Станом на кінець лютого 2023 року за кордоном перебували понад 500 тисяч українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів. Такі цифри назвала заступниця міністра освіти та науки України Віра Рогова. Чимало з цих дітей навчаються не онлайн, а ходять на заняття в місцеві школи. У бахмутських школах здобувають освіту 5 677 учнів, у 2021 році було – 7 574 учнів.  Через війну чимало дітей евакуювалися з родинами й ходять в школи за місцем проживання, в тому числі й за кордоном.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спитала бахмутян, діти яких навчаються закордоном, що їм подобається у навчанні в Європі? Що вони хотіли б бачити в Україні та які недоліки помітили?

Британська шкільна освіта — досвід бахмутянки

Семикласник Нестор М’ясніков, який евакуювався з мамою Олею до Лондона, на питання, щоб він хотів запозичити з європейської освіти в Україну, називає декілька сфер і починає з харчування. 

«Я б хотів, що в нашій їдальні також була картопля фрі, гамбургери, курка, торти і взагалі було меню на вибір, щоб їжа була не холодна і смачна. Також мені подобається, що тут вчителі говорять з нами на одній мові. Вони можуть жартувати, й вони розуміють наші жарти, багато вчителів молоді. Якщо хтось відволікається на уроці, чи порушує правила, то вчитель каже: «Не примушуйте мене робити зауваження» або робить сумне обличчя і залишає тебе після уроків писати довгі правила. А взагалі я б хотів навчатися до 11:00 і щоб прибрали всі уроки, крім фізкультури», — ділиться Нестор.

Гімназія, де навчається Нестор в Лондоні. Фото: надані героїнею

Хлопець каже, що в новій школі є незвичні предмети, наприклад: танці, уроки їжі, де учні щоразу вивчають нові стилі танців або ж готують нові страви. На музиці дітям видають музичні інструменти, на мистецтві школярі малюють. Також є уроки драми.

«Ми збираємося у величезному колі і вчитель може давати нам завдання зіграти роль якусь, ділимося на пари, граємо в ігри», — пояснює хлопець.

У британській освіті багато часу приділяють саме заняттям, які спрямовані на розвиток різних навичок. Якщо в Україні позашкільна освіта розділена по закладах різного спрямування – спортивні та мистецькі школи, будинки творчості, то тут все знаходиться в одній школі. Кожного дня після основних уроків є гурток. Вибір великий – шахи, музика, баскетбол, розбирання двигуна мотоцикла, танці та інші активності.

«Мені подобається такий підхід, що дитині не потрібно нікуди йти. Все поруч, на мій погляд, це дуже зручно», — ділиться думкою мама хлопчика Ольга М’яснікова. 

Жінка розказує, що школа досить цифровізована – у дітей немає паперових підручників, кожному видають айпад, кожен день дитина проходить електронну реєстрацію на присутність, навіть в їдальні діти ідентифікують себе за допомогою відбитків пальців. 

Домашнє завдання надсилають електронкою

Інформаційна довідка в школі Нестора. Фото: надане героїнею

Електронне завдання приходить через спеціальний застосунок, спілкування з батьками відбувається через електронну пошту, також приходять повідомлення на телефон. Щоденників немає, оцінки приходять наприкінці року на електронну пошту.

«Мені подобається, що дитина не має щоденно носити в школу важкий портфель, все в айпаді, для нього це і зручно і цікаво. Немає кілометрових домашніх завдань. У нього взагалі тільки два зошити на руках – з іспанської та математики. В інших вони працюють на уроках і їх забирають. Домашка з математики приходить раз на тиждень, в неділю, і ми маємо її здати в середу. Причому завдання дуже кумедні, їх цікаво виконувати. Якщо ти щось не зрозумів, до завдання додається розбір теми, його можна ще раз передивитися», — пояснює Ольга М’яснікова.

Жінка каже, що особливістю шкіл у Великобританії також є наявність шкільної форми. Кожна школа має свій колір, фасон, емблему школи. Особливою також є спортивна форма. Є два комплекти, це літній варіант з шортами і зимній зі штанями. Кольори і емблеми також в кожній школі індивідуальні.

«Дрес код – біла сорочка і костюми відповідного кольору з емблемами школи. В нас краватка має бути тільки фіолетова. У школу в кросівках не можна, лише в туфлях. Кросівки можна одягати тільки на фізкультуру», — додає мама Нестора.

На прохання порівняти освіту у бахмутській школі і освіту в школі лондонській — жінка відповідає, що важко це зробити, оскільки останні роки під час пандемії, а потім за час повномасштабного вторгнення діти навчалися онлайн, а дистанційна освіта звісно програє офлайн навчанню. 

«Так, в українських школах програма більш заглиблена, теорії більше, та чи потрібно її стільки? Тут дитина відчуває себе більш вільною», — пояснює Ольга. 

В Україні не вистачає сексуальної освіти для дітей

Дошка в класі. Фото: з відкритих джерел

Бахмутянка Ірина Яценко зараз з донькою Таїсією живе в Польщі. Донька героїні ходить у 4 клас польської школи, сама Ірина теж навчається, планує стати масажистом й працювати за спеціальністю.

Таїсія спочатку пішла в адаптаційний клас, пояснює пані Ірина. Його створили, щоб допомогти дітям з України швидше звикнути до нового навчання. В адаптаційному класі навчаються тільки українці, після нього дитина може переходити до звичайного класу. Однак, каже пані Ірина, у дітей виникали конфлікти, тож перехід у польське середовище для Таїсії був легшим, ніж навчання серед своїх однолітків.

«Різниця в навчанні колосальна. У поляків сильно підтримуються сімейні цінності. Раз на тиждень діти відвідують спеціальний кінозал, де учні дивляться фільми про моральні якості людини, про людяність. Спочатку моя дочка була здивована, питала мене: «Мамо, а навіщо нам ці фільми», але зараз вона із задоволенням їх дивиться. Дітям демонструють стрічки про шкоду наркотиків, загалом на різну повчальну тематику. Ось останній фільм був про менструацію, де дівчаткам пояснили, що це звичайний процес, й дівчинка не повинна за це переживати. Такі фільми дивляться всім класом, включно з хлопчиками. Це мені дуже подобається», — каже пані Ірина.

Співрозмовниця зауважує, що українська програма освіти інколи занадто складна для дітей, й не всі встигають засвоїти той чи інший предмет, але змушені переходити до наступного.

Пані Ірина з донькою. Фото: соцмережі

В Польщі, каже пані Ірина, їй дуже подобається те, що діткам пояснюють про особливості їхнього тіла. Цей предмет в розкладі називається «Етика», його відвідування є обов’язкове для учнів.

«Звісно, хотілося, щоб шось таке було й в Україні. Вона (ред. донька героїні) прийшла додому після перегляду цього фільму, зрозуміла, що менструація — це не соромно, й дівчатка не повинні щодо цього хвилюватися. Навпаки, донька усвідомила, що дівчаткам є чим пишатися. Я бачу, як вона прямо розпрямила плечі, бачу, що вона пишається тим, ким вона є. Ці всі відчуття вона принесла додому. Хочеться, щоб в Україні для дітей також були аналогічні лекції», — розмірковує героїня.

Які домашні завдання дають дітям в Польщі?

Польські школи. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина заважує, в Польщі школярам дають помірне навантаження. Немає таких випадків, коли домашню роботу виконують батьки замість своїх чад. Навчатися в польській школі – нелегко, наприклад, тут ніхто не робить поблажки, якщо дитина не знає польської мови. Водночас для українських дітей створили безплатні курси з вивчення польської. Найвища оцінка в школі — це 6, її отримують тільки відмінники, зауважує українка.

«Вивчення польської — це нелегке навантаження на дитину. Але Таїсія гарно говорить та вчиться. Поки їй важко дається історія, знову ж таки, через мовний бар’єр. Зараз у неї покращилися оцінки, перший час у нас були двійки, але зараз вже тверда трійка», — пояснює мама Таїсії.

Українка додає, що доньці більше подобається навчатися в Польщі, тут завжди є можливість звернутися до вчителя, якщо щось не так. Не допускають й булінгу в класах. Позитивно Таїсія відгукується про фізкультуру, цей предмет дівчинці до душі. Загалом на тиждень школярка має 6 годин фізичної активності в школі.

Харчування в польській школі

Нарізаний буряк. Фото: з відкритих джерел

За словами пані Ірини, щодо харчування у неї немає жодних зауважень, адже дітей годують корисними продуктами. Наприклад, перекус у Польщі — це свіжі фрукти або овочі, їх кладуть у маленький прозорий зіп-пакет. Протягом дня, дітям крім основного обіду дають два перекуси, це може бути щось молочне, як кефір або йогурт.

«Це дуже цікаво виглядає. Фруктові чи овочеві перекуси — це морква, буряк, яблуко. Діти це все з’їдають, для них це звично їсти бурячок на перерві», — каже пані Ірина.

Харчування на місяць коштує 100 злотих, це орієнтовно 900 гривень.

У німецькій школі учнів вчать використовувати набуті в школі знання в дорослому житті

Директор Поліниної школи зліва. Фото: особистий архів героїні

Наша редакторка Ганна Бокова разом з родиною живе в евакуації у Німеччині, тут її 16-річна донька Поліна ходить до місцевої школи, на наш лад зараз дівчина навчалася б у 11 класі, однак в Німеччині діє інша система – загалом для здобуття вищої освіти навчаються 13 років. Натомість учень обирає предмети, які він складатиме на іспит, й вивчає їх поглиблено — такі класи називають Q1 та Q2.

Поліна розповіла про особливості навчання в Німеччині, зауважує, що в школі немає такого поняття як «зазубрення», натомість у дітей розвивають критичне мислення й намагаються дати їм такі знання та навички, які знадобляться у дорослому житті.

«Німецька програма навчання дуже сильно відрізняється від української, я б сказала, що німецька програма навчання трішки відстає від української, але внаслідок того, що ми вивчаємо один предмет під різним кутом у нас більше розвивають всесторонність. Наприклад, візьмемо математику — теми загалом ті ж самі, що й в Україні, але навчають по-інакшому. В Україні в школі ти набираєш якийсь базис, й використовуєш його тільки для предмета, а в Німеччині нам показують, як ці знання можуть бути корисні в житті», — розповідає Поліна.

Вона додає, що в її школі, наприклад, більше фокусуються саме на практичних задачах. 

Шкільна освіта допомагає налагодити довірливі відносини між учнями та вчителями

Музеї в Німеччині. Для школярів мистецтво викладають на рівні з іншими предметами. Фото: з відкритих джерел

На думку мами Поліни, в німецькій школі донька більш вільно себе почуває, також Ганні до вподоби відкритість шкільної системи, вчителі мають більше можливостей і бажання присвятити час розвитку дитини, підтримують звʼязок з батьками не лише в моменти кризових ситуацій, а для того, щоб більше познайомитись і підтримати дитину. Крім того, німецькі школярі мають менше предметів для вивчення, що забирає додаткове навантаження. Програма повільніша, тому діти не так втомлюються.

З позитивного мама Поліни також називає серйозне сприйняття мистецтва, як професійне зростання для учня (живопис, скульптура), адже тут цей предмет навіть виносять на екзамен. Діти можуть самостійно обирати предмети для навчання, орієнтуючись на свої здібності або ж на вибір майбутньої спеціальності.

«Мій шкільний ранок починається практично так само, як в Україні, на 10 хвилин раніше хіба. Уроки в нас тривають довше, я б назвала це парами. Заняття триває понад годину, але вони не нудні. В Україні за 45 хвилин уроку ти маєш зробити більше, ніж вони (ред. учні німецької школи) за дві навчальні години. Ми на уроках можемо попрацювати з текстами, в групі, чи просто поговорити з учителем. У них набагато вільніше цей час проходить, й тобі не складно це зробити, не хочеться кудись вирватися», — пояснює Поліна особливості проведення уроків.

Перерви в німецькій школі дуже маленькі, між парами школярам дають перепочити 15 хвилин, каже Поліна. Зазвичай, школярка має три пари в день, вони тривають до 13:00 години, після яких є одна велика перерва тривалістю 45 хвилин і остання пара до 15.30, після цього учні мають вільний час. 

Система оцінювання 

Поліна Бокова. Фото: надане героїнею

Німецька система оцінювання дещо інша, ніж в Україні, зокрема тут їх дві. Перша використовується у школі з першого по десятий клас, в ПТУ, університетах чи ВНЗ. Згідно із нею найнижчим балом є оцінка 6 — це незадовільно, а найвищим балом є оцінка 1 — дуже добре, саме за такою системою навчається Поліна.

«Дуже подобається практичність у навчанні, адже оцінка – це не те, що списав або зазубрив, а те, як учень доносить свою думку до авдиторії. В Україні можна мати 12 балів з англійської, але нею не спілкуватися, тут таке виключено. Подобається також, як ведуть уроки: на початку вчитель просто виділяє час на спілкування з учнями, він не поспішає, не намагається завалити учня завданнями, а вибудовує довірливі взаємини. Дитина сама розуміє, навіщо вона навчається», — каже мама Поліни.

Незвичним аспектом в німецькій освіті є те, що дитина чи батьки можуть без проблем поспілкуватися з директором. Така відкритість допомагає відчувати себе повноцінною ланкою у системі, адже немає ієрархічних упереджень. 

«Директор часто пише листи, повідомляє батьків про якісь події, що відбуватимуться в школі: зустрічі, змагання. На електронну пошту приходять навіть меседжі із повідомленням про можливий страйк працівників громадського транспорту, щоб ми встигли продумати їх доставку до гімназії. Декілька разів на рік у батьків є можливість зустрітися зі всіма вчителями, вони можуть записатися у визначений день, поставити питання, поговорити», — пояснює Ганна Бокова.

Вчителька з біології пропустила параграф про статеве дозрівання

Сторінка з книги для школярів, яка викликала обурення в соціуму. Фото: з відкритих джерел

Офіційно в Україні немає такого предмета, як «Сексуальна освіта», натомість лекції про статеве дозрівання частково викладають в таких предметах як:

• «Біологія»
• «Основи здоров’я»
• або в окремих випадках «Християнська етика».

До слова, в підручнику «Основи здоров’я», 8 клас, авторкою якого є Ольга Тагліна, в 2020 році знайшли сторінки, які фактично виправдовують поведінку ґвалтівника, адже в книзі дівчаток, які одягають короткі спідниці, застерігають — такий одяг, мовляв, може спровокувати кривдника.

«Я не стикалася з тим, як викладають предмет «Сексуальна освіта», бо в Україні його просто не було. Мені подруга розповідала, яка навчалася у столичній школі, що учителька по біології пропустила параграф про вагітність та запліднення. Я не знаю, як в Україні вели б цей предмет, але вважаю, що він потрібний та важливий», — розмірковує Поліна.

Мама Поліни також підтримує запровадження освітніх лекцій на тему статевого дозрівання для школярів. 

«Загалом, я просто думала над тим, наскільки така система навчання, як в Німеччині, була б доступна для України, це більш довге навчання дає тобі час побути довше дитиною, й не дорослішати так швидко. Мати більше часу для себе, для друзів… В Україні ти маєш значно швидше стати дорослим, піти на роботу й забезпечувати себе, а в Німеччині діти довше живуть з батьками, навіть деякі дорослі люди — поводять себе як діти. Люди тут більш розслаблені», — розповідає Поліна.

Вчитель для учня — це вимогливий партнер

Вчитель з глобусом. Фото: з відкритих джерел

Доктор Йохен Дітріх — викладач образотворчого мистецтва та німецької мови і літератури, директор гімназії Штіфт Кпель, де навчається Поліна Бокова. Пан Йохен прокоментував для редакції «Бахмут IN.UA» питання щодо організації навчального процесу в його школі, зокрема щодо того, як уроки роблять цікавими:

«Мені здається, що запорукою успіху є те, що учні відчувають себе сильними, ефективними, здатними до змін і пізнання нового. Це не завжди можливо, тому що моя школа, як і всі інші, підпорядкована певним обмеженням: ми повинні виконувати плани, повинні тестувати і оцінювати. В організаційному плані це означає, наприклад, що на уроках потрібно якомога більше використовувати різні форми роботи. Вчитель завжди повинен бути доступним, як уважний і зацікавлений партнер у навчанні, і в той самий час як вимогливий партнер для учнів», — каже очільник закладу.

Він додає, що переконаний — після перемоги України наблизиться до Європи. До слова, вже зараз європейські програми обміну в галузі освіти частково поширюються на країни, які поки що не є членами ЄС, наприклад, на Туреччину чи Ізраїль.

 

«Ключове поняття — взаємоповага. Це включає сприйняття і прийняття один одного. Це стосується як учнів, так і вчителів — хоча і ті, і інші повинні бути якнайкраще підготовлені, і якщо вони працюють разом у школі, то повинні знайти базовий консенсус щодо принципів викладання і виховання. Той факт, що ці принципи є видимими і впізнаваними в межах окремої шкільної спільноти, значною мірою сприяє встановленню довірливих стосунків між учнями та вчителями. Мої бразильські колеги сказали, що ключовим поняттям є любов. Можливо, вони мають рацію, але ми, німці, так би не сказали. Занадто багато тропізму», — пояснює керівник навчального закладу Йохен Дітріх.

За його словами, важливо, щоб учні не сприймали вчителя лише як агента для надання інструкцій, адже це далеко не те, що потрібно. Натомість для вчителя важливо вступати в спілкування з учнями з професійною увагою, радістю, допитливістю і постійною зацікавленістю в розвитку дитини. 

«Тоді я хороший вчитель і водночас надійна довірена особа. Це звучить так просто, але це має безпосереднє відношення до підготовки вчителів та їхнього вибору професії. Те, що треба досконало знати свій предмет, є самоочевидним. Але, крім того, педагогічна підготовка повинна дати можливість майбутнім вчителям зберегти цю цікавість і радість зустрічі з учнями, живими і здоровими протягом приблизно 40 років професійного життя», — пояснює пан директор.

Він зауважує, що у школі підлітки отримують унікальну можливість відчути себе поза сім’єю, тобто можуть сепаруватися. Школа може як всіляко сприяти цьому процесу, так і всіляко перешкоджати йому. 

«Це привілейований простір, де діти та молодь можуть випробувати себе, іноді в ігровій формі, де вони можуть відчути чужість і навчитися “домовлятися” та взаємодіяти в соціальних процесах», — резюмує Йохен Дітріх.

Чи можуть вчителі та керівництво в Україні стати ближчими до дітей?

Колишня директорка бахмутської школи 4, УВК № 11, та начальниця Управління освіти Наталя Дроздова вважає, що в Україні авторитарна модель поведінки вчителів не зміниться, допоки зміни не підуть від самих вихователів.

«Будь-яке міністерство або керівний орган управління освітою не змінить ситуацію, доки директор, як керівник закладу, й педагоги не зрозуміють, що мають справу з абсолютно іншими дітьми, такими, що не сприймають авторитарну систему. Директор школи — це не опудало, а на сьогодні менеджер в освіті, і від того, як він побудує комунікацію з педагогами, дітьми, залежить успіх закладу», — запевняє Наталя Дроздова.

Вона додає, що у Бахмуті були приклади, де в школах проводили багато таких заходів, як от «кава з директором», де діти разом з вчителями на рівних умовах обговорювали те, що треба змінити у школі, а що поліпшити. Такі дискусії створюють сприятливі вимоги та викликають довіру й повагу. 

Стосовно навантаження, тут дуже багато залежить від керівника, однак воно відбувається в межах законодавства та за згодою вчителя, який підписує наказ, пояснює Наталя Дроздова. Водночас, за словами пані Дроздової, в Україні школярі не завжди мають свідоме ставлення до навчання, а це стає проблемою для обох сторін.

«Навчання — це робота двох сторін: учня та вчителя, і тільки в тандемі буде успіх. А якщо вчитель б’ється, а учню байдуже (діти різні…), то чи буде результат? В наших дітей не завжди є бажання навчатися, в цьому відмінність з європейським досвідом, тобто свідоме ставлення до навчання як до потреби», — розмірковує ексдиректорка школи 4, УВК № 11.

Вчителі в Бахмуті крокують до налагодження довіри між наставником та учнем

Пані Марина – бахмутська вчителька з дітьми. Фото: особистий архів героїні

Попри певні недоліки, в українських школах роблять все можливе, щоб покращити комунікацію з учнями, й хоча цей процес непростий й вимагає чимало часу, робота вже йде.

«Комунікація між учасниками освітнього процесу – важлива і необхідна умова, тому педагоги спілкуються з учнями не тільки під час уроків. Класні керівники щодня на ранкових зустрічах (мотиваційних хвилинках спілкування) говорять з дітьми про підсумки минулого дня і майбутнього, обговорюють з учнями ті теми, які їм цікаві, що їх хвилює», — пояснюють директори бахмутських шкіл у відповіді на наш запит до Управління освіти.

Учнів часто залучають до участі в засіданнях педагогічних рад, крім того, проводять й позакласні зустрічі в дистанційному форматі. Такі невеликі зідзвони просто дозволяють дітям поспілкуватися. Часто діти і батьки залишаються в ефірі після уроку і діляться своїми новинами, щось обговорюють, наприклад, життєві ситуації, які виникають. Це допомагає й учням й вчителям отримувати таке важливе спілкування в теперішніх умовах.

Крім того, класні керівники за потреби проводять індивідуальні відеозустрічі, як ізздобувачами освіти, так і їх батьками. Особливу увагу звертають на тих дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах (ред. мова йде про евакуацію з м. Бахмут, втрату рідних, часта зміна місця проживання тощо). Бахмутська вчителька раніше ділилася з редакцією секретами викладання, яке дозволяє дитині відчувати себе важливою та довіряти наставнику.

По прикладу німецької школи для дітей в Україні проводять зустрічі, знайомлячи дітей між собою, тобто з різними класами. Це надає змогу учням відчути себе частиною великої родини. Керівники бахмутських шкіл зазначають, що адміністрації закладів освіти на чолі з директорами відкриті для спілкування з учнями та батьками.

«Намагаються своєчасно реагувати на запити учасників освітнього процесу, використовуючи для вирішення проблемних питань GoogleMeet, Viber, мобільний зв’язок, повідомлення через сторінку закладу у Facebook. Вважаємо, що такого спілкування замало. Тому планується внести зміни в роботу шкіл наступного року. Можливо, будуть запроваджені суботні зустрічі, певні зустрічі учителів-предметників та учнів у рамках не уроків, а «змагань» з предметів, брейн-рингів, тематичних посиденьок тощо і не лише в онлайн-форматі, а й в офлайн», — кажуть директори навчальних закладів в Бахмуті.

Сексуальна освіта в бахмутських школах. Чи існує?

Ось такі презентації про вагітність пропонують робити для українських школярів на порталі «На Урок». Фото: з відкритих джерел

Цілеспрямованого навчання з питань статевого виховання в освітній програмі закладів загальної середньої освіти поки немає, бо це не передбачено Типовими навчальними планами, пояснюють в Управлінні освіти. 

Попри те, уточнюють, що теми щодо статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів, зокрема уроків з основ здоров’я, біології, правознавства, громадянської освіти та годин психолога.

Вчителі в школах проводять інтерактивні вправи для формування у школярів навичок репродуктивного здоров’я та відповідальної поведінки. Це такі вправи як: «Колесо здоров’я», «Лист майбутнім батькам», «Домовся з батьками», «Проблема вибору», «Як сказати «Ні», «Життєві ситуації та моделі поведінки».

В Управлінні освіти запевняють, що приділяють увагу й цифровій безпеці, наприклад, поведінці в соцмережах, де значна кількість підлітків черпає інформацію про сексуальну поведінку. Оскільки це питання є актуальним, робота з даного напрямку буде продовжена, діляться директори шкіл.

Наприклад, планують підключати до процесу лікарів, й налагоджуватиконтакти із спеціалістами, викладачами медичного коледжу й можливо, буде проходження відповідних курсів з даного напряму для вчителів.

Що по навантаженню? Чи справляються юні бахмутяни

Оксана Карпець – начальниця управління освіти Бахмутської міської ради. Фото: з відкритих джерелах

Коли ми розмовляли з батьками дітей, вони визначили, що в Україні діти більше стомлювалися на уроках, адже мали велике навантаження. В Управлінні освіти зауважують, що в основному, діти справляються з навантаженням у школі. Складнощі були під час перебоїв зі світлом, але тоді намагалися або не давати домашнє завдання, або проводили додаткові консультації.

«Зрозуміло, що діти, які навчаються за кордоном (мова йде про ті випадки, коли дитина навчається й в бахмутській школі і за місцем проживання), мають збільшене навантаження, подвійне, тому для таких дітей педагоги вживають заходи щодо оптимізації освітнього процесу, пропонують кілька моделей навчання. Вдячні їм, що вони здобувають освіту в українських закладах, що батьки та діти зберігають зв’язок з Україною», — кажуть директори місцевих шкіл.

Щоб організувати дитині навчання, сумісно з батьками обговорюється зручний режим. Зокрема діти відвідують уроки у різні зміни, або по тижнях, загалом з кожною родиною школи працюють індивідуально, щоб знайти найкращий варіант.

Розглядають також здобуття освіти за сімейною або екстернатною формою навчання. До слова, українські школи у випадку співпадіння між навчальними програмами з закордонним закладом освіти, на підставі завірених документів з результатами навчальної діяльності учня, зараховують ці результати, та не проводять додаткового оцінювання.

Дітей, які продовжують дистанційно навчатися в бахмутських школах, за можливості та бажанням долучають до позаурочного життя, вони навіть стають переможцями творчих конкурсів різних рівнів. А от щодо звернень та скарг від батьків на перевантаження учнів, то протягомнавчального року до Управління освіти нічого такого не надходило.

Через повномасштабне вторгнення збільшилася робота з психологом, росте кількість звернень. Фахівці працюють на волонтерських засадах, а в містах перебування проводять зустрічі з батьками та дітьми в офлайн-форматі.Такі зустрічі дають можливість розвантажитися, розважитися,пропрацювати певні психологічні кризи.

Українська освіта робить впевнені кроки до покращення рівня викладання, й попри те, що в країні триває повномасштабна війна, школи трансформуються, роблять зміни для дітей, вчаться на власних помилках, залишаючи авторитарну систему викладання в минулому.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!