Є проблема — подзвони до мера: як може виглядати комунікація влади з людьми на прикладі Тарту

Семаковська Тетяна 16:30, 30 Жовтня 2024
Будівля мерії Тарту по центру / фото Бахмут IN.UA

“Я бачив ваш дзвінок — напишіть мені в особисті, якщо ваша проблема важлива, й ми розв’яжемо це питання”.

Так відповів мер естонського міста Тарту Урмас Клаас, коли йому під час робочого дня на особистий телефон подзвонив мешканець Тарту. На телефон мера згодом надійшло SMS, де чоловік повідомив про проблеми із паркувальним місцем для людей з інвалідністю. У той же день працівники мерії розв’язали проблему. Чи уявляєте ви, щоб у вас був номер мера вашого міста, а ще йому можна було зателефонувати чи написати SMS, й він вам ще і відповість? Для жителів естонського міста Тарту тут немає нічого незвичайного. Вони також можуть приходити до мерії та спілкуватися з усіма працівниками.

Як відбувається комунікація з місцевою владою закордоном — редакції Бахмут IN.UA розповіли Урмас Клаас, мер Тарту, та Катрі Райк, ексмеркиня Нарви.

Комунікація з ОМС

Тарту — друге за величиною місто в Естонії. Тут проживає близько 90 тисяч людей, серед яких налічуються понад 100 національних меншин. З початком повномасштабної війни в Україні Тарту надало прихисток сотні українським біженцям, близько 700 українських дітей навчаються у місцевих школах, та ще близько 800 дітей ходять у шкільний садочок.

Реальна цифра може бути значно більшою, бо не всі українці отримали статус тимчасового захисту в Естонії. По місту можна побачити українську символіку, а в місцевих газетах щодня нагадують про те, який день війни в Україні.

Мерія Тарту розташована в центрі міста — це стара історична будівля, яку не можна перебудувати всередині, щоб, наприклад, покласти ліфт для маломобільного населення. Водночас мерія має бути доступною для всіх мешканців, і для людей з інвалідністю зокрема — саме тому тут облаштували кабінет мера на першому поверсі та пандус для безбар’єрного доступу до будівель.

Доступ до мерії мають усі мешканці міста. Мами з візочками чи люди з інвалідністю можуть зустрітися з працівниками мерії на першому поверсі / фото Бахмут IN.UA

Мер Тарту Урмас Клаас пояснює, що всі працівники мерії мають право говорити з журналістами, відповідати на їх питання оперативно, не узгоджуючи відповіді. Так само з жителями Тарту чиновники спілкуються напряму, без посередників — для цього вони проходять тренінги, щоб розуміти, як потрібно подавати інформацію.

До мера Тарту можна просто подзвонити чи написати

Ексмеркиня Нарви переконана, що з людьми важливо підтримувати контакт, аби розуміти їх проблеми.

“Коли я йду в магазин, то знаю, що проведу там більше часу, ніж планувала. Тому що по дорозі я точно зустріну кілька людей, які щось мене запитають, і я маю їм відповісти”, — каже Катрі Райк.

Мер Тарту має публічний номер мобільного телефону, на який може зателефонувати кожен мешканець. Зазвичай по 5 дзвінків у день бувають не на тему, пояснює мер. Але в більшості люди звертаються із важливих питань й не турбують безпричинно.

Мер Тарту / фото Бахмут IN.UA

“Я багато спілкуюсь з людьми — можна сказати, що я на відстані руки від них. Одна сторона — це офіційні пресрелізи, інша — це Instagram, Facebook. Якщо пишуть коментар під моїм постом, то я відповідаю. І, як й звичайна людина, я ходжу в магазин, аптеку, кафе і всюди спілкуюсь з мешканцями”, — пояснює Урмас Клаас.

Катрі Райк також додає, що спілкування з людьми сприяє ще й довірі до місцевої влади, бо мешканці бачать, що їх не тільки слухають, а і чують.

“Важливо підтримувати контакт з людьми, навіть дистанційно. Повинні бути зустрічі з громадою — ми проходили період коронавірусу, коли все було онлайн. Але навіть тоді ми зустрічалися, адже влада повинна бути відкритою зі своїм населенням, люди це відчувають”, — говорить Катрі.

Примітка. Матеріал створено у рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру у партнерстві з International Practitioners` Partnership Network (Естонія) “Зміцнення інформаційної стійкості в Україні” за підтримки Європейського Союзу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія футболу у знищеному росіянами Іванівському: від м’ячів із чобіт до перемог на обласних турнірах

Семаковська Тетяна 14:00, 13 Квітня 2026
“Колос” / фото “Локальної історії”

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстаріше фото команди / фото Володимир Карнауха

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Футболісти / фото “Локальна історія”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

“Колос” у 1998 році / фото Володимира Міхельсона

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

Зруйнована школа в Іванівському / фото “Локальна історія”

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як виглядали жінки Бахмута понад 100 років тому: унікальні фото

Семаковська Тетяна 13:00, 13 Квітня 2026
Фотографії жінок, світлини зроблені в Бахмуті у 1898 році / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з віялом, Бахмут,
1899-1905 / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Бахмутянка Хима Пипочка,
1905-1917 / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Бахмутянка, 1905-1917 / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів
Молоді жінки в Бахмуті, фото зроблене у 1898 році / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

Бахмутянка Євдокія Лобасова, 1880-1886 / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

Бахмутянка у строю / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

Три жінки в Бахмуті / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Дуся Боднаренко, бахмутянка,
1912-1917, / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

Троє жінок в Бахмуті / фото Бахмутський краєзнавчий музей, Міський медіаархів

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія футболу у знищеному росіянами Іванівському: від м’ячів із чобіт до перемог на обласних турнірах

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма […]

Історії

Як виглядали жінки Бахмута понад 100 років тому: унікальні фото

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу […]

Підвищення зарплат вчителям на 20% та зміна системи оплати праці: що чекає на освітянів у 2026 році

З 1 вересня українським вчителям гарантовано підвищать заробітні плати на 20%. Проте паралельно з цим кроком держава планує реформувати саму структуру оплати праці педагогів, щоб […]

Поливаний понеділок в Україні та закордоном: що означає традиція та чому обливаються водою

Поливаний понеділок — одна з найяскравіших і найвеселіших великодніх традицій в Україні. У цей день люди обливають одне одного водою, жартують і вітають із святами. […]

Окупанти на Донеччині примушують бюджетників вступати до партія “Єдина росія”

Окупаційна влада на тимчасово підконтрольних їй територіях Донеччини посилює тиск на працівників бюджетної сфери. Людей масово змушують вступати до лав російської керівної партії “єдина росія” […]