Артем Нижник належить до талановитої плеяди українських митців Донеччини. Чоловік народився та виріс в Бахмуті, закінчив місцеву музичну школу. Своє місто музикант згадує з особливою любов’ю, ту пройшло його дитинство та юність. Квартира артиста, яка зберігала сотні теплих спогадів в Бахмуті нещодавно згоріла, але виконавець не втрачає оптимізму. Зараз він продовжує займатися музикою, живе в Ізраїлі.

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала ексклюзивне інтерв’ю з Артемом Нижником про життя в Бахмуті, переїзд до росії та новаторства в українській програмі освіти.

Бахмут — в усіх значеннях особливе місто

Артем Нижник сьогодні один з провідних баяністів, талановитий музикант закінчив Донецьку державну музичну академію імені С.С. Прокоф’єва, в Бахмуті відвідував музичне училище, яке закінчив екстерном. Про рішення стати музикантом Артем Нижник згадує так: 

«Чому я вирішив стати музикантом? Це не було у мене зразу. Як й у всіх дітей, ми чимось займаємося, й щось знаходимо для себе. Вчителі бачать, до чого дитина більш здібна. Мене сформували мої педагоги й моє місто Бахмут, в якому я жив. Бахмут — це абсолютно унікальне місто, будь-яка людина, яка прожила там скаже, що він доволі нетиповий, як для Донбасу. Мені здається, що й по всій Україні — не так багато таких міст».

Артем Нижник. Фото: особистий архів героя

Бахмут, каже герой, — це дуже інтелектуальне місто із багатою культурою та історією. З теплотою музикант згадує за свої наставників, які провели його в доросле життя. Серед важливих людей в житті Артема Нижника — Володимир Клименко (наставник по баяну), Євген Власенко ( наставник по баяну, місяць тому трагічно загинув в Бахмуті) та Борис Семененко (викладач по композиції).

«Це напевно найголовніші люди, які повпливали на мене. Мова навіть не про професійне формування, а про відношення до життя та праці. Поруч зі мною було дуже багато дивовижних людей, які просто дотично, навіть одним реченням щось в мені поправили. Я боюсь когось не назвати, з тих хто мав такий вплив на мене», — говорить Артем Нижник.

З колишніми студентами музикант досі підтримує зв’язок

Училище, в якому навчався музикант. Фото: особистий архів героя

У 2003 році Артем Нижник почав працювати на кафедрі, й помінявся ролями з вчителями. Тепер він сам вже був не студентом, а наставником. Про своїх учнів музикант відгукується дуже тепло. За словами співрозмовника, з багатьма він досі підтримує звязок.

«Мені хочеться вірити, що я завжди мав чудові взаємини з моїми учнями. Чесно кажучи, я навіть не пригадую жодної людини, з якою я не тримав б контакт, або не знав, що з нею сталося. Мене дуже тішить той факт, що практично 90% моїх випускників залишилися в професій. Значить, щось я таке їм дав, що їх змотувало…», — розмірковує виконавець.

Згадуючи свою кар’єру педагога, герой каже, у нього в роботі не було таких моментів, коли він б не знав, чим же зайняти студентів. Загалом, вчителювання — це важлива частина життя, каже Артем Нижник.

росія — це не моноліт, є різні світи. Один схожий на 21 століття, а другий немов з 16

Артем Нижник. Фото: особистий архів героя

Після вчителювання музикант почав шукати нове місце для роботи, вибір впав на росію. Це відбулося ще до повномасштабної війни, в Бєлгороді митець отримав посаду завідувача кафедри народних інструментів у інституті мистецтв та культури. В цьому місті чоловік прожив чотири роки.

«Стосовно російської пропаганди — я не можу чесно сказати, хто її споживач. Люди, з якими я спілкувався, у них просто немає телевізора. Але це не говорить про те, що цього немає. Звісно, що пропаганда на маргінальні й протимаргінальні кола діє, й на старше покоління», — каже музикант.

Після Бєлгорода чоловік переїхав до Санкт-Петербурга, тут працював викладачем у Санкт-Петербурзькому музичному училищі. Значної різниці між двома містами музикант не помітив.

Читайте також: «Будемо жити як сучасний Ізраїль», — бахмутянин з позивним «Завуч» про будні війни та думки на фронті

«Я прожив у росії 8 років, коли ти живеш десь в іншому місті, країні — це дозволяє тобі на багато речей чи подій, поглянути зі сторони. Я б сказав так, що існує велика кількість різних росій. росія — це не щось монолітне. Є та, яка ти думаєш — о, це вже 21 століття, а є така, немов людей туди закинули з 16 століття. Проблема в тому, що ці два світи ніяк не перетинаються одне з одним, можливо й не знають одне про одного», — говорить Артем Нижник.

В голові неможливо пояснити війну, людина не повинна вбивати

Бахмут з висоти пташиного польоту. Фото: з відкритих джерел

Як каже музикант — неможливо достеменно пояснити, чому росіяни підтримують війну, але є декілька причин.

«Якщо людина просто мовчить, чи підтримує вона війну? Напевне, так, бо мовчання – це підтримка. З іншого боку, коли ти знаходишся в цьому соціумі після 24 лютого — єдине, що ти можеш відчувати це страх. Багато людей думають, що вони змайструють біля себе таку уявну коробку, де думають, що їх нічого не чіпатиме. Вони будуть просто займатися роботою. Що я думаю про це? Це абсолютно безперспективно. Немає таких можливостей, коли ти можеш нічого не говорити, їх не залишилося», — вважає музикант.

Він наводить й другу причину, за якої росіяни не виступають проти війни в Україні. Це своєрідний обмін — людині пропонують хорошу роботу, не лізуть в її житті, але вона має мовчати.

«Все що я говорю — з точки зору українців абсурдно. Бо ці жахи неможливо ніяк виправдати. Я свій вибір зробив, вважаю, що це єдина чесна позиція — якщо ти не можеш нічого зробити в своєму суспільстві, то ти не можеш там бути», — говорить українець.

Ізраїль — це та країна, у якій ти розумієш, щоб не сталося — тебе не залишать

Пан Артем навчає грі на баяні. Фото: Фейсбук

Зараз Артем Нижник живе й працює в Ізраїлі, ця країна каже пан Артем йому близька за цінностями. Тут запевняє герой, суспільство об’єднане, є стале відчуття, що у будь-якому випадку тебе не залишать напризволяще.

«Приємно думати, що якщо щось станеться — ти не залишися наодинці. Допоможуть тобі, так само я допоможу іншим. Жити з такою установкою в голові легше. Цей народ в горі та радості, вони завжди поруч», — каже герой.

Музична освіта в Україні

Наостанок ми вирішили запитати у виконавця про музичну освіту в Україну, а саме його думку щодо російських виконавців у нашій культурі. Як каже пан Артем, повноцінно про це можна буде говорити вже після Перемоги. Однак й зараз у фахівця є певні міркування. 

Герой запевняє, в українській культурі є чимало талановитих виконавців, яких слід вивчати. Щодо реформи освіти, то тут варто орієнтуватися не на локальний ринок, а на міжнародний. Важливо створити продукт, який буде цікавий широкому колу.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!