Роксолана Винницька з позивним «Ластівка» родом зі Львівщини, дівчина за освітою соціальний педагог, й практичний психолог, але працює в сфері IT на посаді Community Manager. За покликанням серця вона волонтерка й парамедикиня. Допомагати армії та цивільному населенню Роксолана почала з 2018 року, спочатку це були різні поїздки на Донбас, дівчина їздила разом з вертепом до ЗСУ, робила табори та гаївки для діток, а також допомагала гумдопомогою цивільним. В 2023 Роксолана пройшла курси у Госпітальєрів й стала парамедикинею. Більше про людей з великим серцем – читайте у нашій рубриці «Герої»».

Як пройти шлях від ІТ-спеціалістки до парамедикині Роксолана розповіла редакції «Бахмут. IN.UA».

Роксолана почала волонтерити у 13 років

Роксолана народилася й виросла на Львівщині, дівчина змалку була активною, волонтерити вона почала у підлітковому віці, з 13 років. Спочатку була аніматоркою при церкві, займалася з дітками, організовувала табори й дозвілля для дітей. Потім почався Майдан, це була така собі переломна точка, дівчині було 16 років, вона не могла брати участь у протестах на Сході, тому шукала інший шлях допомогти — долучалася до різних волонтерських ініціатив у Львові.

Роксолана влаштовувала руханки з дітьми. Фото: надане героїнею

«Я поїхала на Схід, коли мені було 20 років. Це була моя найемоційніша та найвражаюча поїздка, потім я попадала і у важчі ситуації чи під сильніші обстріли, але цю першу поїздку запам’ятаю на все життя. Я поїхала досить спонтанно, хотіла це зробити ще з 2014 року, але не мала знайомих, які б цьому посприяли, а потім так склалося, що зовсім не плануючи цього опинилася на Сході України», — пригадує співрозмовниця.

Дівчина має фах психолога, працювала в дитячому інтернаті, її директор якраз й допоміг здійснити мрію — поїхати на Схід. За словами дівчини все відбулося дуже швидко. 

Поїздку, яку планувала одна з львівських організацій мала на меті — виступати на лінії фронті з вертепом під час Різдва та привезти різні смаколики для ЗСУ. Одна з дівчат, яка мала грати роль ангела за годину до виїзду не змогла поїхати, тому потрібна була термінова заміна. О 8 вечора до Роксолани подзвонили зі словами: «Збирайся, маєш пів години». Навіть не вагаючись – вона поїхала.

Вертеп у 2018 році. Фото: надане героїнею

Дівчина разом з вертепом об’їздила близько 30 точок, від станиці Луганської до Маріуполя, тоді карта бойових дій була зовсім інша. 

«На одну із позицій ми їхали за військовими уночі без фар. Зайшли в окоп та почали виступати, через те, що було досить темно та мало місця, я стала ззаді та спочатку не бачила самих військових, учасники вертепу по черзі виступали, коли прийшла моя черга я теж вийшла наперед — переді мною стояли мої ровесники, 20-25 років, хлопці та дівчата, які мали заплакані очі, від почутих рідних колядок…Я просто застигла тоді, розплакалася. В той момент я зрозуміла, що готова на все, щоб знову приїхати до них. До тих, які нас захищають, ціною власного життя. Я дуже хотіла привезти для них частинку тепла з наших домівок та хоч трішки розрадити і втішити», — пригадує волонтерка. 

Гаївки, табори й вертепи на передовій

Роксолана має позивний Ластівка. Фото: надане героїнею

«Чому Ластівка? Мене все життя знайомі та друзі асоціювали з птахом, дарували різні речі з птахами: бо дуже свободолюбива, вільна і незалежна, і дуже люблю небо. Казали, що я така ж віддана Україні і своєму волонтерству, як птахи небу. І одного разу, мені подруга подарувала талісманчик у вигляді ластівки, і я набила татуювання – там ластівка поєднана з гербом. І коли я пішла в Госпітальєри, то одразу було ясно, що я – Ластівка», – каже співрозмовниця.

Після першої поїздки на фронт дівчина повернулася до Львова, але з чітким розумінням — на Донеччину вона повернеться й не раз. Роксолана активно доєднувалася до волонтерських ініціатив, почала їздити на Донеччину до цивільного населення, дітям, які жили в прифронтових селах організовувала дозвілля. До військових йшли з вертепом, це була й емоційна розрядка, й просто відволікання бодай на трохи, від того, що коїться на очах у цих чоловіків та жінок. Крім вертепу проводили й гаївки — разом співали пісень, танцювали, веселилися.

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Дітки на Донеччині разом з Роксоланою. Фото: надане героїнею

«Більшість сіл, де ми їздили зараз вже окуповані. Ми не їздили до громад далеких від фронту, а практично на передову, зокрема були й в Бахмуті», — розповідає дівчина.

Згодом Роксолана разом із подругою заснували благодійну акцію «Десь на Сході», у дівчат було дві мети, обидві доволі просвітницькі:

• зламати стереотипи про розподіл на Захід та Схід
• популяризувати українські традиції

Та, крім того, дівчата ставили собі за мету, допомогати там, хто потребує цього там, на нулі.

«Ми їздили на Схід й розповідали про Захід, про Львів, про людей та діток звідси. Також про наші українські свята та святих. Щоб люди на сході знали не про Діда Мороза, а про Святого Миколая. Ми привозили діткам подарунки від людей із Заходу. В першу поїздку на Схід з волонтерами ми зібрали 6 тонн гуманітарної допомоги. До нас долучалися школи, садочки та просто небайдужі люди, які хотіли допомогти», — каже волонтерка.

Допомогу передавали, як військовим, так й цивільним. Фото: надане героїнею

Дівчині на шляху довелося боротися із стереотипом про те, що люди забули про війну на Сході. За 6 років перманентних поїздок в Роксолани вже є безліч друзів з Донеччини, це щирі патріоти, які дуже люблять Україну та допомагали нашим військовим протягом усіх цих років, каже героїня. 

«Військові, й цивільні часто нам казали, що ми єдині, хто до них приїжджає. Ми співали українські пісні з військовими, з дітьми гаївки, а з дорослими просто розмовляли про життя — для них це був ковток свіжого повітря. Був період 2020-2021 рік, коли дійсно більшість людей забули про війну на Сході. В селах на передовій, на позиціях у наших бійців — зустріти волонтерів було рідкість», — розповідає Роксолана.

Донеччина — це любов

Парамедикиня. Фото: надане героїнею

Регіон Донбасу стереотипно вважається тільки краєм шахтарів й заводів. Ми запитали Роксолану, якою вона запам’ятала Донеччину.

«Донеччина — це моя особлива любов. Я інколи думаю, чому я не народилася і не виросла там? Ми були там в травні на ротації, коли там все цвіте і зелениться. Я не могла насолодитися всім навколо. Донеччина вона дуже красива — степи, поля, села, вулички з різноколірним бузком. Якби не війна, я б туди їздила просто, щоб відпочити. Щоб ви розуміли, я Донецьку область знаю краще, ніж Львівську. Там я зустріла дуже багато рідних для мене людей. Я завжди говорю, що тут знайшла свій другий дім», — розповідає Роксолана.

Коли почалася війна у 2022 році, дівчина каже, що немала жодної думки про те, щоб кудись виїжджати. Напередодні вона замовила для військових сітки, й всі думки були спрямовані тільки на те, як ці сітки доставити побратимам на Сході, пригадує дівчина.

«У мене було багато знайомих, які в той день написали: “Ляна, що нам робити?”. Ми одразу почали активно допомагати. Грузили машини медикаментами, продуктами, технікою й іншим. Перша моя поїздка під час повномасштабної війни була у травні – ми їхали на деокуповані території Київщини, до мирного населення. Ми просто бачили дітей, зупиняли машину і їм роздавали їжу, солодощі та іграшки. Потім, ми поїхали з подарунками у Павлоград до діток з особливими потребами, які були змушені туди евакуюватися з Мар’їнки», — згадує перші місяці повномасштабної війни наша співрозмовниця.

Парамедикиня й ІТ-спеціалістка

Поїздки до дітей Донеччини для Роксолани стали особливими. Фото: надане героїнею

Щоб мати можливість волонтерити й продовжувати допомагати Роксолана пішла працювати в ІТ-компанію на посаду Community Manager, під час ротації вона працює в ІТ-компанії, каже що керівництво ставиться з розумінням до того, що час від часу їй доводиться відлучатися на службу. 

«За 6 років постійного волонтерства я не те щоб вигоріла, просто з початком повномаштабної війни зрозуміла, що можу робити більше. Настав той етап війни, коли я можу і готова бути на передовій, поряд з нашими військовими. Я пройшла повноцінний вишкіл від Госпітальєрів – це добровольчий медичний батальйон. Там я здала екзамен й у травні поїхала на свою першу ротацію на Авдіївський напрямок», — говорить дівчина.

Крім вишколу у Госпітальєрів волонтерка самостійно освоювала ази першої медичної допомоги, вчила протоколи, за якими її потрібно надавати та відвідувала додаткові курси. Додамо, що у Роксолани немає медичної освіти, але завдяки вишколу та навчанню у Госпітальєрів вона може асистувати медикам та допомагати на передовій. В екіпажі, якій виїздить за пораненими є досвідчені лікарі та парамедики з різним досвідом роботи:

«Важко сказати, скільки часу у нас займав один виїзд, тому що дорога до госпіталю з пораненим складала від 30 до 50 хвилин, десь 2 години йшло загалом. Поранення на моєму досвіді були різного типу, якогось шоку чи ступору від побаченого у мене не було. Я добре розуміла, куди я їду й навіщо, і на додаток у мене була чудова команда (екіпаж), яка завжди допомагала, підказувала та підтримувала мене».

Стереотипів про жінок в армії Роксолана не зустрічала, навпаки жінок в ЗСУ зараз дуже багато й вони воюють на рівні з чоловіками, стверджує співрозмовниця.

В липні Роксолана знову відправлятиметься на фронт, крім роботи зараз вона займається допомогою БФ “Взаємодопомога”, зараз зусиллями фонду забезпечують, зокрема, й Бахмутський напрямок. Роксолана два місяці інформаційно допомагає, веде телеграм-канал фонду й залучає нових підписників, потенційних донаторів. 

Що робити цивільним українцям, щоб допомогти війську?

У війні кожен має зайняти свою роль й допомагати. Фото: надане героїнею

Роксолану ми запитали про те, як цивільні можуть допомогти війську, дівчина наголошує, що зараз багатьом людям важко допомогати, як раніше. Хтось вже не має фінансової можливості це робити, хтось моральної, але важливо знайти в собі сили доєднатися, вважає дівчина й наводить наступні кроки:

• знайти коло людей, які допоможуть вам застосовувати свої знання, умовно, якщо ви добре вмієте працювати руками — плетіть сітки, робіть свічки, тощо. Нагадаємо, ми писали де в Києві можна плести сітки.

• пропонуйте свою допомогу складам з гумдопомогою та мед штабам, щоб її сортувати

• маючи технічні навички та знання, як от ІТ можна звернутися до спеціалізованих платформ, які роблять життя росіян важчими. Це може бути IT-армія України, спеціалістів закликають долучатися.

«Ми виграємо цю війну, коли будуть задіяні всі, не тільки військові та медики на передовій, а й усі тут, в тилу. Важливо, щоб війна не стала звичною, як після 2014 року. Важливо, пам’ятати яку ціну ми платимо, вже більше 9 років, за кожний сантиметр нашої Батьківщини. Навіть маленький крок, щодня наближає нашу Перемогу: донат, поширення збору, година плетіння сіток, чи година будь-якого виду волонтерства – це вже більше ніж нічого. Це вже робить нас переможцями, адже тоді ми маємо, не лише незламну армію на передовій, а й міцний та надійний тил для тих, хто щодня тримає наше з вами небо!», — пояснює дівчина.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!