Російські військові не полишають намірів захопити Часів Яр на Донеччині. У місті зберігається складна ситуація, воно знаходиться під постійними обстрілами. Та попри це тут і досі лишаються жити сотні людей.

Яка зараз ситуація в місті, редакції Бахмут IN.UA розповів начальник Часовоярської міської військової адміністрації Сергій Чаус.

Часів Яр: ситуація в місті на 9 вересня

За інформацією Сергія Чауса, наразі в Часовому Яру зберігається стабільно важка ситуація. Обстріли у громаді не припиняються.

“У місті щоденні, я би навіть сказав щогодинні обстріли. Від них потерпає вся територія громади, наразі немає якихось районів, куди б не прилітало. На даний момент ворог використовує фактично весь свій арсенал — від авіації до мінометів і гармат”, — каже Сергій Чаус.

Попри важку ситуацію, місцева влада намагається регулярно надавати допомогу людям, які тут лишаються. Та все ж є райони, куди доїхати просто неможливо.

“Базові потреби мешканців закриті. У місті частково є водопостачання: в деякі мікрорайони вода подається погодинно, також працює скважина. Людям роздають і гуманітарну допомогу. Складніша ситуація лише з медикаментами і медичними послугами. Також у нас є деякі райони, де дуже складно, і туди ми вже прорватися не можемо. Робота ворожих дронів не дозволяє цього зробити. Але давайте відверто — ми попереджали людей, що може прийти момент, коли вже ніхто не зможе до них доїхати і надати допомогу. Ми з самого початку повномасштабного вторгнення закликаємо до евакуації. Але багато людей так і не зробили для себе висновків. Згодом вони кричать про допомогу, і ми вже вимушені ризикувати своїм життям, щоб допомогти їм, якщо є така можливість. Але я наголошую: допомога в будь-який момент може зупинитися, адже передбачити подальшу ситуацію ніхто не може. Єдиний шлях порятунку — евакуація”, — зауважує начальник Часовоярської міської військової адміністрації.

Часів Яр: евакуація

На сьогодні у Часовому Яру лишаються близько 490 осіб. Нагадаємо, що 28 серпня в місті проживали 502 людини. Тобто, за майже 2 тижні з міста виїхали лише трохи більше десятка людей.

“Я би не робив висновки про те, чи активно люди виїжджають, адже зараз це поняття відносне. Іноді тиждень може минути без єдиної евакуації, а потім люди самостійно, або телефонуючи до нас, їдуть невеличким потоком. Це може бути 2, 3, 5 осіб. Наприклад, сьогодні самостійно виїхали 3 особи. На цей тиждень у нас також запланована евакуація, і, дай Боже, вона буде не одна”, — каже Сергій Чаус.

За словами посадовця, в Часовому Яру є люди, які категорично проти евакуації. Та точно сказати їхню кількість Сергій Чаус не береться, адже ситуація змінюється, як і рішення людей.

“Є люди, які кажуть: “Я буду до останнього тут, це мій дім, і я його не покину”. Але ж завтра цього будинку може не стати, і триматися вже буде ні за що. На жаль, і я, і мої колеги не раз бачили подібні ситуації. Люди казали: “Я ніколи звідси не виїду”, а потім через певний час прильот і все — ні будинку, ні речей. І тоді все одно доводиться виїжджати, але без нічого, дай Боже, аби з документами”, — каже Сергій Чаус.

Очільник міста вкотре закликає людей до евакуації. Допомогти в цьому їм може місцева влада. Евакуація для мешканців Донеччини повністю безоплатна.

“Є кілька варіантів, як лишити заявку на евакуацію. Перший варіант — це звернення на Часовоярську гарячу лінію, яка працює з початку повномасштабного вторгнення. Другий варіант — подзвонити на єдиний номер евакуації від Донецької ОВА. У разі отримання на цей номер інформації про мешканців Часового Яру, її моментально передають нам, і ми на неї оперативно реагуємо. І останній варіант — для людей, які не мають зв’язку. Вони можуть передати інформацію про бажання виїхати в пункт незламності, через пункти підзарядки чи пункти видачі гуманітарної допомоги”, — каже Сергій Чаус.

Контакти для евакуації

Зробити заявку на евакуацію з Часового Яру можна за міським телефоном: +380 (099) 712 0359.

Звернення також приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на евакуацію тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Читайте також:

• ВПО запрошують на обговорення процедури компенсації за пошкоджене та зруйноване майно: деталі
• Росіяни поділилися новими кадрами з Бахмута: як виглядає місто на початку осені
• “Перебігають полями до нас у тил”: військовий розповів про нову тактику росіян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!