Фото бійця ЗСУ Сергія із Бахмутських окопів порівнювали із видовищем, яке можна було спостерігати під час Другої Світової війни. Відтоді, як ми розповіли історію Сергія й Олени в їхньому житті багато змінилося, пара одружилася, а згодом Сергій, на жаль, отримав поранення.

Як допомогти Сергію та Олені?

Посилання на банку, де збирають кошти на лікування та реабілітацію Сергія:

https://send.monobank.ua/jar/7zYHa6Cg5p

Реквізити картки Олени:

4149 6090 1418 4255

Pay Pal

[email protected]

Більше про волонтерську допомогу бійцям Бахмутського фронту — читайте тут. Одна з останніх покупок Олени — приціл нічного бачення для ЗСУ, який допомагає врятувати життя нашим воїнам. На свою волонтерську карту Олена збиратиме кошти, щоб закупити тепловізор. Всі звіти можна знайти на сторінці Олени.

Поранення на полі бою

Сергію проводять хірургічні маніпуляції. Фото: особистий архів героїні

Сергія поранили 18 січня на Бахмутському напрямку, поблизу Лисичанська під час мінометного обстрілу.

“На позиціях де був Сергій раніше не було настільки потужних обстрілів. Сергія ззаду накрила міна, його посікло осколками: спину, тазову частину, ногу та руку. Рука була як друшляк, у нього дуже глибокі рани були. Через час був ще один приліт і в Сергія сталася контузія, він упав на землю й не відчував руку. Потім він вже розповідав, що покликав побратимів, бо не міг встати самостійно через поранення руки. Сергій повідомив хлопцям, що він 300-тий, спочатку сам пробував відійти, але потім хлопці йому допомогли”, — розповідає дружина військового, волонтерка Олена.

Поранення Сергія. Фото: особистий архів героїні

Після поранення побратими зупинили кровотечу в Сергія, а далі його доправили в медзаклад, чоловіка переправляли у різні лікарні. Зараз військовий має пройти реабілітацію, у нього все ще залишаються осколки.

 “У Сергія витягнули близько 40 осколків з тіла, але це ще не всі, деякі залишаються. У нього пухне рука, також частково не працюють пальці на руці, хоч він й займається. Сергій не може спати через біль, має приймати ліки, це все негативно впливає на тиск, на голову, у нього часто температура”, — каже Олена.

Реабілітація

Осколки в тілі Сергія. Фото: особистий архів героїні

Сергію ще потрібно пройти довгий шлях реабілітації, частково здоров’я воїна планують відновити в санаторії. Всі витрати за лікування взяла на себе Олена, за допомогою зборів небайдужих вона купує необхідні ліки та речі.

“З нього зрізали повністю всю одежу, ремені та навіть шнурки, щоб йому лікарі надали допомогу. Поки все у Сергія є, як буде далі побачимо. Буде допомога від держави — буде чудово, але в той момент ми про це не думали, головне його здоров’я”, — пояснює дружина військового.

Пані Олена додає, що коли її коханого поранили вона була в іншому місті, тож перші дні за ним доглядала її добра товаришка та за сумісництвом очільниця БФ Діна Ткаченко. Як каже волонтерка, чоловіка переводили з одного медзакладу в інший, але врешті-решт Олені все ж вдалося побачитися із захисником. 

“Зараз йому надають допомогу, я сподіваюсь, що все зроблять чітко і все в нього буде добре. Я дуже вдячна моїм друзям в Україні і за кордоном, які відгукнулися на моє прохання про допомогу Сергію. Без них я б не впоралася”, — каже Олена.

Про бажання повернутися на фронт

Сергій з Оленою. Фото: архів подружжя

Після поранення Сергій попри травму планує продовжувати захищати країну, його надихають люди, які підтримують його й допомагають.

“У нього зараз такий бойовий дух високий, він хоче повертатися, дуже вдячний, що я змогла приїхати. Близька людина поруч, тож зрозуміло, що йому стає краще. Будемо чекати поліпшення стану здоров’я”, — розповідає Олена.

Волонтерка додає, що їй хотілося б, щоб люди не переставали допомагати волонтерам та ЗСУ, адже це вкрай важливо для Перемоги. За всіма маленькими успіхами, стоять життя воїнів, їхні травми та історії, каже Олена.

“Я не можу спокійно дивитися на світлини, які хлопці викидають з окопів чи фото мого чоловіка, коли він лежить в лікарні. Не має так бути, я бачила цих хлопців, у них пошкоджені руки, ноги, бійці лежать з такою арматурою в кінцівках. Я дуже хочу, щоб зараз весь світ розумів, що відбувається в Україні”.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Як підготуватися до армії: військовий вишкіл та керування БПЛА

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!