Ірина — ВПО з Донеччини, яка зараз мешкає біля Львова. Її рідне село Верхньокам’янське зруйнували російські окупанти. За іронією долі, колись предки жінки теж стали переселенцями: у 1951 році їх депортували на Схід України із Заходу в межах договору з Польщею.
Про те, які життєві перепони виникали на долі бахмутянки та як склалася її доля на Батьківщині предків, розповів телеканал Еспресо.
Війна на Бахмутському напрямку
Ірина — вчителька родом із села Верхньокам’янське, що в Бахмутському районі Донецької області. В цьому населеному пункті наразі тривають бої.
За словами жінки, війна для неї розпочалася ще у 2014 році, коли через населений пункт почав їхати транспорт, як за графіком. Ірина додає, що це проходило по одному сценарію: зранку до обіду техніка їхала до гори біля селища, а ввечері, десь о 18-19-й, поверталася назад та везла поранених і загиблих.
Гул стояв такий… По-перше, пилюка, і вони ж летять із великою швидкістю. Просто йдуть один за одним, і дула якраз навпроти вікон. Ці танки ще й “дореволюційні”, часто виходять з ладу,
розповіла Ірина // переселенка з Верхньокам’янського
Згодом вороги почали базуватися в селі. Після окупанти ловили чоловіків, які мали техніку та змушували їх рити окопи. Переселенка згадує, що її родича з трактором під дулом пістолета змусили працювати цілих 3 доби. Коли чоловік повернувся, то нічого не розказував, бо боявся.
Вже після закінчення “гарячої фази” активних бойових дій в селі у 2014 році, місцеві мешканці активно допомагали бійцям української армії. Так, вони збирали продукти з власних господарств та готували їжу для військових.
Переселенці-“бандерівці”
Ще до війни Ірина встигла написати книгу, в якій представила власну наукову роботу. В ній описувався факт того, що 80% населення села Верхньокам’янського, Званівки та Роздолівки — це люди, які жили на заході України та були депортовані в межах договору обміну територіями з Польщею. Конкретно в сім’ї Ірини були депортовані дідусі та бабусі.
Історично склалося так, що більшість жителів села розмовляла українською, тому їх поза очі називали “бандерами” та недолюблювали. У 2014 році, коли почалася війна, навіть було багато пліток про те, що село знищать, бо воно “все українське”.
“У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му — це ніщо”
Про те, що буде повномасштабна війна, в селі ніхто не думав. Однак сталося, як сталося. Жінка додає, що зустріла початок війни вдома. Вона якраз готувалась йти на роботу до школи, де навчала дітей молодших класів. Ірина пригадує, що о 05:45 директорка надіслала голосове повідомлення і повідомила, щоб діти не йшли до школи, бо почалася повномасштабна війна.
Я забігла до хати, увімкнула телевізор, а там було що побачити. У нас із мамою паніка почалась. Я вирішила збирати речі в погріб. Гребла все підряд. За декілька днів почала розбирати ці пакети, аби глянути, що туди кидала. Зрозуміла, що на емоціях набрала непотрібних речей,
вчителька // згадує день, коли почалась війна
Трохи згодом, на початку березня, біля села знову почалися бойові дії, однак більш масштабні.
У 2014 році ми відчули бойові дії, але порівняно з тим, що було у 2022-му — це ніщо. Відразу почалися вибухи, в перші дні березня вже чули, як біля нас стріляли. Потім ще десь за тиждень, у районі 18 березня, я виїхала. Тоді вибухали вже навколо села. Нам сказали зачиняти вікна, двері, вимикати світло, щоб не було видно ані вогника. У перші дні ми лягали спати одягнені, бо не знали, чого чекати,
розповіла // жінка
В середині березня, Ірина з дітьми виїхала з Верхньокам’янського. Вже у квітні окупанти почали бомбити будівлі з авіації та прориватися до нафтопереробного заводу, який був розташований поряд.
Спершу, як розповідає жінка, вона приїхала до Запоріжжя. В цьому місті вона прожила до 30 травня
Тоді звідти їхали родичі і я сіла з ними, бо розуміла, що більше ні з ким буде виїхати. Курс тримали на Львів, хоч моя мама дуже панікувала, казала, що не поїде, адже це інший кінець країни,
вчителька // пригадує евакуацію
Нове життя та болючі спогади
Зараз Ірина з сім’єю мешкає у селі Брюховичі, біля Львова, на території чоловічого монастиря. Умови життя дуже задовільні. Як каже жінка, про них із дітьми піклуються. Ірина працює онлайн у своїй школі та навчає дітей. Більшість школярів також виїхали у Львівську область, інші учні роз’їхалися по всій країні.
З дому вивести вдалося небагато. Коли сім’я збиралася їхати, одна з доньок Ірини хотіла взяти альбом з фотографіями, але мама виклала його, бо й так везли багато речей.
Аналогічна ситуація з тваринами. На жаль, люди, тікаючи від війни, мусили полишати тварин, особливо худобу, адже вивезти їх було вкрай складно та дорого.
Ці корови, вони ж навчені, що треба повертатися додому. Тому о 12 годині дня поверталися і стояли там. Коли ніхто не прийшов доїти, йшли пастися. Ввечері знову верталися додому. У нас же корова — як член сім’ї,
жінка // шкодує, що довелося залишити тварин
Ірина зізнається, що на новому місці важко будувати якісь плани. Попри турботу та комфорт, які отримають у притулку для переселенців, невідомо, скільки ще можна буде тут залишатися. Повернутися немає куди, а тому доводиться жити сьогоднішнім днем.
Якщо нам завтра скажуть, що настала Перемога — нам немає куди повертатися. Ані Бахмута, ані Соледара, ані Сіверодонецька немає. Лисичанськ теж зруйнований. Може, хіба за роки мої діти повернуться,
розмірковує // вчителька
Читайте також:
- Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
- Вчителька з Бахмута Ольга Богданова розповіла про навчання дітей вокалу в евакуації
- “Цікавитися історією мають всі”: вчитель історії з Бахмута про меми, диктаторів та сучасну культуру
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
