Як виїхати жінці з трьома дітьми, перейти кордон пішки, працювати на двох роботах, а потім знайти кохання всього життя в Україні, в лавах ЗСУ — про все героїня розповіла редакції «Бахмут.IN.UA».

Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, яка зараз розтрощена російськими окупантами. Тетяна — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися. 

Мій дім був як перевалочний табір, я навіть не знаю скільки людей там було

Евакуація з Бахмута тривала кілька місяців. Фото: Олександр Дяченко, фоторепортаж

В Бахмут жінка переїхала з села, що неподалік від міста. Тетяна мріяла придбати тут дім й виховувати дітей, але будинок залишився в Бахмуті разом з мріями про мирне й тихе життя. Коли почалася повномасштабка героїня зібрала дітей, собаку, сумки з найнеобхіднішим й виїхала з міста 26 лютого, евакуюватися допомогла міськрада.Тетяна Шиян як й багато інших гадала, що це ненадовго, два три тижні й вона повернеться додому. Потім тижні почали розтягуватися в місяці.

«Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали», — розповідає Тетяна.

Багато бахмутян, з якими спілкувалася редакція, зауважували, що вірили — Бахмут омине окупація, або ж це буде дуже швидко, як в 2014 році, коли за декілька місяців місто повернулося під контроль ЗСУ. Ніхто не припускав, що Бахмут росіяни намагатимуться стерти в порох, подібно до Маріуполя. Героїня також так думала, але думка про те, щоб жити під російською владою навіть один день — була нестерпна. 

Дорога до Румунії — пішки через кордон з дітьми, сумками та собакою

Черги до румунського кордону в перші дні вторгнення вимірювалися кілометрами. Фото: з відкритих джерел

Румунія — стала кінцевим пунктом для героїні, цю країну вона обрала неспроста. В 2014 році Тетяна працювала в столиці покоївкою, там познайомилися з подружньою парою із Румунії, знайомство переросло в дружбу. Потім ці ж люди допомогли Тетяні адаптуватися в новій країні з дітьми, й надали на перший час свою квартиру.

«Пригадую нашу дорогу, ми спочатку їхали поїздом до Хмельницька, людей було так багато, всі як оселедці їхали. Була паніка, розгубленість. Більшість тих, хто тікав — це люди з центру (ред. на початку війни 2023 бойові дії були поблизу Києва та області). Бахмут був ще більш мирним. Тоді я усвідомила весь масштаб горя по всій країні, дні йшли, нічого не налагоджувалося. Зібрала дітей й поїхала далі в Чернівці, на дворі був березень. До румунського кордону мене привіз таксист за 300 гривень й там лишив», — згадує героїня свій шлях до нової країни.

На кордоні Тетяна з дітьми чекала в довгій черзі 12 годин, всі люди були виснажені, так само як прикордонники, які намагалися впоратися з напливом українців, що бігли від російських обстрілів і ракет. Переступивши кордон, згадує героїня, вона побачила сотні румунців-волонтерів. Люди давали гроші, їжу, воду, згадуючи про це жінці важко стримати сльози.

«Я не розуміла, що вони говорять, але бачила, як румунці нам співчувають. Відношення до нас було дуже хороше. Жодного дорікання не почула за час, поки живу тут», — каже жінка.

Робота в Румунії

Тетяна з сином. Фото: надане героїнею

Знайти роботу в Румунії для жінки — справа не з легких, каже бахмутянка. Річ в тому, що країна має обмежену кількість вакансій, а щоб потрапити на високооплачувану роботу — потрібно знати мову. Тож, більшість українських жінок вимушені працювати у ресторанній чи готельній справі, як кухарі, прибиральниці, тощо.

Тетяна живе в місті Муреш, щоб знайти роботу жінка відвідала місцевий Центр зайнятості, там їй запропонували прибирати офісні приміщення. Жінка погодилася, адже потрібно було платити по рахунках. Щоб відволіктися від поганих новин у вільний час героїня експериментувала в кулінарії. Продукти, їй часто приносили сусіди. З’їсти всю випічку родина фізично не могла, тому Тетяна почала носити солодощі на роботу та пригощати охочих.

Читайте також: «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Жінка додає, що в Румунії немає чіткої ієрархії серед працівників, й директор може без проблем поспілкуватися на вільну тему з прибиральницями, чи охоронцями. Якось очільник компанії, де працювала жінка, також спробував солодощі, які готувала Тетяна. Потім він запросив її працювати на кухню, бо його дружина також працювала й не встигала готувати домашню їжу. 

Далі спрацювало сарафанне радіо, люди передавали один одному рекомендації й так героїня знайшла ще кілька сімей, для яких регулярно готує. Спочатку жінка поєднувала це з роботою в офісі, а коли зрозуміла, що фізично не встигає — повністю перейшла на приготування їжі. Крім того, ця робота більш високооплачувана, ніж прибирання.

«За цей час я вивчила дуже багато румунських страв, їхню національну кухню. Я приходжу до родин готувати кілька разів на тиждень. Це перше, друге та десерт, зазвичай сім’я сама замовляє меню», — пояснює бахмутянка.

Хаб «Муреш» від українок

Хаб в Муреші. Фото: надані героїнею

Нова робота дала Тетяні не тільки вищу оплату, але й більше часу, тож героїня разом з іншими українками організувала в Муреші хаб, де проводить майстер-класи для діток з України, збирає допомогу для ЗСУ. 

«Спочатку я створила групу в телеграмі, куди додавала всіх українців, які тут живуть. Далі до нас приєдналися представники ООН та Червоного Хреста, а новенькі люди вже самі знаходили нас. Насамперед для мене було важливо, щоб мої діти могли спілкуватися зі своїми однолітками з України, зараз в телеграмі нас вже 270 людей», — розповідає співрозмовниця.

Дуже тепло, бахмутянка, розповідає про вчителів з Бахмута, які з розумінням ставляться до діток й всіма способами допомагають. Старша донька героїні вступила в мистецький коледж імені Карабиця, й мріє повернутися додому.

Завдяки телеграм-каналу вдалося знайти благодійників, які відкрили в Муреші садочок, де є україномовний клас та харчування, ділиться в розмові пані Тетяна.  Хаб, створений українкою допоміг їй знайти кохання. Все почалося з того, що жінки збирали для військових необхідні речі й передавали їх в Україну, до найближчого міста – Чернівці, вони розташовані за 300 кілометрів від Муреша. Згодом захисники захотіли особисто віддячити українкам за допомогу, так бахмутянка познайомилися зі своїм коханим. На момент розмови героїня перебувала у Слов’янську, час від часу вона приїздить до коханого, щоб підтримати.

«Мені не страшно повертатися додому, я була в Чернівцях — це прекрасне місто, дуже красиве, я знаю там багато чудових людей. Також люблю Хмельницьк, який прихистив мене й дітей. Але, як тільки я перетинаю шлях де стоїть табличка: “Донецька область” відчуваю себе вдома», — каже пані Тетяна.

Бахмутянам й іншим переселенцям героїня радить одне — не піддаватися страху, й рухатися далі. Важливо шукати можливості в новому селі, місті чи навіть країні, не боятися працювати й звісно, що допомогати війську. 

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!