Зір — одна з головних функцій, яка допомогає людині орієнтуватися в середовищі і жити повноцінне життя. Та гострота зору може впасти, якщо не займатися профілактикою хвороб і не звертатися до спеціалістів у разі незначних симптомів.

Як попередити захворювання очей та як часто потрібно проходити профілактичні огляди, редакції розповіла Валентина Кузнецова — лікарка-офтальмологиня Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування.

Коли потрібно звертатись до офтальмолога

Для профілактики хвороб очей потрібно регулярно відвідувати лікаря-офтальмолога. Якщо в людини немає скарг, то це можна робити раз на рік — лікар оглядає передню поверхню ока та очне дно. Завдяки таким оглядам медики можуть виявити хворобу на початковій стадії, коли пацієнт ще не має скарг.

Якщо ж у людини є скарги, то огляди мають проходити щонайменше раз на рік. Потрібно перебувати на контролі у свого лікаря, щоб не допустити погіршення стану.

Серед симптомів, при яких потрібна консультація лікаря:

• погіршення зору — відчуття, що стало гірше бачити на далеку чи близьку відстані;
• погіршення полів зору, погіршення периферичного зору;
• почервоніння очей;
• сльозотеча, сухість, печіння, відчуття піску в очах;
• відчуття “блискавок”, спалахів при рухах очей;
• відчуття “мушок” перед очима, плаваючих помутнінь перед очима;
• травма — потрапляння чогось в око, удар в око тощо.

Також є кілька діагнозів, при яких потрібен контроль у лікаря-офтальмолога навіть без наявності скарг.

“Це, наприклад, цукровий діабет. При такому діагнозі огляд потрібен щонайменше раз на рік, інколи частіше, якщо лікар виявляє проблеми через ускладення цукрового діабету. Також бажано звертатися при артеріальній гіпертензії, оскільки теж можливі ускладення, про які пацієт не знає”, — розповіла Валентина Кузнецова.

Профілактика захворювань очей

Лікарка виокремлює кілька причин, які можуть стати причиною захворювань очей. Щоб уникнути ризиків необхідно:

• не терти очі. Виключте тертя очей брудними руками, хустинками тощо;
• робити паузи при роботі з екранами. Якщо ви користуєтесь комп’ютером чи телефоном, періодично робіть паузи та уникайте роботи з ґаджетами у темряві;
• контролювати вологість повітря. При кондиціонуванні чи опаленні приміщення зволожуйте повітря.

Вплив комп’ютера на зір

До проблем з очима може призвести неконтрольоване використання екранів ґаджетів — комп’ютерів, телефонів, планшетів. Для того, щоб зменшити навантаження на очі, лікарка радить робити перерви при роботі за комп’ютером.

“2-3 години за комп’ютером на добу не буде шкідливим. Але ж ми зараз живемо в такому світі, коли майже вся робота пов’язана з ґаджетами. І навіть робота лікарів, які рекомендують обмежити екранний час, теж пов’язана з роботою за комп’ютером. Тому в цьому випадку я б радила мати баланс між відпочинком і роботою. Наприклад, можна працювати годину за комп’ютером, а потім робити 10 хвилин перерви. Просто потрібно давати своїм очам відпочити”, — каже Валентина Кузнецова.

Також у якості зменшення навантаження на очі можуть підійти зволожувальні краплі. Але перед їх використанням варто проконсультуватися з лікарем.

“При роботі з екранами рекомендується використовувати зволожуючі краплі. Але обговорення того, які це саме краплі, бажано лишити на прийом лікаря. Тому що в людини можуть бути якісь супутні патології, які вимагатимуть того чи іншого препарату”, — зауважує офтальмологиня.

Вікова зміна зору: чи можлива профілактика

Профілактики вікових змін зору на сьогодні немає. Єдине, що може допомогти — вчасне звернення до лікаря, який допоможе зменшити навантаження на очі.

“На жаль, профілактики вікових змін немає. Єдине що, звісно, рекомендується для розвантаження очей — мати хороші окуляри, які підібрані офтальмологом. Тому що якщо людина має окуляри, підібрані оптимально під її око, то око при цьому не навантажене, воно має ту допомогу, яка необхідна йому для роботи. А якщо ж людина не носить окуляри, носить застарілі окуляри, які вже в її ситуації не працюють, то це часто спричиняє додаткове навантаження на очі. Очі можуть боліти, червоніти, швидко втомлюватися.

З інших вікових проблем, які можна виокремити, дуже часто це порушення сльозопродукції, зміни сльозопродукції або розвиток катаракти. Тут, на жаль, не можу сказати, що цього можна запобігти. Просто при виявленні цих хвороб треба спостерігатися в лікаря”, — каже офтальмологиня Валентина Кузнецова.

Чи є продукти, які можуть покращити зір?

Часто в інтернеті можна побачити публікації, де рекомендують ті чи інші продукти для покращення зору. Людям радять їсти моркву чи чорницю, кажучи, що це покращить зір. Однак насправді це міф.

“У популярних продуктах, таких як морква чи чорниця, насправді є вітаміни, що корисні для очей. Але вони не можуть покращити зір. Це, ніби, як збалансоване харчування, яке просто підтримує наш організм упорядку, і очі теж. Але не можна сказати, що за допомогою харчування можна покращити собі зір. Інколи ми призначаємо при деяких захворюваннях вітамінні комплекси, щоб додатково підтримати роботу ока. Але це все базується на міжнародних рекомендаціях, і це, зазвичай, не продукти харчування, а конкретні вітамінні комплекси в пігулках”, — розповідає лікарка.

Читайте також:

• Як захистити дитину від комарів: поради від фахівців Бахмутської лікарні
• Як підготуватися до вагітності — інструкція від лікаря-акушера
• Як виявити, що у вас алергія: поради від лікарки-алерголога Валентини Зведенюк

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Благодійний фонд “До України з любов’ю” відкрив прийом заявок на безкоштовне проживання для родин, які постраждали внаслідок бойових дій. Внутрішньо переміщені особи мають можливість отримати тимчасовий прихисток у новозбудованому житловому комплексі на території Київської області.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Набір на безкоштовне житло для ВПО на Київщині

Програма розрахована на родини, які змушені були залишити свої домівки та раніше проживали на тимчасово окупованих територіях або в районах ведення активних бойових дій. Під час відбору кандидатів організатори надаватимуть перевагу сім’ям, які виховують дітей.

Учасників програми розміщуватимуть у сучасних таунхаусах. Нове містечко для переселенців наразі будується у селі Дмитрівка Київської області за півтора кілометра від Варшавської траси. Заселення першої черги мешканців попередньо заплановане на жовтень 2026 року.

Які дані необхідні для заявки

Для участі у відборі претенденти мають заповнити електронну форму. В анкеті потрібно надати детальну інформацію про родину:

• адреса електронної пошти;
• прізвище, ім’я та по батькові;
• поточний вік;
• контактний номер телефону;
• ідентифікаційний податковий номер;
• інформація про наявність зруйнованого майна та його розташування;
• повна адреса реєстрації місця проживання;
• поточна адреса та умови проживання із зазначенням вартості оренди;
• наявність довідки ВПО, оформленої у період з 2022 по 2026 роки;
• склад сім’ї із зазначенням даних про всіх членів, їхнього віку та місця навчання чи роботи;
• загальний розмір доходу родини.

До заявки необхідно завантажити спільну фотографію всіх членів родини, які планують проживати в таунхаусі. Розмір файлу не повинен перевищувати 10 мегабайтів.

Окремим блоком в анкеті є розповідь про історію сім’ї під час війни. Організатори просять заявників описати найважчий момент від початку повномасштабного вторгнення та згадати про втрачені речі, які мають для них особливе значення.

Також необхідно розповісти про вплив війни на дітей, їхні спогади про минуле життя та зміни, з якими вони зіткнулися. Учасників просять описати одну подію, яка найкраще ілюструє пережитий досвід, та поділитися найціннішим спогадом з довоєнного часу. Надана інформація допоможе фонду та потенційним партнерам краще зрозуміти життєві обставини кожної родини.

Читайте також:

Уряд обмежив використання житлових ваучерів для ВПО: що змінюється

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вона народилася у пологовому будинку в українському Донецьку, виросла на околиці Бахмута, писала перші вірші ще школяркою, а українською почала говорити за рік до повномасштабного вторгнення. На юнку сильно вплинула тема Розстріляного відродження. Сьогодні вона читає поезію зі сцени, викладає англійську, живе в Києві, після масованого обстрілу купила мухуловку, й говорить про Донеччину так, ніби складає її заново — зі спогадів, текстів і людей. Це все про Естер, 23-річну поетесу з Бахмута. Колись Естер любила гуляти залізничними коліями, які вели з бахмутського Бугра до центру міста. Зараз вона говорить про Донбас не лише як про місце, де минуло дитинство. Для неї це пам’ять, яку потрібно зберегти, поки ще є кому її розповідати. У нашій розмові дівчина згадує про закриття акушерського відділення у Слов’янську — останнього на Донеччині, де народжувалися малюки. Естер каже, “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”.

Історію Естер читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Я виросла на Бугрі, де природи було більше, ніж культури”

У багатьох Бахмут асоціюється із соляними шахтами, заводами, трояндами або старою архітектурою центральної частини міста. У нашої героїні він ж починається зовсім в іншому місці — на Бугрі. Цей район для неї асоціюється з дитячими роками. Район був віддалений від культурного життя, зате поруч були посадки, лісосмуги, залізничні колії й довгі прогулянки, які для підлітки ставали маленькими пригодами. Вона згадує Бахмут по-своєму. Каже, що район, у якому зростала, був маргіналізованим, а для багатьох підлітків російська культура здавалася єдиною можливою.

“Я жила на Бугрі, на виїзді з міста. Це був доволі зелений район. Біля літачка був сквер, куди виходили гуляти діти, а якщо пройти трохи далі: посадка, лісосмуги, залізничні колії, якими можна було дійти до центру. Для нас це була пригода. Але водночас це був район, дуже віддалений від культурного життя. Ми тоді всі думали, що російська культура — це круто. Слухали російський реп, пили банку “Рево” і вважали себе дуже дорослими. Це була така культура: більше випити, більше покурити, бо більше нічого робити. Зараз я розумію, що це теж був наслідок середовища, у якому ми росли.”, — ділиться спогадами дівчина.

Попри це, її власне дитинство було наповненим. Вона багато читала, малювала, подорожувала разом із батьками Кримом і Приазов’ям. Щороку родина намагалася кудись поїхати: наприклад, в Алушту, Маріуполь або до лісів поблизу Лимана.

“Я пам’ятаю український Крим як абсолютно вільне місце. Це були гори, свіже повітря, чиста вода і дуже доброзичливі люди. Ми жили в маленьких будиночках біля моря, і майже завжди закінчувалося тим, що ввечері знайомилися із сусідами, разом смажили шашлики, вечеряли. Люди дуже легко спілкувалися між собою. Зараз мені важко уявити, що там залишилася така сама атмосфера”, — каже бахмутянка.

У дитинстві Естер ще не думала про ідентичність чи колоніальну спадщину. Як і більшість дітей, просто жила своїм життям. Революцію Гідності дівчинка дивилася по телевізору. Хотіла поїхати до Києва, але їй було лише дванадцять. У її класі були діти, пригадує Естер, чиї родини після 2014 року переїхали до окупованого Криму.

Примітка. Що відбулося в Бахмуті у 2014 році, дивіться у відео нижче.

Були й дорослі, які сперечалися про політику. Але сама вона тоді ще жила у своїй маленькій бульбашці: школа, дім, книги. Лише через кілька років усе почне змінюватися. І почнеться це… зі шкільного підручника української літератури.

Українська мова, яка почалася зі шкільної програми

Естер ділиться, що до старших класів російська була звичною мовою її життя. Перелом стався під час підготовки до ЗНО. Перечитуючи твори українських письменників і дізнаючись більше про Розстріляне відродження, вона побачила зв’язок між історією та тим, що відбувалося навколо неї. Рішення перейти на українську для Естер не було модним чи простим. Навпаки, пригадує дівчина, у Бахмуті 2021 року воно виглядало незвично навіть для людей із проукраїнськими поглядами.

“Коли ми проходили українську літературу, я читала про Розстріляне відродження, про те, що Радянський Союз зробив із нашою культурою. І я подумала — ось зараз відбувається буквально те саме. Ми досі говоримо російською саме тому, що сюди колись прийшов Радянський Союз. Я вирішила спробувати говорити українською. Було дуже страшно. Я почувалася неправильною. Пам’ятаю, як директорка моєї гімназії, яка сама викладала українську мову, підійшла до мене і сказала: “Я чула, що ти говориш українською. Що сталося?”. А потім усміхнулася: “Подивимося, наскільки тебе вистачить”. І це була людина з абсолютно проукраїнською позицією. Навіть для неї здавалося чимось незвичним”, — пригадує дівчина.

Саме цей вибір для Естер згодом визначить не лише мову її повсякденного життя, а й мову поезії. Але спочатку буде переїзд до Львова — міста, яке виявиться зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Львів став містом, де вона вперше дозволила собі бути собою

Після школи Естер свідомо обирає для навчання Львів. Вибір на це місто впав не просто так — дівчинка захопилася чеською мовою, і шукала університети із сильною базою для навчання. Один із таких виявився у Львові. Вона їхала із чітким планом: спершу навчання, а потім програми обміну і Чехія. Але вже перші місяці у Львові дали значно більше — можливість почати життя без страху, що хтось засудить її за українську мову. Та тут варто зазначити, що свої перші вірші Естер написала ще вдома. Тоді це була особиста потреба, її спосіб прожити емоції, які не вдавалося пояснити словами. Але у Бахмуті, зізнається у розмові дівчина, тоді вона не знала жодної людини, яка теж писала б поезію.

“Я хотіла втекти з цього грубого, жорстокого міста, яким тоді бачила Бахмут. Коли приїхала у Львів, перше, що відчула, — свободу. Ніхто мене не знав. Я могла бути будь-ким. Я була шалено закохана в архітектуру, у те, наскільки все культурно, навіть у те, що люди кажуть “та”, а не “да”. Найважливіше було інше, що я могла спокійно говорити українською мовою. Для мене це стало справжнім відчуттям свободи. Я писала ще в Бахмуті. Поезія завжди була для мене віддушиною. Просто у Львові я знайшла своє ком’юніті. Бо в Бахмуті я досі не знаю жодної людини, яка була б поетом. Де вони всі заховалися — не знаю. Спочатку це було дуже незграбно, бо коли думаєш російською, структура речень зовсім інша. Українська змушує шукати інші образи, інші слова. І цей перехід був непростим”, — пригадує бахмутянка.

Втім, ідеалізованим це місто для Естер залишалося недовго. Уже на першому курсі вона побачила, що навіть далеко від Донеччини люди можуть романтизувати російську культуру. Це стало для неї несподіванкою, адже вона приїхала з регіону, який уже відчував її наслідки.

“Мене дуже дивувало, коли люди, які називали себе інтелігенцією, починали захоплюватися пушкіним чи російською культурою. Я втекла з місця, де бачила, до чого це призводить. А тут, у Львові, люди дивилися на росію через рожеві окуляри. Я розуміла, звідки це береться, але мені було дуже важко це прийняти”, — говорить дівчина.

Згодом Естер ухвалює рішення переїхати до Києва.

“Я не знаю, як помістити це горе у слова”

Попри активне літературне життя, останнім часом Естер пише значно менше. Каже, що біль не зник, він просто змінився. Якщо у 2022 році слова ніби самі виходили назовні, то тепер горе стало тихішим. Вона багато читає, аналізує тексти інших авторів і чесно говорить про власний стан.

“Я зараз перебуваю в такій поетичній тиші. Пишу значно менше, ніж раніше. Мені здається, у 2022 році біль був настільки сильним, що його просто треба було викричати. Зараз минуло майже п’ять років, і моє горе ніби законсервувалося. Я не знаю, як його вмістити у слова. Я більше читаю, аналізую. Можливо, колись ці слова знову прийдуть”, — розмірковує дівчина.

Разом із війною змінилося й повсякденне життя. Уже в Києві вона, як і мільйони українців, звикає до безсонних ночей, сирен і постійної напруги. Каже, що після масованих атак стало складніше спати, їсти й будувати будь-які плани. Одного разу серед нічного обстрілу вона несподівано замовила собі кімнатну рослину:

“Я пам’ятаю, як після одного з масованих обстрілів о третій ночі замовила собі мухоловку. Просто подумала: я можу померти будь-якої миті, а цієї рослини в мене досі немає. Це звучить дивно, але мені здається, що люди зараз так переживають стрес. Ми робимо імпульсивні покупки, ухвалюємо дивні рішення, бо психіка вже просто не витримує”.

“Можливо, ми останні люди, які народилися на Донбасі”

Коли Естер говорить про свою місію, вона майже не говорить про себе. Вона постійно повертається до Донеччини. Не до території — до людей, пам’яті, культури, голосів, які росія намагається стерти вже не перший рік. Вона згадує інших поетів із Донецька, літературні вечори, які проводилися навіть в окупації, людей, які продовжували читати українську поезію там, де за це можна було заплатити життям. Каже, що саме культура сьогодні фіксує те, що переживає країна, значно чесніше за будь-який підручник.

“Я думаю, завдання для молодих людей з Донеччини однозначно є. Росія намагається стерти нас. І, можливо, ми — останні люди, які народилися на Донбасі. Якщо ми не будемо нести цю пам’ять, більше ніхто цього не зробить. Поезія для мене — це спосіб поповнювати культурний резерв. Я не хотіла б, щоб наші нащадки знали цю війну лише зі сторінок підручників. Поезія — це живе свідчення часу. Це спосіб показати, як люди насправді переживали все, що з нами сталося”.

Вона не приховує, що її дратують стереотипи про Донеччину. Особливо ті, які досі зводять людей із цього регіону лише до російської мови або радянського минулого. Каже, за цими твердженнями, люди часто не помічають тих, хто багато років будував українську культуру на Донбасі. Естер переконана, час перестати дивуватися українській мові людей зі східної частини України.

“Мені досі часто кажуть: “У тебе така гарна українська, як для людини з Донбасу”. І мені щоразу хочеться відповісти: ми всі вчили українську мову в школі, складали ЗНО, читали Шевченка, Підмогильного, українську літературу. Мої російськомовні однокласники прекрасно можуть говорити українською. Просто настав час позбутися цього стереотипу. Ми не менш українські, ніж будь-хто інший”, — каже дівчина.

Вона не вважає мову формальністю чи питанням моди. Для неї це те, що визначає, яку культуру людина підтримує і для кого працює її творчість. Саме тому всі свої тексти вона давно пише українською.

Сьогодні Естер живе у Києві. Викладає англійську мову, навчається в магістратурі, інколи читає поезію на літературних вечорах. Вона чесно говорить про втому, про депресію, про безсонні ночі після російських атак, але навіть тоді, коли не народжуються нові вірші, вона продовжує робити те, що вважає своїм обов’язком, зберігати пам’ять. Адже Бахмута, у якому вона виросла, більше немає. Є лише люди, які пам’ятають його зелені посадки, залізничні колії, дитячі прогулянки до центру міста, літак на Бугрі й море, до якого щоліта возили батьки. І поки ці люди розповідають свої історії, Донбас продовжує жити, не лише на карті, а й у культурі, мові та пам’яті.

До теми:

“Допомагаю війську, бо без нього не буде нічого”: історія волонтерки Жанни з Бахмута, яка закриває збори для ЗСУ

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!