччині займаються фізичною активністю. Фото: з відкритих джерел

До українців в Німеччині гарне ставлення, запевняє бахмутянин. По приїзду до нового міста бахмутянам зустрічалося багато німців, які співчували та допомагали українцям. 

«Люди приносили все, що було необхідне. Навіть власні речі просто віддавали, продукти. Ставлення до нас було теплим та хорошим», – каже Олександр.

Однак, останнім часом ставлення до наших співгромадян дещо погіршилося в інших містах. На думку бахмутянина, це пов’язано з тим, що окремі українці вимагають більшого та не задовольняються тією допомогою, яку надає Німеччина. Герой такі дії не розділяє, вважає, що Німеччина робить все можливе, щоб українцям тут було комфортно.

Не останню роль у тому, що українців сприймають погано — зіграють росіяни, які в Німеччині живуть вже давно, але вони перенасичені російською пропагандою, і її активно несуть в маси. 

Відкритої пропаганди рф по національних каналах ФРН співрозмовник не помічав. А от новини про Бахмут тут лунають чи не з кожного мовника. По телевізору, радіо розповідають всі важливі події з міста.

«Ми були в Баварії, і як тільки вимовляли слово “Бахмут” люди висловлювали співчуття. Я найбільше сумую за роботою, я працював у дитячому садочку номер 55 “Ведмежатко”. З директором я тримаю зв’язок, ми переписуємося», – каже чоловік.

За домом родина Чмирьових дужу сумує, спочатку було бажання повернутися, але розуміли, що їхати було нікуди.

Читайте також: Освіта в Україні та закордоном: де краще?

Навчання в німецьких школах

Німецькі діти, на думку героя, проявляють менше емоцій, ніж юні українці. Фото: з відкритих джерел

Олександр Чмирьов зараз працює вчителем фізичної культури у німецькій школі. Серед його учнів є й маленький українець зі Слов’янську. У Німеччину тренер привіз з України спортивне обладнання, яке подароване спонсорами. Залишати його вдома, в Бахмуті було ризиковано, тож чоловік практично на руках у великій спортивній сумці зібрав всі клюшки, м’ячі.

«Спочатку з Бахмута ми приїхали в Чернівці, й там нас тимчасово розмістили в дитячому садочку. Потім вже звідти приїхали в Німеччину, важко було це вивозити, проте обладання вдалося врятувати», – каже бахмутянин.

В німецькій школі чоловік спілкується з дітьми через перекладач, також допомагають жести. За рік вивчити мову складно, пояснює співрозмовник, але базові знання вже є.

«Німецькі діти не схожі на наших, вони більш закриті, стримані. Наші діти більш емоційні», – додає чоловік.

Зі своїми колишніми вихованцями Олександр старається підтримувати контакт, один із підопічних тренера зараз потрапив у християнський клуб по флорболу. Хлопчик займається спортом, й це не може не тішити, каже бахмутянин.

Чим подобається Німеччина?

Землі Саксонії. Фото: з відкритих джерел

Від початку повномасштабного вторгнення українців приняли в багатьох країнах світу, Німеччина не стала винятком. Тут зараз проживає понад один мільйон біженців з України. Ми запитали пана Олександра, чим саме йому подобається Німеччина:

«Німці — дуже добрі люди, на нашому шляху зустрічалися саме такі люди, які останнє можуть віддати. Тут люди залишають у відведених місцях нові, хороші речі, й ті, хто їх потребує можуть їх забрати. Що ще дивує? Люди можуть посилки залишити просто на вулиці, й їх ніхто не вкраде», – пояснює бахмутянин.

Особливо тепло пан Олександр відгукується про місцеву Євангелську християнську церкву, яка допомагає українцям. Сюди чоловік ходить з дружиною. З останнього згадує, про збір гумдопомоги та фінансової для постраждалих на Херсонщині, від підриву Каховської ГЕС. 

Одним із пасторів церкви в Німеччині є Сергій Косяк — це українець, який пережив полон росіян, зараз він допомагає людям реабілітуватися, організовує гуртки для діток й всіляко сприяє тому, щоб українці відчували себе комфортно у новій країні, додає Олександр Чмирьов.

Наш герой у вільний час пише вірші, якими він поділився з редакцією:

***

Дзвонили дзвонарі

в церковні колокола,

та не чув цей дзвін  народ

тільки чула дітвора.

***

Так, мало хто міг сказати 

до чого цей дзвін,

тільки серце дитяче

змучував ще він.

***

Ми до всього вже звикли

майже до війни,

і тільки діти наші плачуть

бо ще живі вони.

***

Ще тремтить у них серце

відчуваючи біль,

у нас серця почерствіли

загубила силу наша сіль.

***

Помолися моя мати

за сина твого

щоб я, як та дитина

не шукав більше «свого»

***

Щоб побачив біду людську

серцем на зачерствів,

помолися мій тато

щоб над словом Божим тремтів

***

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, загрустила душа

Заиграла гармонь, звуки просятся в даль

Ты уже тут как тут, дорогая печаль

Вечер нежно обнял, прошептал “не грусти”

Эту ношу по силам нам с тобой пронести.

При печали лица, сердце станет добрей

И быть чуточку может с нами будет теплей

Обогреешь и ты, кому тяжко сейчас

Ведь пришли в этот мир, мы всего лишь на “час”

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, жизнь – ты так хороша.

***

Растеклись мои мысли как реки

Разрывается сердце тоской

Что мне нужно от жизни? Не знаю!

Только утром, умыться росой

Босиком пробежаться по снегу

Закричать что есть мочи в лесу

Может просто темные тучи

На плечах своих долго 

несу

Гнойной раной зияют дебаты

Но надеждою тщетно томим

Я слова раздаю, как награды

Любя вас, вами меньше любим

Растекаются мысли, как реки

Разрывается сердце тоской

Не смеюсь я и больше не плачу

я разбитый людскою молвой

Что от жизни хочу, я не знаю

Нет и цели, заглушен мотив

Бьёт с размаху в лицо, добрый ветер

Засевая в меня позитив

Но, простая улыбка ребенка

Мне награда от Бога Отца

О, дай Боже, терпения и веры

Выпить чашу Твою до конца

***

Украина

Восторга взор и неба глубина

Широким полем, реки – руки

Неизмеримой поступью: длина

Как – будто просыпается от скуки

Поля, поля и неба синь

Ласкает удивленный глаз

Страна моя пшенично – голубая

Меня ты восхищаешь, каждый раз

***

Не підкорена, світлом залита

Ти моя Батьківщина рідна,

На зіяючих ранах століття

Твоя біль у стражданнях видна,

Скільки раз ти хотіла злетіти 

Скільки раз ти ламала крила

Рідна мати моя Україно,

Горічь з медом ти разом пила,

Та я вірю за хмарами сонце

Зійде також і в нашім краю

На Своїх “мозолистих” долонях

Понесе Бог країну мою.

***

На сердце метель и оттепель

Родные мои глаза

Я вижу печаль смиренную

Застывшая в них слеза

Не плачь, ты моя родимая

Не плачь, иль заплачу и я

Страна ты моя голубинная

Любимая ты моя

Пройдет болезнь эта черная

Помилуй нас Бог

Увижу я исцеление

Увижу родимый порог

***

Разлились реки широкие

На небе светит луна

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

На сердце печаль одинокая

И как у собаки глаза

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

Страна голубино – пшеничная

Родная моя сторона

Тоска ты моя заграничная

О где ты родная страна?

***

Неудобные песни я пел

И хотел разбудить тех, кто спал

Оказался совсем не в удел

Да, напрасно себе, только врал

Я хотел достучать до небес

Показать красоту “дураков”

И чем дальше я шел в этот лес, 

Тем все меньше было следов

Я и сам хуже всех дураков

А об умных уж что говорить?

Они знают, когда промолчать

А когда можно всех осудить

Глупым всем же приходит конец

Мы так быстро стали умнеть

Только ум этот не для меня

Мне так грустно на это смотреть

Быть ” безумным” в безумный сей век

Это тяжкое бремя для нас

Если ты – человек

Значит свет твой ещё не погас

И быть может, помилует Бог

“дураком” стать, средь умных невежд

И даст в глупое сердце моё

Перемены добрых надежд

***

Всё зачеркнуть

И всё начать с начала

Пусть жизнь моя начнется с чистого листа

Уйдут куда то в даль мои печали

В далёкие, далёкие места

Пусть жизнь моя весною расцветает

Я песню полной грудью спою

Пусть жизнь моя, войны больше не знает

И пусть наступит мир в моем краю

Фото:  «Бахмут.IN.UA» 

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

Примітка. Сьогодні для бригади Марії є актуальний збір, на авто для бойових медиків, які навчають тактичної медицини і рятують життя.🎯 Ціль: 300 000 ₴. 🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/tJzcgiH5Z. 💳Номер картки Банки: 4874 1000 3991 1600

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. У квітні 2026 року 19-річна спортсменка дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи, де виборола золоту медаль. А вже у липні Марія Єфремова здобула золото чемпіонату Європи з вільної боротьби серед спортсменок до 20 років.

Про перші кроки у спорті, дебют на дорослих змаганнях і плани на майбутнє Марія Єфремова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Марія Єфремова, перші кроки у спорті

Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. Вона у спорті вже 16 років. Тяга до спорту в неї була з дитинства. Спочатку це було більше для саморозвитку, а згодом Марія почала тренуватися професійно. На це її надихнув батько — заслужений тренер України з вільної боротьби, тренер-викладач Донецького обласного коледжу спортивного профілю імені Сергія Бубки. Сьогодні тато та рідний дядько Марії — Андрій та Максим Єфремови — є її тренерами.

“До спорту я прийшла завдяки своєму батьку, який сьогодні є моїм тренером. У Бахмуті він тренував дітей. Після садочку батько забирав мене до себе і так вийшло, що я це все бачила на постійній основі і воно до серця може лежало, може тяга до спорту була у крові. Потім я залишалася в батька на тренуваннях і потихеньку сама щось намагалася робити. Мені тоді, мабуть, роки три було. Бо в чотири я вже почала займатися: кувирочки робити, по канатам лазити. Всьому тато вчив. Спочатку це було для саморозвитку, а потім я вже полюбила спорт і почала займатися на повну”, — згадує Марія Єфремова.

На початку спортивної кар’єри для Марії було складно увійти в сам процес змагань. Та все це минуло, коли дівчинка спробувала і зрозуміла, як це працює.

“На початку важко було підійти до самих змагань. Бо одне — це коли ти просто займаєшся, і інше — коли починаєш виступати з іншими дітьми, які, можливо, і раніше тебе почали займатися, мають більше досвіду. Потрібно було увійти в цю систему, зрозуміти, що воно таке, і далі все пішло як треба”, — каже спортсменка.

Чи вплинула війна на тренування

Повномасштабне вторгнення застало Марію на спортивних зборах у Києві. Тоді дітей швидко зібрали і відправили додому. У Бахмуті спортсменка провела близько місяця. Просто сидіти вдома Марія і її батько не могли, тому продовжували тренування в залі.

“Перший час по поверненню в Бахмут була метушня і невизначеність — не знали, що робити далі. Ніхто ніде не займався, всі вдома сиділи, бо страшно було кудись йти. Але ми з батьком десь через два тижні зрозуміли, що не можемо просто сидіти вдома. Думаємо: “А підемо до залу, хоч щось поробимо”. Так ми з ним і займалися перший місяць війни, ходили раз на день до залу, тренувалися. Хоч подекуди і було чутно, що стріляють, тренування все одно не зупиняли”, — згадує Марія Єфремова.

Коли минув місяць з початку вторгнення, батько Марії вирішив відправити дружину і доньку до родичів за кордон задля їхньої безпеки. У квітні 2022 року спортивний коледж Бубки, де працюють Андрій і Максим Єфремови, відновив роботу в Полтаві. Туди ж з-за кордону повернулася і Марія. Одразу відновити тренування в залі не вдавалося, тому тренуватися доводилося на вулиці.

“Коли ми були в Бахмуті, у нас був свій зал, свій підхід, свій інвентар — все своє було. У Полтаві, звісно, інший зал, інші умови. Нам допомагають, щоб ми мали змогу тренуватися та потім проставляти свою країну на міжнародних змаганнях або на турнірах. За це ми дуже вдячні. Бо коли ми тільки приїхали до Полтави, у нас такої змоги не було десь місяць. Ми тренувалися на вулиці, на спортмайданчику, можливості займатися у залі не було. Хоча це дуже важливо, невід’ємна частина тренування борця — цей саме зал. Нам допомогло те, що в тата тут є друг, він теж тренер. То він дав нам свій зал”, — розповіла Марія Єфремова.

Марія Єфремова: дебют на дорослих змаганнях

У 2026 році Марія Єфремова дебютувала на дорослих змаганнях. Вона взяла участь у чемпіонаті Європи з боротьби, що проходив 20-26 квітня у Тирані (Албанія). Дебют вийшов успішним — Марія виборола для України золоту медаль. Цю перемогу вона вважає найголовнішою у своїй кар’єрі.

“Своєю найважливішою перемогою на даний момент я вважаю Чемпіонат Європи серед дорослих у цьому році. Це вихід на новий рівень. Там борються не дівчатка, а жінки, в яких більший досвід у цій сфері. Тому це для мене найважливіші досвід і змагання на сьогодні”, — каже спортсменка.

У липні 2026 року Марія Єфремова здобула ще одну золоту медаль — на молодіжному Чемпіонаті Європі з вільної боротьби, що відбувся у Скоп’є (Північна Македонія). Тут бахмутянка виграла п’ять сутичок, перемігши суперниць з Естонії, Північної Македонії, Молдови та Польщі. У фіналі вона розгромила представницю росії з рахунком 10:1.

Борчиня каже, що сутички з представниками росії вона сприймає по-іншому. Для неї це не лише можливість здобути чергову перемогу для України, а й дати натхнення військовим, які спостерігають за спортивними змаганнями. Бахмутянка шанує подвиг ЗСУ, які дають можливість продовжувати жити в Україні, тому хоче надихати їх своїми перемогами.

“З одного боку, мені байдуже, з ким я борюся. Це в плані того, що я не боюся, не переймаюся за це. Але мені не байдуже, коли суперниця саме з росії. Мені хочеться взяти і втерти їй ніс, принести якесь задоволення для моєї країни, для військових, які зараз сидять в окопах. Я впевнена, що є військові, які дивляться будь-які змагання українців. І мені здається, що кожна перемога українця в різних видах спорту дає їм мотивацію, задоволення. Я особисто дуже вдячна військовим, бо якби не вони, я, можливо, зараз навіть у Полтаві не тренувалася”, — зауважила бахмутянка.

“Я представляю не лише себе, а й Бахмут”

Марія Єфремова каже, що на своїх змаганнях вона представляє не лише себе, а й Бахмут. Для неї особливо цінно здобувати нагороди, представляючи свою громаду.

“Коли я була на дорослому Чемпіонаті Європи і бачила, хто у мене в категорії і з ким прийдеться боротися, я розуміла, що, по-перше, в мене немає права на помилку. А по-друге, що зараз я борюся за Бахмут. Це була відповідальність насамперед для мене. Я розуміла, що повинна зробити це для своїх земляків, з якими жила в одному місті. І це розуміння навіть більше енергії додавало, коли я виходила”, — згадує бахмутська борчиня.

За словами спортсменки, вона відчуває підтримку своїх земляків. Це мотивує її на подальші перемоги.

“Мені іноді можуть просто під постами в соцмережі писати слова підтримки. Дуже приємно, що вони дивляться, знають мене, бачать, що я роблю для нашого міста і країни”, — каже Марія Єфремова.

Марія Єфремова розповіла про спортивні плани

Зараз Марія Єфремова готується до двох важливих змагань — Чемпіонату світу U20 та Чемпіонату світу серед дорослих. Тренується спортсменка у Полтаві.

Всім, хто хоче пов’язати своє життя зі спортом, Марія Єфремова радить впевнено йти до своєї цілі та не відкладати свої мрії на потім.

“Якщо вас тягне до цього, і є бажання піти займатися будь-яким видом спорту, то не треба чекати, життя одне. Ніколи не бійтеся, не шкодуйте свого часу, а йдіть до своєї мрії попри будь-які перепони”, — зауважила Марія Єфремова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Коледж імені Сергія Бубки розпочинає набір студентів: які умови та скільки місць доступно
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Юлія Левченко з Бахмута виграла “золото” на етапі Континентального туру в Фінляндії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!