В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Пані Ксенія — з Часів Яру. Колись вона переїхала до Бахмута, де встигла побудувати життя: навчалася, створила родину, виховувала дітей. Саме там з’явилася її перша справа, невеличка квіткова крамниця. Для Ксенії це було не просто місце роботи, а простір радості й натхнення. Вона вкладала душу в кожен букет і найбільше любила бачити усмішки своїх клієнтів. Коли у 2022 році війна змусила жінку виїхати з Бахмута, вона взяла лише три сумки, двох дітей і віру, що ще обов’язково повернеться до улюбленої справи. І вже у серпні 2025-го ця віра розцвіла — Ксенія відкрила квіткову крамницю у Дніпрі.

Про евакуацію, власну справу та віру в себе пані Ксенія розповіла у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Дніпра

Останні роки пані Ксенія жила в Бахмуті, сюди вона переїхала з Часів Яру у 18 років. Тут навчалася, створила родину й народила двох дітей. У 2012 році вперше наважилася відкрити власну справу — квіткову крамницю. Любов до квітів у жінки була змалку: ще в дитинстві, коли вона зростала, на подвір’ї їхнього будинку завжди було багато квітів. Їх дуже любила й бабуся Ксенії, тож це захоплення передалося з покоління в покоління. Крамницю в Бахмуті назвали “Світ квітів”. Бізнес потроху розвивався, пригадує жінка. Саме тоді, згадує героїня, у місті був справжній весільний бум — молодята часто замовляли весільні букети.

“Коли ми виїжджали з Бахмута, забрали з собою старий ноутбук. Він мандрував із нами весь цей час, і там збереглося дуже багато фото. Якось я сіла їх передивлятися й знайшла світлини весільних букетів. Скільки ж я їх тоді наробила! На той момент я не мала досвіду з такими композиціями, але бралася за будь-яку роботу, хотілося робити щось нове й красиве”, — пригадує бахмутянка.

Та в 2014 році, коли Бахмут на кілька місяців опинився в окупації, магазин довелося зачинити. Відтоді він не працював, а жінка зайнялася іншими справами: спочатку доглядала дитину, згодом навчалася. У 2022 році війна наздогнала вдруге. Ксенія зібрала найнеобхідніше, вмістила все у три сумки й разом із дітьми за руку евакуювалася до Дніпра. Молодшій дитині тоді було три роки, а старшій — тринадцять.

“Ми вирішили зупинитися в Дніпрі, аби бути ближче до рідних країв. Мені постійно траплялися хороші люди, нас дуже підтримували й допомагали. Саме тут я вперше задумалася, щоб знову відкрити квіткову крамницю. На це мене надихнуло моє оточення”, — розповідає Ксенія.

Квіткова крамниця

Ксенія потроху адаптовувалася до життя в Дніпрі, а згодом дізналася про грантову можливість від Mercy Corps, організації, яка надає різну допомогу переселенцям, зокрема й підтримує у відкритті власного бізнесу. Жінку підтримали фінансово, і Ксенія почала знову, спершу з кошиків, сплетених із лози. Паралельно розвивала соцмережі, налагоджувала онлайн-доставку квітів по Дніпру, знаходила своїх клієнтів.

“Таким був мій початок. А 28 серпня цього року я вже відкрила квіткову крамницю “Світ квітів від Ксенії”. Весь цей час, усі роки, які я в Дніпрі, мене оточували неймовірні люди, які підтримували. І я зараз йду до людей із такою ж доброю енергетикою, вірю, що все добре повертається. Це не тільки про заробіток”, — каже жінка.

Вона зізнається, що найбільше задоволення отримує від того, щоб дарувати людям радість і бачити їх щасливими. Для неї важливо підібрати букет так, щоб він справді подобався людині. Квітникарка працює вже понад місяць і помічає, що найбільше покупців — це чоловіки, які купують квіти дружинам чи близьким. Крамниця працює за адресою проспект Олександра Поля, 44Л.

Ксенія також провела безплатний майстер-клас для дітей із Бахмута — щоб подарувати малечі радість і трохи тепла у непростий час. Жінка вірить, естафету добра треба передавати далі.

До теми:

“Життя йде, а ми сидимо?”: як троє бахмутянок на Полтавщині будують усе з нуля

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сцена завмирає в очікуванні. Чотири жінки прокидаються в підвалі. Де вони й що сталося? Це порятунок чи полон?  Так починалася вистава “Закрите небо” в українському театрі в німецькому містечку Бонн. Спершу була ідея показати досвід війни іноземцям не через новини або репортажі, а людський досвід, тож народилася вистава “Закрите небо”. Прем’єра відбулася 10 вересня 2024 року, і з того часу виставу показували чотири рази. Кожного разу вона збирала овації глядачів. А 24 вересня, рівно через рік після появи театру на боннській сцені,  гості театру побачили вже другу виставу “Між нами війна” про підліткове кохання. За кожною виставою — довга підготовка, вечори репетицій та хвилювання, але результат того вартий, бо це спосіб розповісти про війну “наживо”. 

Ми поспілкувалися з українкою Ольгою Демидовою — організаторкою та однією із засновниць українського театру “Мрія” в Бонні.

Історія українського театру в Бонні: все почалося зі знайомства

Ольга Демидова — одна з жінок, які фактично створили український театр в Бонні. Це місто в Німеччині, де живе близько 300 тисяч людей. Ольга родом з Полтави, в Німеччину вона переїхала задовго до вторгнення. Ця країна дівчині сподобалась ментальністю. В Україні Ольга встигла попрацювати теле- та радіоведучою, а потім, в 2014 році, була Німеччина, де Ольга отримала стипендію на навчання по магістерській програмі. Далі жінка знайшла роботу в проєкті, який підтримує німецько-українські муніципальні партнерства. Останні роки вона з родиною живе в Бонні. Коли в 2022 почалася війна, Бонн був одним з міст, який приймав біженців з України.

“Тоді у Бонні насправді всі були дуже розгублені. І абсолютно не знали, кому що робити — як боннцям самим, так і управлінню міста. І саме у ті дні, коли сюди почали прибувати перші біженці, це десь було у березні, активісти просто між собою зв’язалися і передавали інформацію сарафанним радіо. З Кельна нам знайомі писали, що їдуть біженці у Бонн. Ми почали з’ясовувати, куди їм іти, а ніхто нічого не знав”, — пригадує Ольга в розмові.

Вона разом з такими самими активістами допомагала українцям у перші місяці.

“Ми малювали плакати українською мовою, бо люди прибували, але ж не знали мови й не розуміли, куди йти, та розвішували їх на залізничному вокзалі, а тоді місто під’єднало Червоний Хрест. Він неподалік вокзалу зробив пункт прийому, де реєстрували українців, там же можна було поїсти та попити”, — каже співрозмовниця.

Ольга від початку не могла лишатися осторонь: спочатку допомагала організаційно, а потім в її житті з’явився театр.

“Як виникла ідея? Моя колишня колега познайомилася в Україні із жінкою, яка є професійною акторкою і режисеркою. Це Марина Люшина, у неї був свій театр у Конотопі. У перші дні повномасштабного вторгнення вони якийсь час перебували в окупації, а тоді їй довелося тікати з маленькою шестимісячною дитиною і старшою донькою. Через 10 кіл ми з нею познайомилися і разом ідентифікували таку нішу, яка слабо підтримується. Хоча насправді, з моєї точки зору, — це взагалі надзвичайно важливо. Це ніша, яку я б назвала культурною адвокацією України знизу”, — пояснює Ольга Демидова.

Вона додає — звісно, українці роблять політичні демонстрації, організовують марші, підтримують біженців. Але насправді цього замало.

“Дуже сильно ріже око та вухо те, що кому не скажеш, наприклад, Чехов, Пушкін — то їх відразу всі знають. А от українська культура, наші митці — вони насправді супер-талановиті, але маловідомі тут. Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії з війни або загалом українську класику. Наприклад, готуємо нашу наступну виставу за мотивами Квітки- Основ’яненка «Конотопська відьма», де будуть українські традиції, пісні, танці. Тобто не шароварщина, а саме красиво, перформативно, за допомогою усіх театральних методів”, — розповідає Ольга.

Як виявилося, такий формат не лише потрібний, але і є напрочуд популярним. 

“Рік тому ми показали нашу першу виставу, “Закрите небо” за твором Неди Нежданої — це розповідь чотирьох жінок, які отямилися у невідомому чорному підвалі,  вони не можуть нічого згадати, де вони, хто вони. І поступово вони допомагають одна одній пригадати, що з ними трапилося. Це найрізноманітніші долі. Одна із цих жінок, наприклад, була у Маріуполі в драмтеатрі, коли туди влучило. Інша була у якомусь невеликому закинутому селі, і її зґвалтували російські окупанти. Третя — зовсім молоденька дівчинка, яка із батьками їхала на машині і росіяни розстріляли їхню машину. Четверта була у окупації, де в них не було ні їжі, ні води, нічого, вони увесь час переховувалися у приміщенні. І от поступово, коли пам’ять до них повертається, розкриваються всі історії”, — ділиться деталями вистави спікерка.

Примітка. Вистава “Закрите небо” побудована на творі донеччанки-драматургині Неди Неждани, яка брала інтерв’ю у жінок-очевидець цих подій. Вона написала текст на основі реальних розповідей. 

Після цієї вистави, яку в Бонні показували 4 рази, і кожного разу зал на 100 людей був майже повністю заповнений, німці дуже щиро відгукувалися про свої враження.

“Слухайте, це зовсім інше. Дізнатися про війну, про те, що вона отак поряд, просто через людські історії, не через новини чи репортажі. А от справді через це, як люди це переживають — це насправді дуже багатьом відкрило очі”, — такими відгуками ділилися глядачі в Бонні.

Де і як функціонує український театр в Бонні?

У Бонні раніше був старий хлібокомбінат, місцеві його знали як Brotfabrik. Після того як завод перестав функціонувати, його переобладнали у культурний центр: звели театральну сцену, облаштували місця для показів кіно та студії для воркшопів. У цей центр першою потрапила Марина Люшина.

“Коли наша режисерка прийшла туди під час екскурсії й зайшла на сцену, одна із керівниць Brotfabrik побачила блиск у її очах, вони відчули одна одну. І так ми знайшли приміщення для театру. Репетиції проводимо за домовленістю”, — згадує пані Ольга.

Квитки на виставу українського театру в середньому коштують 15 євро, для пільгових категорій є знижка. Більшу частину з цих коштів йде на функціонування самого центру:

• професійне світло;
• професійна сцена;
• професійний звук
• витрати на персонал центру

А за кошти, які лишаються, купляють декорації чи костюми на наступну виставу, пояснює Ольга.

“Вся діяльність театру, а це всі ми, відбувається на волонтерських засадах. Ніхто з нас не отримує ні копійки за цю всю діяльність. І навпаки ми, оскільки в нас немає прибутку, а ми хочемо зробити справді якісно, з гарним реквізитом, з гарними костюмами, за власний кошт багато чого купляємо”, — каже Ольга.

Репетиція одного спектаклю в середньому триває від пів року до року — залежно від того, чи двічі, чи раз на тиждень актори збираються на підготовку. Наприклад, підготовка нової вистави “Між нами війна” тривала майже рік. Тут у головних ролях — українська молодь.

Це молодіжна соціальна драма, у якій є лише кілька дорослих ролей:  російського окупанта та матері. За сюжетом, це романтична історія про підліткове кохання, де хлопчик і дівчинка знайомляться у школі, закохуються і довго шукають шлях одне до одного, а коли знаходять — на наступний день починається війна.

“Звичайно, молодь хвилюється зараз, тому що у них досвіду не так багато, як у дорослих. У нашій першій виставі, наприклад, грали дві професійні акторки, Марина Люшина та Олена Стець. Я, в принципі, непрофесійна акторка, але я телерадіоведуча. Ще одна дівчина, яка грала, ходила до театрального гуртка. Та все одно, це дуже велике потрясіння. Тим більше, що там тексти, які ти пропускаєш через себе і мимоволі починаєш плакати на сцені. Це випробування для нас, але і випробування для публіки. На нашій останній виставі “Закритого неба” упродовж усіх двох годин хтось у залі плакав. Деякі люди взагалі просто виходили — казали, що це настільки сильно, але вони не можуть переживати це вдруге, бо вже мали цей досвід в Україні”.

Молодіжна вистава, яку на сцені театру показали 24 та 25 вересня, була трішки легшою у плані травматичного досвіду. Як мінімум, на це сподівалися організатори. Й вже отримали схвальні відгуки від глядачів, кількома з них поділилась пані Ольга.

Загалом, місія українського театру у Бонні, крім того, що показати війну — це донести й те, що українці не з власної волі зараз опинилися розкидані по всіх країнах світу.

“От я дивлюся по соцмережах, дуже багато кажуть, мовляв: “А от ви поїхали туди за кордон і живете там, як сир у маслі, у вас все добре”, але насправді це по-своєму складне життя. Це й наш меседж українцям, українській публіці, українській цільовій групі, що ми тут, але ми не забули про Україну, ми все одно хочемо адвокатувати, хочемо переконувати, хочемо показувати, нагадувати постійно, що Україні треба допомагати”.

Окрім того, учасники театру намагаються вплинути на сприйняття німцями того, що відбувається в Україні, тому що насправді зараз у Німеччині ситуація змінилась не на користь Україні через маніпуляції й, не в останню чергу, через роботу російських наративів.  

“Насправді зараз стало набагато важче їх (ред.німців) переконувати у цьому, що Україні потрібна підтримка. Ми намагаємося зробити так, щоб війна, вона не перетворилася на сьогодення, нагадуємо, що в Україні щодня вбивають людей, щохвилини там хтось гине, але ця гострота сприйняття зараз в Німеччині дуже змінилася. Вони більше сконцентровані на собі, але нам своє робити”.

***

До створення театру також долучилися Антон Ніколаєнко, Анна Лєснікова, Наталія Цибулько, Олена Стець, Катерина Колос, Анна Коновалова та Йоханнес (Іван) Адов.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!