Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло постійне поселення на місці сучасного Бахмута і хто були його перші жителі – докладно розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Відкривайте справжню історію Бахмута і перевіряйте себе у тесті.

Дізнайтесь, чому Бахмут був і є українською територією — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Історія Бахмута

У більшості довідників та енциклопедій першої половини ХІХ ст. заснування Бахмута датується початком XVIII століття і пов’язується з відкриттям і початком розробки соляних джерел на території сучасного міста. Натомість у ХХ ст. поширилася й стала панівною думка, що місто Бахмут походить від Бахмутської сторожі XVI ст. На цьому ґрунтується й офіційна дата заснування міста – 1571 рік.

У XVI столітті по річці Сіверський Донець пролягав умовний кордон між Московською державою і Кримським ханством. Його правий берег, де наразі розташоване наше місто, так і називався в тогочасних документах – кримською стороною. Втім, по обидва боки кордону розлягалося Дике Поле – безмежний незаселений простір, де з одного боку кочували кримські й ногайські татари, а з іншого проникали загони козаків із Запоріжжя, Дону й Сіверщини у пошуках «козацького хліба» – військової здобичі.

Кримські татари майже щороку чинили грабіжницькі походи до населених земель Великого князівства Литовського (потім Речі Посполитої) та Московської держави – країн, між якими на той час були розділені українські землі. Обидві держави намагалися давати опір татарським набігам, утворюючи прикордонну службу, і залучали до охорони кордонів українських козаків. Так у 1572 році в Речі Посполитій з’явилося українське реєстрове козацтво. А в московській державі приблизно в цей час бачимо козаків із Сіверщини (севрюків) у складі прикордонної сторожової служби.

Яку сторожу застував іван грозний

У 1846 році вийшла друком книга російського історика Івана Бєляєва «О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине московского государства…», у якій докладно описана організація прикордонної служби московської держави у XVI столітті. Саме тут вперше серед істориків була згадана загадкова Бахмутська сторожа.

За часів царювання в москві івана Ггозного (1533 – 1584) на степовому кордоні було утворено декілька сторожових ліній для охорони від татарських нападів. У січні – лютому 1571 року в Москві був зібраний з’їзд прикордонників, який мав переглянути організацію прикордонної служби, щоб зробити її більш ефективною. З’їзд виробив “приговор” – своєрідний устав прикордонної  служби, в якому були детально розписані місця розташування прикордонних застав (сторож), маршрути розвідувальних загонів (станиць), обов’язки сторожів і станичників.

Крайньою на степовому кордоні була лінія з шести донецьких сторож (Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Ізюмська, Святогірська й Бахмутська, а також Айдарська – пізніше облишена, оскільки лежала осторонь від звичайних шляхів татарських набігів). Шоста, Бахмутська сторожа знаходилась “усть Черного Жеребца”, тобто в місці впадіння в Донець його лівої притоки – Чорного Жеребця. Навпроти, з правого боку в Донець впадає річка Бахмут, яка й дала назву сторожі.

Чи було в сторожі постійне поселення

Сторожа являла собою невеликий (з шести чоловік) кінний спостережний загін, який мав об’їздити дозором визначену ділянку кордону довжиною в кілька десятків верст на лівому (московському) березі Дінця. Сторожі мали спостерігати за кордоном і сповіщати царських воєвод у прикордонних містах про прихід татарських загонів. Отримавши тривожну звістку, царський уряд збирав військо для відсічі ворогу. Суворі правила прикордонної служби вимагали від сторожів розташовуватися на місцевості приховано, навіть не розводити вогонь на одному місці двічі, щоб не привернути  увагу ворога. Звісно, ні про які укріплення або постійні поселення сторожів на степовому кордоні не йшла й мова.

Але й ця тонка мережа спостережних загонів на пограниччі проіснувала недовго. Вже в 1587 році через напади “черкас” (свавільних українських козаків) Донецькі сторожі вирішено було скасувати, замінивши їх станицями – кінними загонами по 12 чоловік, які здійснювали розвідувальні рейди на “урочні місця”, де раніше стояли сторожі. А в часи російської Смути початку XVII століття прикордонна служба московської держави занепала, так що від прикордонних міст Путивля й Рильська, виїздили тільки “ближні” сторожі, не далі як за 15-20 верст.

Територія Бахмута у ХVII столітті

А в Придінців’ї в цей час поширився вплив українського козацтва. У середині XVII століття тут діяли свавільні козацькі загони Васька Рябухи, Семена Забузького, Григорія Торського. У складі одного з таких загонів вперше згадується Іван Богун – пізніше відомий козацький полковник, соратник Богдана Хмельницького.

У другій половині XVII століття розпочалося масове переселення з Правобережної та Лівобережної України на землі колишнього Дикого Поля, де утворилися козацькі полки Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, а в 1685 році – найпівденніший з них Ізюмський. Разом вони склали новий історичний регіон – Слобідську Україну. З часом заселення перейшло на правий берег Дінця, й до складу Ізюмського полку ввійшли нові укріплені поселення: Маяки, Тор (теперішній Слов’янськ), Райгородок.

Наприкінці XVII століття торський козак Омелян Бирюков відкрив соляні джерела на річці Бахмут, довкола яких невдовзі з’явилося поселення козаків-солеварів. Про це через тридцять років писали місцеві жителі до Сенату, пригадуючи час і обставини заснування міста. Близько 1703 року збудована невеличка дерев’яна фортеця, приписана потім разом із її мешканцями до Ізюмського слобідського козацького полку. Саме це й було початком історії постійного поселення на місці сучасного Бахмута.

Отже, наше місто було започатковане внаслідок  української народної колонізації, а не за велінням згори. А 1571 рік в історії краю позначився лише реформою сторожової служби московської держави  за часів царя івана грозного.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Громадськість за демократизацію”, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Бахмутська Фортеця” і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• “Не маса, а актив”: як донецькі ультраси прокладали шлях до українізації регіону
• Палац Культури у Часів Ярі: якою була історична споруда

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

2 липня Донецька область відзначає 94-ту річницю від дня створення. За майже століття регіон пережив зміну назв, адміністративних центрів і державних кордонів, став одним із головних промислових центрів України, а сьогодні є одним із символів боротьби за незалежність. Як створювалася Донеччина та які історичні події сформували її сучасний вигляд — розповідаємо далі.

Детальніше про історію Донецької області — в матеріалі Бахмут IN.UA

Коли створили Донецьку область

В офіційних документах та на картах минулих століть територія сучасної Донецької області мала різні назви. На карті німецького математика Себастьяна Мюнстера, датованій 1550 роком, цей регіон позначався як Мала Татарія. Згодом, на карті Герарда Меркатора 1594 року, він іменувався Кримською Татарією за Перекопом. Офіційне утворення Донецької області датується 2 липня 1932 року. Початково її центром був Артемівськ (нині Бахмут), а вже 16 липня того ж року адміністративний апарат перенесли до міста Сталіно. У 1938 році область розділили на Сталінську та Ворошиловградську, а сучасну назву — Донецька — вона отримала 9 листопада 1961 року. Під час німецької окупації у 1941-1943 роках адміністративній одиниці повертали історичну назву Юзівська область.

Археологічне вивчення цього гористо-степового краю розпочалося пізніше, ніж інших регіонів, через поширену теорію про непридатність клімату для проживання людей до нової ери. Перші розкопки курганів з кам’яними бабами стартували у 1850-х роках. Згодом дослідники виявили стоянки кам’яного віку в долині річки Сіверський Донець. Значний внесок у вивчення краю зробив професор Василь Городцов, який на основі донецьких розкопок довів існування бронзової доби у Східній Європі, класифікувавши поховання на ямні, катакомбні та зрубні.

Доба каменю та перші метали

Заселення території почалося в період раннього палеоліту, близько 100-300 тисяч років тому. До цього періоду належить виявлена поблизу Амвросіївки стоянка мисливців на зубрів. У період неоліту вздовж берегів Сіверського Донця сформувалися центри видобутку та обробки кременю, який став предметом міжплемінного обміну. У 1930 році біля Маріуполя археологи відкрили могильник неолітичного часу європейського значення, де було розкопано 122 поховання.

З настанням мідно-бронзової доби регіон став центром металургії. Поблизу Бахмута, Клинового та Краматорська знайдені давні розробки міді та поховання майстрів-ливарників. Поблизу Маріуполя дослідники виявили залишки дерев’яних чотириколісних возів із суцільними дисковидними колесами. Ця знахідка датується тридцять другим століттям до нашої ери і вважається найдавнішим видом колісного транспорту у світі.

Кочівники та античні колонії

Понад три з половиною тисячі років тому в степах Приазов’я з’явилися кімерійці. Вони здійснювали походи в Закавказзя проти держави Урарту та воювали з ассирійцями. У сьомому столітті до нашої ери кімерійців витіснили скіфи, які мали залізні знаряддя праці. Скіфські царські роди контролювали східну частину земель і вважали інші племена своїми підданими. У літній період вони переганяли худобу на північ від Азовського моря. Згодом їх витіснили сармати, які домінували в степах понад шістсот років, постійно оновлюючи свій етнічний склад через нові хвилі переселень.

У цей же час узбережжя Азовського моря освоювали давньогрецькі мореплавці. В околицях нинішнього Маріуполя функціонувала грецька колонія Кремни, а за річкою Кальміус, яку греки називали Поріт, розташовувалося поселення Карія. Античні географи, зокрема Клавдій Птолемей, згадували Аланські гори, які сучасні вчені ототожнюють із Донецьким кряжем.

Велике переселення народів

Починаючи з третього століття, степи пройшли через епоху глобальних міграцій. Готи, які прийшли з Балтики, захопили місцеві землі та зруйнували Танаїс. У четвертому столітті їх розгромили гуни, частина з яких, відома як акаціри, залишилася кочувати на Донбасі. Пізніше тут пройшли авари.

У сьомому столітті хан Кубрат об’єднав племена і створив Велику Булгарію. Після її розпаду під ударами хозарів частина населення залишилася в Приазов’ї і стала данниками Хозарського каганату. Хозарський період приніс стабілізацію та розвиток ремесел. У басейн Сіверського Донця переселили аланів. Археологічні дані свідчать про існування великих міст. Поблизу сучасного села Сидорове розкопано городище площею понад 120 гектарів, яке мало кам’яні мури. На думку дослідників, ці території також могли бути центром Руського каганату, що пов’язано із салтово-маяцькою археологічною культурою.

Половці, Золота Орда та козацтво

В одинадцятому столітті степи зайняли половці, сформувавши об’єднання Чорна Куманія. Їхній вплив охопив величезні території, а кордони з руськими князівствами залишалися місцем постійних прикордонних конфліктів. У степах також фіксується перебування бродників — християнського населення, яке жило з переправ і часто розглядається істориками як попередники козацтва.

У 1223 році на річці Калці відбулася битва руських полків і половців проти монгольських військ, що завершилася поразкою русичів. Землі Донбасу увійшли до Кримського улусу Золотої Орди. Після її розпаду частина північних і західних територій перейшла під контроль Великого Князівства Литовського. Сюди почали переселятися люди, які займалися уходницькими промислами.

З шістнадцятого століття в регіоні, який тоді був нейтральною зоною між кількома державами, почали масово осідати запорозькі та донські козаки, а також втікачі. Місцеве населення в документах називали харцизами. На початку вісімнадцятого століття спроби російського уряду відібрати землі вздовж Сіверського Дінця призвели до повстання під проводом Кіндрата Булавіна. Після його придушення війська Петра Першого спалили козацькі містечка Тор і Бахмут, стративши тисячі людей.

Колонізація та вугільний бум

Наприкінці вісімнадцятого століття російський уряд депортував до Приазов’я християнське населення Криму, яке заснувало Маріуполь та низку слобід. Одночасно регіон колонізували німці, а згодом — євреї та амністовані розкольники. Для козаків, що повернулися із Задунайської Січі, створили Азовське козацьке військо, яке ліквідували наприкінці дев’ятнадцятого століття.

У дев’ятнадцятому столітті почалася активна розробка вугільних родовищ. Видобуток вугілля здійснювався як на селянських шахтах примітивними інструментами, так і на поміщицьких копальнях. До середини століття річний видобуток сягнув понад один мільйон пудів. Розвивалася торгівля зерном і вугіллям через Маріупольський порт.

Революційні події та зміна влади

Економічні кризи та експлуатація робітників призвели до масових страйків. У грудні 1905 року в Горлівці відбулося збройне повстання робітників, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

Під час революції 1917-1922 років у Донбасі розгорнулася боротьба різних політичних сил. Діяли осередки Української Народної Республіки, створювалися повітові ради в Бахмуті та Маріуполі. У регіоні функціонували військові формації УНР та Української Держави. Паралельно Донбас став центром формування радянських армій. Відбувалися регулярні бої між підрозділами більшовиків, білогвардійськими силами Добровольчої армії та повстанцями.

Важливу роль відігравала Революційна повстанська армія під командуванням Нестора Махна, яка контролювала значну частину регіону. Махновці вели переговори з радянським урядом про автономію Вільної території в складі УРСР, проте після військово-політичних угод більшовики відмовилися закріпити автономію і продовжили збройне переслідування повстанців.

Репресії та Друга світова війна

У тридцяті роки двадцятого століття населення області зазнало масових політичних репресій. У місті Сталіно радянські каральні органи розстрілювали людей. Місця масових поховань, зокрема на Рутченковому полі, приховували під асфальтом і забудовою. Загальна кількість репресованих у регіоні перевищила сто тисяч осіб.

У жовтні 1941 року територію області зайняли німецькі війська. Адміністрація окупантів намагалася відновити роботу шахт та підприємств, перейменувавши область на Юзівську. Функціонували дрібні підприємства, видавалася газета “Донецкий вестник”. Вересень 1943 року ознаменувався проривом Міус-фронту та встановленням контролю над регіоном з боку радянських військ.

Сучасний етап історії

Кінець вісімдесятих і початок дев’яностих років відзначилися масштабними страйками шахтарів та їхніми пішими походами на Київ. У 1994 році в регіоні проходило опитування щодо мовних та адміністративних питань. У 2014 році на території області відбулися псевдореферендуми, які стали каталізатором збройного конфлікту та війни на сході України.

Відповідно до реформи адміністративно-територіального устрою 2020 року, в Донецькій області ліквідували старі райони та створили нові. Згідно з постановою парламенту до складу нового поділу увійшли райони:

• Бахмутський;
• Волноваський;
• Горлівський;
• Донецький;
• Кальміуський;
• Краматорський;
• Маріупольський;
• Покровський.

Читайте також:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

28 червня 2026 року виповниться 10 років як Бахмут відзначатиме День Конституції під своєю нинішньою назвою після перейменування міста у 2016 році. До повномасштабного вторгнення щороку на цьому державному святі в місті традиційно виступали творчі колективи Бахмутсього центру Мартинова.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Богдановою, керівницею міського центра культури та дозвілля імень Є.Мартинова, яка поділилася деталями підготовки до святкування Дня Конституції України, розповіла про підбір репертуару та використання сценічного реквізиту до війни.

Виступи до Дня Конституції у Бахмуті

За словами Ольги Богданової, колектив постійно долучався до проведення офіційних заходів у місті. На державні свята артисти завжди виконували українські пісні. 

“Завжди це з гордістю було, ми співали українські пісні на святах“, — згадує Ольга Богданова.

Участь у концертах відбувалася виключно за запрошенням. Ініціаторами виступали адміністрація школи та управління культури при міській раді, підпорядкована міській раді. Як зазначає організаторка, оскільки День Конституції припадає на літній період, учасники колективу у цей час переважно перебували у відпустках. Через це виступи відбувалися не кожного року, а формувалися від потреби.

Підготовка репертуару та сценічні образи

Процес підготовки до святкового заходу складався з кількох етапів:

• пошук відповідного репертуару;
• вивчення та репетиції обраних творів;
• створення записів музичного супроводу.

Сценічні костюми та необхідний реквізит для артистів надавала школа мистецтв, де зберігалися всі речі. На повноцінну підготовку репертуару витрачалося щонайменше два-три місяці. Для офіційних виступів на державних святах використовувалися фонограми із записаним голосом.

“Завжди на таких виступах були “плюсовки”, для яких необхідно було робити записи музикальних партій“, — описує технічну сторону процесу керівниця центру.

У мирний час організація концертів проходила без ускладнень та затримок.

“Труднощів не може бути. Є мета, і до неї йдеш. А раніше не було таких труднощів. Нам ставили мету, ми брали і робили“, — підкреслює Ольга Богданова.

День Конституції до війни

До повномасштабного вторгнення Бахмут щороку відзначав ухвалення Основного Закону України святкуванням.. На головних локаціях міста збиралися місцеві жителі, проходили тематичні акції, а на сцені традиційно виступали творчі колективи, зокрема артисти центру Мартинова.

Читайте також:

Історія футболу у знищеному росіянами Іванівському: від м’ячів із чобіт до перемог на обласних турнірах

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!