Едуард Церне родом з Покровського — асистент та науковий співробітник кафедри аерокосмічних радіоелектронних систем факультету радіоелектроніки, комп’ютерних систем та інфокомунікацій Харківського авіаційного інституту. 

У свої 27 хлопець викладає студентам, нещодавно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD (доктор філософії) та отримав державну нагороду за працю і звитягу. Як почав свій науковий шлях та над чим працює, розповідаємо у матеріалі. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток”

У ХАІ (Харківський авіаційний інститут) науковець загалом вже 10 років, вступив туди ще у 2014 році, а після бакалаврату та магістратури хлопцю запропонували залишитися на кафедрі, адже він показав себе непоганим студентом.
Едуард почав працювати як науковий співробітник, вступив на аспірантуру, паралельно працював на кафедрі. Згодом почав викладати, ще за час студентства, коли вчився на 5 курсі. Спочатку, говорить чоловік, йому було досить важко, адже між студентами й молодим викладачем не дуже велика різниця у віці відтак не дуже чітка ієрархія. Але десь це грало на користь, десь можна було пояснити простіше і наочніше, бо розумів, чим цікавиться молодь.
Едуард не єдиний молодий науковець на кафедрі, деякі з його співкурсників, що вступили у 2014-2015 роках тепер працюють разом на одній кафедрі, 5 колег вже так само нещодавно захистили дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD, є й ще молодші колеги.  

Як у наукового співробітника і викладача кафедри, основні напрямки роботи зараз — це безпосередньо викладання та наукова діяльність. Викладає практичні навички програмування систем, мікропроцесорів, алгоритми обробки сигналів та як вони функціонують. Це те, чого навчають на кафедрі аерокосмічних радіоелектронних систем ХАІ. 

Щодо наукової діяльності, на кафедрі діють наукові проєкти, які фінансує Міністерство освіти й науки. Науковці кафедри пропонують свою тему, МОН вирішує, чи фінансувати цей проєкт. Зараз Едуард працює паралельно над 5-6 проєктами одночасно, оскільки теми, які подає кафедра дуже актуальні, то міністерство здебільшого їх підтримує. Більшість пов’язані з радарною тематикою. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток, треба слідкувати за тим, що зараз відбувається у світі науки, і я як представник більш молодого покоління можу швидше можливо опановувати сучасні тренди у цій галузі” — говорить Едуард. 

Інженерам, наприклад, ставлять задачу — зробити систему, щось розробити. Спочатку, каже герой, виконання здається нереальним, але потім крок за кроком починають розбиратися, розробляти нові практичні системи: “Я є частиною команди, яка саме такі практичні системи розробляє, і ми фактично стоїмо в основі цього, останні 2-3 роки саме цим займаємося”. 

Загалом, спеціалізацією кафедри є зокрема програмування, ПЛІС, SDR-системи, радари, БПЛА. 

“Мабуть, доля” 

Едуард Церне навчався у школі села Покровське, Бахмутського району до 11 класу, після вступив до ХАІ. Випуск зі школи припав на початок війни: 

“2014 рік був досить складний. Були думки піти у 147му  (ред. професійне аграрне училище) на якогось бухгалтера, але викладачі в школі та батьки, звісно, наполягли на тому, щоб все ж піти в університет. Тоді були проблеми зі ЗНО, оскільки необхідно було їхати в іншу область, це додаткові складнощі, але все одно пішов до університету зрештою”. 

З вибором університету хлопець не мав сумнівів, одразу знав, що вступатиме до ХАІ, а от спеціальність, в якій досяг неабияких успіхів свого часу обрав випадково, бо ж спочатку збирався на програмування:  

“Тоді було можливо три заявки подати на один університет. Я обрав дві спеціальності саме з програмування, залишалася третя спеціальність — я заплющив очі, коліщатком миші туди-сюди покрутив — клац — телекомунікації та радіотехніка, але тоді це взагалі якось називалося по-іншому. Я подумав – паяльник у руках умію тримати, хай буде. І так вийшло, що саме з цієї спеціальності мені зателефонували першими, ми одразу на валізи — їдемо подавати документи, і так я почав навчатися тут, і ось крок за кроком – 10 років вже тут. Мабуть, доля”.

Нагорода за працю і звитягу

Цьогоріч на День науки, 18 травня Едуард Церне отримав медаль “За працю і звитягу” — це державна нагорода, відзнака Президента України за вагомий внесок у розвиток економічної, науково-технічної, соціально-культурної, військової, державної, громадської та інших сфер діяльності. Хлопець говорить, це було несподівано, його подали на нагороду від університету за наукові досягнення.

“Наука – це такий собі окремий вимір, де є свої критерії щодо того, наскільки науковець просунутий, кількість публікацій, ще деякі метрики. Тобто, враховуючи мій вік, у мене досить таки високі показники щодо наукової діяльності, саме як молодого вченого. Це все насправді, робота у команді на кафедрі”, — додає Едуард.

Багато залежить від самих студентів

Як учень сільської школи свого часу Едуард не відчував різниці у рівні підготовки з іншими студентами. Хоч за студентських років, говорить, навчався не найкраще: не був у перших рядках, але і не був останнім. 

Можливо не вистачало якихось знань з фізики, але так тоді склалося, що хлопець не думав, що стане інженером, натомість збирався в економіку: 

“Мені ваша фізика не потрібна, відповідно так і ставився, але от тепер: мамо, я інженер, а тому сказати, що сільська школа — це якийсь низький рівень знань — ні, звісно не можу”.

Багато знайомих, одногрупників Едуарда,  які вже захистили дисертацію теж випускники сільських шкіл, також зустрічалися студенти із престижних шкіл, золоті медалісти, але на практиці показували невисокий рівень знань: 

“Школа у меншій ступені має вагу – дуже багато залежить від самих студентів і від викладачів”.

У Покровському хлопець був взимку 2022 року. На новорічні свята завжди намагався приїхати, аби побачити рідних та друзів, відтак, Новий Рік з 2021 на 2022 став останнім святом, який він відзначив саме вдома. 

Читайте також:

• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Владислав Ставицький — 11-річний бахмутянин, який професійно займається сумо. На секцію з сумо в рідному Бахмуті його привела мама. Тоді хлопчику було лише 3 роки, але вже змалку він показував значні успіхи в цьому виді єдиноборств. У 2026 році Владислав взяв участь у престижному турнірі HAKUHO CUP у Токіо, куди з’їхались представники 19 країн.

Про захоплення сумо, участь у HAKUHO CUP і плани на майбутнє Владислав розповів редакції Бахмут IN.UA.

Як почав займатися сумо

Владислав Ставицький народився в Бахмуті. Сюди після початку війни на сході переїхали його батьки.

Змалечку Владислав був активною дитиною, тому батьки вирішили долучити його до занять спортом. Вибір впав на сумо, але це сталося випадково.

“Владислав був активним, рухливими, і в мене виникла думка спробувати віддати його на заняття у спортивну секцію. Але його ніхто не хотів брати, бо йому було лише 3 роки. Потім ми звернулись у спорткомплекс “Металург”, де нам дали контакт Ольги Миколаївни — тренерки, яка навчала дітей сумо. Ми з нею зв’язалися, вона каже: “Приводьте дитину, але ж він ще такий маленький, у нас займаються діти з 5 років”, а я у відповідь сказала, що якщо вона візьме Владислава, то точно не пожалкує. Так і сталося, його взяли в секцію, і дійсно він займався на рівні з п’ятирічними дітьми. Так з трьохрічного віку він і займається в Ольги Миколаївни”, — розповіла мама хлопчика Ельвіра Ставицька.

Хлопчик регулярно займався, брав участь у різних змаганнях і мав успіхи. Однак після початку повномасштабної війни спорт довелось поставити на паузу. Родина переїхала до Дніпропетровщини, а відділення з сумо Бахмутської ДЮСШ — до Києва. Через це на новому місці Владислав не мав змоги тренуватися. Так минуло два роки, поки родина не вирішила переїхати на Київщину.

“Ми планували переїжджати з місця, де жили після переїзда з Бахмута, і в нас було безліч варіантів, куди їхати. Владислав дуже хотів відновити тренування з сумо, він сумував за своїми тренерами, тому ми вирішили переїхати в Білу Церкву, щоб бути ближче до Києва”, — каже мама хлопчика.

Після переїзду Владислав відновив заняття з сумо. Переважно він тренується в Білій Церкві, а в Київ їздить на заняття зі своєю бахмутською тренеркою перед змаганнями.

Участь у HAKUHO CUP 2026

HAKUHO CUP (Кубок Хакухо) — це щорічний турнір з сумо серед учнів початкових та середніх шкіл, що проводиться в Японії. Він є одним із найпрестижніших юнацьких змагань з сумо.

Взяти участь у цьому турнірі можна лише за спеціальним запрошенням. Представники Японії дають запрошення федераціям сумо, які, своєю чергою, проводять відбори серед спортсменів. 19 грудня 2025 року в Україні відбувся відбірковий турнір, де Владислав Ставицький став одним з п’яти найкращих борців. Переможці цього турніру представили Україну на HAKUHO CUP. Загалом ці змагання об’єднали представників 19 країн.

Участь у Кубку Хакухо передбачала не лише самі змагання, а й тренувальні збори, під час яких діти брали участь у різних заходах. Для них проводили екскурсії і поїздки в культурні центри, де юні спортсмени знайомились з культурою Японії, самураїв і сумо.

Владислав Ставицький каже, що ця поїздка була для нього дуже цінною, адже у свій вільний час він цікавиться культурою цієї країни.

“Мені дуже сподобалась Японія. Саме тренувальні збори запам’ятались найбільше, бо я отримав багато класних емоцій. Там дуже гарна природа: мені сподобались гори, прогулянки біля океану, а ще ми збирали апельсини і мандарини на плантації. Також мене дуже вразили японські домівки і транспорт — все дуже відрізняється від України”, — розповідає хлопчик.

Окрім поїздок і екскурсій, діти також могли поспілкуватися зі своєїми однолітками з Японії. За словами Владислава, він зміг налагодити контакт з ними, і навіть зараз продовжує спілкуватися з новими знайомими в соцмережах. А тренування з представниками Японії дали хлопчику новий досвід у єдиноборствах.

“У нас був тренувальний збір, де я викладався на усі 100%. Коли ми приходили з тренувань, то я сам допрацьовував якісь прийоми, дивився відео. Коли займався з японськими дітьми, то спостерігав, як вони борються, і це мені дуже допомогло. Я побачив, що в них відрізняється техніка боротьби, вони більше працюють на виштовхуваннях, а в Україні більше на бросках. Це мені показало приклади, як краще боротися з японцями. Загалом це був дуже класний досвід. Я спілкувався з японцями через перекладача, а зараз з деякими ми продовжуємо спілкуватися в Instagram, це таке дружнє спілкування”, — каже юний борець.

Владислав Ставицький виступав у абсолютній категорії, спортсмени на змаганнях були розділені лише за віком. Загалом бахмутянин мав сім сутичок — чотири командних і три у своїй віковій категорії. З цих семи сутичок Владислав виграв п’ять. Йому не вистачило лише однієї переможної ситучки у своїй категорії, щоб вийти в півфінал.

Владислав Ставицький каже, що продовжуватиме займатися сумо, оскільки ці єдиноборства і культура Японії дуже захоплюють його. Він навіть будує плани про професійну кар’єру і мріє стати йокадзуна — це найвищий титул і звання борця сумо.

“Сумо мені дуже подобається тим, що тут немає нічиєї, в кожній сутичці є переможець і той, хто програв. Також мені подобається, що цей вид спорту дуже швидкий, не як, наприклад, у боксі, де є багато раундів. У майбутньому я хочу поїхати до Японії, стати професійним сумоїстом, стати йокадзуна і виграти Кубок імператора. Щоб здійснити цю мрію, я багато тренуюся аж до сьомого поту. Звісно у мене є і підтримка. Це мої батьки, моя сім’я”, — розповідає Владислав Ставицький.

Читайте також:

• Владислав Гераскевич: що відомо про кейс українського спортсмена, якого дискваліфікували з Олімпійських ігор
• Бахмутянка здобула перемогу на турнірі у стрибках у висоту
• Кому з бахмутських спортсменів виплачуватимуть грошові винагороди від міськради

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У березні 2023 року бахмутянин Олексій Халтурін побачив на фото свій зруйнований дім. Проживаючи важкі емоції, Олексій вирішив створити спільноту в Telegram, де бахмутяни могли обмінюватися фотографіями рідного міста. У той момент якраз тривали запеклі бої за Бахмут, і цей канал став місцем, де люди могли відволіктися від новин та показати свої улюблені місцеві локації. Згодом, у 2024 році, зібрані світлини стали основою фотопроєкту Bakhmut Before (у перекладі з англійської — “Бахмут до”), який відвідав кілька українських міст та побував у Польщі.

Про фотопроєкт Bakhmut Before, його цінність для Бахмута і плани на майбутнє редакції Бахмут IN.UA розповів його засновник Олексій Халтурін.

Як зародився проєкт Bakhmut Before

Олексій Халтурін — бахмутянин. Під час повномасштабної війни він був волонтером і возив гуманітарну допомогу в рідне місто допоки була можливість.

У березні 2023 року Олексій побачив свій зруйнований будинок. Фотографію знищеної оселі йому надіслали батьки. Проживаючи важкі емоції, бахмутян вирішив створити канал у Telegram, де мешканці міста могли б обмінюватися довоєнними світлинами. Створення спільноти тоді було скоріше емоційною реакцією на події без конкретних задумів чи планів на проєкт.

Ідея перетворити зібрані світлини бахмутян на дещо більше з’явилася в Олексія майже через рік після створення каналу.

“Я був членом волонтерської організації, і ми брали участь у різних заходах у Києві з метою збору коштів. На одному з таких івентів я запропонував як активність зробити пазл з Бахмутським годинником. Ми його зробили з однієї фотографії. Кожен пазл тоді коштував 150 гривень, здається. Ще ми збирали його на цьому івенті. І це дуже круто зайшло. Тому після цього я почав пропонувати зробити щось більше, ніж просто цю активність. Згодом у нас в організації з’явилася дівчинка, яка була проєктною менеджеркою за професією, і вона сказала, що з цього справді можна зробити щось більше. І ми почали одразу ж будувати цей проєкт, і він дійшов до фізичної фотовиставки”, — розповідає Олексій Халтурін.

Загалом у Telegram-каналі Олексія було зібрано близько 200–300 фотографій Бахмута. Автори цих світлин — звичайні бахмутяни. Звісно, виставити всі фотографії для показу неможливо, тому з усієї кількості відбрали 100 найкращих.

“Ми робили відбори, щоб фото були не дуже поганої якості, щоб вони підходили під стиль і настрій. Я розумів, що це мають бути саме локації, які надають спогади. Щоб людина, яка бачить фото, могла щось згадати зі свого життя. Тому ми відкидали фотографії, де хтось фотографував себе чи свою родину”, — каже засновник проєкту.

У яких містах побував проєкт Bakhmut Before

Вперше фотовиставку Bakhmut Before презентували в Києві у квітні 2024 року. Це була масштабна подія, куди бахмутяни з’їхалися із різних міст. Як каже Олексій, перша виставка зібрала багато людей і отримала хороший відгук, тому проєкт відвідав інші міста України — Полтаву, Дніпро, Львів.

“На відкритті виставки в Києві ми зібрали дуже багато людей. Я вважаю, що всі тоді думали, що це перша і остання така виставка. Їхали з різних міст: Дніпро, Харків, Львів. Загалом, це був красивий масштабний захід, там і Артемівське шампанське було. Потім ми поїхали в Полтаву, де нам допомагала волонтерська організація, в якій я також перебував. Потім був Краків. Далі було Дніпро, де ми були частиною іншого івенту. У нас було небагато місця, це був один день. Але саме в той момент нарешті приїхали представники міської ради з мером. Ми звали їх на кожний захід, але вони змогли завітати тільки у Дніпрі. І після цього вони допомогли з локацією у Львові, де відбулась остання повноцінна виставка”, — каже Олексій Халтурін.

Виставка бахмутських світлин побувала і в польському Кракові. Однак тут вона проходила у віртуальному форматі.

“Ти міг зайти на сайт, зайти в кімнату. Там було чотири стіни, де були всі наші матеріали: спогади, фотографії. Там було також відкриття, на яке прийшла авторка однієї з фотографій, яку ми використовуємо. Вона долучилася до офіційного відкриття з промовою і розказала про наш проєкт. Але сама виставка була віртуальною. Вони також пускали її на YouTube, там була трансляція з аудіоспогадами”, — розповів Олексій Халтурін.

Що кажуть бахмутяни про проєкт Bakhmut Before

За словами Олексія Халтуріна, виставки Bakhmut Before стають для бахмутян не лише можливістю побачити і згадати своє рідне місто, а й дають можливість зустрітися із земляками. На заходах проєкту бахмутяни не лише зустрічали своїх давніх знайомих, а й заводили нові спілкування. Багато людей говорили Олексію, що після відвідування виставки відчували моральне полегшення.

“Більшість реакцій — це сльози. І я думаю, що це сльози суму і сльози щастя. В моменті багато кажуть, що до останнього не хотіли йти, бо хвилювалися, що будуть плакати, але вирішили прийти і зрозуміли, що їм стало легше. Кажуть: “Ми подивилися на це все, згадали те, що позабували. Так, ми плакали, коли стояли в моменті, але зараз трохи легше.” Полегшення їм приносить те, що на заходах вони можуть зустріти інших бахмутян, з якими довго не бачилися, а деякі казали, що хоч і жили в одному місті, але саме на локації зустрілися і познайомилися”, — розповідає засновник проєкту.

Сам Олексій каже, що особисто він відчуває від перегляду фотографій різні емоції. Деколи він може поплакати, згадуючи Бахмут, а деколи — посміятися, коли в пам’яті з’являються теплі спогади про веселі моменти.

“Зазвичай, ці всі спогади і переглядання фотографій викликають більше сльози. Але це якщо ти один знаходишся. А якщо, наприклад… У мене в Києві є друг з Бахмута, ми зі школи разом, і коли ми збираємось разом з ним і передивляємось фото, то ми не плачемо. Навпаки, ми сміємося, згадуємо, що робили на тій локації. Як ми на гітарі грали, співали, як десь на “Бананасі” в підлітковому віці щось чудили”, — каже Олексій.

Яка цінність проєкту Bakhmut Before

Цінністю свого проєкту Олексій Халтурін вважає те, що люди можуть згадати, яким їхній рідний Бахмут був до повномасштабної війни. Ці світлини дозволяють зберегти у пам’яті теплі спогади, а не руїни та розруху.

“Я по собі можу сказати, що я багато чого забув, навіть маючи на руках цей проєкт, спілкуючись з бахмутянами. Реально багато позабувалося, і я розумію, що якби не було цього, то я забув би ще більше. А ще, якщо трапиться диво і ми отримаємо доступ до нашого Бахмута, буде змога туди повернутися, хочеться, щоб ми зараз зберігали ці моменти, ці спогади, щоб не так сильно переживати побачене в майбутньому”, — зауважив Олексій Халтурін.

Він також вважає, що світлини проєкту можуть бути цінними і для відбудови чи будівництва житлових кварталів для бахмутян. Оскільки на цих фотографіях видно, які місця є найціннішими для людей.

“Я думаю, що багато бахмутян, які, якщо буде можливість повернутися, все одно будуть шукати і хотіти, щоб місто виглядало хоча б плюс-мінус так. Тобто, по цьому можна будувати проєкт. Є проєкти по відбудові, але ж вони, грубо кажучи, взяті з голови. А ось якраз ці теплі моменти, теплі локації, які важливі саме для мешканців, зберігаються у нас. Або це так само може стати референсом до нового Бахмута. Тобто якщо буде нова локація в іншій частині України, то за цими кадрами можна зрозуміти, що було цінним для бахмутян”, — роздумує засновник Bakhmut Before.

У планах — музей спогадів

Востаннє повноцінний показ виставки Bakhmut Before був у липні-серпні 2025 року у Львові. Цьогоріч ці світлини також стали частиною презентації проєкту “Спільне бачення нового дому: передпроєктне обговорення житлового кварталу ВПО з Бахмута”, яка відбулася у Києві.

Олексій Халтурін зізнається, що після презентації в Києві не мав планів на показ виставки в інших містах. Але з ним зв’язалися зацікавлені люди з Харкова і Кропивницького. Щоб реалізувати виставки там, потрібне фінансування.

Паралельно з цим Олексій хоче створити фізичні фотоальбоми з довоєнними світлинами Бахмута.

“На початку цього року я думав взяти паузу з проєктом і думати в напрямку створення фізичного фотоальбому в форматі книжки. Це як відсилка до фотоальбомів, які ми втратили, для тих, хто не встиг їх вивезти. Загалом ця ідея залишається актуальною на цей рік. Але після виставки в Києві, цього останнього івенту, надійшли пропозиції з Кропивницького і Харкова. Тобто, я думаю, що можна розвивати паралельно ці два напрямки. Проблема в тому, що немає фінансування, для цього треба грант”, — каже Олесій Халтурін.

Окрім цього, Олексій має велике бажання створити віртуальний музей спогадів про Бахмут. Ця мрія у нього є з початку роботи над проєктом, але поки не реалізована.

“Одна з найбільших мрій — щоб проєкт став повноцінним музеєм спогадів “Бахмут до”. Як я його бачу: щоб ви могли зайти на сайт, побачити мапу Бахмута, натиснути на певний район і перейти на всі фотографії з цього району. Тобто всі мешканці Бахмута, хто має фотографії з цього району, в ідеалі можуть завантажувати туди всі свої фотографії за певними критеріями. Так само це можуть бути фото без людей, чисто локація. Ця мета в мене є ще з початку роботи проєкту Bakhmut Before”, — поділився планами Олексій.

Читайте також:

• “Я завжди хотіла працювати там, де потрібна допомога людям”: історія Аліни Горб — правозахисниці та громадської діячки з Бахмута
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!