Святогірськ — це невеличке місто на півночі Донеччини, найпівнічніше місто області, воно розташоване на березі річки Сіверський Донець. За час повномасштабного вторгнення місто постійно обстрілюють росіяни, 7 червня 2022 року його окупували загарбники, а вже 1 жовтня Святогірськ відбили Сили Оборони України.

Як сьогодні живе місто після деокупації зазнімкував відеооператор «Бахмут. IN.UA» Роман Потапенко.

Далі великий фоторепортаж з місця подій.

Святогірськ: фото

Святогірськ після деокупації все ще оговтується від “русского мира”. Фото: Роман Потапенко

«В місті 5 багатоповерхівок, все решту приватний сектор. Виглядало досить депресивно. Єдина радість там – чисте повітря, але відчувається похмурість. Місто було в російській окупації, там залишалося 500 людей. Вони дуже схудли. Три місяці люди не їли хліба», – говорить Роман Потапенко.

Обгоріла від обстрілів споруда. Фото: Роман Потапенко

Лавочки у Святогірську без людей. Фото: Роман Потапенко

«Місто поволі відновлюється, там працює лише 15 підприємств, ці люди платять податки. Немає можливості швидко відновити місто через брак фінансування. Там немає води, але комунальні служби працюють, вивозять сміття, проводять електрику. Дитячі майданчики охайні, підстрижені. Ті землі, які належать туристичним базам вони не прибрані», – каже Роман.

Самотня вивіска поруч з руїною. Фото: Роман Потапенко

Продірявлений дах в Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Після російської окупації. Фото: Роман Потапенко.

«Людей на вулиці мало. Все життя кипить в обмеженому районі, де відновила роботу пошта та поліція, магазини. Таке враження, що в місті живе людей 100. Цивільні ходять пішки, на велосипедах пересуваються. Після 14:00 Святогірськ пустіє», – згадує поїздку відеооператор.

Міни. Святогірськ. Фото: Роман Потапенко

Житлова будівля у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Монумент у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Храм у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Святогірськ сонячний, але безлюдний. Фото: Роман Потапенко

«В місті є соціальний транспорт, щоб люди могли поїхати в Слов’янськ за покупками. Він двічі їздить, рано їде, а ввечері повертається. Святогірськ він ж розтягнутий до річки, ця частина дуже розбита. Там танки в городах стоять, ліс усипаний мінами. Є деякі сміливці, які в ліс йдуть по дрова, але люди сподіваються на соціальну допомогу або просто на те, що вони можуть купити ті дрова», – каже журналіст.

Ліхтарі у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Крісло посеред двору залитого сонцем, за дверми валяються уламки скла. Фото: Роман Потапенко

Модерністська споруда у Святогірську після деокупації. Фото: Роман Потапенко

Крізь уламки видніється ліс та монумент. Фото: Роман Потапенко

Калькулятор залишений на порозі. Фото: Роман Потапенко

«Я проїхав кілька кілометрів в сторону Лиману, там теж не бачив мешканців. Дома стоять залишені, розбиті. Хтось собі полагодив, вікна й дах заколотив плівкою, яку роздавали благодійники. Може люди просто поховалися від спеки, була перша година дня», – говорить відеооператор.

Святогірськ, будинки. Фото: Роман Потапенко

Березовий ліс майже цілий. Фото: Роман Потапенко

Жилим будівлям пощастило менше, вони розбиті. Фото: Роман Потапенко

Люди на вулицях Святогірська. Фото: Роман Потапенко

Рідкі перехожі на вулицях міста. Фото: Роман Потапенко

Ліс в Святогірську поблизу кладовища. Фото: Роман Потапенко

«Турбази, які залишилися тут з часів Радянського Союзу – зараз ще більш вбого виглядають, вони закинуті, заросші травою. В центрі я побачив город маленький, там огірки були помідори. В місті тихо, лише біля 4 дня почув залпи», – каже Роман.

Покинутий танк. Фото: Роман Потапенко

Церква на фоні танку, Святогірськ. Фото: Роман Потапенко

Храм у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Руїни після росії. Фото: Роман Потапенко

Читайте також: Як виглядав Бахмут до війни: фотопідбірка

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!