Станом на кінець лютого 2023 року за кордоном перебували понад 500 тисяч українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів. Такі цифри назвала заступниця міністра освіти та науки України Віра Рогова. Чимало з цих дітей навчаються не онлайн, а ходять на заняття в місцеві школи. У бахмутських школах здобувають освіту 5 677 учнів, у 2021 році було – 7 574 учнів.  Через війну чимало дітей евакуювалися з родинами й ходять в школи за місцем проживання, в тому числі й за кордоном.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спитала бахмутян, діти яких навчаються закордоном, що їм подобається у навчанні в Європі? Що вони хотіли б бачити в Україні та які недоліки помітили?

Британська шкільна освіта — досвід бахмутянки

Семикласник Нестор М’ясніков, який евакуювався з мамою Олею до Лондона, на питання, щоб він хотів запозичити з європейської освіти в Україну, називає декілька сфер і починає з харчування. 

«Я б хотів, що в нашій їдальні також була картопля фрі, гамбургери, курка, торти і взагалі було меню на вибір, щоб їжа була не холодна і смачна. Також мені подобається, що тут вчителі говорять з нами на одній мові. Вони можуть жартувати, й вони розуміють наші жарти, багато вчителів молоді. Якщо хтось відволікається на уроці, чи порушує правила, то вчитель каже: «Не примушуйте мене робити зауваження» або робить сумне обличчя і залишає тебе після уроків писати довгі правила. А взагалі я б хотів навчатися до 11:00 і щоб прибрали всі уроки, крім фізкультури», — ділиться Нестор.

Гімназія, де навчається Нестор в Лондоні. Фото: надані героїнею

Хлопець каже, що в новій школі є незвичні предмети, наприклад: танці, уроки їжі, де учні щоразу вивчають нові стилі танців або ж готують нові страви. На музиці дітям видають музичні інструменти, на мистецтві школярі малюють. Також є уроки драми.

«Ми збираємося у величезному колі і вчитель може давати нам завдання зіграти роль якусь, ділимося на пари, граємо в ігри», — пояснює хлопець.

У британській освіті багато часу приділяють саме заняттям, які спрямовані на розвиток різних навичок. Якщо в Україні позашкільна освіта розділена по закладах різного спрямування – спортивні та мистецькі школи, будинки творчості, то тут все знаходиться в одній школі. Кожного дня після основних уроків є гурток. Вибір великий – шахи, музика, баскетбол, розбирання двигуна мотоцикла, танці та інші активності.

«Мені подобається такий підхід, що дитині не потрібно нікуди йти. Все поруч, на мій погляд, це дуже зручно», — ділиться думкою мама хлопчика Ольга М’яснікова. 

Жінка розказує, що школа досить цифровізована – у дітей немає паперових підручників, кожному видають айпад, кожен день дитина проходить електронну реєстрацію на присутність, навіть в їдальні діти ідентифікують себе за допомогою відбитків пальців. 

Домашнє завдання надсилають електронкою

Інформаційна довідка в школі Нестора. Фото: надане героїнею

Електронне завдання приходить через спеціальний застосунок, спілкування з батьками відбувається через електронну пошту, також приходять повідомлення на телефон. Щоденників немає, оцінки приходять наприкінці року на електронну пошту.

«Мені подобається, що дитина не має щоденно носити в школу важкий портфель, все в айпаді, для нього це і зручно і цікаво. Немає кілометрових домашніх завдань. У нього взагалі тільки два зошити на руках – з іспанської та математики. В інших вони працюють на уроках і їх забирають. Домашка з математики приходить раз на тиждень, в неділю, і ми маємо її здати в середу. Причому завдання дуже кумедні, їх цікаво виконувати. Якщо ти щось не зрозумів, до завдання додається розбір теми, його можна ще раз передивитися», — пояснює Ольга М’яснікова.

Жінка каже, що особливістю шкіл у Великобританії також є наявність шкільної форми. Кожна школа має свій колір, фасон, емблему школи. Особливою також є спортивна форма. Є два комплекти, це літній варіант з шортами і зимній зі штанями. Кольори і емблеми також в кожній школі індивідуальні.

«Дрес код – біла сорочка і костюми відповідного кольору з емблемами школи. В нас краватка має бути тільки фіолетова. У школу в кросівках не можна, лише в туфлях. Кросівки можна одягати тільки на фізкультуру», — додає мама Нестора.

На прохання порівняти освіту у бахмутській школі і освіту в школі лондонській — жінка відповідає, що важко це зробити, оскільки останні роки під час пандемії, а потім за час повномасштабного вторгнення діти навчалися онлайн, а дистанційна освіта звісно програє офлайн навчанню. 

«Так, в українських школах програма більш заглиблена, теорії більше, та чи потрібно її стільки? Тут дитина відчуває себе більш вільною», — пояснює Ольга. 

В Україні не вистачає сексуальної освіти для дітей

Дошка в класі. Фото: з відкритих джерел

Бахмутянка Ірина Яценко зараз з донькою Таїсією живе в Польщі. Донька героїні ходить у 4 клас польської школи, сама Ірина теж навчається, планує стати масажистом й працювати за спеціальністю.

Таїсія спочатку пішла в адаптаційний клас, пояснює пані Ірина. Його створили, щоб допомогти дітям з України швидше звикнути до нового навчання. В адаптаційному класі навчаються тільки українці, після нього дитина може переходити до звичайного класу. Однак, каже пані Ірина, у дітей виникали конфлікти, тож перехід у польське середовище для Таїсії був легшим, ніж навчання серед своїх однолітків.

«Різниця в навчанні колосальна. У поляків сильно підтримуються сімейні цінності. Раз на тиждень діти відвідують спеціальний кінозал, де учні дивляться фільми про моральні якості людини, про людяність. Спочатку моя дочка була здивована, питала мене: «Мамо, а навіщо нам ці фільми», але зараз вона із задоволенням їх дивиться. Дітям демонструють стрічки про шкоду наркотиків, загалом на різну повчальну тематику. Ось останній фільм був про менструацію, де дівчаткам пояснили, що це звичайний процес, й дівчинка не повинна за це переживати. Такі фільми дивляться всім класом, включно з хлопчиками. Це мені дуже подобається», — каже пані Ірина.

Співрозмовниця зауважує, що українська програма освіти інколи занадто складна для дітей, й не всі встигають засвоїти той чи інший предмет, але змушені переходити до наступного.

Пані Ірина з донькою. Фото: соцмережі

В Польщі, каже пані Ірина, їй дуже подобається те, що діткам пояснюють про особливості їхнього тіла. Цей предмет в розкладі називається «Етика», його відвідування є обов’язкове для учнів.

«Звісно, хотілося, щоб шось таке було й в Україні. Вона (ред. донька героїні) прийшла додому після перегляду цього фільму, зрозуміла, що менструація — це не соромно, й дівчатка не повинні щодо цього хвилюватися. Навпаки, донька усвідомила, що дівчаткам є чим пишатися. Я бачу, як вона прямо розпрямила плечі, бачу, що вона пишається тим, ким вона є. Ці всі відчуття вона принесла додому. Хочеться, щоб в Україні для дітей також були аналогічні лекції», — розмірковує героїня.

Які домашні завдання дають дітям в Польщі?

Польські школи. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина заважує, в Польщі школярам дають помірне навантаження. Немає таких випадків, коли домашню роботу виконують батьки замість своїх чад. Навчатися в польській школі – нелегко, наприклад, тут ніхто не робить поблажки, якщо дитина не знає польської мови. Водночас для українських дітей створили безплатні курси з вивчення польської. Найвища оцінка в школі — це 6, її отримують тільки відмінники, зауважує українка.

«Вивчення польської — це нелегке навантаження на дитину. Але Таїсія гарно говорить та вчиться. Поки їй важко дається історія, знову ж таки, через мовний бар’єр. Зараз у неї покращилися оцінки, перший час у нас були двійки, але зараз вже тверда трійка», — пояснює мама Таїсії.

Українка додає, що доньці більше подобається навчатися в Польщі, тут завжди є можливість звернутися до вчителя, якщо щось не так. Не допускають й булінгу в класах. Позитивно Таїсія відгукується про фізкультуру, цей предмет дівчинці до душі. Загалом на тиждень школярка має 6 годин фізичної активності в школі.

Харчування в польській школі

Нарізаний буряк. Фото: з відкритих джерел

За словами пані Ірини, щодо харчування у неї немає жодних зауважень, адже дітей годують корисними продуктами. Наприклад, перекус у Польщі — це свіжі фрукти або овочі, їх кладуть у маленький прозорий зіп-пакет. Протягом дня, дітям крім основного обіду дають два перекуси, це може бути щось молочне, як кефір або йогурт.

«Це дуже цікаво виглядає. Фруктові чи овочеві перекуси — це морква, буряк, яблуко. Діти це все з’їдають, для них це звично їсти бурячок на перерві», — каже пані Ірина.

Харчування на місяць коштує 100 злотих, це орієнтовно 900 гривень.

У німецькій школі учнів вчать використовувати набуті в школі знання в дорослому житті

Директор Поліниної школи зліва. Фото: особистий архів героїні

Наша редакторка Ганна Бокова разом з родиною живе в евакуації у Німеччині, тут її 16-річна донька Поліна ходить до місцевої школи, на наш лад зараз дівчина навчалася б у 11 класі, однак в Німеччині діє інша система – загалом для здобуття вищої освіти навчаються 13 років. Натомість учень обирає предмети, які він складатиме на іспит, й вивчає їх поглиблено — такі класи називають Q1 та Q2.

Поліна розповіла про особливості навчання в Німеччині, зауважує, що в школі немає такого поняття як «зазубрення», натомість у дітей розвивають критичне мислення й намагаються дати їм такі знання та навички, які знадобляться у дорослому житті.

«Німецька програма навчання дуже сильно відрізняється від української, я б сказала, що німецька програма навчання трішки відстає від української, але внаслідок того, що ми вивчаємо один предмет під різним кутом у нас більше розвивають всесторонність. Наприклад, візьмемо математику — теми загалом ті ж самі, що й в Україні, але навчають по-інакшому. В Україні в школі ти набираєш якийсь базис, й використовуєш його тільки для предмета, а в Німеччині нам показують, як ці знання можуть бути корисні в житті», — розповідає Поліна.

Вона додає, що в її школі, наприклад, більше фокусуються саме на практичних задачах. 

Шкільна освіта допомагає налагодити довірливі відносини між учнями та вчителями

Музеї в Німеччині. Для школярів мистецтво викладають на рівні з іншими предметами. Фото: з відкритих джерел

На думку мами Поліни, в німецькій школі донька більш вільно себе почуває, також Ганні до вподоби відкритість шкільної системи, вчителі мають більше можливостей і бажання присвятити час розвитку дитини, підтримують звʼязок з батьками не лише в моменти кризових ситуацій, а для того, щоб більше познайомитись і підтримати дитину. Крім того, німецькі школярі мають менше предметів для вивчення, що забирає додаткове навантаження. Програма повільніша, тому діти не так втомлюються.

З позитивного мама Поліни також називає серйозне сприйняття мистецтва, як професійне зростання для учня (живопис, скульптура), адже тут цей предмет навіть виносять на екзамен. Діти можуть самостійно обирати предмети для навчання, орієнтуючись на свої здібності або ж на вибір майбутньої спеціальності.

«Мій шкільний ранок починається практично так само, як в Україні, на 10 хвилин раніше хіба. Уроки в нас тривають довше, я б назвала це парами. Заняття триває понад годину, але вони не нудні. В Україні за 45 хвилин уроку ти маєш зробити більше, ніж вони (ред. учні німецької школи) за дві навчальні години. Ми на уроках можемо попрацювати з текстами, в групі, чи просто поговорити з учителем. У них набагато вільніше цей час проходить, й тобі не складно це зробити, не хочеться кудись вирватися», — пояснює Поліна особливості проведення уроків.

Перерви в німецькій школі дуже маленькі, між парами школярам дають перепочити 15 хвилин, каже Поліна. Зазвичай, школярка має три пари в день, вони тривають до 13:00 години, після яких є одна велика перерва тривалістю 45 хвилин і остання пара до 15.30, після цього учні мають вільний час. 

Система оцінювання 

Поліна Бокова. Фото: надане героїнею

Німецька система оцінювання дещо інша, ніж в Україні, зокрема тут їх дві. Перша використовується у школі з першого по десятий клас, в ПТУ, університетах чи ВНЗ. Згідно із нею найнижчим балом є оцінка 6 — це незадовільно, а найвищим балом є оцінка 1 — дуже добре, саме за такою системою навчається Поліна.

«Дуже подобається практичність у навчанні, адже оцінка – це не те, що списав або зазубрив, а те, як учень доносить свою думку до авдиторії. В Україні можна мати 12 балів з англійської, але нею не спілкуватися, тут таке виключено. Подобається також, як ведуть уроки: на початку вчитель просто виділяє час на спілкування з учнями, він не поспішає, не намагається завалити учня завданнями, а вибудовує довірливі взаємини. Дитина сама розуміє, навіщо вона навчається», — каже мама Поліни.

Незвичним аспектом в німецькій освіті є те, що дитина чи батьки можуть без проблем поспілкуватися з директором. Така відкритість допомагає відчувати себе повноцінною ланкою у системі, адже немає ієрархічних упереджень. 

«Директор часто пише листи, повідомляє батьків про якісь події, що відбуватимуться в школі: зустрічі, змагання. На електронну пошту приходять навіть меседжі із повідомленням про можливий страйк працівників громадського транспорту, щоб ми встигли продумати їх доставку до гімназії. Декілька разів на рік у батьків є можливість зустрітися зі всіма вчителями, вони можуть записатися у визначений день, поставити питання, поговорити», — пояснює Ганна Бокова.

Вчителька з біології пропустила параграф про статеве дозрівання

Сторінка з книги для школярів, яка викликала обурення в соціуму. Фото: з відкритих джерел

Офіційно в Україні немає такого предмета, як «Сексуальна освіта», натомість лекції про статеве дозрівання частково викладають в таких предметах як:

• «Біологія»
• «Основи здоров’я»
• або в окремих випадках «Християнська етика».

До слова, в підручнику «Основи здоров’я», 8 клас, авторкою якого є Ольга Тагліна, в 2020 році знайшли сторінки, які фактично виправдовують поведінку ґвалтівника, адже в книзі дівчаток, які одягають короткі спідниці, застерігають — такий одяг, мовляв, може спровокувати кривдника.

«Я не стикалася з тим, як викладають предмет «Сексуальна освіта», бо в Україні його просто не було. Мені подруга розповідала, яка навчалася у столичній школі, що учителька по біології пропустила параграф про вагітність та запліднення. Я не знаю, як в Україні вели б цей предмет, але вважаю, що він потрібний та важливий», — розмірковує Поліна.

Мама Поліни також підтримує запровадження освітніх лекцій на тему статевого дозрівання для школярів. 

«Загалом, я просто думала над тим, наскільки така система навчання, як в Німеччині, була б доступна для України, це більш довге навчання дає тобі час побути довше дитиною, й не дорослішати так швидко. Мати більше часу для себе, для друзів… В Україні ти маєш значно швидше стати дорослим, піти на роботу й забезпечувати себе, а в Німеччині діти довше живуть з батьками, навіть деякі дорослі люди — поводять себе як діти. Люди тут більш розслаблені», — розповідає Поліна.

Вчитель для учня — це вимогливий партнер

Вчитель з глобусом. Фото: з відкритих джерел

Доктор Йохен Дітріх — викладач образотворчого мистецтва та німецької мови і літератури, директор гімназії Штіфт Кпель, де навчається Поліна Бокова. Пан Йохен прокоментував для редакції «Бахмут IN.UA» питання щодо організації навчального процесу в його школі, зокрема щодо того, як уроки роблять цікавими:

«Мені здається, що запорукою успіху є те, що учні відчувають себе сильними, ефективними, здатними до змін і пізнання нового. Це не завжди можливо, тому що моя школа, як і всі інші, підпорядкована певним обмеженням: ми повинні виконувати плани, повинні тестувати і оцінювати. В організаційному плані це означає, наприклад, що на уроках потрібно якомога більше використовувати різні форми роботи. Вчитель завжди повинен бути доступним, як уважний і зацікавлений партнер у навчанні, і в той самий час як вимогливий партнер для учнів», — каже очільник закладу.

Він додає, що переконаний — після перемоги України наблизиться до Європи. До слова, вже зараз європейські програми обміну в галузі освіти частково поширюються на країни, які поки що не є членами ЄС, наприклад, на Туреччину чи Ізраїль.

 

«Ключове поняття — взаємоповага. Це включає сприйняття і прийняття один одного. Це стосується як учнів, так і вчителів — хоча і ті, і інші повинні бути якнайкраще підготовлені, і якщо вони працюють разом у школі, то повинні знайти базовий консенсус щодо принципів викладання і виховання. Той факт, що ці принципи є видимими і впізнаваними в межах окремої шкільної спільноти, значною мірою сприяє встановленню довірливих стосунків між учнями та вчителями. Мої бразильські колеги сказали, що ключовим поняттям є любов. Можливо, вони мають рацію, але ми, німці, так би не сказали. Занадто багато тропізму», — пояснює керівник навчального закладу Йохен Дітріх.

За його словами, важливо, щоб учні не сприймали вчителя лише як агента для надання інструкцій, адже це далеко не те, що потрібно. Натомість для вчителя важливо вступати в спілкування з учнями з професійною увагою, радістю, допитливістю і постійною зацікавленістю в розвитку дитини. 

«Тоді я хороший вчитель і водночас надійна довірена особа. Це звучить так просто, але це має безпосереднє відношення до підготовки вчителів та їхнього вибору професії. Те, що треба досконало знати свій предмет, є самоочевидним. Але, крім того, педагогічна підготовка повинна дати можливість майбутнім вчителям зберегти цю цікавість і радість зустрічі з учнями, живими і здоровими протягом приблизно 40 років професійного життя», — пояснює пан директор.

Він зауважує, що у школі підлітки отримують унікальну можливість відчути себе поза сім’єю, тобто можуть сепаруватися. Школа може як всіляко сприяти цьому процесу, так і всіляко перешкоджати йому. 

«Це привілейований простір, де діти та молодь можуть випробувати себе, іноді в ігровій формі, де вони можуть відчути чужість і навчитися “домовлятися” та взаємодіяти в соціальних процесах», — резюмує Йохен Дітріх.

Чи можуть вчителі та керівництво в Україні стати ближчими до дітей?

Колишня директорка бахмутської школи 4, УВК № 11, та начальниця Управління освіти Наталя Дроздова вважає, що в Україні авторитарна модель поведінки вчителів не зміниться, допоки зміни не підуть від самих вихователів.

«Будь-яке міністерство або керівний орган управління освітою не змінить ситуацію, доки директор, як керівник закладу, й педагоги не зрозуміють, що мають справу з абсолютно іншими дітьми, такими, що не сприймають авторитарну систему. Директор школи — це не опудало, а на сьогодні менеджер в освіті, і від того, як він побудує комунікацію з педагогами, дітьми, залежить успіх закладу», — запевняє Наталя Дроздова.

Вона додає, що у Бахмуті були приклади, де в школах проводили багато таких заходів, як от «кава з директором», де діти разом з вчителями на рівних умовах обговорювали те, що треба змінити у школі, а що поліпшити. Такі дискусії створюють сприятливі вимоги та викликають довіру й повагу. 

Стосовно навантаження, тут дуже багато залежить від керівника, однак воно відбувається в межах законодавства та за згодою вчителя, який підписує наказ, пояснює Наталя Дроздова. Водночас, за словами пані Дроздової, в Україні школярі не завжди мають свідоме ставлення до навчання, а це стає проблемою для обох сторін.

«Навчання — це робота двох сторін: учня та вчителя, і тільки в тандемі буде успіх. А якщо вчитель б’ється, а учню байдуже (діти різні…), то чи буде результат? В наших дітей не завжди є бажання навчатися, в цьому відмінність з європейським досвідом, тобто свідоме ставлення до навчання як до потреби», — розмірковує ексдиректорка школи 4, УВК № 11.

Вчителі в Бахмуті крокують до налагодження довіри між наставником та учнем

Пані Марина – бахмутська вчителька з дітьми. Фото: особистий архів героїні

Попри певні недоліки, в українських школах роблять все можливе, щоб покращити комунікацію з учнями, й хоча цей процес непростий й вимагає чимало часу, робота вже йде.

«Комунікація між учасниками освітнього процесу – важлива і необхідна умова, тому педагоги спілкуються з учнями не тільки під час уроків. Класні керівники щодня на ранкових зустрічах (мотиваційних хвилинках спілкування) говорять з дітьми про підсумки минулого дня і майбутнього, обговорюють з учнями ті теми, які їм цікаві, що їх хвилює», — пояснюють директори бахмутських шкіл у відповіді на наш запит до Управління освіти.

Учнів часто залучають до участі в засіданнях педагогічних рад, крім того, проводять й позакласні зустрічі в дистанційному форматі. Такі невеликі зідзвони просто дозволяють дітям поспілкуватися. Часто діти і батьки залишаються в ефірі після уроку і діляться своїми новинами, щось обговорюють, наприклад, життєві ситуації, які виникають. Це допомагає й учням й вчителям отримувати таке важливе спілкування в теперішніх умовах.

Крім того, класні керівники за потреби проводять індивідуальні відеозустрічі, як ізздобувачами освіти, так і їх батьками. Особливу увагу звертають на тих дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах (ред. мова йде про евакуацію з м. Бахмут, втрату рідних, часта зміна місця проживання тощо). Бахмутська вчителька раніше ділилася з редакцією секретами викладання, яке дозволяє дитині відчувати себе важливою та довіряти наставнику.

По прикладу німецької школи для дітей в Україні проводять зустрічі, знайомлячи дітей між собою, тобто з різними класами. Це надає змогу учням відчути себе частиною великої родини. Керівники бахмутських шкіл зазначають, що адміністрації закладів освіти на чолі з директорами відкриті для спілкування з учнями та батьками.

«Намагаються своєчасно реагувати на запити учасників освітнього процесу, використовуючи для вирішення проблемних питань GoogleMeet, Viber, мобільний зв’язок, повідомлення через сторінку закладу у Facebook. Вважаємо, що такого спілкування замало. Тому планується внести зміни в роботу шкіл наступного року. Можливо, будуть запроваджені суботні зустрічі, певні зустрічі учителів-предметників та учнів у рамках не уроків, а «змагань» з предметів, брейн-рингів, тематичних посиденьок тощо і не лише в онлайн-форматі, а й в офлайн», — кажуть директори навчальних закладів в Бахмуті.

Сексуальна освіта в бахмутських школах. Чи існує?

Ось такі презентації про вагітність пропонують робити для українських школярів на порталі «На Урок». Фото: з відкритих джерел

Цілеспрямованого навчання з питань статевого виховання в освітній програмі закладів загальної середньої освіти поки немає, бо це не передбачено Типовими навчальними планами, пояснюють в Управлінні освіти. 

Попри те, уточнюють, що теми щодо статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів, зокрема уроків з основ здоров’я, біології, правознавства, громадянської освіти та годин психолога.

Вчителі в школах проводять інтерактивні вправи для формування у школярів навичок репродуктивного здоров’я та відповідальної поведінки. Це такі вправи як: «Колесо здоров’я», «Лист майбутнім батькам», «Домовся з батьками», «Проблема вибору», «Як сказати «Ні», «Життєві ситуації та моделі поведінки».

В Управлінні освіти запевняють, що приділяють увагу й цифровій безпеці, наприклад, поведінці в соцмережах, де значна кількість підлітків черпає інформацію про сексуальну поведінку. Оскільки це питання є актуальним, робота з даного напрямку буде продовжена, діляться директори шкіл.

Наприклад, планують підключати до процесу лікарів, й налагоджуватиконтакти із спеціалістами, викладачами медичного коледжу й можливо, буде проходження відповідних курсів з даного напряму для вчителів.

Що по навантаженню? Чи справляються юні бахмутяни

Оксана Карпець – начальниця управління освіти Бахмутської міської ради. Фото: з відкритих джерелах

Коли ми розмовляли з батьками дітей, вони визначили, що в Україні діти більше стомлювалися на уроках, адже мали велике навантаження. В Управлінні освіти зауважують, що в основному, діти справляються з навантаженням у школі. Складнощі були під час перебоїв зі світлом, але тоді намагалися або не давати домашнє завдання, або проводили додаткові консультації.

«Зрозуміло, що діти, які навчаються за кордоном (мова йде про ті випадки, коли дитина навчається й в бахмутській школі і за місцем проживання), мають збільшене навантаження, подвійне, тому для таких дітей педагоги вживають заходи щодо оптимізації освітнього процесу, пропонують кілька моделей навчання. Вдячні їм, що вони здобувають освіту в українських закладах, що батьки та діти зберігають зв’язок з Україною», — кажуть директори місцевих шкіл.

Щоб організувати дитині навчання, сумісно з батьками обговорюється зручний режим. Зокрема діти відвідують уроки у різні зміни, або по тижнях, загалом з кожною родиною школи працюють індивідуально, щоб знайти найкращий варіант.

Розглядають також здобуття освіти за сімейною або екстернатною формою навчання. До слова, українські школи у випадку співпадіння між навчальними програмами з закордонним закладом освіти, на підставі завірених документів з результатами навчальної діяльності учня, зараховують ці результати, та не проводять додаткового оцінювання.

Дітей, які продовжують дистанційно навчатися в бахмутських школах, за можливості та бажанням долучають до позаурочного життя, вони навіть стають переможцями творчих конкурсів різних рівнів. А от щодо звернень та скарг від батьків на перевантаження учнів, то протягомнавчального року до Управління освіти нічого такого не надходило.

Через повномасштабне вторгнення збільшилася робота з психологом, росте кількість звернень. Фахівці працюють на волонтерських засадах, а в містах перебування проводять зустрічі з батьками та дітьми в офлайн-форматі.Такі зустрічі дають можливість розвантажитися, розважитися,пропрацювати певні психологічні кризи.

Українська освіта робить впевнені кроки до покращення рівня викладання, й попри те, що в країні триває повномасштабна війна, школи трансформуються, роблять зміни для дітей, вчаться на власних помилках, залишаючи авторитарну систему викладання в минулому.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Цього разу наша героїня — бахмутянка Катерина Попович. Вона переїхала на Львівщину ще задовго до повномасштабної війни. Вона не тікала від вторгнення, а їхала до кохання. Сьогодні її життя — це залізниця, мікроелектроніка, Карпати й нове захоплення кондитерством. Але дім, каже вона, завжди залишається в серці.

Розмовляли з Катериною про дім, про спогади з минулого, роботу на залізниці й нове захоплення – читайте історію бахмутянки в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмут у серці: шлях Катерини від Донеччини до Львівщини

Катерина народилася в Бахмуті й прожила там до 2009 року. Вона добре пам’ятає тутешню природу, знайомі вулиці й улюблені місця, які з роками змінювалися разом із містом.

“Я народилась в нашому славному місті Бахмуті. Прожила там аж до 2009 року, бо далі поступила навчатися. Я виросла на вулиці Перемоги — то був такий тихенький, затишний райончик. Частина мого дитинства була в центральній частині міста, бо там жили бабуся з дідусем. Улюблені місця — то був ставок, наша посадка, а в зимовий період — знаменита гірка, з якої ми на санчатах скочувалися”, — пригадує Катерина.

Після дев’ятого класу вона обрала залізничний технікум, а згодом продовжила навчання в академії в Харкові. Її приваблювали технічні науки, і цей вибір виявився вдалим. У професії, яку стереотипною вважають “чоловічою”, Катерина знайшла себе.

“Після 9 класу в мене був вибір — або йти в 10 клас, або в технікум. У нас в місті був індустріальний і залізничний технікум. Оскільки мені більше подобалися технічні науки, то я пішла на залізницю. І не прогадала. Мені дуже подобається. У нас в групі було шість дівчаток і до двадцяти хлопців. То рахується більш чоловіча професія, але я не боялася”, — каже Катерина.

Вона закінчила навчання у 2013 році, однак одразу за фахом не працювала. Спершу були інші сфери — робота продавцем, досвід у прямих продажах. 

“А вже з 18-го року я пішла по фаху працювати. Основна моя робота — ремонт приладів залізничної автоматики. Мені приносять певні блоки, я їх розбираю, паяю, ремонтую, досліджую. Це дуже цікава, незвична робота. Саме те, що я роблю — по мікроелектроніці — досить вузьке для розуміння. Або ти розумієш, або не розумієш. Моя керівничка казала, що там треба мати талант. Мені допоміг досвід від батьків — це був бонус у роботі”, — каже бахмутянка.

Працювати з технікою дівчина полюбила ще в Бахмуті, її батьки мали радіотехнічну крамничку. Дівчина допомагала сортувати прилади, розбиратися в них. Навчаючись у Харкові, вона майже кожні вихідні поверталася додому. Залізничне сполучення дозволяло швидко доїхати до Бахмута, а родина залишалася важливою опорою.

“Майже кожні вихідні або через вихідні приїздила додому. Треба було і батькам допомогти, і собі відпочити від навчання. Дорога була досить близька, їздили електропоїзди. Було просто з’їздити додому і назад”.

У Харкові Катерина зустріла своє кохання. Її хлопець був родом зі Львівщини, тож він запросив її додому. Вперше вона побувала тут на День Незалежності.

Згодом Катерина почала частіше бувати на Львівщині. Дівчину зачарували Карпати — інші, вони ніж Кримські гори, де вона бувала раніше, але не менш красиві. Так само вразили бахмутянку місцеві традиції, зокрема святкування Великодня.

“Потім я приїхала сюди на Великдень. Мене дуже вразив обливаний понеділок, коли всі обливаються водою. Було стільки сміху, радості. Свято тут розділяється на кілька днів: неділя — родина, понеділок — друзі, вівторок — робочі колективи. Це цікава відмінність. Пригадую, коли я переїжджала сюди, мене питали, чи не боюся. Я казала: Я їду до людей. Якщо людина хоче адаптуватися — вона адаптується. Дім завжди є в серці, він завжди тягне. Але можна знайти спільні риси, знайти своє”, — розказує бахмутянка.

Переїзд до Стрия для дівчини був свідомим і пов’язаним із коханням. Катерина чесно розрізняє свій досвід переїзду і досвід тих, хто був змушений залишати дім через війну. Вона наголошує, що її шлях був добровільним, а тому й адаптація проходила зовсім інакше. Батьки Катерини, які переїжджали через вторгнення, мали зовсім інший досвід.

“Мій переїзд і переїзд теперішніх людей — це різні переїзди. Я виходила заміж, я усвідомлено переїжджала. Я не втікала від війни. Тому мені легше було адаптуватися. У нас різні запити і різні травми. Але я знайшла тут друзів, подругу з Луганщини, яка стала для мене промінчиком згадки про дім. Бо дім завжди є в серці, мене завжди буде туди тягнути”, — розмірковує Катерина.

Як змінювався Бахмут: спогади про дім

Попри те, що Катерина переїхала на Львівщину, додому в Бахмут їздила щороку. З роками вона помічала, як змінюється місто. Особливо відчутними трансформації стали після 2014 року. Місто оновлювалося, з’являлися нові локації, громадські простори, алеї.

“Почали перейменовувати вулиці, і це трохи вводило в дисонанс, але водночас це був знак, що місто не стоїть на місці, воно хоче відійти від радянського, стати більш сучасним і динамічним. Пригадую, що Бахмуті посадили сакури біля центральної зупинки. Раніше там росли звичайні дерева, а тепер — алея сакур. Ти міг у травні приїхати в Бахмут і ніби потрапити в Японію. Місто дуже мінялось. Я пов’язую це усучаснення з першою окупацією. Люди ніби зрозуміли більше, відкрили для себе Бахмут український. Після того воно розквітло, ніби цибулинка без лушпиння. З’явилося більше українського духу. Ми тільки почали жити — і тут все завершилось”, — каже Катерина.

Останній раз вона була в Бахмуті 2021 року. Тоді щось підказувало їй фотографувати знайомі вулиці й куточки, ніби про запас. Дівчина ще не підозрювала, що ті її фото стануть останніми з Бахмута.

“Останній раз я була в Бахмуті влітку 2021 року — в липні і серпні. В серпні була у відпустці два тижні. Мені хотілося ходити і фотографувати все довкола, кожен куточок, ніби бачу в останній раз. Я пам’ятаю наш ярмарок, фрукти, овочі з городу, абрикоси, помідори — все пахло літом. Я відчувала якусь спрагу зафіксувати це в пам’яті. Потім, коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не дарма хотіла все запам’ятати”, — додає вона.

Сьогодні Катерина перебуває у декреті. Поряд із основною професією на залізниці вона відкрила для себе нове захоплення — кондитерство. Почалося все випадково — з рецепта мусового торта, який вона побачила в інтернеті.

“Кондитерська справа — то моя віддушчина. Я ніколи не думала, що буду пекти. Я натрапила на рецепт мусового торта, який не треба випікати. Захотіла зробити для подруги. Прикрасила шоколадним піоном. Передивилась мільйон відео. Подруга оцінила — сказала, що дуже смачно”.

Так у її житті з’явився ще один напрямок — творчий і теплий. Залізнична автоматика й мікроелектроніка залишаються основою професійної ідентичності, а кондитерство — простором для душі, і в цьому просторі звісно є місце й Бахмуту, Катерина виготовила подрузі на День народження особливий торт, надпис з якого знають всі бахмутяни.

До теми:

“Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.  

Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.

Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути. 

Олена Воронова 

Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року. 

Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?

Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.

А були люди з травмами, які до вас зверталися?

До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.

Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.

Як ви наважилися виїхати з Бахмута?

Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно. 

Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок. 

Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.

Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо  з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року. 

Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?

У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.

Сергій Старусєв

Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.

Як починався ваш день у Бахмуті?

Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.

Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам дровами. 

Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за дровами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.

Й всі на стресі переживали. 

Були якісь складні випадки тоді?

Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…

Як ви наважилися залишитися в Бахмуті? 

Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня. 

Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили. 

Яким ви пам’ятаєте Бахмут?

Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.

“Браконьєр”

“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.

Як ви потрапили в Бахмут?

Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.

Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим. 

Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?

Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.

А як до військових ставилися у місті?

Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну. 

У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.

Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.

Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?

По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.

У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.

Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем. 

Як ви відходили з Бахмута?

Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.

Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.

“Баланс”

“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську. 

Що вас вразило в Бахмуті?

Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.

В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей. 

Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.

Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.

Як діяли росіяни в місті?

В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність. 

Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.

Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.

Військові експерти

“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,

Сергій Грабський // військовий коментатор

Чому Бахмут важливий для росіян?

Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву. 

“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.

За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.

“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.

Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей. 

“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.

Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат. 

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.

“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.

“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.

Як росіяни захоплювали Бахмут?

Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.

“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.

За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли. 

“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”, 

Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.

Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася. 

“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.

Читайте також:

• Битва за Бахмут: хроніка подій за зиму та весну 2022-2023 роки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!