Фотографиня Людмила Лой жила в Торецьку до повномасштабного вторгнення, зараз жінка мешкає в Греції. Якийсь час Людмила жила і працювала в Бахмуті, потім приїжджала на окремі фотосесії. Жінка поділилась як пройшла для неї евакуація та яке життя у Греції в українців.

Останні фотороботи вдома 

До 24-го лютого Людмила професійно займалася фотографією, мала свою невеличку фотостудію в Торецьку, яку відкрили з чоловіком завдяки гранту, який виграли. 

«‎22-го лютого відбулась моя остання зйомка весілля у Лимані. Вже тоді щось недобре відчувалося у повітрі: автобус з Краматорська на Лиман йшов майже порожній. Мене тоді більше здивувало, ніж злякало. Ввечері після роботи я зайшла в кав’ярню і зловила дивне почуття, ніби вся ця мирна атмосфера кав’ярні ось-ось розсипається. 23-го я повернулась в Торецьк, а вже на ранок ми прокинулися від вибухів», – згадує Людмила.

Передостання робота фотографині перед війною. Фото: Фейсбук

Родина жінки жила не в самому місті, а у селищі, за яким останній блокпост нашої армії, а далі “сіра зона” і так назване “ДНР”:

«Вже за 10 днів до війни в нас не було світла й посилились обстріли, через що я відправила сина відвідати бабусю у Харкові. Я була впевнена, що Харків — велике місто, яке у безпеці».

Евакуація з Торецька

Людмила Лой. Фото: особистий архів героїні

Перший тиждень після початку війни Людмила намагалась знайти варіант, як виїхати сину з бабусею та собакою із Харкова та куди. Потяги йшли переповнені, а на вокзалі було пекло:

«На початку березня син з бабусею виїхав машиною зі знайомими до Львову, а я в той же день відправилась у Краматорськ на евакуаційний потяг. Там було дуже холодно й багато людей. Після важкої ночі на вокзалі зранку нас посадили на інший потяг. У купе було 9 людей та кіт. У тамбурі також були люди. У Львові ми з сином зустрілися і на півтора місяця залишилися у наших друзів, які у всю свою нерухомість прийняли таких як ми. Через деякий час моя мама погодилась виїхати, бо обстріли ставали нестерпні. Спочатку ми розглядали Іспанію, куди поїхала харківська бабуся».

У підсумку Людмила поїхала до Греції, бо якраз починався туристичний сезон. Готелям були потрібні фотографи. Родина зібралася за один день. Їхали автобусом, а далі вирушили паромом на острів.

Життя в Греції

Людмила Лой. Фото: особистий архів героїні

Людмила Лой наголошує, що якщо переводити ціни у євро в гривні – то жити дорого, хоча є виключення:

«Приведу трохи цін: оренда двокімнатних апартаментів приблизно 300-350 євро + світло та вода. Хліб – 1,20 євро. Зарплата – 900-1200 євро. По рівню життя я не бачу великої різниці з Україною. Криза та локдаун вдарили по багатьох, тож зараз не найкращі часи».

Фотографиня розказала, що звикати до Греції не важко, бо є щось спільне з Україною. З мінусів – важко відкрити рахунок у банку, а щоб потрапити до профільного лікаря, треба чекати місяць або більше.

Ставлення до українців

Греція. Фото: особистий архів героїні

«До українців відносяться добре і співчувають. Коли ми приїхали, то відразу отримали дозвіл на роботу та страховку. В головному місті острова — Іракліоні налагоджені обіди для біженців. Єдиний гуманітарний штаб на острові створили самі українці, що давно вже тут живуть. Дуже активна українська спілка збирає ліки для військових, робить свічки, допомагає біженцям з юридичними, мовними питаннями. В штабі можна знайти одяг, посуд, іноді продукти».

Ще один вид допомоги безкоштовні мовні курси. Людмила з листопаду займається онлайн грецькою. 

Повернення в Україну

Людмила Лой. Фото: особистий архів героїні

Людмила запевнила, що вони не планували їхати на довго, але зараз планувати щось вже не можливо. Жінка додає, що син мріє жити тільки в Україні і каже, що, мабуть, це буде його остання подорож за кордон:

«Важко, бо як може бути інакше, коли твоє місто: його вулиці, рідну школу перетворюють на руїни».

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: чи дійсно Польща стала другою Україною?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!