Володимир пашков регулярно фігурував в новинах окупаційної влади “днр”. Він обіймав посаду “виконувача обов’язків прем’єр-міністра” так званої “днр” і керував економічною діяльністю регіону. До своєї роботи на окупованій території Пашков мав багаторічний досвід у російській державній службі та бізнесі.

Як володимир пашков опинився на ключових посадах у “днр” та яка його роль у реорганізації промислового сектору регіону — редакція зібрала детальне досьє на російського управлінця.

Походження та освіта

Володимир пашков народився 4 лютого 1961 року в місті Братськ, Іркутська область, росія. Його батько був одним із ключових учасників будівництва Братської ГЕС, що дало володимиру надійний фундамент для майбутньої кар’єри.

• 1985 рік: закінчив Тихоокеанське вище військово-морське училище ім. Макарова. Протягом 12 років служив у військово-морському флоті росії;
• 1996 рік: отримав економічну освіту в Братському індустріальному інституті за спеціальністю “Економіка та управління на підприємстві”.

Діяльність у росії

Пашков почав свою управлінську кар’єру в адміністрації міста Братськ, обіймаючи посади від заступника голови адміністрації до керівника економічного блоку. У 2008 році він став міністром економічного розвитку Іркутської області, де відповідав за великий інфраструктурний проєкт переселення громадян із зон затоплення Богучанської ГЕС. Його діяльність була спрямована на розвиток альтернативних виробництв у Байкальському регіоні після закриття целюлозно-паперового комбінату.

Після відставки у 2014 році пашков зайнявся бізнесом і став співвласником IT-компанії Expertek, яка працювала в сегменті розробки програмного забезпечення для мереж автозаправних станцій.

Діяльність на територіях так званої “днр”

Пашков став однією з ключових фігур в економічному управлінні окупованих територій Донбасу. Його діяльність була тісно пов’язана із ЗАТ «внешторгсервис», яке отримало контроль над багатьма промисловими підприємствами регіону.

У 2017 році ЗАТ «внешторгсервис», зареєстроване в самопроголошеній південній осетії, отримало під контроль такі підприємства:

• металургійний завод “Донецьксталь”;
• Єнакіївський і Макіївський металургійні заводи;
• коксохімічні заводи: “Єнакіївський коксохімпром”, Ясинівський коксохімічний завод, “Макіївкокс”;
• Харцизький трубний завод.

Ці підприємства були перейменовані на філіали “внешторгсервиса”, а їхні працівники переведені до новостворених структур. Пашков обіймав посаду генерального директора цієї компанії, яка стала основним механізмом управління промисловістю регіону.

У 2019 році володимир пашков був призначений заступником голови “уряду” так званої “днр”, а в лютому 2020 року став “виконувачем обов’язків прем’єр-міністра”. 

Його діяльність охоплювала координацію економічної політики регіону, інтеграцію підприємств у російські економічні структури та контроль за промисловим виробництвом. На цій посаді він залишався до листопада 2021 року.

Одна з головних проблем, з якою стикнувся пашков, полягала у забезпеченні сировиною та фінансуванні підприємств. Для цього були залучені ресурси росрезерву, які постачали необхідну сировину, а також використовувалася структура благодійного фонду, пов’язаного з пашковим, для фінансування гуманітарних потреб.

У 2021 році через фінансові проблеми та складнощі з управлінням ЗАТ “внешторгсервис” було реорганізовано. Його активи та функції перейшли до нової структури — ТОВ “південний гірничо-металургійний комплекс”, що станом на 2024 досі активно постачає сировину для виробництва танків на “уралвагонзаводі”.

Санкції та міжнародна реакція

Діяльність володимира пашкова привернула увагу міжнародної спільноти. Його ім’я внесене до санкційних списків США, ЄС, Великобританії та інших країн. Основні звинувачення пов’язані з координацією економічної діяльності на окупованих територіях, управлінням промисловими об’єктами та фінансуванням окупаційної адміністрації.

Володимир пашков залишається однією з найбільш значущих фігур, які сприяли економічній інтеграції окупованих територій Донбасу до російської системи. Його досвід в управлінні великими проєктами, як у росії, так і в “днр”, допоміг організувати роботу промислових об’єктів регіону.

Читайте також:

• Хто така наталія никонорова: досьє на сенаторку росії від “днр”
• Хто такий денис пушилін: досьє на ватажка “днр”
• Хто така елеонора федоренко: досьє на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!