“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота — це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

До теми:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ми народжуємося, вчимося ходити, йдемо до школи, знаходимо друзів, вперше закохуємося, закінчуємо навчання, а далі шляхи в кожного різні, і всі вони проводять нас в один кінець, до смерті. Смерть — невідмінна частина людського життя, від неї ніяк не сховаєшся. Так ми прощаємося з рідними, проводимо поховання й цей обряд дуже важливий для вшанування пам’яті, для етапу горювання, який ми повинні пройти. Та що робити, якщо близьку людину не поховаєш? Якщо тіла її немає, й немає куди прийти на могилу? Росіяни забрали у багатьох сімей можливість провести в останню путь близьку людину. Тіла наших військових нерідко залишаються на полі бої або ж в окупації, й забрати їх звідти немає можливості. А рідні натомість отримують повідомлення “зник безвісти”.

Редакція поспілкувалася з двома жінками, які втратили найдорожчих, але не мали змоги попрощатися. Анна поділилася тим, що відчувають родини, коли близька людина зникає безвісти, а серце вже носить тишу втрати. Аліна — розповіла про свій шлях через суд, аби держава офіційно визнала смерть її чоловіка. Лише після цього вона зможе провести його в останню путь: без тіла, але з гідністю, з правом на памʼять і прощання.

Що відчувають рідні?

Почати цю розповідь ми хочемо з голосу тих, хто залишився чекати, зі спогаду, що не має могили. Анна втратила батька на війні 10 місяців тому, і досі не змогла провести його в останню путь. У цих обставинах найточніше слово для опису її стану — невизначеність. Це відчуття виснажує, позбавляє опори й змушує жити між надією й болем. 

“Фактично мій батько зник безвісти, хоча ми знаємо, де і як він загинув. Було багато питань від родичів і знайомих — як це загинув, але зник. Якщо говориш, що зник, то багато хто бажає знайти живим, чи у полоні, чи у лікарні. І знову, і знову треба пояснювати, як саме зник твій родич. Було таке, що деякі з рідні вичитували нам, що ми нічого не робимо. Але ж я не поїду на лінію зіткнення, щоб самотужки евакуювати тіло. Є розуміння, що тіло не варто, щоб за нього гинули інші. Але все одно чекаєш…

Поховання як крапка в історії життя. Це важко описати, але ми зав’язли у думках про його загибель, не можемо до кінця усвідомити і прийняти. Бо нема доказів, немає тіла, розум відмовляється прийняти факт загибелі. Фантазує, що це не правда, вигадує сценарії спасіння. А через секунду ти уявляєш, як тато лежить у лісі, один, холодний і самотній”, — ділиться Анна.

За словами жінки, її родина застрягла посеред маршруту “смерть — поховання — прийняття”. Анна додає — вона досі не може усвідомити, що тата немає. Часом її гризуть сумління, що вона погана донька, бо не може провести батька в останню путь. Вона шукає його обличчя в обмінах полоненими, живе хибною надією, а потім перечитує повідомлення командира, де побратими намагаються евакуювати тіло, і знову переживає усе наново. Це замкнуте коло. Єдине, що його розірве, каже Анна — це побачити і поховати тата. 

“Бо тоді вже ці думки відчепляться від мене”.

Анна мріє зібрати близьких, згадати усе добре про тата, зустріти людей, що також горюють через втрату — почути, яким він був за життя, згадати щось, що не пам’ятає, але пам’ятають інші. І хоч родина Анни не дуже релігійна, однак відпустити його, відспівати, покласти квіти і поговорити над могилою — це все втамувало б її біль, розмірковує героїня. Бо знати, що рідна людина десь поруч, мати можливість прийти на могилу — цього б вистачило.

Ми також запитали Анну, що могло б підтримати родину у стані втрати. Вона вважає, що важливою є фахова психологічна допомога, а також символічні місця памʼяті — наприклад, Алеї Слави як альтернатива, коли немає могили. Її саму тримало піклування про родину, спокійні моменти на природі поруч з домашніми тваринами. А ще прощання через дію: розібрати речі тата, передати друзям щось особисте на згадку.

Власний досвід Аліни Отземко. Як у судовому порядку домогтися визнання факту смерті

Далі ви прочитаєте історію Аліни Отземко з міста Корсунь-Шевченківський. Її чоловік загинув 7 червня 2024 року на Лимансько-Куп’янському напрямку, удома його чекав чотирирічний син. Попри відсутність тіла, у 2025 році Аліні вдалося через суд домогтися офіційного визнання загибелі. 

Примітка: Аліна Отземко — психологиня, психотерапевтка в процесі навчання, авторка книжок “Чому тато не вдома?” та “Чому тато загинув?”. 

Чоловік нашої героїні, Василь Отземко на позивний “Тічер” (від англійської teacher, вчитель), до повномасштабки працював вчителем історії у школі. Але з перших днів вторгнення пішов захищати країну, згодом доєднався до 44 ОМБР, де отримав офіцерське звання під час виконання бойового завдання. Дружина згадує його цитату:

“Він говорив так: Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз”.

Василь Отземко загинув у селі Джерельне Луганської області, через тиждень ця територія стала окупованою. Забрати звідти тіло Василя не було можливості. Крім того, через спеку, яка була в той час, а це був червень, тіла швидко розкладалися. Аліна пояснює: за попередніми даними, росіяни ті тіла, які були на цій території, включно з російськими солдатами, спалювали. Максимум, що могло залишитися — це рештки тіла. Черкаска здала ДНК-тест, щоб у випадку, коли рештки повернуть, була змога ідентифікувати чоловіка. Жінка отримала повідомлення про те, що її чоловік вважається зниклим безвісти.

Далі для Аліни почався довгий бюрократичний процес. Після смерті чоловіка військова частина розпочала службове розслідування, тоді і почалися перші проблеми. 

“Військова частина намагалася написати в рапорті, що мій чоловік пішов самовільно. Якщо таке визнають, то це означає, що у родини не буде ні статусу, ні виплат, нічого для сім’ї. Я вдячна побратимам за те, що вони тоді не дали цього зробити, тому що було бойове розпорядження, згідно з яким він все робив за наказом”, — пояснює Аліна Отземко.

Другим нюансом стало те, що службове розслідування, яке мало тривати у перший місяць, розпочали аж через три тижні після зникнення військового. У розслідуванні була друга спроба знову вказати, що Василь пішов самовільно, додає дружина. Цього вкотре не дозволили зробити його побратими.

У випадку Аліни, побратими Василя були свідками, які вказали, що саме відбулося під час його останнього виходу — саме їх свідченням стали ключовими. Але якщо ваш рідний зазначений як “зниклий безвісти”, й ви не маєте жодних свідків, що сталося з ним, то через суд вам буде дуже проблематично довести факт загибелі. Тому, наголошує пані Аліна, так важливо тримати добрий контакт з побратимами та бригадою, де служить ваша близька людина.

“В мене в службовому розслідуванні вказано дані, що він загинув, що є свідки, які про це говорять. Це значно спростило процес. Свідчення побратимів були у службовому розслідуванні — цього вистачало. Не потрібно було, щоб вони давали їх очно”, — ділиться у розмові жінка.

Загалом Аліна двічі була на судовому засіданні. Судовий процес з моменту подачі заяви у жінки зайняв 2-3 місяці, але термін буде залежати й від завантаженості вашого суду. Сам процес підготовки до суду тривав довше, адже з адвокатами на зв’язку Аліна була близько пів року, допоки не зібрала всі документи. По безплатну правничу допомогу вона не зверталася — найняла адвоката, якому довіряла і який представляв її інтереси. Жінка радить: якщо ви також плануєте використовувати платну допомогу фахівця, то звертайте увагу на договір, який підписуєте, щоб там була фіксована сума оплати.

Суд відбувається за місцем прописки. Але якщо ми беремо, умовно, окуповані території, де суд не працює, то звертатися треба до або релокованого суду, або ж , якщо попередній не працює, то до суду, який перебрав на себе повноваження, тобто реорганізувався.

“Коли людина зникає без звісти і немає свідків, які можуть підтвердити те, що сталося, людина проживає невизначену втрату. Велика кількість жінок вірять в те, що їх чоловік живий, що, можливо, він у полоні, в госпіталі, без пам’яті. Але в моєму випадку це працювало інакше, бо я бачила відео, яке мені надали побратими — вони не мали права цього робити по закону. Але я завжди кажу, що є закон, а є совість та людяність. Я розуміла, що відбулося, і що рештки можуть ніколи не повернутися, але дуже важливо зберегти пам’ять. Бо це єдине, що залишається, зберігати пам’ять. Я дуже не люблю цю фразу, що герої не вмирають, адже вони вмирають першими, і єдине, що залишається — це зберегти про них пам’ять”, — розповідає Аліна Отземко.

Й додає, що навіть перейменувати вулицю можна лише іменем загиблого воїна, а не того, який має статус зниклого безвісти. Також не можна поставити пам’ятник, важче пояснити дитині, що з татом й де він. Аліна наводить власний приклад: її 4 річний син часто запитує, коли вони закопають тата в землю, чи де поховають тата. Визнання факту смерті — це й про повагу до дітей загиблих, які вже не мають можливості прийти до батька в обійми, але можуть хоча б мати могилу, куди приходити.

Аліна змогла добитися рішення про смерть чоловіка у липні 2025 року. Жінка ділиться порадами, як їй це вдалося:

• Тримати контакти із побратимами та бригадою, де служить ваш рідний;
• Слідкувати самостійно за термінами службового розслідування та його результатами, бо навіть якщо смерть людини підтвердили, через дрібні помилки розслідування може не стати підставою для суду. Наприклад, ділиться жінка, у справі її чоловіка вказали невірну область загибелі чоловіка, вона помітила це сама та попросила виправити.
• Зібрати всі можливі документи (службове розслідування, сповіщення про зникнення безвісти, паспорт, свідоцтво про шлюб або документи, які підтверджують спорідненість, довідка про безпосередню участь у бойових діях).

Аліна наголошує щодо службового розслідування: бувають випадки, коли військова частина не віддає документ родині, але через адвокатський запит рідні мають права отримати розслідування, а разом з цим й перевірити, чи все вірно у ньому вказано. Зверніть увагу, що службове розслідування спершу надходить до ТЦК СП, й воно зобов’язане за законом дати копію сім’ї.

Примітка. Навіщо потрібна довідка про безпосередню участь у бойових діях? Родина може підтвердити, що військовий дійсно брав участь у бойових діях — навіть якщо в службовому розслідуванні це не вказано або викривлено. Ця довідка ґрунтується на бойових розпорядженнях (БРК), які фіксуються в бригаді — тобто якщо людина була на бойовому завданні, це можна підтвердити документально. Якщо у службовому розслідуванні вказано неправду (наприклад, що військовий «самовільно покинув частину»), ця довідка допомагає спростувати це й захистити права родини.

“Якщо є свідчення побратимів, якщо службове розслідування підтверджує смерть, тоді це набагато простіше. Але це найбільш непростий момент, тому що ось ці моменти — їх потрібно контролювати буквально в перший місяць. А в перший місяць родина знаходиться в гострому стані втрати. Дружина, мама — вони можуть навіть не думати про ці документи. І в нас, на жаль, є ця практика, коли спершу побратими кажуть рідним правду про загибель, а потім отримують якусь вказівку від командування й починають говорити інакше”, — каже співрозмовниця.

Що відбувається після того, як суд визнав факт смерті зниклого безвісти

Суд визнає факт смерті, його рішення набирає чинності через місяць. Після цього потрібно піти в РАЦС та отримати свідоцтво про смерть (іноді це займає день-два, бо інформація нова).

Копії свідоцтва та рішення суду треба подати у ТЦК СП. Він ж своєю чергою надсилає ці документи у військову частину, яка

• готує наказ на виключення загиблого зі списків;
• надсилає офіційне сповіщення родині про смерть;
• формує необхідний пакет документів (включно з грошовим атестатом), який надсилає назад до ТЦК.
  

Далі ТЦК готує витяг з ЦВЛК (військово-лікарська комісія), навіть якщо це формальність.

Вже після завершення всіх етапів родина може оформлювати: посвідчення члена сім’ї загиблого (на дружину і дитину), пенсію на дитину через втрату годувальника, пенсію для матері, якщо дитині ще немає 8 років (навіть якщо мама — ФОП), одноразову грошову допомогу (ОГД).

Аліна наголошує, що у пенсійному можуть помилково відмовити ФОПам у виплатах, але ФОП не позбавляє права на пенсію, якщо смерть пов’язана з обороною України.

Як відбувається поховання військового без тіла?

Щоб родина могла поховати військового, у неї повинно бути законодавче підтвердження, тобто рішення суду про смерть. Далі допомагає Постанова Кабміну № 1373 “Про затвердження Порядку розміщення кенотафів особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, з числа осіб, які судом оголошені померлими, на території кладовищ”.

Кенотафи – це символічні поховання без тіл. Постанова № 1373 розроблена для таких випадків, як Алінин, коли людина була спочатку визнаною зниклою безвісти, але згодом судом визнав її померлою і родичам не вдалося повернути тіло.

Зараз жінка готується до поховання без тіла — це буде символічна могила на Алеї Героїв, вже зараз там встановили хрест. Також Аліна замовила пам’ятник для чоловіка, його мають виготовити восени.

“Нам дали це місце на Алеї Героїв, дали довідку, що ось тут, в такому-то ряду, на такому-то місці, відведено місце для встановлення кенотафа. Я хочу потім для збереження пам’яті зробити відкриття пам’ятника, де буде символічне прощання, щоб могли прийти попрощатися рідні й друзі. Так, це не класичне поховання, це не процесія від церкви, але для нас це важливо”, — пояснює дружина загиблого.

Біля пам’ятника Василю Отземко залишають місце для клумби, каже Аліна. Вона робить це на випадок, якщо вдасться повернути рештки коханого, щоб після їх кремації урну могли поховати у цій ділянці. 

До теми:

“Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Каріна Тренбач, яка зараз проживає на Полтавщині, перемогла в міжнародному конкурсі графіки. Дівчина здобула перше місце в номінації “Векторна графіка” завдяки роботі, створеній у межах спільного проєкту з американською дизайн-студією. У розмові з нами Каріна поділилась, що ця ілюстрація має особливу мету — привернути увагу іноземців до українців, які, попри війну, не втрачають надію на мир.

Бахмутянка поділилась з редакцією Бахмут IN.UA, як їй вдалося взяти участь в конкурсі.

Бахмутянка перемогла у міжнародному конкурсі графіки

Каріна Тренбач працює у “Гадяцькому Будинку дитячої та юнацької творчості”, де навчає дітей з 5 до 13 років ліпленню. Але, крім того, дівчина ще студентка Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який наразі працює в Полтаві. Вона навчається за спеціальністю “Дизайн”, паралельно вдосконалює навички з веб- та графічного дизайну в “Alpaca — практичній школі ІТ-професій”.

Як зазначає сама дівчина, протягом навчання вона брала активну участь у конкурсах, і тому, коли викладачі з Alpaca School запропонували взяти участь в “Українсько-американському конкурсі з комп’ютерної графіки”, вона одразу погодилася.

Конкурс мав тему “Мої мрії про майбутнє”, а на створення роботи відводилося 36 годин. Каріна працювала близько 28 годин із перервами на сон. Роботу виконувала на графічному планшеті, використовуючи Adobe Photoshop.

Про натхнення

Відповідаючи на питання про те, що надихнуло дівчину на цю роботу, вона ділиться, це мрія про мир.

“Мені здається, що якщо запитати кожного українця про мрії — усі згадають про мир. Ліва частина картини — це те, що, як мені здається, залишиться в кожного українця навіть після війни: те, що ми зберігаємо в серці — зокрема, згадки про дім, навіть якщо він уже зруйнований. А права частина — це якраз та мрія про майбутнє, про відбудову, про відновлені міста, про повернення додому, про щасливе мирне життя“, — каже дівчина.

За словами Каріни, її робота — це не про бажання перемогти в конкурсі, а про посил — мир в Україні, який вона хотіла передати не лише журі, а й 12 іноземним учасникам, зокрема, зі США та Казахстану. Бахмутянка наголошує: навіть якби не перемогла, головною метою було донести бачення українців — те, що попри все, вони не втрачають надії на мирне майбутнє.

“Я запитала себе, що для мене наразі важливо — як для людини, яка живе в країні, де йде війна; яка втратила дім і не має змоги повернутися до рідних стін; як для людини, у якої близькі на фронті. Саме це і підштовхнуло мене до створення такої роботи“, — резюмувала бахмутянка.

Читайте також:

• За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто
• “Треба не чекати, а шукати можливості”: історії трьох переселенок, які наважились купити хати в селі
• Нове життя – старим речам. І собі. Як переселенка з Великої Новосілки будує спільноту, що вміє творити та відновлювати

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!