Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!