Бахмут — фортеця, яка не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут був центром Донбасу. Боротьба за українську сутність міста йде не лише на полі бою. Українським історикам доводиться пояснювати, що Бахмут, як повноцінне поселення, заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII століття, а не московські прикордонники, яких тут і бути не могло. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».
В попередній частині ми вже розповідали про зросійщення Донбасу та Українське пробудження.
Формування українських військових частин
Рішення українського повітового з’їзду 3 вересня 1917 року. Фото: УП
Із початком літа активність громади спала – вояки виїздили на фронт, учні і студенти на канікули. Проте, на початку червня 1917 року у Бахмуті “відбулося зібрання офіцерів і солдатів тутешнього полку”. Тобто 25-го піхотного запасного полку, який входив в 4-ту піхотну запасну бригаду Московського воєнного округу, штаб якої розміщувався в Харкові.
На цьому червневому вояцькому зібранні ухвалено важливе рішення:
«Організувати в Бахмуті український полк».
І дійсно на базі цього полку незабаром створено 25-й Український запасний полк, який в кінці 1917 року стане основою військ Центральної Ради не території Бахмутського повіту. Частина цього полку розташовувались також в Луганську.
Очолював процес українізації 25-го полку особисто його командир – 32-х річний підполковник Микола Меркулов.
Коли 26 липня 1917 року в Києві царська влада організувала збройний напад на ешелон Богданівського полку, то ця подія зрезонувала і в Бахмуті. 20 серпня тут зібралось вояцьке віче у кількості 587 військовослужбовців різних полків. Окрім представників 25-го полку тут були і ті, хто перебував у дома на відпустках. Українське вояцтво Бахмута засудило злочин російських шовіністів і вимагало найсуворішого покарання.
У вересні 1917 року Меркулов із своїм полком взяв активну участь в придушені так званого п’яного бунту в Бахмуті. Цим вони нажили немало ворогів серед “робітничого класу”. Річ у тому, що з початком Першої світової війни в царській імперії було введено сухий закон, а весь алкоголь зберігався на складах.
Протест 587 українських військових Бахмута. Фото: УП
«Український повітовий з’їзд в Бахмуті представників політичних і військових організацій і сел» відбувся 3 вересня 1917 року. Він не лише обрав двох своїх представників до Центральної Ради – Романа Ільяшенка, голову Української повітової ради Бахмутського повіту, та В. Павленка, а висловив також протест проти відокремлення Катеринославщини (і, відповідно, Донбасу) від України, вимагав розширення Генерального секретаріату Центральної Ради (секретарями залізниць, пошт і телеграфів, війська, суду, продовольчих справ), виступив за “повну автономію” України.
Цей же з’їзд вирішив: «Необхідно в школах завести навчання рідною мовою»
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?
Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.
“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”
Роман Молдавський / фото надане героєм
“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.
Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.
“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”.
За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.
Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.
“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.
Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:
блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.
“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.
“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“
Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.
“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.
За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.
Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося).
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.
На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.
“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.
Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.
Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.
“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.
Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.
ЗСУ утримують рубежі в північній частині Покровська, а також контролюють позиції південніше від залізниці, які важливі для подальшої деокупації. При цьому росіяни намагаються перетнути залізницю, щоб збільшити зону окупації, але ці спроби блокують.
Для протидії подальшого просування ворога та проведення зачисток в Покровську десантники нарощують кількість екіпажів БПЛА. Одним із ключових завдань оборонців зараз є перекриття російських логістичних шляхів до міста.
Ситуація в інших населених пунктах Покровського напрямку
У Мирнограді ЗСУ завершують зачистку північних околиць від ворожої піхоти. Також залучають додаткові ресурси для виявлення і ліквідації ворожих груп, зафіксованих у південній частині міста.
Також нечисленні ворожі групи намагалися просочитися в село Гришине, що на північному заході від Покровська. Українські військові вчасно їх виявили та ліквідували.
Раніше аналітики DeepState повідомляли, що окупанти також намагаються просуватися в районі села Рівне, що є важливим ключем логістики між Мирноградом та Покровськом.
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку […]
ЗСУ утримують рубежі в північній частині Покровська. Наразі військові блокують спроби окупантів перейти залізницю та збільшити зону окупації міста. Про це повідомляють бійці 7 корпусу […]
У США розробили мирний план закінчення війни в Україні. Він складається з 28 пунктів, частина з яких стосується територіальних поступок України, обмеження чисельності ЗСУ та […]
Російська госдума ухвалила в першому читанні законопроєкт про передачу в державну власність так званого “бесхазяйного” житла. Таким житлом окупанти називають покинуті оселі на окупованих частинах […]
На Донеччині тривають активні бойові дії. Російська армія штурмує одразу на кількох напрямках фронту, намагаючись розвинути наступ. Найважча ситуація зараз на Покровському напрямку, де протягом доби […]
