Олександр Чмирьов – вихователь фізичної культури, тренер команди по флорболу «Бахмутські леви» та волонтер. В Бахмуті наш герой займався з дітками з особливими потребами, влаштовував дозвілля для юних бахмутян. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр разом з дружиною евакуювався за кордон, й зараз живе в Німеччині.

Про життя закордоном, навчання дітей та відмінність між маленькими українцями та німцями — Олександр Чмирьов розповів журналістам редакції «Бахмут.IN.UA» .

З Бахмута до Саксонії

Пан Олександр має групу інвалідності, тож разом з дружиною виїхав за кордон, коли розпочалася повномасштабна війна. Все сталося так, що в новому місті завдяки старим знайомствам бахмутянин отримав роботу вчителем, зараз він тренує німецьких школярів. 

Європу, наш співрозмовник уявляв іншою, але не в поганому сенсі.

«Будинки тут невеличкі, охайні, немов з казки Андерсона. Дуже красиво тут, Німеччина дуже зелена країна, багато дерев, парків. Я можу говорити за той район, де живемо ми, наразі це землі Саксонії. Маленьке місто, неподалік він Дрездена. Тут дуже чисте повітря», – розповідає бахмутянин.

Німеччина поділяється на дві частини Західну та Східну, пояснює пан Олександр. Обидві частини країни мають свої особливості та специфіку. 

Допомога українцям в Німеччині

Діти в Німеччині займаються фізичною активністю. Фото: з відкритих джерел

До українців в Німеччині гарне ставлення, запевняє бахмутянин. По приїзду до нового міста бахмутянам зустрічалося багато німців, які співчували та допомагали українцям. 

«Люди приносили все, що було необхідне. Навіть власні речі просто віддавали, продукти. Ставлення до нас було теплим та хорошим», – каже Олександр.

Однак, останнім часом ставлення до наших співгромадян дещо погіршилося в інших містах. На думку бахмутянина, це пов’язано з тим, що окремі українці вимагають більшого та не задовольняються тією допомогою, яку надає Німеччина. Герой такі дії не розділяє, вважає, що Німеччина робить все можливе, щоб українцям тут було комфортно.

Не останню роль у тому, що українців сприймають погано — зіграють росіяни, які в Німеччині живуть вже давно, але вони перенасичені російською пропагандою, і її активно несуть в маси. 

Відкритої пропаганди рф по національних каналах ФРН співрозмовник не помічав. А от новини про Бахмут тут лунають чи не з кожного мовника. По телевізору, радіо розповідають всі важливі події з міста.

«Ми були в Баварії, і як тільки вимовляли слово “Бахмут” люди висловлювали співчуття. Я найбільше сумую за роботою, я працював у дитячому садочку номер 55 “Ведмежатко”. З директором я тримаю зв’язок, ми переписуємося», – каже чоловік.

За домом родина Чмирьових дужу сумує, спочатку було бажання повернутися, але розуміли, що їхати було нікуди.

Читайте також: Освіта в Україні та закордоном: де краще?

Навчання в німецьких школах

Німецькі діти, на думку героя, проявляють менше емоцій, ніж юні українці. Фото: з відкритих джерел

Олександр Чмирьов зараз працює вчителем фізичної культури у німецькій школі. Серед його учнів є й маленький українець зі Слов’янську. У Німеччину тренер привіз з України спортивне обладнання, яке подароване спонсорами. Залишати його вдома, в Бахмуті було ризиковано, тож чоловік практично на руках у великій спортивній сумці зібрав всі клюшки, м’ячі.

«Спочатку з Бахмута ми приїхали в Чернівці, й там нас тимчасово розмістили в дитячому садочку. Потім вже звідти приїхали в Німеччину, важко було це вивозити, проте обладання вдалося врятувати», – каже бахмутянин.

В німецькій школі чоловік спілкується з дітьми через перекладач, також допомагають жести. За рік вивчити мову складно, пояснює співрозмовник, але базові знання вже є.

«Німецькі діти не схожі на наших, вони більш закриті, стримані. Наші діти більш емоційні», – додає чоловік.

Зі своїми колишніми вихованцями Олександр старається підтримувати контакт, один із підопічних тренера зараз потрапив у християнський клуб по флорболу. Хлопчик займається спортом, й це не може не тішити, каже бахмутянин.

Чим подобається Німеччина?

Землі Саксонії. Фото: з відкритих джерел

Від початку повномасштабного вторгнення українців приняли в багатьох країнах світу, Німеччина не стала винятком. Тут зараз проживає понад один мільйон біженців з України. Ми запитали пана Олександра, чим саме йому подобається Німеччина:

«Німці — дуже добрі люди, на нашому шляху зустрічалися саме такі люди, які останнє можуть віддати. Тут люди залишають у відведених місцях нові, хороші речі, й ті, хто їх потребує можуть їх забрати. Що ще дивує? Люди можуть посилки залишити просто на вулиці, й їх ніхто не вкраде», – пояснює бахмутянин.

Особливо тепло пан Олександр відгукується про місцеву Євангелську християнську церкву, яка допомагає українцям. Сюди чоловік ходить з дружиною. З останнього згадує, про збір гумдопомоги та фінансової для постраждалих на Херсонщині, від підриву Каховської ГЕС. 

Одним із пасторів церкви в Німеччині є Сергій Косяк — це українець, який пережив полон росіян, зараз він допомагає людям реабілітуватися, організовує гуртки для діток й всіляко сприяє тому, щоб українці відчували себе комфортно у новій країні, додає Олександр Чмирьов.

Наш герой у вільний час пише вірші, якими він поділився з редакцією:

***

Дзвонили дзвонарі

в церковні колокола,

та не чув цей дзвін  народ

тільки чула дітвора.

***

Так, мало хто міг сказати 

до чого цей дзвін,

тільки серце дитяче

змучував ще він.

***

Ми до всього вже звикли

майже до війни,

і тільки діти наші плачуть

бо ще живі вони.

***

Ще тремтить у них серце

відчуваючи біль,

у нас серця почерствіли

загубила силу наша сіль.

***

Помолися моя мати

за сина твого

щоб я, як та дитина

не шукав більше «свого»

***

Щоб побачив біду людську

серцем на зачерствів,

помолися мій тато

щоб над словом Божим тремтів

***

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, загрустила душа

Заиграла гармонь, звуки просятся в даль

Ты уже тут как тут, дорогая печаль

Вечер нежно обнял, прошептал “не грусти”

Эту ношу по силам нам с тобой пронести.

При печали лица, сердце станет добрей

И быть чуточку может с нами будет теплей

Обогреешь и ты, кому тяжко сейчас

Ведь пришли в этот мир, мы всего лишь на “час”

Вечер нежно обнял, воздух пью не спеша

Смотрят звёзды с небес, жизнь – ты так хороша.

***

Растеклись мои мысли как реки

Разрывается сердце тоской

Что мне нужно от жизни? Не знаю!

Только утром, умыться росой

Босиком пробежаться по снегу

Закричать что есть мочи в лесу

Может просто темные тучи

На плечах своих долго 

несу

Гнойной раной зияют дебаты

Но надеждою тщетно томим

Я слова раздаю, как награды

Любя вас, вами меньше любим

Растекаются мысли, как реки

Разрывается сердце тоской

Не смеюсь я и больше не плачу

я разбитый людскою молвой

Что от жизни хочу, я не знаю

Нет и цели, заглушен мотив

Бьёт с размаху в лицо, добрый ветер

Засевая в меня позитив

Но, простая улыбка ребенка

Мне награда от Бога Отца

О, дай Боже, терпения и веры

Выпить чашу Твою до конца

***

Украина

Восторга взор и неба глубина

Широким полем, реки – руки

Неизмеримой поступью: длина

Как – будто просыпается от скуки

Поля, поля и неба синь

Ласкает удивленный глаз

Страна моя пшенично – голубая

Меня ты восхищаешь, каждый раз

***

Не підкорена, світлом залита

Ти моя Батьківщина рідна,

На зіяючих ранах століття

Твоя біль у стражданнях видна,

Скільки раз ти хотіла злетіти 

Скільки раз ти ламала крила

Рідна мати моя Україно,

Горічь з медом ти разом пила,

Та я вірю за хмарами сонце

Зійде також і в нашім краю

На Своїх “мозолистих” долонях

Понесе Бог країну мою.

***

На сердце метель и оттепель

Родные мои глаза

Я вижу печаль смиренную

Застывшая в них слеза

Не плачь, ты моя родимая

Не плачь, иль заплачу и я

Страна ты моя голубинная

Любимая ты моя

Пройдет болезнь эта черная

Помилуй нас Бог

Увижу я исцеление

Увижу родимый порог

***

Разлились реки широкие

На небе светит луна

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

На сердце печаль одинокая

И как у собаки глаза

Уехали в дали далёкие

О где ты родная страна?

Страна голубино – пшеничная

Родная моя сторона

Тоска ты моя заграничная

О где ты родная страна?

***

Неудобные песни я пел

И хотел разбудить тех, кто спал

Оказался совсем не в удел

Да, напрасно себе, только врал

Я хотел достучать до небес

Показать красоту “дураков”

И чем дальше я шел в этот лес, 

Тем все меньше было следов

Я и сам хуже всех дураков

А об умных уж что говорить?

Они знают, когда промолчать

А когда можно всех осудить

Глупым всем же приходит конец

Мы так быстро стали умнеть

Только ум этот не для меня

Мне так грустно на это смотреть

Быть ” безумным” в безумный сей век

Это тяжкое бремя для нас

Если ты – человек

Значит свет твой ещё не погас

И быть может, помилует Бог

“дураком” стать, средь умных невежд

И даст в глупое сердце моё

Перемены добрых надежд

***

Всё зачеркнуть

И всё начать с начала

Пусть жизнь моя начнется с чистого листа

Уйдут куда то в даль мои печали

В далёкие, далёкие места

Пусть жизнь моя весною расцветает

Я песню полной грудью спою

Пусть жизнь моя, войны больше не знает

И пусть наступит мир в моем краю

Фото:  «Бахмут.IN.UA» 

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

В кінці березня 2024 року управління освіти Бахмутської міської ради опублікували результати конкурсу “Весняна красуня-2024”. Участь у заході взяли 18 конкурсанток з молодшої, середньої та старшої вікової категорії. У результаті було визначено переможниць. Однак, чи співмірні такі конкурси зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти? Під цю Стратегію власне й підпадають здобувачки і здобувачі освіти. Чи справді можна визначити “рівень дівочої краси” дитини та як такі конкурси впливають на самооцінку тих дітей, які не виграли?

Редакція дізнавалась офіційну відповідь від Бахмутського управління освіти, а також поспілкувалася з журналісткою Олександрою Козловою, яка досліджувала питання шкільних конкурсів краси.

Весняна красуня Бахмута:2024

25 березня 2024 року на сторінці управління освіти Бахмутської міськради опублікували результати конкурсу  “Весняна красуня Бахмута-2024” з таким підписом:

“Весну часто порівнюють із юною дівчиною, яка втілює в собі красу, чарівність і ніжність. Її усмішка — промінь сонця, що розтоплює сніг і пробуджує природу, вона розносить запах квітів, її голос — це спів солов’я. Саме тому в перший місяць весни, четвертий рік поспіль, за ініціативи Управління освіти Бахмутської міської ради проведено конкурс дівочої краси “Весняна красуня-2024!”.

 У конкурсі взяли участь 18 учениць закладів загальної середньої освіти. Дівчата готували візитівку,  у якій розказали про себе; створили фотоколажі в різноманітних образах “Дівоча врода – багатство України!”, продемонстрували свої таланти “Я Українка”.

Переглядаючи виступи учасниць, члени журі переконалися в тому, що бахмутські дівчата дуже багатогранні, розумні, талановиті, стильні. Незважаючи на війну вони не втрачають оптимізм, надію, блиск в очах, турбуються про власне здоров’я,  розуміючи, що воно є запорукою справжньої природної краси і вірять в перемогу!”, — пишуть на сторінці управління освіти.

Редакція звернулась безпосередньо до управління, щоб нам пояснили, яку цінність несе цей конкурс, та за якими критеріями визначали переможницю.

Що кажуть в управлінні освіти?

У відповіді нам повідомили, що конкурс організували та провели згідно плану роботи Бахмутського міського центру дітей та юнацтва, який зараз працює в евакуації, а метою конкурсу визначили наступне: 

• підтримка обдарованої талановитої молоді; 
• збереження, відродження та популяризація традицій, української культури; 
• набуття цілісного сприйняття образу весняної краси;
• виховання духовних, морально-етичних цінностей, любові до України та рідного краю.

Участь у конкурсі брали дівчатка (1-4 класи), (5-9 класи) та  (10-11) класи. Учасниці, які набрали найбільшу кількість балів у 3-х турах, отримали дипломи Бахмутського МЦДЮ, а решта – отримали дипломи учасниць та титули.

Як визначали “весняну красуню Бахмута”?

В управлінні освіти кажуть, що під час оцінювання члени журі керувалися критеріями, які визначені в Умовах проведення Конкурсу, однак які саме це критерії нам не повідомили ні в письмовій відповіді, ні вже пізніше в усній, коли ми телефонували до Вікторії Кальченко, представниці управління освіти. 

“Кожна учасниця продемонструвала вміння презентувати себе, працювати з електронним ресурсами, демонструвати різний стиль одягу, свої таланти. До оцінювання залучалися як дорослі-педагоги, так і представники учнівського самоврядування. Досвід, який набувається в ході різноманітних конкурсів та змагань, — надзвичайно важливий для подальшого життя здобувачів освіти. У результаті участі дитина формує власне уявлення про свої можливості та самостверджується, адже кожна дитина унікальна і багатогранна”, — зазначають в управлінні освіти Бахмутської міської ради.

На питання чи співвідносяться Умови Конкурсу зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти до 2030 року та операційним планом заходів на 2022-2024 роки, затвердженими розпорядженням Кабміну — відповідають ствердно. 

Та додають, що діти набували навичок публічних виступів, досвіду самостійної роботи, розширили світогляд, творчі та інтелектуальні здібності. Що думає про такі конкурси краси журналістка Олександра Козлова?

Конкурси краси: потреба чи застаріла парадигма?

Олександра Козлова, журналістка, вона також досліджувала питання шкільних конкурсів краси. Вона зауважує, що подібні змагання проводять в більшості саме серед дівчат, а от юнаків залучають рідше. Та й у інформпросторі частіше можна знайти новини саме про титуловану Міс, ніж про Містера. Адже хлопчикам не насаджують з дитинства думки про те, що вони повинні бути красивими. Натомість це стає “привілеєм” дівчат.

Попри те, що суспільство намагається відійти від стереотипів, що “дівчина повинна бути красивою” й на цьому її цілі закінчуються — конкурси краси не зменшують своєї популярності, у школах їх проводять досить часто. 

Втім самі назви таких заходів трансформуються, підкреслює фахівчиня, маючи на увазі, що саму назву “конкурс краси” заміняють на поняття “весняна красуня”, “міс ніжність”, “міс лагідність” тощо.

“Тобто, все-таки існує цей план про проведення конкурсів, але їх намагаються найменувати інакше, хоча суть від цього не міняється. Є такі конкурси, в яких акцент робиться на дефіле, чи на інших речах, які мають на меті продемонструвати лише зовнішність дівчинки, на яку часто дитина не може повпливати. Я чула про конкурс, де переможницю обирали за найдовшим волоссям, тобто, якщо дівчина не має довгої коси, то вона не красива виходить?”, — розмірковує фахівчиня про доречність таких заходів.

У відповіді управління освіти нам повідомили, що діти на конкурсі “Весняна красуня Бахмута-2024” могли сформувати адекватну самооцінку, втім, якщо дитина не перемогла — то чи не стане це навпаки для неї травмою?

“Я спілкувалася з дівчатами, які не вигравали конкурси краси, пам’ятаю, що вони були дуже-дуже засмучені, що перемогла інша конкурсантка. Тобто, таким чином нав’язується якась така думка, що ти маєш конкурувати з іншими дівчатами, тому що це базується на критеріях конкурсу”, — каже Олександра Козловська.

Які конкурси можуть допомогти дітям розкрити свої таланти?

Пані Олександра зауважує, що здорова конкуренція має бути в житті дитини, але аж ніяк не повинна ґрунтуватися на її вимірюванні “рівня краси”. 

“Коли дитина свідомо йде на конкурс, де оцінюють зовнішність, то вона не може відповідати певним критеріям краси, цим стереотипним критеріям, й це насправді дуже сумно та розчаровує”, — говорить Олександра Козлова.

Тому школи мають організовувати конкурси, які відповідають освітньому процесу, а не об’єктивують і не сексуалізують дівчат. Це можуть бути конкурси, які показують вміння дітей, які можна відточити: музика, спів, танці, наука, креативність тощо. Тобто, вчителі та навчальні заклади поступово мають відходити від потреби проводити конкурси краси, які лише підкріпляють стереотипні маркери щодо жінок.

“Зовнішність цілком може бути частиною ідентичності дівчат, але просто це не має перетворюватися на об’єктивацію і нездорову конкуренцію, яка нав’язується суспільством”, — резюмує пані Олександра.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Втрата роботи серед переселенців/переселенок: чи є пріоритет на посади для чоловіків або жінок
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.

Адаптація переселенців до сіл

Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.

У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.

“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.

Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.

Житло не здають в оренду: Черкащина

Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати. 

“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.

Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина. 

“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка. 

У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.

“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.

Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.

“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом, туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.

Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.

Дороги, яких немає: Сумщина

Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає. 

“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.

Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.

“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.

В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.

У селі  є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.

Брак комунікації: Кіровоградищина

Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує. 

“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.

Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку

“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.

Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.

Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?

Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.

Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.

А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути  до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.

“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.

Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:

“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”. 

Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.

Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!