У вівторок, 30 січня, Кабінет Міністрів України схвалив і передав до Верховної Ради оновлену версію законопроєкту про мобілізацію. Документ визначає правила мобілізаційного процесу, а також урегульовує права військовослужбовців та військовозобовʼязаних.

Про це повідомляє Міністерство оборони України.

Мобілізація 2024: нові правила

У Міноборони підкреслили, що коментарі та зауваження до законопроєкту №10449 спільно враховували Генеральний штаб, Уряд та народні депутати.

Основні положення законопроєкту:

• вік призову на військову службу під час мобілізації знижується з 27 до 25 років;
• визначається чіткий термін служби на період воєнного стану;
• люди з інвалідністю всіх груп мають звільнення від військової служби;
• добровольці по мобілізації мають відстрочку на 2 місяці для вирішення особистих питань і підготовки до мобілізації;
• надається щорічна основна відпустка під час дії воєнного стану, протягом календарного року може надаватися частинами (не менше 15 календарних днів);
• військовослужбовці, звільнені з полону — отримають додаткові 90 днів відпустки із збереженням грошового забезпечення, якщо вони вирішили продовжити службу;
• після мобілізації всі громадяни проходять обов’язкову військову підготовку терміном у 2-3 місяці (людина не може бути відправлена одразу на фронт після мобілізації);
• строкова служба скасовується. Замість неї запроваджується базова військова підготовка. Людина віком 18-24 років самостійно обирає, коли пройти військову підготовку. Сама підготовка займатиме максимум 5 місяців. За людиною зберігається її робоче місце, чого наразі немає в чинному законодавстві;
• людині не потрібно йти в ТЦК та СП, щоб оновити дані. Це можна буде зробити онлайн в особистому кабінеті або в ЦНАП. Електронний кабінет створять на базі реєстру військовозобов’язаних “Оберіг”;
• можна переїжджати в інші міста без дозволу ТЦК. Після переїзду потрібно буде стати на облік за новою адресою;
• облік для всіх. Виключається право на відстрочку від призову у державних службовців, працівників БЕБ, ДБР, Державної виконавчої служби. Працівники Нацполу, ДБР, НАБУ, прокуратури, БЕБ, Служби судової охорони та патронатної служби більше не матимуть відстрочки;
• державні службовці бронюються як всі. Категорія “Б” та “В” — 50% від військовозобов’язаних в певному органі;
• голови міських та селищних рад, територіальних громад — мають бронь. Військовозобов’язані, які працюють на посадах в органах місцевого самоврядування — 50% від військовозобов’язаних;
• грошове забезпечення мінімум 20 тисяч гривень на місяць без врахування додаткової винагороди. Додаткова винагорода на період дії воєнного стану — від 30 до 100 тисяч гривень.

Обмеження прав ухилянтів

Оновлений законопроєкт пропонує накладати обмеження на ухилянтів через суд. Так, на військовозобов’язаного можуть накласти:

• тимчасове обмеження у праві на виїзд за межі України;
• тимчасове обмеження фізичної особи у праві керування транспортним засобом;
• арешт на кошти та інші цінності фізичної особи, які перебувають на рахунках та на зберіганні в банках чи інших фінансових установах, небанківських постачальниках платіжних послуг, або на електронні гроші, що зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, на рахунках у цінних паперах депозитарних установ.

Суд розглядатиме вимогу ТЦК протягом 15 днів, скарга на відмову в відкритті справи прийматиметься протягом 10 днів. Якщо сторони не з’явилися до суду, справа розглядатиметься у письмовій формі.

Обмеження на ухилянтів накладатимуться на термін до виконання такою особою вимоги ТЦК щодо виконання обов’язків військовозобов’язаного чи резервіста.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Електронні повістки

Повістки приходитимуть в електронний кабінет призовника. Громадяни будуть зобов’язані:

• реєструвати електронний кабінет призовника-військовозобов’язаного;
• проходити медичний огляд для визначення придатності до служби згідно з рішенням ВЛК.

Хто матиме право на відстрочку?

Не підлягають призову на військову службу:

• жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають 3 і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів; 
• жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) до 18 років, якщо другий з батьків помер, позбавлений прав, або визнаний зниклим безвісти;
• бакалаври, аспіранти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною чи дуальною формою навчання.

Кого зможуть мобілізувати?

Оновлений законопроєкт виключає норму захисту від призову для тих, хто мають дружину (чоловіка, чи батьків) з числа осіб з інвалідністю I-ї чи II-ї групи за умови, що такі особи не мають інших працездатних осіб. 

Військова служба для жінок

Проєкт закону визначає, що:

• жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров’я та віком, і які закінчили заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої або вищої освіти та здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, підлягають взяттю на військовий облік військовозобов’язаних;
• жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час в добровільному порядку;
• у мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу та службу в військовому резерві тільки в добровільному порядку (за контрактом).

У документі вказано, що на період мобілізації усім громадянам віком від 18 до 60 років, що перебувають на обліку (чи зняті з нього) необхідно обов’язково мати при собі військово-обліковий документ та пред’являти його на вимогу представника ТЦК, поліцейського чи ДПСУ.

За зверненням ТЦК, Служби безпеки України або розвідувальних органів, поліцейські зможуть затримувати та доставляти до громадян до ТЦК та СП.

Читайте також:

• Залужний прокоментував законопроєкт про мобілізацію пів мільйона українців
• Мобілізація з 25: які зміни чекають українців з 2024 року
• Як отримати статус УБД під час війни у 2024
• Чи можуть чоловіки самостійно обрати бригаду, в якій служитимуть

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

• блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
• відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
• неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
• повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!