Сили оборони продовжують вести наступальні дії на Бахмутському напрямку. Окупанти намагаються відповідати своїми контратаками. Напередодні росіяни штурмували позиції наших захисників на південних та північних околицях Бахмута.

Про це повідомляє Генеральний штаб ЗСУ.

Минулої доби Сили оборони України по всій лінії фронту відбили більше 40 ворожих атак та ліквідували 640 росіян.

Яка ситуація в районі Бахмута?

На Бахмутському напрямку ворог вів безуспішні наступальні дії в районах Оріхово-Василівки, Іванівського та Кліщіївки. 

Від ворожих артилерійських обстрілів противника постраждали понад 25 населених пунктів, серед них: Курдюмівка, Біла Гора, Диліївка, Олександро-Шультине та Дружба Донецької області.

За минулу добу, 25 серпня, росіяни поранили одного жителя Донеччини — у Кураховому. Про це повідомляє голова Донецької ОВА Павло Кириленко.

Читайте також: Сили оборони охоплюють Бахмут із південного флангу: де є успіхи?

Нагадаємо, пресофіцер 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, старший лейтенант Олег Калашніков розповів про успіхи ЗСУ поблизу Бахмута.

Про загальну ситуацію на Бахмутському напрямку читайте в хроніці подій «Битва за Бахмут».

Фото: Генштаб

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Цветмет” — більше, ніж просто завод. Для багатьох бахмутян це була не просто робота, а ціле життя: сюди йшли після школи, після інституту, приводили родичів, залишалися на десятиліття. Тут створювались професійні династії, співробітники колективів часто товаришували, жили в одному гуртожитку або заводському будинку. Завод з обробки кольорових металів, як його офіційно називали, став частиною ідентичності міста — торкався майже кожної родини, кожної історії.

До Дня металурга редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з чотирма людьми, які працювали на цьому підприємстві. Їхні голоси — це не просто спогади про цехи й змінні графіки, а жива пам’ять про місто, яке працювало, творило і жило на повну.

Хтось віддав цьому заводу пів життя, хтось вперше побачив його у 5 років й відтоді мріяв про роботу там, а хтось “Цветмет” полюбив за висоту й технології. Історії бахмутян у нашому матеріалі.

“Цветмет” й півстоліття на заводі

Наш перший герой, бахмутянин Михайло Северинов, пів століття відпрацював на “Цветметі” — у Бахмуті його знали як депутата міської ради. Чоловік почав працювати на заводі восени 1964 року, після демобілізації з армії. Спершу був на прокатному цеху електромонтером, тут же на заводі познайомився з майбутньою дружиною, яка працювала в тому ж цеху — до речі, пара через кілька років святкуватиме 60-річчя спільного життя.

Цей цех за часів роботи пана Михайла почали модернізувати, купляли нове обладнання, а базове привозили з російського міста Кольчугине. Навантаженість цеху тоді складала 98% — можна було працювати взагалі без вихідних, каже бахмутянин.

“На заводі, в цеху, де я багато років пропрацював, було понад 800 людей. У 70-80 роки завод досяг свого піка, виробляв понад 110 тисяч тонн кольорового металу, був одним з найбільших заводів по обробці металу. Їх загалом за Союзу було 11, а наш входив в 3-ку найсильніших”, — говорить Михайло Северинов.

Після того, як на заводі побудували очисні споруди, чоловік став начальником енергетичного цеху, керував котельнею та енергослужбою та власне очисними спорудами. 

“Ми слідкували, щоб вода в Дінці та в Бахмутці була чиста. Навіть пам’ятаю, що ловили бичка в Дінці, й в організмі риби виявили мідь — це означало, що не достатньо добре працювали очисні споруди. Тому був строгий контроль”, — пригадує бахмутянин.

Потім пан Михайло працював комерційним директором підприємства, довелося заново перенавчатися. Їздив з відрядженнями — зокрема, до Казахстану, Ташкенту, звідки возили катодну мідь до Бахмута, на “Цветмет”. Цю мідь використовували до електротехніки. Цей завод дав бахмутянину не тільки роботу, а й фактично родину та друзів. 

Хоча, як поділився з нами у розмові пан Михайло, “Цветмету” у Бахмуті могло й не бути. Спочатку місцеві були проти його будівництва, бо переживали, що він буде забруднювати річку. Крім того, на той час у місті були молочний та м’ясний заводи, де вже працювали люди. У самому ж Бахмуті не було людей, які вміли працювати з кольоровими металами, тож одними з перших працівників стали вихідці з Кольчугіно.

Вже потім, через років 5-7 років, коли місцеві освоїли техніки роботи на заводі, росіян на заводі стало менше. На “Цветметі” пан Михайло пропрацював 50 років, звідти вийшов на пенсію. Тоді, згадує він, на заводі лишалось близько 1 500 людей. На думку бахмутянина, завод поступово зменшував обороти, бо було менше обсягів збуту, відповідно менше виробляли сировину.

Піч, кран і злитки по 5 метрів: робочі будні Сергія Тіпікіна

Наступний герой Сергій Тіпікін — бахмутянин, життя якого було тісно пов’язано з “Цветметом”. Цей завод він вперше побачив, ще бувши хлопчиком, коли тато привів його на робочу зміну:

“Мені було п’ять років, мабуть, або шість. У мене батько в цей час вже працював на заводі, і вони іноді дежурили там. Звісно, це на мене мало сильний вплив, тому що там була така техніка незвичайна: прокатні стани, плавильний цех, в якому я потім працював, де розливався метал. Тому так, це тоді на мене, як на малу дитину – сильно вплинуло”.

Після закінчення школи хлопець вступ в інститут, й на першому курсі пішов працювати на завод кольорових металів. Тут вже на той час робив його батько, потім працювала і його сестра. Сергій почав роботу на заводі в лабораторії автоматизації механізації, був слюсарем у свої 17 років. Далі була армія, а по поверненню зі служби Сергій знову пішов на завод, цього разу у ливарний цех

“Це така багатозадачна була робота, тому що ми обслуговували 12 печей в той час. Бригада під керівництвом, ну і майстер, який працював на нашій ділянці, загружали печі металолом. Це був первинний метал: мідь, цинк, нікель та інший металолом, або відходи, які були нашого виробництва, або які приходили до нас з інших місць збору. Часто це був саме цвітний метал, нерідко він був дуже грязний, бо очистка погано відбувалася”, — згадує бахмутянин.

Пан Сергій ділиться, як спостерігав за роботою бригадира — вона йому подобалася. Хлопець швидко вчився, а вже потім його ентузіазм побачили інші, і чоловіка кликали підміняти бригадира. Так, під його керівництвом працювали 7 шифтовщиків і 4 крановщиці. А вже згодом Сергій став майстром, і підлеглих стало більше – близько 30 шифтовщиків і близько 15 крановщиць. 

Як працювали кранівниці?

Про професію кранівниці спогадами з нами ділилася бахмутянка Ольга Єрколович, яка працювала на “Цветметі”.

Жінка зізнається, що ще зі школи вона мріяла про цю професію. Представники заводу приходили до шкіл з агітацією, й саме тоді, бувши школяркою, вона вирішила, що хоче працювати на “Цветметі”. На роботу вона прийшла у 1988 році, коли їй було неповних 18 років — тоді багато жінок там працювали на схожих посадах. Дівчина згадує, чому любила свою роботу:

“Тому, що сидиш на висоті і дивишся на людей, як на мурашок. Подобалася мені висота просто”, — згадує бахмутянка.

Кранами тоді перевозили великі вантажі, найважче було працювати у нічні зміни, каже бахмутянка. Жінка починала з восьмигодинних змін, але після 2000-х працювала і по півтори, дві зміни, іноді без вихідних:

“Щоб щось заробити, ми з чоловіком працювали без вихідних і прохідних, скажімо так. Дві зміни. Колектив у мене був дуже хороший”, — згадує бахмутянка.

Працювала на “Цветметі” Ольга до 2021 року. Там же робив її чоловік й два сини. За ці роки вона бачила, як будувалися нові цехи, а старі — закривались.

“Половина Бахмута працювала на Цветметі. І кожен знає, як там змінилося руководство, як усе відбувалося”, – каже Ольга Єрколович.

Примітка. У різні періоди підприємство належало групі “Укрпідшипник”, яку пов’язували з братами Андрієм та Сергієм Клюєвими. Після їхньої втечі з України у 2019 році група вийшла зі складу акціонерів. Відтоді контрольні пакети акцій перейшли під управління інвестиційних фондів, пов’язаних із харківським бізнесменом і колишнім гендиректором “Турбоатому” Віктором Суботіним.

Робочі будні: як працювали на заводі?

Люди працювали на заводі у три зміни, кожна з яких тривала по 8 годин. Обіду фіксованого не було, тому, коли мали вільну хвилину — тоді йшли поїсти, з собою люди брали тормозки. Роботу починали о 8 ранку, й о 16 зміна закінчувалася. Після трьох змін була доба вихідних. Праця на заводі була фізично важкою, пригадує бахмутянин Сергій.

“Ми з допомогою електромостового крана переміщали великі грузи. Але нам ще потрібно було сформувати навіску вручну. А навіска – це такий шифтовий короб, в який складаються матеріали, або ми їх наповнювали матеріалами. Навіска для печі складала приблизно 1 200 — 1 500 кілограмів. Тому з допомогою крану ти брав, насипав, наприклад, з іншого роз’ємного короба, 3 короби на 1000 кілограмів і розсортував на 3 короби: там 350, там 350 і там 300. Після цього треба було додати свіжі матеріали. Наприклад, катодну мідь, насипав її краном, тому що вона була в таких пачках і листової форми. Потім вручну клав марганець, або залізо, свинець, або магній”, – пригадує бахмутянин.

В печі ця навіска сплавлялась, і так отримували рідкий метал. Опісля його виливали у форму, яка застигала, або лили в машини напівнефрированого лиття. Процес лиття пан Сергій описує так:

“Ти починаєш лити злиток в кристалізатор, він наповнюється й після цього починає витягуватися вниз і одночасно охолоджуватися з двох сторін. Ми формували таким чином прямокутний злиток п’ятиметрової довжини — це були заготовки такі, прямокутної форми або круглої. Далі цей злиток ми різали на куски по 1,5 метра. Й завантажували його в піч, нагрівали їх з допомогою газових горілок. Потім витягували його на рольганги цього прокатного стану. З допомогою цих рольгангів, які робили рух, а то вперед, а то назад, вони підходили до двох балонів, які оберталися, і потихеньку, за 20 прокатів, знижували його висоту до, наприклад, 10-20 сантиметрів. Так його доводили до висоти 10 сантиметрів і довжини, наприклад, 5 метрів. І так було 15 станів в цій технологічній цепочці. І в результаті ми отримали ленту, яка була 0,03 міліметра, грубо кажучи”.

Зворотна сторона роботи на “Цветметі”

Кожна робота має свої наслідки. Якщо говорити за “Цветмет”, то з негативних наслідків важкої фізичної праці, згадує бахмутянин, були проблеми зі здоров’ям. Наприклад, плавильники, які стояли над пічкою і дихали відходами, газами, і спаленнями цих різних металів, виходили на пенсію в 50 років. Випари й температура також впливала на зуби, пригадує бахмутянин — у багатьох з ними були проблеми. 

Другою проблемою стала випивка.

“Дуже сильно давалося взнаки, що робота була важка. Завод був заснований у 1954 році, й багато переїхало працівників до нас, навіть з Росії, населений пункт Кольчугине. Чому звідси? Тому що в Кольчугиному знаходився ще один наш завод, такий же, за час Союзу, “Цвітних металів”. Так от частину людей сюди перевезли, дали їм квартири у нас на селі, і вони працювали на заводі, нерідко випивали. Так що такі були справи. Випивали іноді дуже серйозно після роботи”, — згадує у розмові чоловік.

Цветмет за часів Незалежної України

За словами Сергія Тігіпкіна, у часи Радянського Союзу виробництво заводу було близько 10 тисяч тонн прокату в місяць. На підприємстві працювали 3,5 тисячі людей, і завод працював на дуже великий масштаб. 

“Коли Україна стала незалежною, у нас виробництво впало в десять разів, великі скорочення відбувалися. Тобто, взагалі не було роботи в 90-ті роки. Щоб було зрозуміло, ми працювали за їду”, — каже Сергій Тігіпкін.

Але згодом завод зміг відновити потужності, налагодили ринок з країнами Європи — продукцію постачали до Австрії та Німеччини, зокрема, працювали також з росією. На роботу почала приходити молодь:

“Молодь почала з’являтися у 2000-х роках, коли почалася більш-менш стабільна робота і заробіток. Ось тоді вже молоді було дуже багато, в тому числі і наш майбутній директор Віталій Малихін, який прийшов на завод зі своєю жінкою. Вона працювала, здається, кладовщицею в металітійному відділенні, а він працював шифтовщиком”.

Як працювали на катанці?

Бахмутянка Олена Кубрак на заводі відпрацювала майже 20 років — вона прийшла на Цветмет у 1999 році. Жінка спершу працювала інженером-технологом, досліджувала плавильне виробництво, а потім стала начальницею техвідділу. Коли керівництво вирішило покращити технологічний процес заводу й розширити асортимент після кризи розпаду СРСР, з’явився цех катанки, де виробляли катанку з мідної міді. 

“Це була безперервна відливка й прокатка мідної катанки. Але через те, що в Україні на той час не було мідних катодів, то його довелося купляти у країнах колишнього СНД. І це було дуже дорого. Тому закупили нове обладнання, нову технологію, поставили шахтну піч вогневого рафінування, яка могла працювати паралельно з нашою шахтною печею, яка працювала на катодах. Як сировину для цієї печі вогневого рафінування ми використовували мідний лом, який доводили до необхідного хімічного складу міді і використовували мідну катанку. Так я все життя практично курувала плавильне виробництво і сортування лома, який заходив на завод”, — пригадує бахмутянка.

На катанці почали відливати злитки за європейськими стандартами — саме цю мідь використовували для виробництва мідних труб. Паралельно на той момент ще працював цех плоского прокату. Через те, що не було катодів і не було можливості зберігати мідь М1 для електропідприємств, то ці марки європейських стандартів Cu-ETP стали аналогом міді М1.

Примітка. Марка М1 відрізняється особливою пластичністю, стійкість до корозії, теплопровідністю та електропровідністю. З мідного дроту М1 виробляють кабелі, контактні проводи і провідникові матеріали.

Завод розширив свій випуск за рахунком цієї продукції і забрав дуже велику частину ринку в Україні на себе, її продавали через торгові доми. Випускали цю мідь у великих об’ємах й експортували на Європу й колишні країни СНД. 2009-2010 рік до Цветмету привів десятки молодих людей, пригадує пані Олена.

“У нас був дуже великий приплив технічних відділів і взагалі на завод молодих спеціалістів після інститутів. Це, мабуть, був пік розвитку заводу. Приходили на роботу працювати інженерами, технологами, механіками. Наступні роки, якщо ми візьмемо 20-й, скажімо так, 18-й, 22-й, то в основному працювали вже ті спеціалісти, які мали практику роботи на заводі від 10 до 20 років”, — каже Олена Кубрак.

Сергій Тіпікін теж згадує, що на піку завод був у 2010 роках, коли тут працювало близько 1 500 людей. Але потім почався незворотній процес зменшення робочих місць, коли у 2014 році росіяни вторглися на Донеччину.

Після 2014 року все трохи почало скорочуватися. На скорочення роботи заводу, на думку Сергія Тіпікіна, вплинув й факт постійної зміни власників, а також застаріле обладнання на деяких цехах.

“Тобто нового виробництва у нас було близько там 30-40%, а інші 60% виробляли на старому виробництві. Наприклад, у нас були прокатні стани з Німеччини, які вивезли ще після війни. Це були круповські стани, на них міняли там запчасті, але основа була старого виробництва. Тому їм було там 100 років, грубо кажучи, або 80. Ми намагалися робити покращення, але кардинально ніхто нічого не міг змінити”, — каже пан Сергій.

Загалом на заводі працювало кілька цехів, зокрема:

• пресово-волочильний;
• мідно-плавильний;
• ремонтний;
• рівнодорожній.
• мідної катанки;
• ковальсько-пресовий;
• енергетичний;
• транспортний;
• очисний;
• вентиляційний;
• електричний;
• автоматизації й механізації;
• заготовлення;
• сантехнічних виробів.

Олена Кубрак погоджується, що скорочення почалося через військові дії з 2014 року. Насамперед для заводу вже не могли закупляти сировину у росії, як це робили раніше, треба було завозити її через треті країни.

“Наша комерційна служба, служба забезпечення матеріалами, все пробували шукати матеріали, які можна замінити, але неможливо матеріали замінити, щоб отримати продукцію тої якості. Тому збільшувалася ціна продукції, і завод по якійсь продукції не був конкурентоспроможним. Наприклад, Китай та Узбекистан по мідній продукції пропонували набагато нижчі ціни на ринку, ніж ми. Ми просто не могли конкурувати ціною”, — розмірковує бахмутянка.

Чи є нині в Україні потужності, схожі до Цветмету

На думку Олени Кубрак, підприємства, які виробляють мідну катанку конкретно, в маленькому сортаменті в Україні є, але не в таких об’ємах.

“Тобто в Україні зараз ніхто не може випускати, наприклад, труби мідні, труби латунні, труби мідно-нікелевих сплавів. Таких підприємств немає. Це все купується за кордоном. Ніхто не може випускати в Україні сплави бронз. А завод в свій час освоїв ці сплави. Спеціалісти заводу навчилися відливати ці марки з бронз алюмінієвих, з бронз, який підтримує хром, теж, який використовується в електротехнічній промисловості. Навчилися виготовляти продукцію, для того, щоб забезпечити підприємства цією продукцією, яка потребувалася. Зараз це ніхто не може робити в Україні. Дуже жаль, що ми втратили такий завод і такий дружний колектив”.

Що зараз з Цветметом?

У березні 2023 року року “Цветмет” окупували росіяни та знищили його. Обладнання із заводу не евакуювали, все лишилося там, пригадував у розмові з нами директор Віктор Малихін. Спочатку ті працівники, які були там до повномасштабного вторгнення, а це близько 600 людей, офіційно були в простої, керівництво сподівалося на краще. Проте Бахмут окупований вже кілька років. 6 лютого 2025 року Господарський суд Донецької області визнав бахмутський “Цветмет” банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру. Завод, який заснували у 1954 році як державне підприємство, припинив існування. 

Цветмет був не просто заводом — це була опора цілого міста, його серце, що стукало в три зміни. Тут формували не лише метал, тут формували характер. Люди заходили сюди після армії чи школи, закохувались, створювали родини, вчилися відповідальності й витримці. І хоч тепер завод — це мовчазна тінь на карті зруйнованого Бахмута, він досі живе в тих, хто носить його в памʼяті. 

Читайте також:

• Мікрорайон Цветмет і вулиця Перемоги: росіяни публікують нові кадри з Бахмута
• Бахмутський Цветмет в евакуації: що стало з підприємством?

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутські школи продовжують працювати онлайн. Попри те, що деякі навчальні заклади в евакуйованих громадах змушені зачинятися через брак учнів, бахмутські школи закривати або реорганізовувати школи в 2025/2026 навчальному році не планують.

Про це повідомили у відповідь на запит редакції у Бахмутській МВА.

Новий навчальний рік

Управління освіти Бахмутської міської ради повідомило, що у 2025/2026 навчальному році не планується ані ліквідація, ані реорганізація жодного з підпорядкованих закладів загальної середньої освіти.

Станом на липень 2025 року у школах триває набір до 1-х класів. Прийом документів для зарахування першокласників триватиме до 1 вересня. Остаточні дані про кількість зарахованих дітей будуть відомі після завершення прийому.

Нагадаємо, що наразі у дистанційному режимі працюють такі школи:

• Бахмутська школа №2;
• Бахмутська школа №5;
• Бахутська школа №7;
• НВК №11;
• Бахмутська школа №10;
• Бахмутська школа №12;
• Бахмутська школа №18;
• Бахмутська школа № 24.

“Пакунок школяра”: уряд ініціював грошову допомогу в 5 тисяч гривень для першокласників

До теми:

• Склала НМТ на 200 балів після безсонної ночі в Києві: як юна бахмутянка здала тест без жодної помилки
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!