Ірина — ВПО з Донеччини, яка зараз мешкає біля Львова. Її рідне село Верхньокам’янське зруйнували російські окупанти. За іронією долі, колись предки жінки теж стали переселенцями: у 1951 році їх депортували на Схід України із Заходу в межах договору з Польщею.

Про те, які життєві перепони виникали на долі бахмутянки та як склалася її доля на Батьківщині предків, розповів телеканал Еспресо.

Війна на Бахмутському напрямку

Ірина — вчителька родом із села Верхньокам’янське, що в Бахмутському районі Донецької області. В цьому населеному пункті наразі тривають бої.

За словами жінки, війна для неї розпочалася ще у 2014 році, коли через населений пункт почав їхати транспорт, як за графіком. Ірина додає, що це проходило по одному сценарію: зранку до обіду техніка їхала до гори біля селища, а ввечері, десь о 18-19-й, поверталася назад та везла поранених і загиблих. 

Згодом вороги почали базуватися в селі. Після окупанти ловили чоловіків, які мали техніку та змушували їх рити окопи. Переселенка згадує, що її родича з трактором під дулом пістолета змусили працювати цілих 3 доби. Коли чоловік повернувся, то нічого не розказував, бо боявся.

Вже після закінчення “гарячої фази” активних бойових дій в селі у 2014 році, місцеві мешканці активно допомагали бійцям української армії. Так, вони збирали продукти з власних господарств та готували їжу для військових.

Переселенці-“бандерівці”

Ще до війни Ірина встигла написати книгу, в якій представила власну наукову роботу. В ній описувався факт того, що 80% населення села Верхньокам’янського, Званівки та Роздолівки — це люди, які жили на заході України та були депортовані в межах договору обміну територіями з Польщею. Конкретно в сім’ї Ірини були депортовані дідусі та бабусі.

Історично склалося так, що більшість жителів села розмовляла українською, тому їх поза очі називали “бандерами” та недолюблювали. У 2014 році, коли почалася війна, навіть було багато пліток про те, що село знищать, бо воно “все українське”.

“У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му — це ніщо”

Про те, що буде повномасштабна війна, в селі ніхто не думав. Однак сталося, як сталося. Жінка додає, що зустріла початок війни вдома. Вона якраз готувалась йти на роботу до школи, де навчала дітей молодших класів. Ірина пригадує, що о 05:45 директорка надіслала голосове повідомлення і повідомила, щоб діти не йшли до школи, бо почалася повномасштабна війна. 

Трохи згодом, на початку березня, біля села знову почалися бойові дії, однак більш масштабні.

В середині березня, Ірина з дітьми виїхала з Верхньокам’янського. Вже у квітні окупанти почали бомбити будівлі з авіації та прориватися до нафтопереробного заводу, який був розташований поряд. 

Спершу, як розповідає жінка, вона приїхала до Запоріжжя. В цьому місті вона прожила до 30 травня

Нове життя та болючі спогади

Зараз Ірина з сім’єю мешкає у селі Брюховичі, біля Львова, на території чоловічого монастиря. Умови життя дуже задовільні. Як каже жінка, про них із дітьми піклуються. Ірина працює онлайн у своїй школі та навчає дітей. Більшість школярів також виїхали у Львівську область, інші учні роз’їхалися по всій країні. 

З дому вивести вдалося небагато. Коли сім’я збиралася їхати, одна з доньок Ірини хотіла взяти альбом з фотографіями, але мама виклала його, бо й так везли багато речей.

Аналогічна ситуація з тваринами. На жаль, люди, тікаючи від війни, мусили полишати тварин, особливо худобу, адже вивезти їх було вкрай складно та дорого. 

Ірина зізнається, що на новому місці важко будувати якісь плани. Попри турботу та комфорт, які отримають у притулку для переселенців, невідомо, скільки ще можна буде тут залишатися. Повернутися немає куди, а тому доводиться жити сьогоднішнім днем.

Читайте також:

• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Вчителька з Бахмута Ольга Богданова розповіла про навчання дітей вокалу в евакуації
• “Цікавитися історією мають всі”: вчитель історії з Бахмута про меми, диктаторів та сучасну культуру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!