Едуард Церне родом з Покровського — асистент та науковий співробітник кафедри аерокосмічних радіоелектронних систем факультету радіоелектроніки, комп’ютерних систем та інфокомунікацій Харківського авіаційного інституту. 

У свої 27 хлопець викладає студентам, нещодавно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD (доктор філософії) та отримав державну нагороду за працю і звитягу. Як почав свій науковий шлях та над чим працює, розповідаємо у матеріалі. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток”

У ХАІ (Харківський авіаційний інститут) науковець загалом вже 10 років, вступив туди ще у 2014 році, а після бакалаврату та магістратури хлопцю запропонували залишитися на кафедрі, адже він показав себе непоганим студентом.
Едуард почав працювати як науковий співробітник, вступив на аспірантуру, паралельно працював на кафедрі. Згодом почав викладати, ще за час студентства, коли вчився на 5 курсі. Спочатку, говорить чоловік, йому було досить важко, адже між студентами й молодим викладачем не дуже велика різниця у віці відтак не дуже чітка ієрархія. Але десь це грало на користь, десь можна було пояснити простіше і наочніше, бо розумів, чим цікавиться молодь.
Едуард не єдиний молодий науковець на кафедрі, деякі з його співкурсників, що вступили у 2014-2015 роках тепер працюють разом на одній кафедрі, 5 колег вже так само нещодавно захистили дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD, є й ще молодші колеги.  

Як у наукового співробітника і викладача кафедри, основні напрямки роботи зараз — це безпосередньо викладання та наукова діяльність. Викладає практичні навички програмування систем, мікропроцесорів, алгоритми обробки сигналів та як вони функціонують. Це те, чого навчають на кафедрі аерокосмічних радіоелектронних систем ХАІ. 

Щодо наукової діяльності, на кафедрі діють наукові проєкти, які фінансує Міністерство освіти й науки. Науковці кафедри пропонують свою тему, МОН вирішує, чи фінансувати цей проєкт. Зараз Едуард працює паралельно над 5-6 проєктами одночасно, оскільки теми, які подає кафедра дуже актуальні, то міністерство здебільшого їх підтримує. Більшість пов’язані з радарною тематикою. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток, треба слідкувати за тим, що зараз відбувається у світі науки, і я як представник більш молодого покоління можу швидше можливо опановувати сучасні тренди у цій галузі” — говорить Едуард. 

Інженерам, наприклад, ставлять задачу — зробити систему, щось розробити. Спочатку, каже герой, виконання здається нереальним, але потім крок за кроком починають розбиратися, розробляти нові практичні системи: “Я є частиною команди, яка саме такі практичні системи розробляє, і ми фактично стоїмо в основі цього, останні 2-3 роки саме цим займаємося”. 

Загалом, спеціалізацією кафедри є зокрема програмування, ПЛІС, SDR-системи, радари, БПЛА. 

“Мабуть, доля” 

Едуард Церне навчався у школі села Покровське, Бахмутського району до 11 класу, після вступив до ХАІ. Випуск зі школи припав на початок війни: 

“2014 рік був досить складний. Були думки піти у 147му  (ред. професійне аграрне училище) на якогось бухгалтера, але викладачі в школі та батьки, звісно, наполягли на тому, щоб все ж піти в університет. Тоді були проблеми зі ЗНО, оскільки необхідно було їхати в іншу область, це додаткові складнощі, але все одно пішов до університету зрештою”. 

З вибором університету хлопець не мав сумнівів, одразу знав, що вступатиме до ХАІ, а от спеціальність, в якій досяг неабияких успіхів свого часу обрав випадково, бо ж спочатку збирався на програмування:  

“Тоді було можливо три заявки подати на один університет. Я обрав дві спеціальності саме з програмування, залишалася третя спеціальність — я заплющив очі, коліщатком миші туди-сюди покрутив — клац — телекомунікації та радіотехніка, але тоді це взагалі якось називалося по-іншому. Я подумав – паяльник у руках умію тримати, хай буде. І так вийшло, що саме з цієї спеціальності мені зателефонували першими, ми одразу на валізи — їдемо подавати документи, і так я почав навчатися тут, і ось крок за кроком – 10 років вже тут. Мабуть, доля”.

Нагорода за працю і звитягу

Цьогоріч на День науки, 18 травня Едуард Церне отримав медаль “За працю і звитягу” — це державна нагорода, відзнака Президента України за вагомий внесок у розвиток економічної, науково-технічної, соціально-культурної, військової, державної, громадської та інших сфер діяльності. Хлопець говорить, це було несподівано, його подали на нагороду від університету за наукові досягнення.

“Наука – це такий собі окремий вимір, де є свої критерії щодо того, наскільки науковець просунутий, кількість публікацій, ще деякі метрики. Тобто, враховуючи мій вік, у мене досить таки високі показники щодо наукової діяльності, саме як молодого вченого. Це все насправді, робота у команді на кафедрі”, — додає Едуард.

Багато залежить від самих студентів

Як учень сільської школи свого часу Едуард не відчував різниці у рівні підготовки з іншими студентами. Хоч за студентських років, говорить, навчався не найкраще: не був у перших рядках, але і не був останнім. 

Можливо не вистачало якихось знань з фізики, але так тоді склалося, що хлопець не думав, що стане інженером, натомість збирався в економіку: 

“Мені ваша фізика не потрібна, відповідно так і ставився, але от тепер: мамо, я інженер, а тому сказати, що сільська школа — це якийсь низький рівень знань — ні, звісно не можу”.

Багато знайомих, одногрупників Едуарда,  які вже захистили дисертацію теж випускники сільських шкіл, також зустрічалися студенти із престижних шкіл, золоті медалісти, але на практиці показували невисокий рівень знань: 

“Школа у меншій ступені має вагу – дуже багато залежить від самих студентів і від викладачів”.

У Покровському хлопець був взимку 2022 року. На новорічні свята завжди намагався приїхати, аби побачити рідних та друзів, відтак, Новий Рік з 2021 на 2022 став останнім святом, який він відзначив саме вдома. 

Читайте також:

• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!