Щороку, 9 березня, люди з усього світу святкують день народження Тараса Григоровича Шевченка — легендарного поета, прозаїка, мислителя, живописця, графіка, громадського діяча та справжнього пророка для всього українського народу. Його життя — це символ боротьби українського за свободу, за власне право на існування. Утім, за цим образом все ще стоїть талановита людина.

Про те, як жив Кобзар та які факти з його життя майже ніхто не знає, дізнавайтесь в матеріалі Бахмут IN.UA.

Біографія Тараса Шевченка

Життя Тараса Шевченка було цікавим з самого початку. Він народився 9 березня 1814 року в селі Моринці, що на Черкащині, в багатодітній родині кріпаків. Дитинство майбутній поет провів у селі Кирилівка, яким володів генерал-лейтенант Василь Енгельгардт. Грамоти Тарас навчився, коли вступив на службу до місцевого дяка — вчителя Павла Рубана. Після завершення навчання, молодого хлопчину забрали в прислугу до поміщика Енгельгардта. Там він спочатку був кухарчуком, а згодом козачком. Пан досить швидко помітив молодого Шевченка, а особливо його жагу до живопису. Він вирішив надати йому шанс на навчання, бажаючи після цього отримати Шевченка в ролі особистого художника.

Таким чином, вже у 1831 році Шевченко зміг потрапити в Петербург, де навчався малювати та почав писати перші твори. Тарас швидко почав отримувати й корисні зв’язки. Так, він познайомився  з художниками Карлом Брюлловим та Василем Жуковським, які помітили неабиякий хист молодого хлопця. Саме вони згодом викупили Шевченка з кріпацтва. 

Вже маючи статус вільної людини, Шевченко продовжив навчатися в Петербурзькій академії мистецтв. Він в цей час багато малював та створив рукопис своєї майбутньої збірки “Кобзар”, яка увійде в історію.

У 1844 році майбутній письменник переїхав до Києва, де влаштувався на роботу в тимчасову комісію з питань розгляду старих актів. Саме в цей час Шевченко познайомився з Костомаровим, що вплинуло на формування його політичних поглядів. Як результат, Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського братства.

За вірші збірки “3 літа” Тарас Шевченко був заарештований. Вирок йому надали досить швидко — заслання. Під арештами та на засланнях митець загалом провів 10 років.

Після звільнення поетові було заборонено їхати до України. Лише 1859 року він зміг нарешті приїхати на Батьківщину, де його знову заарештували. Приблизно у той же час, світ побачила остання збірка Шевченка, яка отримала назву “І виріс я на чужині…”.

10 березня 1861 року Тарас Шевченко помер у Петербурзі. Його поховали на Смоленському кладовищі. Згодом, як і було вказано в його заповіті, прах поета перевезли до України та перепоховали на Чернечій горі, біля Канева, що на Черкащині.

Факт 1. Заповіт батька

Тарас Шевченко з малечку виділявся з-поміж своїх братів та сестер, через що не дуже був придатний для хатнього й сільського господарства. У його усному заповіті були такі слова: “Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо”. Саме тому Тарас був єдиним з сім’ї, кого віддали до дяківської школи, яка стала початком його шляху.

Факт 2. Поліглот Шевченко

Тарас Шевченко при житті вчив багато мов світу, серед яких була навіть французька. Однак, повністю опанувати зміг лише українську, російську та польську мови. Останню він вивчив у 16 років для того, щоб бути ближчим до польки Дзюні Гусиковської, яку він покохав у Вільно. 

Факт 3. Ціна викупу

Загальновідомий факт — художники Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили Шевченка за 2,5 тисячі рублів. Утім, мало хто знає наскільки це велика сума. Вона була еквівалента 45 кілограмів срібла або нинішнім 40 тисяч доларів. 

Заробити таку суму художники змогли за допомогою продажу портрета Василя Жуковського на аукціоні. За деякими даними, частина грошей для викупу була надана імператорською сім’єю. Ще 400 рублів виділила сама імператриця олександра федорівна і по 300 рублів — спадкоємець престолу олександр II й княгиня олена павлівна.

Факт 4. “Світський біс”

Коли Тараса викупили, йому було 24 роки. Молодий чоловік, який все життя провів у неволі, нарешті відчув ковток свободи. Це призвело до того, що Кобзар став так званим тусовником. Він регулярно відвідував різноманітні богемні зібрання, грав у карти. Іван Сошенко, який також доклав сили для викупу Шевченка, писав, що у молодого чоловіка вселився “світський біс”.

Факт 5. Товариство алкоголіків

Існує міф,  що при житті Шевченко міг бути алкоголіком. Він базується на тому, що видатний українець деякий час належав до товариства “Мочиморди”, до яких входили хлопці, які “мочили морди в алкоголі”. В ньому також брав участь Яков де Бальмен — друг Тараса Шевченка, якому він присвятив поему “Кавказ”.

Факт 6. Гастрономічні вподобання

При житті Тарас Шевченко дуже любив смачну їжу та напої. Так, улюбленою стравою Тараса Шевченка, як згадують його друзі, був борщ із сухими карасями, свіжою капустою і приправами. Своєю чергою, улюбленими напоями були кава по-віденськи та чай з дорогим ромом. 

Факт 7. Різноманітний творчий доробок

За своє життя Шевченко написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичних твори.

Крім того, він створив понад 1000 картин, серед яких збереглися 835 художніх творів. Шевченко творив у різних стилях, серед яких були навіть портрети голої натури.

Факт 8. Шевченко та Україна

15 років — лише стільки поет провів на території України за все своє життя, 14 з яких — це дитинство та життя з поміщиком Енгельгардтом. Вже у дорослому віці Кобзар приїжджав в Україну лише погостювати.

Факт 9. Шевченко та жінки

Тарас Шевченко багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були:

• односелиця Оксана Коваленко; 
• польська швачка Дзюня Гусиковська; 
• натурниця Амалія Колберг;
• княжна Варвара Рєпніна-Волконська; 
• дружина полковника Ганна Закревська; 
• дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова;
• 14-річна актриса Катерина Піунова; 
• служниця Ликера Полусмак. 

До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки.

Зазначимо, що існують чутки, що у поета міг бути роман із дружиною Михайла Максимовича Марією. Вони з’явилися через те, що жінка народила сина через 9 місяців після початку їхнього тісного спілкування з Шевченком.

Факт 10. Шевченко-рекордсмен

Тарас Шевченко має декілька рекордів. На його честь встановили 1384 пам’ятників у понад 35 країнах світу, серед яких Бразилія, Китай, США тощо.

Інший рекорд пов’язаний з “Кобзарем”. Український майстер Микола Сядристий створив найменше у світі видання головного збірника Шевченка, яке має розмір близько половини квадратного міліметра. Гортати сторінки такого збірника можна лише за допомогою кінчика загостреного волоска.

500 м² — це площа найбільшого портрета Тараса Шевченка. Він розташований в Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою: проїзд Садовий, 30.

Читайте також:

• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала
• Заборонена буква “ґ” й перша згадка: 15 цікавих фактів про українську мову, які ви не знали
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

• блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
• відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
• неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
• повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!