Артем Нижник належить до талановитої плеяди українських митців Донеччини. Чоловік народився та виріс в Бахмуті, закінчив місцеву музичну школу. Своє місто музикант згадує з особливою любов’ю, ту пройшло його дитинство та юність. Квартира артиста, яка зберігала сотні теплих спогадів в Бахмуті нещодавно згоріла, але виконавець не втрачає оптимізму. Зараз він продовжує займатися музикою, живе в Ізраїлі.

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала ексклюзивне інтерв’ю з Артемом Нижником про життя в Бахмуті, переїзд до росії та новаторства в українській програмі освіти.

Бахмут — в усіх значеннях особливе місто

Артем Нижник сьогодні один з провідних баяністів, талановитий музикант закінчив Донецьку державну музичну академію імені С.С. Прокоф’єва, в Бахмуті відвідував музичне училище, яке закінчив екстерном. Про рішення стати музикантом Артем Нижник згадує так: 

«Чому я вирішив стати музикантом? Це не було у мене зразу. Як й у всіх дітей, ми чимось займаємося, й щось знаходимо для себе. Вчителі бачать, до чого дитина більш здібна. Мене сформували мої педагоги й моє місто Бахмут, в якому я жив. Бахмут — це абсолютно унікальне місто, будь-яка людина, яка прожила там скаже, що він доволі нетиповий, як для Донбасу. Мені здається, що й по всій Україні — не так багато таких міст».

Артем Нижник. Фото: особистий архів героя

Бахмут, каже герой, — це дуже інтелектуальне місто із багатою культурою та історією. З теплотою музикант згадує за свої наставників, які провели його в доросле життя. Серед важливих людей в житті Артема Нижника — Володимир Клименко (наставник по баяну), Євген Власенко ( наставник по баяну, місяць тому трагічно загинув в Бахмуті) та Борис Семененко (викладач по композиції).

«Це напевно найголовніші люди, які повпливали на мене. Мова навіть не про професійне формування, а про відношення до життя та праці. Поруч зі мною було дуже багато дивовижних людей, які просто дотично, навіть одним реченням щось в мені поправили. Я боюсь когось не назвати, з тих хто мав такий вплив на мене», — говорить Артем Нижник.

З колишніми студентами музикант досі підтримує зв’язок

Училище, в якому навчався музикант. Фото: особистий архів героя

У 2003 році Артем Нижник почав працювати на кафедрі, й помінявся ролями з вчителями. Тепер він сам вже був не студентом, а наставником. Про своїх учнів музикант відгукується дуже тепло. За словами співрозмовника, з багатьма він досі підтримує звязок.

«Мені хочеться вірити, що я завжди мав чудові взаємини з моїми учнями. Чесно кажучи, я навіть не пригадую жодної людини, з якою я не тримав б контакт, або не знав, що з нею сталося. Мене дуже тішить той факт, що практично 90% моїх випускників залишилися в професій. Значить, щось я таке їм дав, що їх змотувало…», — розмірковує виконавець.

Згадуючи свою кар’єру педагога, герой каже, у нього в роботі не було таких моментів, коли він б не знав, чим же зайняти студентів. Загалом, вчителювання — це важлива частина життя, каже Артем Нижник.

росія — це не моноліт, є різні світи. Один схожий на 21 століття, а другий немов з 16

Артем Нижник. Фото: особистий архів героя

Після вчителювання музикант почав шукати нове місце для роботи, вибір впав на росію. Це відбулося ще до повномасштабної війни, в Бєлгороді митець отримав посаду завідувача кафедри народних інструментів у інституті мистецтв та культури. В цьому місті чоловік прожив чотири роки.

«Стосовно російської пропаганди — я не можу чесно сказати, хто її споживач. Люди, з якими я спілкувався, у них просто немає телевізора. Але це не говорить про те, що цього немає. Звісно, що пропаганда на маргінальні й протимаргінальні кола діє, й на старше покоління», — каже музикант.

Після Бєлгорода чоловік переїхав до Санкт-Петербурга, тут працював викладачем у Санкт-Петербурзькому музичному училищі. Значної різниці між двома містами музикант не помітив.

Читайте також: «Будемо жити як сучасний Ізраїль», — бахмутянин з позивним «Завуч» про будні війни та думки на фронті

«Я прожив у росії 8 років, коли ти живеш десь в іншому місті, країні — це дозволяє тобі на багато речей чи подій, поглянути зі сторони. Я б сказав так, що існує велика кількість різних росій. росія — це не щось монолітне. Є та, яка ти думаєш — о, це вже 21 століття, а є така, немов людей туди закинули з 16 століття. Проблема в тому, що ці два світи ніяк не перетинаються одне з одним, можливо й не знають одне про одного», — говорить Артем Нижник.

В голові неможливо пояснити війну, людина не повинна вбивати

Бахмут з висоти пташиного польоту. Фото: з відкритих джерел

Як каже музикант — неможливо достеменно пояснити, чому росіяни підтримують війну, але є декілька причин.

«Якщо людина просто мовчить, чи підтримує вона війну? Напевне, так, бо мовчання – це підтримка. З іншого боку, коли ти знаходишся в цьому соціумі після 24 лютого — єдине, що ти можеш відчувати це страх. Багато людей думають, що вони змайструють біля себе таку уявну коробку, де думають, що їх нічого не чіпатиме. Вони будуть просто займатися роботою. Що я думаю про це? Це абсолютно безперспективно. Немає таких можливостей, коли ти можеш нічого не говорити, їх не залишилося», — вважає музикант.

Він наводить й другу причину, за якої росіяни не виступають проти війни в Україні. Це своєрідний обмін — людині пропонують хорошу роботу, не лізуть в її житті, але вона має мовчати.

«Все що я говорю — з точки зору українців абсурдно. Бо ці жахи неможливо ніяк виправдати. Я свій вибір зробив, вважаю, що це єдина чесна позиція — якщо ти не можеш нічого зробити в своєму суспільстві, то ти не можеш там бути», — говорить українець.

Ізраїль — це та країна, у якій ти розумієш, щоб не сталося — тебе не залишать

Пан Артем навчає грі на баяні. Фото: Фейсбук

Зараз Артем Нижник живе й працює в Ізраїлі, ця країна каже пан Артем йому близька за цінностями. Тут запевняє герой, суспільство об’єднане, є стале відчуття, що у будь-якому випадку тебе не залишать напризволяще.

«Приємно думати, що якщо щось станеться — ти не залишися наодинці. Допоможуть тобі, так само я допоможу іншим. Жити з такою установкою в голові легше. Цей народ в горі та радості, вони завжди поруч», — каже герой.

Музична освіта в Україні

Наостанок ми вирішили запитати у виконавця про музичну освіту в Україну, а саме його думку щодо російських виконавців у нашій культурі. Як каже пан Артем, повноцінно про це можна буде говорити вже після Перемоги. Однак й зараз у фахівця є певні міркування. 

Герой запевняє, в українській культурі є чимало талановитих виконавців, яких слід вивчати. Щодо реформи освіти, то тут варто орієнтуватися не на локальний ринок, а на міжнародний. Важливо створити продукт, який буде цікавий широкому колу.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!