Артем Шаіпов, випускник Кембриджу та громадський діяч, поділився спогадами про Бахмут і розповів як допомагає молоді

Семаковська Тетяна 14:24, 24 Липня 2023

Артем Шаіпов народився і виріс у Бахмуті, який відкрив йому світ, як каже сам герой. Артем навчався і працював за кордоном: від Канади до Китаю. Спочатку його освітня дорога пролягла з Бахмуту до Києва, а потім до Кембриджа, де вивчав юриспруденцію.  Артем повернувся на Батьківщину, щоб інвестувати свої знання, досвід та час в Україну, створювати нові можливості для розвитку молоді й втілювати найкращі ідеї вдома. Він вважає, що середня освіта, яку він здобув в Бахмуті, стала поштовхом для розвитку.

Громадський діяч поділився своєю історією з «Бахмут.IN.UA»

Бахмут: навчання

1052885 599320933434194 1744668192 o a83cf

Саме в Бахмуті, в 11-й школі (нині — НВК № 11) Артем закохався в правничу науку, можна сказати, що з першого погляду. Фото: Фейсбук

«Пам’ятаю, коли почався 9 клас. Отримав в шкільній бібліотеці підручники, приходжу додому і беру підручник з основ правознавства. Відкриваю його й бачу цитату Ульпіана, вже добре мені відомого давньоримського правника: “Право — це мистецтво добра та справедливості”. Тоді мені спало на думку, що цьому мистецтву варто присвятити професійне життя”, — каже Артем Шаіпов.

Згодом Артем кожного року брав участь і перемагав у всеукраїнських олімпіадах  з основ правознавства, чим приносив визнання своїй школі.

“Особливу роль в моєму розвитку відіграв Володимир Лукич Сутковий, мій шкільний вчитель з основ правознавства. Його самовіддана вчительська праця та мудрі поради підтримували та спрямовували мої перші кроки на шляху до пізнання права”, — ділиться Артем Шаіпов. 

Артем здобув перше місце на олімпіаді з основ правознавства. Ця перемога дала йому можливість вступити на юридичний факультет у КНУ імені Тараса Шевченка. Артем розпочав працювати на третьому курсі, долучившись до Центру політико-правових реформ, де він вже тоді працював над реформою публічного права. 

Водночас, Артем вирішив здобувати магістерський ступінь за кордоном — в Кембриджському університеті.

cambridge gcd132f46c 1280 8811b

Кембриджський університет. Фото: скріншот

 

«Якщо порівнювати освіту в Україні та закордоном, то у нас відмінні освітні та світоглядні системи. Глобальні університети формують глобальний світогляд, дають доступ до глобальних навчальних ресурсів, створюють та підтримують глобальні професійні мережі. Студенти вчаться дуже наполегливо, мені доводилось навіть спати в бібліотеці. При цьому культивується почуття інтелектуальної скромності за прикладом Сократа:

“Я знаю, що нічого не знаю”. У нас, на жаль, часом батьки приймають рішення щодо місця вступу за дітей, як наслідок — повна демотивація у навчанні. Не кажучи вже про те, що українські університети все ще далеко не завжди спонукають до критичного мислення, роздумів, самостійного аналізу та глибоких пошуків. Маємо працювати над розвитком нашої системи освіти», — каже Артем Шаіпов. 

Навчання в Кембриджі

467501 591312424235045 2138227622 o 992d6

Бахмутянин здобував ступінь магістра в Кембриджі. Фото: Фейсбук

Зокрема, саме у Кембриджі під час семінару із відомим українським істориком Андрієм Портновим Артем зрозумів, що таке “рускій мір”, і які небезпеку несе політика русифікації та культурної асиміляції, яку російська федерація ні на хвилину не припиняла впроваджувати протягом останніх трьохсот років — включаючи перші десятиліття після відновлення незалежності.

“Тоді я прийняв для себе рішення, що хочу перейти на українську мову і підтримувати українську ідентичність та культуру, щоб почати з себе і спонукати моє оточення” – каже Артем.

Так відбувся перехід Артема на українську мову — задовго до того, як це стало набувати популярності серед русифікованих українців.

Природньо, що під час навчання у Кембриджі Артем розмірковува над можливістю продовжити свій кар’єрний шлях у Великій Британії. Але вирішив повернутися.

«Мені допомогла одна відома мисленнєва вправа Віктора Франкла. Її суть полягає у тому, що потрібно уявити себе вже в дуже поважному віці й зрозуміти, що в останні дні буде наповнювати ваше життя сенсом, щоб воно не виявилося марним. Для мене цим відчуттям стала можливість робити добрі справи в Україні, для мого народу. Так, я повернувся в Україну, й з новими знаннями та досвідом продовжив працювати над реформами», — каже Артем Шаіпов.

Шлях до України для Артема проліг через Китай, тут юнак студент по обміну від Кембриджу пройшов навчальну програму у Пекінському університеті та побачив зовсім інший уклад життя. Випала нагода більше дізнатися про публічну політику, державне управління в Китаї, китайську культуру, а також трохи повчити китайську мову. А потім було довгоочікуване повернення додому, бахмутянин прилетів у донецький аеропорт.

Повернення в Україну припало на 2013 рік, залишалися лічені тижні до Революції Гідності і російського вторгнення в Україну — незаконної анексії Криму та окупації частин Донецької та Луганської областей.

«Це був мій перший та останній раз у тому аеропорті. Як зараз пам’ятаю свої відчуття, я виходжу з аеропорту — й переді мною відкривається наше бездонне та безкрайнє синє небо. Це був сильний контраст у порівнянні з Пекіном, де смог часом був настільки сильний, що на вулиці іноді важко було розгледіти будинки», — пояснює співрозмовник.

Вплив Революції Гідності

630 360 1479710055 7993 b0a91

Революція Гідності. Фото: з відкритих джерел

Революція Гідності, — каже Артем Шаіпов, — мала на нього сильний вплив. Разом з друзями Артем підтримав Майдан, виходячи на протести після роботи. Майдан вимагав позитивних змін у суспільстві, і Артем прагнув стати їх рушієм. 

Після революції, Артем став співзасновником Асоціації “Професійний уряд” – об’єднання українців-випускників провідних університетів світу (таких як Кембридж, Оксфорд, Гарвард та інших), які повернулись для того, щоб працювати на благо України. Метою асоціації було якнайширше залучення молодих людей з глобальною освітою до публічної служби задля впровадження реформ. Також Артем з друзями заснували благодійну стипендію імені Богдана Сольчаника, українського науковця, представника Небесної сотні, застреленого беркутівцями на Майдані. Ця стипендія допомагає талановитим українцям покрити витрати для участі у міжнародних наукових конференціях в Кембриджі або Оксфорді.

Читайте також: «Що ви там знімаєте, ви що наводчики?»: як молодь в експедиції досліджувала архітектуру Донеччини

Пізніше Артем став випускником лідерських програм Аспен Інституту, Німецького фонду Маршала США та Фонду Джона Сміта. Також Артем вивчав публічну політику у Школі Дж. Кеннеді Гарвардського університету. Завдяки його внеску в Україні з’явилася можливість для талановитої молоді здобути омріяну освіту закордоном: після повномасштабного вторгнення російської федерації спільно з однодумцями заснували Український глобальний університет (УГУ). УГУ допомагає українським студентам вступити на навчання до провідних навчальних закладів за кордоном для того, щоб допомагати у подальшому у повоєнній відбудові України.

Відбудова Бахмута

У відповідь на питання щодо того, якою буде повоєнна відбудова і чи понесе росія відповідальність за скоєне, Артем каже, що знадобиться час. 

«Дуже часто людей, які не заглиблені в усі правничі процеси демотивує, або розчаровує те, що швидкої розплати не буде. Але є закон, й є правила, над цим працює дуже багато людей, які роблять все, щоб процес забрав менше часу, а російська федерація понесла справедливе покарання за свою агресію, за страждання і руйнування, які вона принесла в Україну», — пояснює Артем.

Щодо Донеччини і відбудови Бахмута, то Артем не сумнівається у тому, що Бахмут є і буде лишатися культурним та історичним центром Донеччини.

«Бахмут — для мене завжди залишатиметься містом мого дитинства, це місто чудових людей, найкращих вчителів, таких як Володимир Лукич Сутковий, Вікторія Федорівна Бак, моя вчителька з біології та філософії, та багато інших неймовірних людей, які несуть світло знань та мудрості. Якби не мої вчителі — невідомо, як б склалося моє подальше життя, й чи були б в мене можливості, які я отримав в житті», — каже він.

Артем Шаіпов наголошує, що важливо переосмислити економічну роль Бахмута у повоєнній Україні. Важливо розуміти, якою буде економічний внесок нашого регіону, які підприємства необхідно відновити, а які — створити з нуля. Але перед тим — ще деокупація та розмінування. А потім — відбудова. При чому відбудова за європейськими стандартами, зокрема екологічними. Для цього важливо аби на відбудову України звертали увагу іноземні донори, інституції — таким чином ми зможемо переймати досвід у кращих, й будувати своє.

Наразі Артем працює над розвитком вищої юридичної освіти, як член Ради Спільноти Аспен Інституту Київ працює над побудовою доброго суспільства в Україні, а також дистанційно навчається в IE Бізнес-Школі в Мадриді, де він за дуальною формою вивчає бізнес адміністрування. Артем вірить у перемогу та велике майбутнє України та активно працює для того, щоб воно настало чимраніше. 

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Валентина Твердохліб 14:20, 6 Листопада 2025
віктор вороненко з бахмута

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Ділянка з трояндами в Бахмуті / фото надане героями

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Такою була земельна ділянка Віктора по приїзду в Бахмут / фото надане героями

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

Робота на підприємстві з вирощення грибів / фото надане героями

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

Віктор Вороненко поливає рослини у Хмельницькій області / фото надане героями

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної

Семаковська Тетяна 16:03, 3 Листопада 2025

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

Вироби з Дружківського порцелянового заводу / фото ukrainian_porcelaine

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Долина троянд” / фото Вікіпедія

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

Горнятко, робота майстрині / фото надала Анна Полосухіна

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

Тарілки з грушами, авокади та соняшниками / фото надала Анна Полосухіна

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

Горня з маками / фото надала Анна Полосухіна

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

Горня з котом / фото надала Анна Полосухіна

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

Тарілка “Рушай” / фото надала Анна Полосухіна

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

Роботи майстрині на ярмарку / фото надала Анна Полосухіна

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історії

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина […]

Історії

“До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не […]

Історії

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. […]

Важливо

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк […]

Історії

З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Пані Ксенія — з Часів Яру. Колись вона переїхала до Бахмута, де встигла побудувати життя: навчалася, створила родину, виховувала дітей. Саме там з’явилася її перша […]