Святогірськ — це невеличке місто на півночі Донеччини, найпівнічніше місто області, воно розташоване на березі річки Сіверський Донець. За час повномасштабного вторгнення місто постійно обстрілюють росіяни, 7 червня 2022 року його окупували загарбники, а вже 1 жовтня Святогірськ відбили Сили Оборони України.
Як сьогодні живе місто після деокупації зазнімкував відеооператор «Бахмут. IN.UA» Роман Потапенко.
Далі великий фоторепортаж з місця подій.
Святогірськ: фото
Святогірськ після деокупації все ще оговтується від “русского мира”. Фото: Роман Потапенко
«В місті 5 багатоповерхівок, все решту приватний сектор. Виглядало досить депресивно. Єдина радість там – чисте повітря, але відчувається похмурість. Місто було в російській окупації, там залишалося 500 людей. Вони дуже схудли. Три місяці люди не їли хліба», – говорить Роман Потапенко.
Обгоріла від обстрілів споруда. Фото: Роман Потапенко
Лавочки у Святогірську без людей. Фото: Роман Потапенко
«Місто поволі відновлюється, там працює лише 15 підприємств, ці люди платять податки. Немає можливості швидко відновити місто через брак фінансування. Там немає води, але комунальні служби працюють, вивозять сміття, проводять електрику. Дитячі майданчики охайні, підстрижені. Ті землі, які належать туристичним базам вони не прибрані», – каже Роман.
Самотня вивіска поруч з руїною. Фото: Роман Потапенко
Продірявлений дах в Святогірську. Фото: Роман Потапенко
Після російської окупації. Фото: Роман Потапенко.
«Людей на вулиці мало. Все життя кипить в обмеженому районі, де відновила роботу пошта та поліція, магазини. Таке враження, що в місті живе людей 100. Цивільні ходять пішки, на велосипедах пересуваються. Після 14:00 Святогірськ пустіє», – згадує поїздку відеооператор.
Міни. Святогірськ. Фото: Роман Потапенко
Житлова будівля у Святогірську. Фото: Роман Потапенко
Монумент у Святогірську. Фото: Роман Потапенко
Храм у Святогірську. Фото: Роман Потапенко
Святогірськ сонячний, але безлюдний. Фото: Роман Потапенко
«В місті є соціальний транспорт, щоб люди могли поїхати в Слов’янськ за покупками. Він двічі їздить, рано їде, а ввечері повертається. Святогірськ він ж розтягнутий до річки, ця частина дуже розбита. Там танки в городах стоять, ліс усипаний мінами. Є деякі сміливці, які в ліс йдуть по дрова, але люди сподіваються на соціальну допомогу або просто на те, що вони можуть купити ті дрова», – каже журналіст.
Ліхтарі у Святогірську. Фото: Роман Потапенко
Крісло посеред двору залитого сонцем, за дверми валяються уламки скла. Фото: Роман Потапенко
Модерністська споруда у Святогірську після деокупації. Фото: Роман Потапенко
Крізь уламки видніється ліс та монумент. Фото: Роман Потапенко
Калькулятор залишений на порозі. Фото: Роман Потапенко
«Я проїхав кілька кілометрів в сторону Лиману, там теж не бачив мешканців. Дома стоять залишені, розбиті. Хтось собі полагодив, вікна й дах заколотив плівкою, яку роздавали благодійники. Може люди просто поховалися від спеки, була перша година дня», – говорить відеооператор.
Святогірськ, будинки. Фото: Роман Потапенко
Березовий ліс майже цілий. Фото: Роман Потапенко
Жилим будівлям пощастило менше, вони розбиті. Фото: Роман Потапенко
Люди на вулицях Святогірська. Фото: Роман Потапенко
Рідкі перехожі на вулицях міста. Фото: Роман Потапенко
Ліс в Святогірську поблизу кладовища. Фото: Роман Потапенко
«Турбази, які залишилися тут з часів Радянського Союзу – зараз ще більш вбого виглядають, вони закинуті, заросші травою. В центрі я побачив город маленький, там огірки були помідори. В місті тихо, лише біля 4 дня почув залпи», – каже Роман.
Покинутий танк. Фото: Роман Потапенко
Церква на фоні танку, Святогірськ. Фото: Роман Потапенко
День Гідності та Свободи, Бахмут 2016 рік / фото Бахмут IN.UA
У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.
День Гідності та Свободи в Бахмуті
У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.
Для бахмутян, які доєдналися до акції, студентки піготували паперових голубів як символ миру / фото Бахмут IN.UAКонцерт за участі військових / фото Бахмут IN.UAАкція в Бахмуті до 21 листопада / фото Бахмут IN.UAПерехожі зупинялися біля стіни пам’яті, яку підготували члени організації “Бахмут Український”, щоб віддати загиблим Героям Майдану / фото Бахмут IN.UAБахмутяни віддають шану загиблим / фото Бахмут IN.UA
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?
Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.
“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”
Роман Молдавський / фото надане героєм
“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.
Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.
“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”.
За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.
Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.
“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.
Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:
блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.
“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.
“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“
Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.
“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.
За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.
Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося).
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.
На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.
“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.
Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.
Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.
“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.
Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.
У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції […]
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку […]
ЗСУ утримують рубежі в північній частині Покровська. Наразі військові блокують спроби окупантів перейти залізницю та збільшити зону окупації міста. Про це повідомляють бійці 7 корпусу […]
У США розробили мирний план закінчення війни в Україні. Він складається з 28 пунктів, частина з яких стосується територіальних поступок України, обмеження чисельності ЗСУ та […]
Російська госдума ухвалила в першому читанні законопроєкт про передачу в державну власність так званого “бесхазяйного” житла. Таким житлом окупанти називають покинуті оселі на окупованих частинах […]
