Святогірськ — це невеличке місто на півночі Донеччини, найпівнічніше місто області, воно розташоване на березі річки Сіверський Донець. За час повномасштабного вторгнення місто постійно обстрілюють росіяни, 7 червня 2022 року його окупували загарбники, а вже 1 жовтня Святогірськ відбили Сили Оборони України.

Як сьогодні живе місто після деокупації зазнімкував відеооператор «Бахмут. IN.UA» Роман Потапенко.

Далі великий фоторепортаж з місця подій.

Святогірськ: фото

Святогірськ після деокупації все ще оговтується від “русского мира”. Фото: Роман Потапенко

«В місті 5 багатоповерхівок, все решту приватний сектор. Виглядало досить депресивно. Єдина радість там – чисте повітря, але відчувається похмурість. Місто було в російській окупації, там залишалося 500 людей. Вони дуже схудли. Три місяці люди не їли хліба», – говорить Роман Потапенко.

Обгоріла від обстрілів споруда. Фото: Роман Потапенко

Лавочки у Святогірську без людей. Фото: Роман Потапенко

«Місто поволі відновлюється, там працює лише 15 підприємств, ці люди платять податки. Немає можливості швидко відновити місто через брак фінансування. Там немає води, але комунальні служби працюють, вивозять сміття, проводять електрику. Дитячі майданчики охайні, підстрижені. Ті землі, які належать туристичним базам вони не прибрані», – каже Роман.

Самотня вивіска поруч з руїною. Фото: Роман Потапенко

Продірявлений дах в Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Після російської окупації. Фото: Роман Потапенко.

«Людей на вулиці мало. Все життя кипить в обмеженому районі, де відновила роботу пошта та поліція, магазини. Таке враження, що в місті живе людей 100. Цивільні ходять пішки, на велосипедах пересуваються. Після 14:00 Святогірськ пустіє», – згадує поїздку відеооператор.

Міни. Святогірськ. Фото: Роман Потапенко

Житлова будівля у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Монумент у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Храм у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Святогірськ сонячний, але безлюдний. Фото: Роман Потапенко

«В місті є соціальний транспорт, щоб люди могли поїхати в Слов’янськ за покупками. Він двічі їздить, рано їде, а ввечері повертається. Святогірськ він ж розтягнутий до річки, ця частина дуже розбита. Там танки в городах стоять, ліс усипаний мінами. Є деякі сміливці, які в ліс йдуть по дрова, але люди сподіваються на соціальну допомогу або просто на те, що вони можуть купити ті дрова», – каже журналіст.

Ліхтарі у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Крісло посеред двору залитого сонцем, за дверми валяються уламки скла. Фото: Роман Потапенко

Модерністська споруда у Святогірську після деокупації. Фото: Роман Потапенко

Крізь уламки видніється ліс та монумент. Фото: Роман Потапенко

Калькулятор залишений на порозі. Фото: Роман Потапенко

«Я проїхав кілька кілометрів в сторону Лиману, там теж не бачив мешканців. Дома стоять залишені, розбиті. Хтось собі полагодив, вікна й дах заколотив плівкою, яку роздавали благодійники. Може люди просто поховалися від спеки, була перша година дня», – говорить відеооператор.

Святогірськ, будинки. Фото: Роман Потапенко

Березовий ліс майже цілий. Фото: Роман Потапенко

Жилим будівлям пощастило менше, вони розбиті. Фото: Роман Потапенко

Люди на вулицях Святогірська. Фото: Роман Потапенко

Рідкі перехожі на вулицях міста. Фото: Роман Потапенко

Ліс в Святогірську поблизу кладовища. Фото: Роман Потапенко

«Турбази, які залишилися тут з часів Радянського Союзу – зараз ще більш вбого виглядають, вони закинуті, заросші травою. В центрі я побачив город маленький, там огірки були помідори. В місті тихо, лише біля 4 дня почув залпи», – каже Роман.

Покинутий танк. Фото: Роман Потапенко

Церква на фоні танку, Святогірськ. Фото: Роман Потапенко

Храм у Святогірську. Фото: Роман Потапенко

Руїни після росії. Фото: Роман Потапенко

Читайте також: Як виглядав Бахмут до війни: фотопідбірка

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!