Станом на кінець лютого 2023 року за кордоном перебували понад 500 тисяч українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів. Такі цифри назвала заступниця міністра освіти та науки України Віра Рогова. Чимало з цих дітей навчаються не онлайн, а ходять на заняття в місцеві школи. У бахмутських школах здобувають освіту 5 677 учнів, у 2021 році було – 7 574 учнів.  Через війну чимало дітей евакуювалися з родинами й ходять в школи за місцем проживання, в тому числі й за кордоном.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спитала бахмутян, діти яких навчаються закордоном, що їм подобається у навчанні в Європі? Що вони хотіли б бачити в Україні та які недоліки помітили?

Британська шкільна освіта — досвід бахмутянки

Семикласник Нестор М’ясніков, який евакуювався з мамою Олею до Лондона, на питання, щоб він хотів запозичити з європейської освіти в Україну, називає декілька сфер і починає з харчування. 

«Я б хотів, що в нашій їдальні також була картопля фрі, гамбургери, курка, торти і взагалі було меню на вибір, щоб їжа була не холодна і смачна. Також мені подобається, що тут вчителі говорять з нами на одній мові. Вони можуть жартувати, й вони розуміють наші жарти, багато вчителів молоді. Якщо хтось відволікається на уроці, чи порушує правила, то вчитель каже: «Не примушуйте мене робити зауваження» або робить сумне обличчя і залишає тебе після уроків писати довгі правила. А взагалі я б хотів навчатися до 11:00 і щоб прибрали всі уроки, крім фізкультури», — ділиться Нестор.

Гімназія, де навчається Нестор в Лондоні. Фото: надані героїнею

Хлопець каже, що в новій школі є незвичні предмети, наприклад: танці, уроки їжі, де учні щоразу вивчають нові стилі танців або ж готують нові страви. На музиці дітям видають музичні інструменти, на мистецтві школярі малюють. Також є уроки драми.

«Ми збираємося у величезному колі і вчитель може давати нам завдання зіграти роль якусь, ділимося на пари, граємо в ігри», — пояснює хлопець.

У британській освіті багато часу приділяють саме заняттям, які спрямовані на розвиток різних навичок. Якщо в Україні позашкільна освіта розділена по закладах різного спрямування – спортивні та мистецькі школи, будинки творчості, то тут все знаходиться в одній школі. Кожного дня після основних уроків є гурток. Вибір великий – шахи, музика, баскетбол, розбирання двигуна мотоцикла, танці та інші активності.

«Мені подобається такий підхід, що дитині не потрібно нікуди йти. Все поруч, на мій погляд, це дуже зручно», — ділиться думкою мама хлопчика Ольга М’яснікова. 

Жінка розказує, що школа досить цифровізована – у дітей немає паперових підручників, кожному видають айпад, кожен день дитина проходить електронну реєстрацію на присутність, навіть в їдальні діти ідентифікують себе за допомогою відбитків пальців. 

Домашнє завдання надсилають електронкою

Інформаційна довідка в школі Нестора. Фото: надане героїнею

Електронне завдання приходить через спеціальний застосунок, спілкування з батьками відбувається через електронну пошту, також приходять повідомлення на телефон. Щоденників немає, оцінки приходять наприкінці року на електронну пошту.

«Мені подобається, що дитина не має щоденно носити в школу важкий портфель, все в айпаді, для нього це і зручно і цікаво. Немає кілометрових домашніх завдань. У нього взагалі тільки два зошити на руках – з іспанської та математики. В інших вони працюють на уроках і їх забирають. Домашка з математики приходить раз на тиждень, в неділю, і ми маємо її здати в середу. Причому завдання дуже кумедні, їх цікаво виконувати. Якщо ти щось не зрозумів, до завдання додається розбір теми, його можна ще раз передивитися», — пояснює Ольга М’яснікова.

Жінка каже, що особливістю шкіл у Великобританії також є наявність шкільної форми. Кожна школа має свій колір, фасон, емблему школи. Особливою також є спортивна форма. Є два комплекти, це літній варіант з шортами і зимній зі штанями. Кольори і емблеми також в кожній школі індивідуальні.

«Дрес код – біла сорочка і костюми відповідного кольору з емблемами школи. В нас краватка має бути тільки фіолетова. У школу в кросівках не можна, лише в туфлях. Кросівки можна одягати тільки на фізкультуру», — додає мама Нестора.

На прохання порівняти освіту у бахмутській школі і освіту в школі лондонській — жінка відповідає, що важко це зробити, оскільки останні роки під час пандемії, а потім за час повномасштабного вторгнення діти навчалися онлайн, а дистанційна освіта звісно програє офлайн навчанню. 

«Так, в українських школах програма більш заглиблена, теорії більше, та чи потрібно її стільки? Тут дитина відчуває себе більш вільною», — пояснює Ольга. 

В Україні не вистачає сексуальної освіти для дітей

Дошка в класі. Фото: з відкритих джерел

Бахмутянка Ірина Яценко зараз з донькою Таїсією живе в Польщі. Донька героїні ходить у 4 клас польської школи, сама Ірина теж навчається, планує стати масажистом й працювати за спеціальністю.

Таїсія спочатку пішла в адаптаційний клас, пояснює пані Ірина. Його створили, щоб допомогти дітям з України швидше звикнути до нового навчання. В адаптаційному класі навчаються тільки українці, після нього дитина може переходити до звичайного класу. Однак, каже пані Ірина, у дітей виникали конфлікти, тож перехід у польське середовище для Таїсії був легшим, ніж навчання серед своїх однолітків.

«Різниця в навчанні колосальна. У поляків сильно підтримуються сімейні цінності. Раз на тиждень діти відвідують спеціальний кінозал, де учні дивляться фільми про моральні якості людини, про людяність. Спочатку моя дочка була здивована, питала мене: «Мамо, а навіщо нам ці фільми», але зараз вона із задоволенням їх дивиться. Дітям демонструють стрічки про шкоду наркотиків, загалом на різну повчальну тематику. Ось останній фільм був про менструацію, де дівчаткам пояснили, що це звичайний процес, й дівчинка не повинна за це переживати. Такі фільми дивляться всім класом, включно з хлопчиками. Це мені дуже подобається», — каже пані Ірина.

Співрозмовниця зауважує, що українська програма освіти інколи занадто складна для дітей, й не всі встигають засвоїти той чи інший предмет, але змушені переходити до наступного.

Пані Ірина з донькою. Фото: соцмережі

В Польщі, каже пані Ірина, їй дуже подобається те, що діткам пояснюють про особливості їхнього тіла. Цей предмет в розкладі називається «Етика», його відвідування є обов’язкове для учнів.

«Звісно, хотілося, щоб шось таке було й в Україні. Вона (ред. донька героїні) прийшла додому після перегляду цього фільму, зрозуміла, що менструація — це не соромно, й дівчатка не повинні щодо цього хвилюватися. Навпаки, донька усвідомила, що дівчаткам є чим пишатися. Я бачу, як вона прямо розпрямила плечі, бачу, що вона пишається тим, ким вона є. Ці всі відчуття вона принесла додому. Хочеться, щоб в Україні для дітей також були аналогічні лекції», — розмірковує героїня.

Які домашні завдання дають дітям в Польщі?

Польські школи. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина заважує, в Польщі школярам дають помірне навантаження. Немає таких випадків, коли домашню роботу виконують батьки замість своїх чад. Навчатися в польській школі – нелегко, наприклад, тут ніхто не робить поблажки, якщо дитина не знає польської мови. Водночас для українських дітей створили безплатні курси з вивчення польської. Найвища оцінка в школі — це 6, її отримують тільки відмінники, зауважує українка.

«Вивчення польської — це нелегке навантаження на дитину. Але Таїсія гарно говорить та вчиться. Поки їй важко дається історія, знову ж таки, через мовний бар’єр. Зараз у неї покращилися оцінки, перший час у нас були двійки, але зараз вже тверда трійка», — пояснює мама Таїсії.

Українка додає, що доньці більше подобається навчатися в Польщі, тут завжди є можливість звернутися до вчителя, якщо щось не так. Не допускають й булінгу в класах. Позитивно Таїсія відгукується про фізкультуру, цей предмет дівчинці до душі. Загалом на тиждень школярка має 6 годин фізичної активності в школі.

Харчування в польській школі

Нарізаний буряк. Фото: з відкритих джерел

За словами пані Ірини, щодо харчування у неї немає жодних зауважень, адже дітей годують корисними продуктами. Наприклад, перекус у Польщі — це свіжі фрукти або овочі, їх кладуть у маленький прозорий зіп-пакет. Протягом дня, дітям крім основного обіду дають два перекуси, це може бути щось молочне, як кефір або йогурт.

«Це дуже цікаво виглядає. Фруктові чи овочеві перекуси — це морква, буряк, яблуко. Діти це все з’їдають, для них це звично їсти бурячок на перерві», — каже пані Ірина.

Харчування на місяць коштує 100 злотих, це орієнтовно 900 гривень.

У німецькій школі учнів вчать використовувати набуті в школі знання в дорослому житті

Директор Поліниної школи зліва. Фото: особистий архів героїні

Наша редакторка Ганна Бокова разом з родиною живе в евакуації у Німеччині, тут її 16-річна донька Поліна ходить до місцевої школи, на наш лад зараз дівчина навчалася б у 11 класі, однак в Німеччині діє інша система – загалом для здобуття вищої освіти навчаються 13 років. Натомість учень обирає предмети, які він складатиме на іспит, й вивчає їх поглиблено — такі класи називають Q1 та Q2.

Поліна розповіла про особливості навчання в Німеччині, зауважує, що в школі немає такого поняття як «зазубрення», натомість у дітей розвивають критичне мислення й намагаються дати їм такі знання та навички, які знадобляться у дорослому житті.

«Німецька програма навчання дуже сильно відрізняється від української, я б сказала, що німецька програма навчання трішки відстає від української, але внаслідок того, що ми вивчаємо один предмет під різним кутом у нас більше розвивають всесторонність. Наприклад, візьмемо математику — теми загалом ті ж самі, що й в Україні, але навчають по-інакшому. В Україні в школі ти набираєш якийсь базис, й використовуєш його тільки для предмета, а в Німеччині нам показують, як ці знання можуть бути корисні в житті», — розповідає Поліна.

Вона додає, що в її школі, наприклад, більше фокусуються саме на практичних задачах. 

Шкільна освіта допомагає налагодити довірливі відносини між учнями та вчителями

Музеї в Німеччині. Для школярів мистецтво викладають на рівні з іншими предметами. Фото: з відкритих джерел

На думку мами Поліни, в німецькій школі донька більш вільно себе почуває, також Ганні до вподоби відкритість шкільної системи, вчителі мають більше можливостей і бажання присвятити час розвитку дитини, підтримують звʼязок з батьками не лише в моменти кризових ситуацій, а для того, щоб більше познайомитись і підтримати дитину. Крім того, німецькі школярі мають менше предметів для вивчення, що забирає додаткове навантаження. Програма повільніша, тому діти не так втомлюються.

З позитивного мама Поліни також називає серйозне сприйняття мистецтва, як професійне зростання для учня (живопис, скульптура), адже тут цей предмет навіть виносять на екзамен. Діти можуть самостійно обирати предмети для навчання, орієнтуючись на свої здібності або ж на вибір майбутньої спеціальності.

«Мій шкільний ранок починається практично так само, як в Україні, на 10 хвилин раніше хіба. Уроки в нас тривають довше, я б назвала це парами. Заняття триває понад годину, але вони не нудні. В Україні за 45 хвилин уроку ти маєш зробити більше, ніж вони (ред. учні німецької школи) за дві навчальні години. Ми на уроках можемо попрацювати з текстами, в групі, чи просто поговорити з учителем. У них набагато вільніше цей час проходить, й тобі не складно це зробити, не хочеться кудись вирватися», — пояснює Поліна особливості проведення уроків.

Перерви в німецькій школі дуже маленькі, між парами школярам дають перепочити 15 хвилин, каже Поліна. Зазвичай, школярка має три пари в день, вони тривають до 13:00 години, після яких є одна велика перерва тривалістю 45 хвилин і остання пара до 15.30, після цього учні мають вільний час. 

Система оцінювання 

Поліна Бокова. Фото: надане героїнею

Німецька система оцінювання дещо інша, ніж в Україні, зокрема тут їх дві. Перша використовується у школі з першого по десятий клас, в ПТУ, університетах чи ВНЗ. Згідно із нею найнижчим балом є оцінка 6 — це незадовільно, а найвищим балом є оцінка 1 — дуже добре, саме за такою системою навчається Поліна.

«Дуже подобається практичність у навчанні, адже оцінка – це не те, що списав або зазубрив, а те, як учень доносить свою думку до авдиторії. В Україні можна мати 12 балів з англійської, але нею не спілкуватися, тут таке виключено. Подобається також, як ведуть уроки: на початку вчитель просто виділяє час на спілкування з учнями, він не поспішає, не намагається завалити учня завданнями, а вибудовує довірливі взаємини. Дитина сама розуміє, навіщо вона навчається», — каже мама Поліни.

Незвичним аспектом в німецькій освіті є те, що дитина чи батьки можуть без проблем поспілкуватися з директором. Така відкритість допомагає відчувати себе повноцінною ланкою у системі, адже немає ієрархічних упереджень. 

«Директор часто пише листи, повідомляє батьків про якісь події, що відбуватимуться в школі: зустрічі, змагання. На електронну пошту приходять навіть меседжі із повідомленням про можливий страйк працівників громадського транспорту, щоб ми встигли продумати їх доставку до гімназії. Декілька разів на рік у батьків є можливість зустрітися зі всіма вчителями, вони можуть записатися у визначений день, поставити питання, поговорити», — пояснює Ганна Бокова.

Вчителька з біології пропустила параграф про статеве дозрівання

Сторінка з книги для школярів, яка викликала обурення в соціуму. Фото: з відкритих джерел

Офіційно в Україні немає такого предмета, як «Сексуальна освіта», натомість лекції про статеве дозрівання частково викладають в таких предметах як:

• «Біологія»
• «Основи здоров’я»
• або в окремих випадках «Християнська етика».

До слова, в підручнику «Основи здоров’я», 8 клас, авторкою якого є Ольга Тагліна, в 2020 році знайшли сторінки, які фактично виправдовують поведінку ґвалтівника, адже в книзі дівчаток, які одягають короткі спідниці, застерігають — такий одяг, мовляв, може спровокувати кривдника.

«Я не стикалася з тим, як викладають предмет «Сексуальна освіта», бо в Україні його просто не було. Мені подруга розповідала, яка навчалася у столичній школі, що учителька по біології пропустила параграф про вагітність та запліднення. Я не знаю, як в Україні вели б цей предмет, але вважаю, що він потрібний та важливий», — розмірковує Поліна.

Мама Поліни також підтримує запровадження освітніх лекцій на тему статевого дозрівання для школярів. 

«Загалом, я просто думала над тим, наскільки така система навчання, як в Німеччині, була б доступна для України, це більш довге навчання дає тобі час побути довше дитиною, й не дорослішати так швидко. Мати більше часу для себе, для друзів… В Україні ти маєш значно швидше стати дорослим, піти на роботу й забезпечувати себе, а в Німеччині діти довше живуть з батьками, навіть деякі дорослі люди — поводять себе як діти. Люди тут більш розслаблені», — розповідає Поліна.

Вчитель для учня — це вимогливий партнер

Вчитель з глобусом. Фото: з відкритих джерел

Доктор Йохен Дітріх — викладач образотворчого мистецтва та німецької мови і літератури, директор гімназії Штіфт Кпель, де навчається Поліна Бокова. Пан Йохен прокоментував для редакції «Бахмут IN.UA» питання щодо організації навчального процесу в його школі, зокрема щодо того, як уроки роблять цікавими:

«Мені здається, що запорукою успіху є те, що учні відчувають себе сильними, ефективними, здатними до змін і пізнання нового. Це не завжди можливо, тому що моя школа, як і всі інші, підпорядкована певним обмеженням: ми повинні виконувати плани, повинні тестувати і оцінювати. В організаційному плані це означає, наприклад, що на уроках потрібно якомога більше використовувати різні форми роботи. Вчитель завжди повинен бути доступним, як уважний і зацікавлений партнер у навчанні, і в той самий час як вимогливий партнер для учнів», — каже очільник закладу.

Він додає, що переконаний — після перемоги України наблизиться до Європи. До слова, вже зараз європейські програми обміну в галузі освіти частково поширюються на країни, які поки що не є членами ЄС, наприклад, на Туреччину чи Ізраїль.

 

«Ключове поняття — взаємоповага. Це включає сприйняття і прийняття один одного. Це стосується як учнів, так і вчителів — хоча і ті, і інші повинні бути якнайкраще підготовлені, і якщо вони працюють разом у школі, то повинні знайти базовий консенсус щодо принципів викладання і виховання. Той факт, що ці принципи є видимими і впізнаваними в межах окремої шкільної спільноти, значною мірою сприяє встановленню довірливих стосунків між учнями та вчителями. Мої бразильські колеги сказали, що ключовим поняттям є любов. Можливо, вони мають рацію, але ми, німці, так би не сказали. Занадто багато тропізму», — пояснює керівник навчального закладу Йохен Дітріх.

За його словами, важливо, щоб учні не сприймали вчителя лише як агента для надання інструкцій, адже це далеко не те, що потрібно. Натомість для вчителя важливо вступати в спілкування з учнями з професійною увагою, радістю, допитливістю і постійною зацікавленістю в розвитку дитини. 

«Тоді я хороший вчитель і водночас надійна довірена особа. Це звучить так просто, але це має безпосереднє відношення до підготовки вчителів та їхнього вибору професії. Те, що треба досконало знати свій предмет, є самоочевидним. Але, крім того, педагогічна підготовка повинна дати можливість майбутнім вчителям зберегти цю цікавість і радість зустрічі з учнями, живими і здоровими протягом приблизно 40 років професійного життя», — пояснює пан директор.

Він зауважує, що у школі підлітки отримують унікальну можливість відчути себе поза сім’єю, тобто можуть сепаруватися. Школа може як всіляко сприяти цьому процесу, так і всіляко перешкоджати йому. 

«Це привілейований простір, де діти та молодь можуть випробувати себе, іноді в ігровій формі, де вони можуть відчути чужість і навчитися “домовлятися” та взаємодіяти в соціальних процесах», — резюмує Йохен Дітріх.

Чи можуть вчителі та керівництво в Україні стати ближчими до дітей?

Колишня директорка бахмутської школи 4, УВК № 11, та начальниця Управління освіти Наталя Дроздова вважає, що в Україні авторитарна модель поведінки вчителів не зміниться, допоки зміни не підуть від самих вихователів.

«Будь-яке міністерство або керівний орган управління освітою не змінить ситуацію, доки директор, як керівник закладу, й педагоги не зрозуміють, що мають справу з абсолютно іншими дітьми, такими, що не сприймають авторитарну систему. Директор школи — це не опудало, а на сьогодні менеджер в освіті, і від того, як він побудує комунікацію з педагогами, дітьми, залежить успіх закладу», — запевняє Наталя Дроздова.

Вона додає, що у Бахмуті були приклади, де в школах проводили багато таких заходів, як от «кава з директором», де діти разом з вчителями на рівних умовах обговорювали те, що треба змінити у школі, а що поліпшити. Такі дискусії створюють сприятливі вимоги та викликають довіру й повагу. 

Стосовно навантаження, тут дуже багато залежить від керівника, однак воно відбувається в межах законодавства та за згодою вчителя, який підписує наказ, пояснює Наталя Дроздова. Водночас, за словами пані Дроздової, в Україні школярі не завжди мають свідоме ставлення до навчання, а це стає проблемою для обох сторін.

«Навчання — це робота двох сторін: учня та вчителя, і тільки в тандемі буде успіх. А якщо вчитель б’ється, а учню байдуже (діти різні…), то чи буде результат? В наших дітей не завжди є бажання навчатися, в цьому відмінність з європейським досвідом, тобто свідоме ставлення до навчання як до потреби», — розмірковує ексдиректорка школи 4, УВК № 11.

Вчителі в Бахмуті крокують до налагодження довіри між наставником та учнем

Пані Марина – бахмутська вчителька з дітьми. Фото: особистий архів героїні

Попри певні недоліки, в українських школах роблять все можливе, щоб покращити комунікацію з учнями, й хоча цей процес непростий й вимагає чимало часу, робота вже йде.

«Комунікація між учасниками освітнього процесу – важлива і необхідна умова, тому педагоги спілкуються з учнями не тільки під час уроків. Класні керівники щодня на ранкових зустрічах (мотиваційних хвилинках спілкування) говорять з дітьми про підсумки минулого дня і майбутнього, обговорюють з учнями ті теми, які їм цікаві, що їх хвилює», — пояснюють директори бахмутських шкіл у відповіді на наш запит до Управління освіти.

Учнів часто залучають до участі в засіданнях педагогічних рад, крім того, проводять й позакласні зустрічі в дистанційному форматі. Такі невеликі зідзвони просто дозволяють дітям поспілкуватися. Часто діти і батьки залишаються в ефірі після уроку і діляться своїми новинами, щось обговорюють, наприклад, життєві ситуації, які виникають. Це допомагає й учням й вчителям отримувати таке важливе спілкування в теперішніх умовах.

Крім того, класні керівники за потреби проводять індивідуальні відеозустрічі, як ізздобувачами освіти, так і їх батьками. Особливу увагу звертають на тих дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах (ред. мова йде про евакуацію з м. Бахмут, втрату рідних, часта зміна місця проживання тощо). Бахмутська вчителька раніше ділилася з редакцією секретами викладання, яке дозволяє дитині відчувати себе важливою та довіряти наставнику.

По прикладу німецької школи для дітей в Україні проводять зустрічі, знайомлячи дітей між собою, тобто з різними класами. Це надає змогу учням відчути себе частиною великої родини. Керівники бахмутських шкіл зазначають, що адміністрації закладів освіти на чолі з директорами відкриті для спілкування з учнями та батьками.

«Намагаються своєчасно реагувати на запити учасників освітнього процесу, використовуючи для вирішення проблемних питань GoogleMeet, Viber, мобільний зв’язок, повідомлення через сторінку закладу у Facebook. Вважаємо, що такого спілкування замало. Тому планується внести зміни в роботу шкіл наступного року. Можливо, будуть запроваджені суботні зустрічі, певні зустрічі учителів-предметників та учнів у рамках не уроків, а «змагань» з предметів, брейн-рингів, тематичних посиденьок тощо і не лише в онлайн-форматі, а й в офлайн», — кажуть директори навчальних закладів в Бахмуті.

Сексуальна освіта в бахмутських школах. Чи існує?

Ось такі презентації про вагітність пропонують робити для українських школярів на порталі «На Урок». Фото: з відкритих джерел

Цілеспрямованого навчання з питань статевого виховання в освітній програмі закладів загальної середньої освіти поки немає, бо це не передбачено Типовими навчальними планами, пояснюють в Управлінні освіти. 

Попри те, уточнюють, що теми щодо статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів, зокрема уроків з основ здоров’я, біології, правознавства, громадянської освіти та годин психолога.

Вчителі в школах проводять інтерактивні вправи для формування у школярів навичок репродуктивного здоров’я та відповідальної поведінки. Це такі вправи як: «Колесо здоров’я», «Лист майбутнім батькам», «Домовся з батьками», «Проблема вибору», «Як сказати «Ні», «Життєві ситуації та моделі поведінки».

В Управлінні освіти запевняють, що приділяють увагу й цифровій безпеці, наприклад, поведінці в соцмережах, де значна кількість підлітків черпає інформацію про сексуальну поведінку. Оскільки це питання є актуальним, робота з даного напрямку буде продовжена, діляться директори шкіл.

Наприклад, планують підключати до процесу лікарів, й налагоджуватиконтакти із спеціалістами, викладачами медичного коледжу й можливо, буде проходження відповідних курсів з даного напряму для вчителів.

Що по навантаженню? Чи справляються юні бахмутяни

Оксана Карпець – начальниця управління освіти Бахмутської міської ради. Фото: з відкритих джерелах

Коли ми розмовляли з батьками дітей, вони визначили, що в Україні діти більше стомлювалися на уроках, адже мали велике навантаження. В Управлінні освіти зауважують, що в основному, діти справляються з навантаженням у школі. Складнощі були під час перебоїв зі світлом, але тоді намагалися або не давати домашнє завдання, або проводили додаткові консультації.

«Зрозуміло, що діти, які навчаються за кордоном (мова йде про ті випадки, коли дитина навчається й в бахмутській школі і за місцем проживання), мають збільшене навантаження, подвійне, тому для таких дітей педагоги вживають заходи щодо оптимізації освітнього процесу, пропонують кілька моделей навчання. Вдячні їм, що вони здобувають освіту в українських закладах, що батьки та діти зберігають зв’язок з Україною», — кажуть директори місцевих шкіл.

Щоб організувати дитині навчання, сумісно з батьками обговорюється зручний режим. Зокрема діти відвідують уроки у різні зміни, або по тижнях, загалом з кожною родиною школи працюють індивідуально, щоб знайти найкращий варіант.

Розглядають також здобуття освіти за сімейною або екстернатною формою навчання. До слова, українські школи у випадку співпадіння між навчальними програмами з закордонним закладом освіти, на підставі завірених документів з результатами навчальної діяльності учня, зараховують ці результати, та не проводять додаткового оцінювання.

Дітей, які продовжують дистанційно навчатися в бахмутських школах, за можливості та бажанням долучають до позаурочного життя, вони навіть стають переможцями творчих конкурсів різних рівнів. А от щодо звернень та скарг від батьків на перевантаження учнів, то протягомнавчального року до Управління освіти нічого такого не надходило.

Через повномасштабне вторгнення збільшилася робота з психологом, росте кількість звернень. Фахівці працюють на волонтерських засадах, а в містах перебування проводять зустрічі з батьками та дітьми в офлайн-форматі.Такі зустрічі дають можливість розвантажитися, розважитися,пропрацювати певні психологічні кризи.

Українська освіта робить впевнені кроки до покращення рівня викладання, й попри те, що в країні триває повномасштабна війна, школи трансформуються, роблять зміни для дітей, вчаться на власних помилках, залишаючи авторитарну систему викладання в минулому.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна Баранова родом з Донецька. Вона на особистому досвіді знає, що таке евакуація, бо з 2014 року була вимушена покинути рідне місто. Довгий час Анна жила в Києві, працювала в IT-сфері. Рік тому вона ухвалила рішення про переїзд до Дніпра, щоб долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”. Зараз Анна евакуаційниця і допомагає людям виїжджати з небезпечних територій Дніпропетровщини.

Про своє рішення стати евакуаційницею і роботу на прифронтових територіях Анна Баранова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Чому вирішила стати евакуаційницею

Анна Баранова народилася в Донецьку, там вона жила до 2014 року. Після початку російської агресії вона з родиною переїхали до Вінниці. Потім Анна перебралася до Києва, де довгий час працювала в ІТ-сфері.

Рік тому дівчина переїхала до Дніпра. На це її спонукало рішення долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”.

“Після початку повномасштабного вторгнення я дуже сильно хотіла якимось чином бути дотичною до того, що відбувається на моїй малій Батьківщині. Дуже сильно тягнуло мене на схід, але при цьому важко було наважитися, багато було сумнівів. А потім в якийсь момент я зрозуміла, що вже все, більше не можу терпіти. Я часто їздила в якісь волонтерські поїздки на схід, але вони були нетривалими. І під час таких поїздок я зрозуміла, що це мені дає дуже багато сил і натхнення попри те, що це фізично важко, може бути страшно і ризиковано. Я зрозуміла, що поки живу в Києві, то просто зраджую собі”, — розповідає Анна Баранова.

Спочатку дівчина долучилася до відділу моніторингу і оцінки БФ “Схід SOS”. Її робота полягала в дослідженні і моніторингу певних процесів. Наприклад, оцінка ситуації в місцях тимчасового поселення для ВПО: чи нормальні там умови, чи є якісь проблеми. Також у її обов’язки входили бесіди з людьми, які відмовлялися від евакуації. Часто Анна їздила у прифронтові громади, де оголошували евакуацію, і спілкувалася з представниками місцевої влади, щоб оцінити ситуацію чи виявити проблеми. Та згодом вона зрозуміла, що хоче бути дотичною саме до процесу евакуації та працювати в евакуаційному екіпажі.

Як відбувалися перші евакуації

Останні 4 місяці Анна Баранова разом із колегою Владиславом Поянським займається порятунком з прифронтових територій Синельниківського і Нікопольського районів Дніпропетровщини.

Перша евакуація на досвіді Анни сталася ще коли вона була на минулій посаді. Вивезти двох людей екіпажем наважилася через непередбачувані обставини — через влучання КАБа люди залишились на вулиці.

“Через те, що я багато спілкувалася з місцевим самоврядуванням, до мене часто зверталися старости або голови громад, якщо треба була евакуація. Так вийшло, що я тоді працювала в Синельниківському районі, і до мене звернувся староста округу з Покровської громади. Він розповів, що людям у будинок влучив КАБ. Пара, чий будинок зруйнувало, була вимушена перейти річку Вовчу вбрід, бо мости тоді вже були зруйновані. Людям було просто нікуди дітися, бо в громаді їх не могли ніде взяти. Всі місця, де можна було їх прихистити, були під прицілом. Загалом тоді була дуже загострена безпекова ситуація, і виходить, що люди опинилися на вулиці. Розуміючи, що ситуація критична, я подзвонила керівниці, запитала, чи можна зараз поїхати і забрати їх. Так і сталася моя перша евакуація”, — згадує Анна Баранова.

Подружню пару Анна забрала і відвезла до транзитного центру, де далі людям шукали житло для поселення.

Які виклики зараз є в евакуації

За словами евакуаційниці, зараз на Дніпропетровщині спостерігається загострення безпекової ситуації. Збільшується кількість обстрілів і дальність ураження противником. Через це колись тилові населені пункти знищуються за лічені дні.

“Наприклад, є селище Васильківка, воно було доволі великим. І весь час скільки я працювала, то мало не щодня там бувала. Воно було ніби перевалочний пункт між прифронтом і тилом Дніпропетровщини. Там було багато людей, вирувало життя, працювали кафе і магазини. Люди з Межової, з Донецької області переселялися у Васильківку, тому що там було безпечно і класна інфраструктура. Але буквально за два тижні її стерли з лиця землі. Ми заїжджали туди на днях, і аж моторошно стало від того, наскільки сильно її розбили і наскільки швидко це відбулося”, — розповідає Анна Баранова.

Евакуаційниця каже, що зараз найбільше заявок отримують від людей старшого віку, маломобільних осіб та родин з дітьми. Переважна більшість заявок — з Донеччини. 

“Більш молоді люди можуть собі знайти нову роботу і в них інші фінансові можливості, тому багато молодих людей виїжджають самостійно. Якщо ж говорити про старших людей, то їм дійсно потрібна допомога, тому часто або вони самі звертаються, або їхні діти, які не можуть за ними приїхати. І також родини з дітьми, бо зараз була хвиля оголошення примусової евакуації з багатьох населених пунктів Донеччини і Дніпропетровщини, тому вони зараз теж активно виїжджають. Якщо говорити за регіонами, то зараз найбільша кількість заявок з Донецької області — Краматорськ, Слов’янськ, продовжують люди виїжджати з Дружківки, іноді ще навіть трапляються заявки з Костянтинівки, бо там все ще є люди. Якщо говорити про Дніпропетровщину, то в Синельниківському районі це Дубовиківська, Шахтарська і Васильківська громади, також все ще є люди, які хочуть виїхати з Межівської, Словʼянської, Маломихайлівської громад. Також багато заявок з Нікопольського району”, — повідомила Анна Баранова.

Паралельно з вивозом людей з Дніпропетровщини Анна проводить роботу з маломобільними і самотніми людьми старшого віку на Донеччині. Разом з колегою вони проводять їм бесіди щодо необхідності виїжджати.

“Є проблема, що люди не хочуть виїжджати, бо вони не розуміють, куди їм їхати. Дуже багато самотніх людей опинилися в ситуації, що їх ніхто не чекає і немає нікого, хто може їм допомогти. Тут вже підключаємося ми. Ми хочемо, щоб ці люди виїхали і зрозуміли, що їх не кинуть”, — зауважила Анна Баранова.

Щоб вмовити людей покинути небезпеку, евакуаційники детально розповідають про сам процес евакуації та подальшого розміщення. Саме відчуття того, що тебе не кинуть напризволяще, дає позитивний ефект і люди зголошуються виїжджати.

“З мого досвіду, частіше за все, коли тільки заходиш до людини, вона каже, що нікуди не поїде і буде вмирати дома. Це дуже сумно чути, але можна зрозуміти, чому люди так говорять — тому що їм немає куди їхати, немає людей, які про них подбають, і вони не можуть самостійно заробити собі на життя. Все, що в них є, — це пенсія. Але у процесі розмови ми чітко роз’яснюємо, як буде відбуватися евакуація, з чого вона складається, як буде відбуватися подальше розселення, якщо людині немає куди їхати. Також ми пояснюємо, що людина в процесі евакуації ніколи не буде сама, бо завжди це будуть члени екіпажу, фахівці на транзитах, супровід при переміщенні”, — розповідає Анна.

Нерідко в роботі евакуаційників трапляються випадки відмови від евакуації. Тоді фахівці проводять бесіди з людиною або показують відео від родичів, які можуть їх прихистити.

“Часто це буває через те, що людина у стресі оформила заявку, бо, наприклад, щось прилетіло поруч, а потім перший шок проходить, і в неї з’являються сумніви. Взагалі на евакуацію наважитись дуже важко, тому що людина кидає абсолютно все. Не тільки свій дім, господарство, а й заробіток і все своє життя, їде в невідомість. Тому часто ці сумніви, все таки, перемагають і людина хоче залишитись. Часто ще буває, що оформлюють заявку діти або члени родини, а сама людина не хоче виїжджати. І зараз є така проблема на профронті, що немає зв’язку. В такому випадку ми просимо цих членів родини записати відео, де вони будуть казати своїй, наприклад, мамі, що “ми тебе чекаємо, ми підготували місце, де ти будеш жити, ми хочемо, щоб ти виїхала, тому до тебе приїхали евакуаційники”. Це трохи допомагає, тому що людина може побачити, почути голос рідної людини і поїхати. Звісно, що завжди і ми розмовляємо з людиною, намагаємося вмовити. Головне – заспокоїти людину і дати зрозуміти, що вона комусь потрібна”, — зазначає Анна Баранова.

Найголовнішим викликом в евакуації на сьогодні пані Анна вважає брак житла. Через це люди вимушені залишатися вдома або чекати на житло в “черзі життя”.

“Місць дуже мало, і громадський сектор намагається створювати якісь місця для розселення, але все одно у нього є обмежені ресурси. Тому найбільша частка по розселенню, все-таки, лежить на державі, а державних місць дуже-дуже мало. Іноді у нас взагалі є таке поняття як “черга життя”, особливо це стосується маломобільних людей, тому що місця для розселення для них дуже обмежені. І не завжди можна проконтролювати їхню якість, хоча наш фонд допомагає з ремонтами і намагається будувати власні МТП. Часто ми накопичуємо цю чергу життя через те, що люди застрягають між тим, що ми їх забрали з небезпеки, і тим, щоб ми їх могли поселити. А іноді ми навіть не можемо забрати людей. Часто така ситуація стається з людьми з психічними порушеннями, тому що ми не можемо їх на загальних умовах розселити. Тому людина або вимушена залишатися в небезпеці, допоки знайдеться для неї місце, або ми її забираємо, але дивовижним чином вдається її кудись прилаштувати, поки не знайдемо для неї постійне місце”, — зазначила Анна Баранова.

Які історії евакуації запам’яталися найбільше

Анна Баранова зізнається, що найболючіше переживає евакуації дітей та самотніх людей старшого віку, які є найвразливішими. Днями вона проводила евакуацію багатодітної родини, яка справила особливе враження.

“Ми вивозили багатодітну родину з п’ятьма дітьми. Лише одна дівчинка була шкільного віку, а інші — дошкільнята. Ми вивозили їх із селища, де тільки оголосили евакуацію для дітей. Я спостерігала, як діти дивляться у вікно на повністю розбиті будинки і кажуть: “Ого, дивись, мамо, як дім розбило”. І коли ти це чуєш з дитячих вуст, воно якось особливо боляче звучить. Взагалі не хочеться, щоб діти це бачили, це все переживали, і хочеться їх від цього зберегти, але ти нічого не можеш з цим зробити”, — каже Анна Баранова.

Важко дається і евакуація самотніх людей старшого, які вимушені залишити все своє життя і виїхати в нікуди.

“Дуже часто є ситуації, коли приходиш, наприклад, до жінки, яка втратила чоловіка або дитину і залишається одна. Все, що в неї було, — це її дім, і навіть цей дім вона вимушена покинути. І це завжди дуже боляче, прям хочеться обійняти всіх цих людей серцем”, — каже Анна Баранова.

Сили для подальшої роботи евакуаційниця черпає в допомозі людям. Каже, що хоч і проживає разом з людьми їхній болючий досвід, тішиться тим, що вдається рятувати людей від небезпеки.

“Мені хочеться підставити своє плече людині, яка опинилася в більш складній ситуації. Напевно, мене це тримає завжди — те, що я хочу бути опорою іншим. Іноді ми жартуємо з колегами, що ми як вісники апокаліпсису для людей, але, з іншого боку, ми ж допомагаємо їм. Коли розуміємо, що людина вже в безпеці, то це втішає. І ще для мене важливо те, що я знаходжусь якомога близько до мого рідного дому, де я не можу жити”, — зауважила Анна Баранова.

Як звернутися за допомогою від “Схід SOS”

З початку повномасштабного вторгнення благодійний фонд “Схід SOS” допоміг евакуювати з небезпеки понад 97 тисяч людей, серед яких понад 16 тисяч — це представники маломобільних груп. Сьогодні БФ “Схід SOS” рятує людей з підконтрольних Україні територій, а саме з Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей.

Записатися на евакуацію можна з понеділка по суботу з 08:00 до 18:00 за телефоном: 0800 332 614. Також фахівці консультують у месенджерах: +380 (99) 710 4872 (Viber), +380 (96) 108 6048 (Telegram).

Читайте також:

• Як наважитися на повторну евакуацію: пояснює психологиня Олена Рижа
• Кількість охочих евакуюватися з Донеччини росте: деталі від “Проліски”
• Де найважча ситуація з евакуацією на Донеччині: перелік міст, куди вже неможливо дістатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!