Вікторія Нестерова відома на Донеччині майстриня, в Часів Ярі вона мала унікальну школу, де дітки могли займатися забутим мистецтвом — витинанкою. Крім того, пані Вікторія працювала викладачкою художнього відділення мистецької школи Часів Яра. З початком повномасштабного вторгнення жінка евакуювалася й зараз продовжує займатися творчістю попри війну, героїня запевняє, що саме це допомагає їй відчувати внутрішній спокій. Про життя в далі від дому, виставку в Литві та як українці можуть доєднатися до майстер-класів мисткині на Закарпатті — читайте в матеріалі.

Переїзд на Закарпаття

Пані Вікторія розповідає, що рішення евакуюватися ухвалила фактично одразу, адже до цього закликала влада, але тоді ще майстриня не уявляла, що все затягнеться так надовго.

“Виїхали ми в перший день, а потім довелося їздити по всій Україні, доки не знайшли прихисток, зупинялися і в Львові та в Тернополі, але зараз живемо на Закарпатті. Творити я не зупиняюся, тому що це моє хобі й моя робота. В школі зараз я не працюю, бо вона наразі також не працює. Перші дні й до кінця навчального року ще ми працювали, але з 1 вересня роботу припинили”, — пояснює Вікторія Нестерова.

Навіть без вчителювання в школі жінка підтримує контакт з учнями. Вони самі їй телефонують, консультуються щодо виробів, загалом творчий процес рухається, запевняє майстриня. Серед вихованців пані Вікторії багато перебувають зараз закордоном, ці діти часто виставляють свої роботи на виставки. 

Виставка в Литві

Книга пані Одети Браженене. Фото: Etsy

Сама майстриня також найближчим часом планує виставити свої роботи в Литві, відома литовська витинкарка Одета Браженене запропонувала їй таку можливість. До слова, в Литві в минулому році вийшла друком книга Одети Браженене, в яку ввійшли роботи багатьох майстрів витинанки з України.

“Зараз я працюю над писанками, я не впевнена, що вони будуть до Великодня, бо встигнути важко, але вони будуть виставлені на виставці в Литві, потім буде каталог виданий. Не я одна беру участь, там будуть всі найвідоміші витинкарі з України”, — каже майстриня.

Вікторія Нестерова додає, що нещодавно їй запропонувала виставити роботи на виставці присвяченій Чорнобильським дням, ініціатива йшла від Світлани Кравченко, засновниці творчої майстерні «Оберіг».

«Голоси дітей» та евакуація робіт

“Чарівне Різдво” 50х70 2013 рік. Робота пані Вікторії. Фото: Фейсбук 

В 2021 році, пригадує пані Вікторія, на Донеччину приїздили режисер Асад Сафаров та Олена Розвадовська, це волонтерка, правозахисниця та голова правління благодійного фонду “Голоси дітей”, який допомагає дітям на Донбасі. Сафаров та Розвадовська знімали фільм про учня пані Вікторії — Святослава Цимах.

“Вони запропонували такий проєкт, видати книгу і в цій книзі мали бути вислови дітей, які залишалися в Україні під час війни. За мотивами цих висловів пропонували зробити якісь творчі роботи. Святославу запропонували зробити витинанку, 21 лютого 2023 була презентація цієї книжки в Києві”, — каже пані Вікторія.

Роботи вихованців пані Вікторії. Фото: Фейсбук

До слова, це не вперше, коли учні майстрині опиняються в центрі уваги чи здобувають перемоги. В 2021 році її учениця Таїсія Первак створила роботу, яка стала кращою в області на всеукраїнському конкурсі до шевченківських днів. 

Роботи майстрині частково все ж вдалося вивезти з Часів Яру, допоміг у цьому волонтер та громадський діяч Леонід Марущак. Врятовані витинанки зараз на зберіганні на Хмельниччині в історико-культурному заповіднику «Межибіж». 

Загублені роботи в місті Марії та витинанки як спосіб повернутися до себе

Пані Вікторія. Фото: Фейсбук

Незадовго до повномасштабного вторгнення в листопаді роботи учнів пані Вікторії були на виставці в Маріуполі, вони там й залишилися, втім невідомо чи вбереглися після бомбардування росіянами міста. 

“Наприкінці лютого на початку березня мала бути виставка, але всім відомо, що стало далі. Зв’язку із Маріуполем немає”, — каже Вікторія Нестерова.

Майстриня пригадує, що на початку вторгнення вона як і її колежанки не могла повноцінно займатися витинанками, але поступово почала повертатися до цього заняття, жінка впевнена, що саме творчість дозволяє людині покращити якість життя. На думку, пані Вікторія витинанка може допомогти відновитись і діткам, які пережили бойові дії, адже це заняття вимагає сконцентрованості та спокою.

Дітки на занятті пані Вікторії. Фото: Фейсбук

На Закарпатті майстриня з Часів Яру продовжує займатися витинанкою, каже, що не проти залучати до цього заняття й інших охочих. Уроки можна проводити в місцевій бібліотеці, вважає пані Вікторія. Якщо будуть бажаючі навчитися давньому мистецтву витинанки, то майстриня може проводити майстер-класи. 

Додамо, що витинанка — це неймовірно делікатне заняття, яке допоможе, як дітям, так й дорослим покращити своє ментальне здоровя, така справа не тільки потішить красивими роботами, але й додасть душевної рівноваги та дозволить задіяти творчі здібності.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: історія Олега Романенко

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!