Володимир пашков регулярно фігурував в новинах окупаційної влади “днр”. Він обіймав посаду “виконувача обов’язків прем’єр-міністра” так званої “днр” і керував економічною діяльністю регіону. До своєї роботи на окупованій території Пашков мав багаторічний досвід у російській державній службі та бізнесі.

Як володимир пашков опинився на ключових посадах у “днр” та яка його роль у реорганізації промислового сектору регіону — редакція зібрала детальне досьє на російського управлінця.

Походження та освіта

Володимир пашков народився 4 лютого 1961 року в місті Братськ, Іркутська область, росія. Його батько був одним із ключових учасників будівництва Братської ГЕС, що дало володимиру надійний фундамент для майбутньої кар’єри.

• 1985 рік: закінчив Тихоокеанське вище військово-морське училище ім. Макарова. Протягом 12 років служив у військово-морському флоті росії;
• 1996 рік: отримав економічну освіту в Братському індустріальному інституті за спеціальністю “Економіка та управління на підприємстві”.

Діяльність у росії

Пашков почав свою управлінську кар’єру в адміністрації міста Братськ, обіймаючи посади від заступника голови адміністрації до керівника економічного блоку. У 2008 році він став міністром економічного розвитку Іркутської області, де відповідав за великий інфраструктурний проєкт переселення громадян із зон затоплення Богучанської ГЕС. Його діяльність була спрямована на розвиток альтернативних виробництв у Байкальському регіоні після закриття целюлозно-паперового комбінату.

Після відставки у 2014 році пашков зайнявся бізнесом і став співвласником IT-компанії Expertek, яка працювала в сегменті розробки програмного забезпечення для мереж автозаправних станцій.

Діяльність на територіях так званої “днр”

Пашков став однією з ключових фігур в економічному управлінні окупованих територій Донбасу. Його діяльність була тісно пов’язана із ЗАТ «внешторгсервис», яке отримало контроль над багатьма промисловими підприємствами регіону.

У 2017 році ЗАТ «внешторгсервис», зареєстроване в самопроголошеній південній осетії, отримало під контроль такі підприємства:

• металургійний завод “Донецьксталь”;
• Єнакіївський і Макіївський металургійні заводи;
• коксохімічні заводи: “Єнакіївський коксохімпром”, Ясинівський коксохімічний завод, “Макіївкокс”;
• Харцизький трубний завод.

Ці підприємства були перейменовані на філіали “внешторгсервиса”, а їхні працівники переведені до новостворених структур. Пашков обіймав посаду генерального директора цієї компанії, яка стала основним механізмом управління промисловістю регіону.

У 2019 році володимир пашков був призначений заступником голови “уряду” так званої “днр”, а в лютому 2020 року став “виконувачем обов’язків прем’єр-міністра”. 

Його діяльність охоплювала координацію економічної політики регіону, інтеграцію підприємств у російські економічні структури та контроль за промисловим виробництвом. На цій посаді він залишався до листопада 2021 року.

Одна з головних проблем, з якою стикнувся пашков, полягала у забезпеченні сировиною та фінансуванні підприємств. Для цього були залучені ресурси росрезерву, які постачали необхідну сировину, а також використовувалася структура благодійного фонду, пов’язаного з пашковим, для фінансування гуманітарних потреб.

У 2021 році через фінансові проблеми та складнощі з управлінням ЗАТ “внешторгсервис” було реорганізовано. Його активи та функції перейшли до нової структури — ТОВ “південний гірничо-металургійний комплекс”, що станом на 2024 досі активно постачає сировину для виробництва танків на “уралвагонзаводі”.

Санкції та міжнародна реакція

Діяльність володимира пашкова привернула увагу міжнародної спільноти. Його ім’я внесене до санкційних списків США, ЄС, Великобританії та інших країн. Основні звинувачення пов’язані з координацією економічної діяльності на окупованих територіях, управлінням промисловими об’єктами та фінансуванням окупаційної адміністрації.

Володимир пашков залишається однією з найбільш значущих фігур, які сприяли економічній інтеграції окупованих територій Донбасу до російської системи. Його досвід в управлінні великими проєктами, як у росії, так і в “днр”, допоміг організувати роботу промислових об’єктів регіону.

Читайте також:

• Хто така наталія никонорова: досьє на сенаторку росії від “днр”
• Хто такий денис пушилін: досьє на ватажка “днр”
• Хто така елеонора федоренко: досьє на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!