Як виїхати жінці з трьома дітьми, перейти кордон пішки, працювати на двох роботах, а потім знайти кохання всього життя в Україні, в лавах ЗСУ — про все героїня розповіла редакції «Бахмут.IN.UA».

Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, яка зараз розтрощена російськими окупантами. Тетяна — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися. 

Мій дім був як перевалочний табір, я навіть не знаю скільки людей там було

Евакуація з Бахмута тривала кілька місяців. Фото: Олександр Дяченко, фоторепортаж

В Бахмут жінка переїхала з села, що неподалік від міста. Тетяна мріяла придбати тут дім й виховувати дітей, але будинок залишився в Бахмуті разом з мріями про мирне й тихе життя. Коли почалася повномасштабка героїня зібрала дітей, собаку, сумки з найнеобхіднішим й виїхала з міста 26 лютого, евакуюватися допомогла міськрада.Тетяна Шиян як й багато інших гадала, що це ненадовго, два три тижні й вона повернеться додому. Потім тижні почали розтягуватися в місяці.

«Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали», — розповідає Тетяна.

Багато бахмутян, з якими спілкувалася редакція, зауважували, що вірили — Бахмут омине окупація, або ж це буде дуже швидко, як в 2014 році, коли за декілька місяців місто повернулося під контроль ЗСУ. Ніхто не припускав, що Бахмут росіяни намагатимуться стерти в порох, подібно до Маріуполя. Героїня також так думала, але думка про те, щоб жити під російською владою навіть один день — була нестерпна. 

Дорога до Румунії — пішки через кордон з дітьми, сумками та собакою

Черги до румунського кордону в перші дні вторгнення вимірювалися кілометрами. Фото: з відкритих джерел

Румунія — стала кінцевим пунктом для героїні, цю країну вона обрала неспроста. В 2014 році Тетяна працювала в столиці покоївкою, там познайомилися з подружньою парою із Румунії, знайомство переросло в дружбу. Потім ці ж люди допомогли Тетяні адаптуватися в новій країні з дітьми, й надали на перший час свою квартиру.

«Пригадую нашу дорогу, ми спочатку їхали поїздом до Хмельницька, людей було так багато, всі як оселедці їхали. Була паніка, розгубленість. Більшість тих, хто тікав — це люди з центру (ред. на початку війни 2023 бойові дії були поблизу Києва та області). Бахмут був ще більш мирним. Тоді я усвідомила весь масштаб горя по всій країні, дні йшли, нічого не налагоджувалося. Зібрала дітей й поїхала далі в Чернівці, на дворі був березень. До румунського кордону мене привіз таксист за 300 гривень й там лишив», — згадує героїня свій шлях до нової країни.

На кордоні Тетяна з дітьми чекала в довгій черзі 12 годин, всі люди були виснажені, так само як прикордонники, які намагалися впоратися з напливом українців, що бігли від російських обстрілів і ракет. Переступивши кордон, згадує героїня, вона побачила сотні румунців-волонтерів. Люди давали гроші, їжу, воду, згадуючи про це жінці важко стримати сльози.

«Я не розуміла, що вони говорять, але бачила, як румунці нам співчувають. Відношення до нас було дуже хороше. Жодного дорікання не почула за час, поки живу тут», — каже жінка.

Робота в Румунії

Тетяна з сином. Фото: надане героїнею

Знайти роботу в Румунії для жінки — справа не з легких, каже бахмутянка. Річ в тому, що країна має обмежену кількість вакансій, а щоб потрапити на високооплачувану роботу — потрібно знати мову. Тож, більшість українських жінок вимушені працювати у ресторанній чи готельній справі, як кухарі, прибиральниці, тощо.

Тетяна живе в місті Муреш, щоб знайти роботу жінка відвідала місцевий Центр зайнятості, там їй запропонували прибирати офісні приміщення. Жінка погодилася, адже потрібно було платити по рахунках. Щоб відволіктися від поганих новин у вільний час героїня експериментувала в кулінарії. Продукти, їй часто приносили сусіди. З’їсти всю випічку родина фізично не могла, тому Тетяна почала носити солодощі на роботу та пригощати охочих.

Читайте також: «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Жінка додає, що в Румунії немає чіткої ієрархії серед працівників, й директор може без проблем поспілкуватися на вільну тему з прибиральницями, чи охоронцями. Якось очільник компанії, де працювала жінка, також спробував солодощі, які готувала Тетяна. Потім він запросив її працювати на кухню, бо його дружина також працювала й не встигала готувати домашню їжу. 

Далі спрацювало сарафанне радіо, люди передавали один одному рекомендації й так героїня знайшла ще кілька сімей, для яких регулярно готує. Спочатку жінка поєднувала це з роботою в офісі, а коли зрозуміла, що фізично не встигає — повністю перейшла на приготування їжі. Крім того, ця робота більш високооплачувана, ніж прибирання.

«За цей час я вивчила дуже багато румунських страв, їхню національну кухню. Я приходжу до родин готувати кілька разів на тиждень. Це перше, друге та десерт, зазвичай сім’я сама замовляє меню», — пояснює бахмутянка.

Хаб «Муреш» від українок

Хаб в Муреші. Фото: надані героїнею

Нова робота дала Тетяні не тільки вищу оплату, але й більше часу, тож героїня разом з іншими українками організувала в Муреші хаб, де проводить майстер-класи для діток з України, збирає допомогу для ЗСУ. 

«Спочатку я створила групу в телеграмі, куди додавала всіх українців, які тут живуть. Далі до нас приєдналися представники ООН та Червоного Хреста, а новенькі люди вже самі знаходили нас. Насамперед для мене було важливо, щоб мої діти могли спілкуватися зі своїми однолітками з України, зараз в телеграмі нас вже 270 людей», — розповідає співрозмовниця.

Дуже тепло, бахмутянка, розповідає про вчителів з Бахмута, які з розумінням ставляться до діток й всіма способами допомагають. Старша донька героїні вступила в мистецький коледж імені Карабиця, й мріє повернутися додому.

Завдяки телеграм-каналу вдалося знайти благодійників, які відкрили в Муреші садочок, де є україномовний клас та харчування, ділиться в розмові пані Тетяна.  Хаб, створений українкою допоміг їй знайти кохання. Все почалося з того, що жінки збирали для військових необхідні речі й передавали їх в Україну, до найближчого міста – Чернівці, вони розташовані за 300 кілометрів від Муреша. Згодом захисники захотіли особисто віддячити українкам за допомогу, так бахмутянка познайомилися зі своїм коханим. На момент розмови героїня перебувала у Слов’янську, час від часу вона приїздить до коханого, щоб підтримати.

«Мені не страшно повертатися додому, я була в Чернівцях — це прекрасне місто, дуже красиве, я знаю там багато чудових людей. Також люблю Хмельницьк, який прихистив мене й дітей. Але, як тільки я перетинаю шлях де стоїть табличка: “Донецька область” відчуваю себе вдома», — каже пані Тетяна.

Бахмутянам й іншим переселенцям героїня радить одне — не піддаватися страху, й рухатися далі. Важливо шукати можливості в новому селі, місті чи навіть країні, не боятися працювати й звісно, що допомогати війську. 

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!