Двічі переселенці: як склалася доля сім’ї, предків якої депортували на Донеччину в 50-х роках

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 15:30, 15 Березня 2024
Ірина з сім’єю / ілюстрація Еспресо.Захід

Ірина — ВПО з Донеччини, яка зараз мешкає біля Львова. Її рідне село Верхньокам’янське зруйнували російські окупанти. За іронією долі, колись предки жінки теж стали переселенцями: у 1951 році їх депортували на Схід України із Заходу в межах договору з Польщею.

Про те, які життєві перепони виникали на долі бахмутянки та як склалася її доля на Батьківщині предків, розповів телеканал Еспресо.

Війна на Бахмутському напрямку

Ірина — вчителька родом із села Верхньокам’янське, що в Бахмутському районі Донецької області. В цьому населеному пункті наразі тривають бої.

За словами жінки, війна для неї розпочалася ще у 2014 році, коли через населений пункт почав їхати транспорт, як за графіком. Ірина додає, що це проходило по одному сценарію: зранку до обіду техніка їхала до гори біля селища, а ввечері, десь о 18-19-й, поверталася назад та везла поранених і загиблих. 

Гул стояв такий… По-перше, пилюка, і вони ж летять із великою швидкістю. Просто йдуть один за одним, і дула якраз навпроти вікон. Ці танки ще й “дореволюційні”, часто виходять з ладу,

розповіла Ірина // переселенка з Верхньокам’янського

Згодом вороги почали базуватися в селі. Після окупанти ловили чоловіків, які мали техніку та змушували їх рити окопи. Переселенка згадує, що її родича з трактором під дулом пістолета змусили працювати цілих 3 доби. Коли чоловік повернувся, то нічого не розказував, бо боявся.

Танк ЗСУ / фото Генштаб

Вже після закінчення “гарячої фази” активних бойових дій в селі у 2014 році, місцеві мешканці активно допомагали бійцям української армії. Так, вони збирали продукти з власних господарств та готували їжу для військових.

Переселенці-“бандерівці”

Ще до війни Ірина встигла написати книгу, в якій представила власну наукову роботу. В ній описувався факт того, що 80% населення села Верхньокам’янського, Званівки та Роздолівки — це люди, які жили на заході України та були депортовані в межах договору обміну територіями з Польщею. Конкретно в сім’ї Ірини були депортовані дідусі та бабусі.

Історично склалося так, що більшість жителів села розмовляла українською, тому їх поза очі називали “бандерами” та недолюблювали. У 2014 році, коли почалася війна, навіть було багато пліток про те, що село знищать, бо воно “все українське”.

“У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му — це ніщо”

Про те, що буде повномасштабна війна, в селі ніхто не думав. Однак сталося, як сталося. Жінка додає, що зустріла початок війни вдома. Вона якраз готувалась йти на роботу до школи, де навчала дітей молодших класів. Ірина пригадує, що о 05:45 директорка надіслала голосове повідомлення і повідомила, щоб діти не йшли до школи, бо почалася повномасштабна війна. 

Я забігла до хати, увімкнула телевізор, а там було що побачити. У нас із мамою паніка почалась. Я вирішила збирати речі в погріб. Гребла все підряд. За декілька днів почала розбирати ці пакети, аби глянути, що туди кидала. Зрозуміла, що на емоціях набрала непотрібних речей,

вчителька // згадує день, коли почалась війна

Трохи згодом, на початку березня, біля села знову почалися бойові дії, однак більш масштабні.

У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му — це ніщо. Відразу почалися вибухи, в перші дні березня вже чули, як біля нас стріляли. Потім ще десь за тиждень, у районі 18 березня, я виїхала. Тоді вибухали вже навколо села. Нам сказали зачиняти вікна, двері, вимикати світло, щоб не було видно ані вогника. У перші дні ми лягали спати одягнені, бо не знали, чого чекати,

розповіла // жінка

В середині березня, Ірина з дітьми виїхала з Верхньокам’янського. Вже у квітні окупанти почали бомбити будівлі з авіації та прориватися до нафтопереробного заводу, який був розташований поряд. 

Бахмут / фото 93-тя ОМБр Холодний Яр

Спершу, як розповідає жінка, вона приїхала до Запоріжжя. В цьому місті вона прожила до 30 травня

Тоді звідти їхали родичі і я сіла з ними, бо розуміла, що більше ні з ким буде виїхати. Курс тримали на Львів, хоч моя мама дуже панікувала, казала, що не поїде, адже це інший кінець країни,

вчителька // пригадує евакуацію

Нове життя та болючі спогади

Зараз Ірина з сім’єю мешкає у селі Брюховичі, біля Львова, на території чоловічого монастиря. Умови життя дуже задовільні. Як каже жінка, про них із дітьми піклуються. Ірина працює онлайн у своїй школі та навчає дітей. Більшість школярів також виїхали у Львівську область, інші учні роз’їхалися по всій країні. 

Школа, де працює Ірина / фото з відкритих джерел

З дому вивести вдалося небагато. Коли сім’я збиралася їхати, одна з доньок Ірини хотіла взяти альбом з фотографіями, але мама виклала його, бо й так везли багато речей.

Аналогічна ситуація з тваринами. На жаль, люди, тікаючи від війни, мусили полишати тварин, особливо худобу, адже вивезти їх було вкрай складно та дорого. 

Ці корови, вони ж навчені, що треба повертатися додому. Тому о 12 годині дня поверталися і стояли там. Коли ніхто не прийшов доїти, йшли пастися. Ввечері знову верталися додому. У нас же корова як член сім’ї,

жінка // шкодує, що довелося залишити тварин

Ірина зізнається, що на новому місці важко будувати якісь плани. Попри турботу та комфорт, які отримають у притулку для переселенців, невідомо, скільки ще можна буде тут залишатися. Повернутися немає куди, а тому доводиться жити сьогоднішнім днем.

Якщо нам завтра скажуть, що настала Перемога — нам немає куди повертатися. Ані Бахмута, ані Соледара, ані Сіверодонецька немає. Лисичанськ теж зруйнований. Може, хіба за роки мої діти повернуться,

розмірковує // вчителька

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Семаковська Тетяна 17:35, 6 Лютого 2025

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Артем з батьками / фото Facebook

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем з мамою після “тихого полювання” / фото Facebook

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Артем любив природу й ліс / фото Facebook

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

Тротуар в Бахмуті, розфарбований у вигляді візерунка з вишитої сорочки / фото надане Іриною Жданюк

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:26, 31 Січня 2025

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше.

Детальніше про те, як саме живе Краматорськ у 2025 році, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

Краматорськ, опитування місцевих жителів 

Краматорськ майже завжди був одним із провідних міст Донеччини. До війни в ньому мешкало понад 150 000 осіб, але зараз людей значно менше. Місто вже відчуває наближення фронту.

Все напружено. У всіх тривога. Ніхто не розуміє того, що нас чекає завтра. Але розуміємо, що нічого хорошого“, — каже один із жителів міста, на ім’я Валерій.

Він впевнений, що його рідне місто може чекати та ж доля, що й Покровськ, Торецьк чи Часів Яр.

Наразі ж місто продовжує жити та функціонувати. В ньому працюють комунальні служби, є світло та вода. Інші ж люди, яких опитала команда Бахмут IN.UA більш оптимістичні.

Ми самі з Ярового, що під Святогорськом. Ми переїхали сюди та проживаємо в Краматорську другий рік. Тут набагато тихіше. Звісно, з початку було трохи, а зараз — ні. Ми працюємо та навіть знаходимо час на відпочинок“, — каже інша жителька міста.

Більше думок жителів Краматорська та переселенців у місті дізнавайтесь у відеорепортажі нашого каналу “Донеччина в евакуації”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають […]

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше. Детальніше про те, […]

18:26, 31.01.2025 Скопіч Дмитро

“Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для […]

“Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня. Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає […]

Дім, де є місце для всіх: історія бахмутянина, який будує житло заради своїх тварин

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь […]