Щороку, 9 березня, люди з усього світу святкують день народження Тараса Григоровича Шевченка — легендарного поета, прозаїка, мислителя, живописця, графіка, громадського діяча та справжнього пророка для всього українського народу. Його життя — це символ боротьби українського за свободу, за власне право на існування. Утім, за цим образом все ще стоїть талановита людина.

Про те, як жив Кобзар та які факти з його життя майже ніхто не знає, дізнавайтесь в матеріалі Бахмут IN.UA.

Біографія Тараса Шевченка

Життя Тараса Шевченка було цікавим з самого початку. Він народився 9 березня 1814 року в селі Моринці, що на Черкащині, в багатодітній родині кріпаків. Дитинство майбутній поет провів у селі Кирилівка, яким володів генерал-лейтенант Василь Енгельгардт. Грамоти Тарас навчився, коли вступив на службу до місцевого дяка — вчителя Павла Рубана. Після завершення навчання, молодого хлопчину забрали в прислугу до поміщика Енгельгардта. Там він спочатку був кухарчуком, а згодом козачком. Пан досить швидко помітив молодого Шевченка, а особливо його жагу до живопису. Він вирішив надати йому шанс на навчання, бажаючи після цього отримати Шевченка в ролі особистого художника.

Таким чином, вже у 1831 році Шевченко зміг потрапити в Петербург, де навчався малювати та почав писати перші твори. Тарас швидко почав отримувати й корисні зв’язки. Так, він познайомився  з художниками Карлом Брюлловим та Василем Жуковським, які помітили неабиякий хист молодого хлопця. Саме вони згодом викупили Шевченка з кріпацтва. 

Вже маючи статус вільної людини, Шевченко продовжив навчатися в Петербурзькій академії мистецтв. Він в цей час багато малював та створив рукопис своєї майбутньої збірки “Кобзар”, яка увійде в історію.

У 1844 році майбутній письменник переїхав до Києва, де влаштувався на роботу в тимчасову комісію з питань розгляду старих актів. Саме в цей час Шевченко познайомився з Костомаровим, що вплинуло на формування його політичних поглядів. Як результат, Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського братства.

За вірші збірки “3 літа” Тарас Шевченко був заарештований. Вирок йому надали досить швидко — заслання. Під арештами та на засланнях митець загалом провів 10 років.

Після звільнення поетові було заборонено їхати до України. Лише 1859 року він зміг нарешті приїхати на Батьківщину, де його знову заарештували. Приблизно у той же час, світ побачила остання збірка Шевченка, яка отримала назву “І виріс я на чужині…”.

10 березня 1861 року Тарас Шевченко помер у Петербурзі. Його поховали на Смоленському кладовищі. Згодом, як і було вказано в його заповіті, прах поета перевезли до України та перепоховали на Чернечій горі, біля Канева, що на Черкащині.

Факт 1. Заповіт батька

Тарас Шевченко з малечку виділявся з-поміж своїх братів та сестер, через що не дуже був придатний для хатнього й сільського господарства. У його усному заповіті були такі слова: “Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо”. Саме тому Тарас був єдиним з сім’ї, кого віддали до дяківської школи, яка стала початком його шляху.

Факт 2. Поліглот Шевченко

Тарас Шевченко при житті вчив багато мов світу, серед яких була навіть французька. Однак, повністю опанувати зміг лише українську, російську та польську мови. Останню він вивчив у 16 років для того, щоб бути ближчим до польки Дзюні Гусиковської, яку він покохав у Вільно. 

Факт 3. Ціна викупу

Загальновідомий факт — художники Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили Шевченка за 2,5 тисячі рублів. Утім, мало хто знає наскільки це велика сума. Вона була еквівалента 45 кілограмів срібла або нинішнім 40 тисяч доларів. 

Заробити таку суму художники змогли за допомогою продажу портрета Василя Жуковського на аукціоні. За деякими даними, частина грошей для викупу була надана імператорською сім’єю. Ще 400 рублів виділила сама імператриця олександра федорівна і по 300 рублів — спадкоємець престолу олександр II й княгиня олена павлівна.

Факт 4. “Світський біс”

Коли Тараса викупили, йому було 24 роки. Молодий чоловік, який все життя провів у неволі, нарешті відчув ковток свободи. Це призвело до того, що Кобзар став так званим тусовником. Він регулярно відвідував різноманітні богемні зібрання, грав у карти. Іван Сошенко, який також доклав сили для викупу Шевченка, писав, що у молодого чоловіка вселився “світський біс”.

Факт 5. Товариство алкоголіків

Існує міф,  що при житті Шевченко міг бути алкоголіком. Він базується на тому, що видатний українець деякий час належав до товариства “Мочиморди”, до яких входили хлопці, які “мочили морди в алкоголі”. В ньому також брав участь Яков де Бальмен — друг Тараса Шевченка, якому він присвятив поему “Кавказ”.

Факт 6. Гастрономічні вподобання

При житті Тарас Шевченко дуже любив смачну їжу та напої. Так, улюбленою стравою Тараса Шевченка, як згадують його друзі, був борщ із сухими карасями, свіжою капустою і приправами. Своєю чергою, улюбленими напоями були кава по-віденськи та чай з дорогим ромом. 

Факт 7. Різноманітний творчий доробок

За своє життя Шевченко написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичних твори.

Крім того, він створив понад 1000 картин, серед яких збереглися 835 художніх творів. Шевченко творив у різних стилях, серед яких були навіть портрети голої натури.

Факт 8. Шевченко та Україна

15 років — лише стільки поет провів на території України за все своє життя, 14 з яких — це дитинство та життя з поміщиком Енгельгардтом. Вже у дорослому віці Кобзар приїжджав в Україну лише погостювати.

Факт 9. Шевченко та жінки

Тарас Шевченко багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були:

• односелиця Оксана Коваленко; 
• польська швачка Дзюня Гусиковська; 
• натурниця Амалія Колберг;
• княжна Варвара Рєпніна-Волконська; 
• дружина полковника Ганна Закревська; 
• дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова;
• 14-річна актриса Катерина Піунова; 
• служниця Ликера Полусмак. 

До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки.

Зазначимо, що існують чутки, що у поета міг бути роман із дружиною Михайла Максимовича Марією. Вони з’явилися через те, що жінка народила сина через 9 місяців після початку їхнього тісного спілкування з Шевченком.

Факт 10. Шевченко-рекордсмен

Тарас Шевченко має декілька рекордів. На його честь встановили 1384 пам’ятників у понад 35 країнах світу, серед яких Бразилія, Китай, США тощо.

Інший рекорд пов’язаний з “Кобзарем”. Український майстер Микола Сядристий створив найменше у світі видання головного збірника Шевченка, яке має розмір близько половини квадратного міліметра. Гортати сторінки такого збірника можна лише за допомогою кінчика загостреного волоска.

500 м² — це площа найбільшого портрета Тараса Шевченка. Він розташований в Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою: проїзд Садовий, 30.

Читайте також:

• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала
• Заборонена буква “ґ” й перша згадка: 15 цікавих фактів про українську мову, які ви не знали
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутська земля подарувала Україні плеяду талановитих науковців, митців та діячів культури. Однією з таких постатей, чий внесок у розвиток вітчизняної науки залишається вагомим, є Есфір Семенівна Беркович — видатна українська бібліографиня. Протягом свого життя вона працювала у найбільших наукових книгозбірнях країни та створила фундаментальні бібліографічні праці.

Редакція видання Бахмут IN.UA підготувала розповідь про непростий, але надзвичайно плідний життєвий шлях нашої землячки.

Біографія Есфір Беркович

Есфір Беркович народилася 2 березня 1912 року в місті Бахмут. Її дитячі роки супроводжувалися важкою втратою: коли дівчинці виповнилося лише сім років, померла її матір. У 1921 році батько ухвалює рішення перевезти Есфір разом із її сестрами до Харкова, де родина починає нове життя.

Саме в Харкові дівчина пішла до школи, яку успішно закінчила у 1931 році. У шкільні роки в Есфір проявився яскравий музичний талант, що згодом суттєво вплине на вибір її останнього місця роботи та специфіку бібліографічних досліджень.

Юність у ленінграді та старт бібліотечної кар’єри

Після отримання середньої освіти Есфір Беркович вирушає до ленінграда (нині санкт-петербург). Там вона вступає на вечірнє відділення ленінградської консерваторії, прагнучи розвивати свої музичні здібності. Паралельно з навчанням дівчина розпочинає свою трудову діяльність, влаштувавшись до Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна. Саме тут закладається фундамент її майбутнього фаху.

Через особисті обставини Есфір була змушена перервати навчання в консерваторії, залишити Ленінград та повернутися до Харкова. Щоб продовжити роботу за обраним профілем, вона закінчує спеціалізовані бібліотечні курси. Згодом влаштовується до Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. У науково-методичному відділі цієї установи вона працювала на двох посадах:

• бібліотекаря (у період з 1933 по 1934 роки);
• бібліографа центрального довідкового апарату (з 1934 по 1941 роки).

Роки Другої світової війни та переслідування

З початком німецько-радянської війни мирне життя та кар’єра Есфір Беркович обірвалися. У вересні 1941 року вона евакуювалася до міста Коканд в Узбекистані, де була змушена працювати у місцевій артілі, щоб вижити в умовах тилу.

У січні 1945 року, отримавши виклик від брата, вона переїжджає до москви. Її висока кваліфікація дозволила отримати посаду старшого бібліотекаря у Державній бібліотеці срср імені в. і. леніна. Проте важкі роки евакуації далися взнаки: через тяжку хворобу вже у вересні 1945 року жінка була вимушена звільнитися.

Повернувшись до Харкова, Есфір Семенівна ститкнулася з новою проблемою. Протягом тривалого часу вона залишалася безробітною через розгорнуту радянською владою ідеологічну “боротьбу з космополітизмом”.

Плідна наукова праця у Харківському університеті

Повернутися до улюбленої справи вдалося лише у 1948 році, коли її тимчасово прийняли на посаду редактора Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) Харківського державного університету (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна).

У 1950 році вона стала бібліографом науково-бібліографічного відділу ЦНБ і обіймала цю посаду двадцять років — до 1970-го. За цей період фахівчиня взяла безпосередню участь в укладанні 12 ґрунтовних бібліографічних покажчиків. Серед її найвизначніших робіт — створення персональних покажчиків, присвячених видатним діячам науки та культури:

• філософу Григорію Сковороді;
• засновнику Харківського університету Василю Каразіну;
• фізіологу Івану Павлову;
• хіміку Євгену Хотинському;
• фізико-хіміку Миколі Ізмайлову.

Також Есфір Семенівна укладала складні систематичні покажчики до періодичних видань університету та наукових товариств, які діяли при ньому.

Музично-театральна спадщина та останні роки роботи

У 1971 році Есфір Беркович переходить на роботу до Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського, де працює наступні 20 років (до 1991 року). Саме тут її юнацька музична освіта гармонійно поєдналася з колосальним досвідом бібліографа.

У цій установі вона реалізувала низку важливих професійних завдань:

• створила з нуля алфавітний каталог книг нотного відділу;
• виступила одним із провідних фахівців з розробки унікальної спеціалізованої схеми індексації літератури з мистецтва, яка базувалася на принципах УДК (Універсальної десяткової класифікації);
• доклала максимум зусиль для створення та розвитку довідково-бібліографічного відділу бібліотеки.

Окремою сторінкою її спадщини є зібрані та систематизовані нею бібліографічні списки, присвячені видатним композиторам. На жаль, за життя авторки ці праці залишилися ненадрукованими. До цього переліку увійшли: “Литература о Н. А. Лысенко за 1920–1972 гг.”, “Литература о композиторе Р. Щедрине: за 1958–1971 гг.”, “Т. Н. Хренников: литература за 1946–1973 гг.”, “Литература об А. Н. Скрябине за 1925–1971 гг.”, “С. В. Рахманинов: список литературы”, “М. П. Мусоргский и его опера “Борис Годунов” на сцене и на экране”.

Життєвий шлях видатної бахмутянки завершився 23 листопада 1992 року в Харкові. Весь професійний архів Есфір Семенівни Беркович сьогодні дбайливо зберігається у фондах Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського як свідчення її безмежної відданості бібліотечній справі.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!