Занадто коротка спідниця, червоні губи, вузькі джинси, високі підбори — це й ще багато що може стати виправданням для кривдника, який заподіює сексуальне насильство. Таким чином соціум намагається раціоналізувати насильство, шукаючи виправдання злочинцю та звинувачуючи людину, яка пережила травму.

Чому так відбувається, чи справді одяг може бути причиною сексуального злочину та чому ВПО стали новою групою ризику? Редакція дізнавалась у Катерини Бороздіної, віцепрезидентки ГО “Ла Страда-Україна”, котра працює з людьми, які пережили сексуальне насилля.

Примітка. “Ла Страда-Україна” — це громадська правозахисна організація, яка працює для забезпечення гендерної рівності, миробудування, запобігання гендернозумовленому насильству, зокрема, домашньому насильству, протидії торгівлі людьми та забезпечення прав дітей, сприяючи впровадженню стандартів прав людини в усіх сферах життя суспільства та держави.

Сексуальне насильство

Сексуальне насильство в Україні підпадає під статтю 153 Кримінального кодексу України, за якою кривднику передбачається позбавлення волі. Крайній прояв сексуального насильства — зґвалтування (стаття 152 Кримінального кодексу України). Втім, далеко не всі люди, які пережили насильство, звертаються до суду, поліції чи навіть за психологічною допомогою. Цьому є декілька причин, одна з них — це не довіра до правоохоронної системи та звинувачення у злочині самої жертви, мовляв: “Сама спровокувала”.

Одне зі спрямувань, з якими працюють у правозахисній організації “Ла Страда-Україна” — це допомога людям, які пережили сексуальне насильство. Зараз, каже пані Катерина, майже 90% дзвінків на гарячу лінію стосуються домашнього насильства, зокрема й сексуального. Але кількість звернень по останньому дуже мала, адже не всі люди розуміють, що таке сексуальне насильство, бо переважно уявляють лише зґвалтування, хоча це не так.

“Сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Насильство може відображатися у різних проявах, зокрема — це примусові доторки до геніталій, пестощі, примус до перегляду порнографічних фільмів тощо”, — пояснює Катерина Бороздіна, віцепрезидентка ГО “Ла Страда-Україна”.

У 2023 році Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації, діяльність якої забезпечує “Ла Страда-Україна” отримала майже 40 тисяч звернень, з них лише кілька відсотків — це були звернення щодо сексуального насильства.

“Насправді, це не означає, що його немає. Наше суспільство ще не готове заявити про це повною мірою та пройти весь шлях для того, щоб кривдник був покараний”, — говорить співрозмовниця.

Гендерна нерівність “допомагає” замовчувати сексуальне насильство

Звинувачення постраждалої людини у вчиненні над нею сексуального насильства — це не рідкість. Здебільшого починають звертати увагу на одяг чи макіяж — мовляв, саме це може стати тригером для кривдника. А ще чоловікові “інстинкти” нібито можна виправдати.

“Чоловік нібито не може стриматися, йому важко боротися зі своїми сексуальними відчуттями, а жінка через те, що вона може бути “сексуально одягнена”, викликає цей сексуальний потяг й через це є випадки зґвалтування. Це стереотип, хоча він поступово вже й починає відходити. На жаль, для того, щоб побороти стереотипи, необхідно на рік, не два, та навіть не п’ять”, — пояснює у коментарі пані Катерина.

Вона додає, що у сприйнятті суспільства жінка “наділяється” сексуальністю, й нібито вона повинна сама стежити за тим, щоб її не зґвалтували.

“І досі у мережі гуляють так звані рекомендації дівчинці, жінці як не бути зґвалтованою. Не носи коротку спідницю, не одягай глибоке декольте, не фарбуй губи червоною помадою і ти не будеш зґвалтована, не йди вночі через темний парк чи щось таке. Але чому ніхто не говорить хлопчикам, чоловікам про те, що ти не маєш права ґвалтувати? І навіть якщо ти йдеш через темний парк, а поруч з тобою йде дівчина в короткій спідниці, ти не маєш її гвалтувати”, — каже у коментарі Катерина Бороздіна та наголошує, що відповідальність за будь-який акт сексуального насильства, зґвалтування несе та особа, яка вчиняє це сексуальне насильство або ж зґвалтування.

Жодним чином постраждала особа не може бути винна у скоєному проти неї злочині, хоча соціум все ще намагається раціоналізувати злочини, шукаючи провину в самій постраждалій від насильства – у її одязі, поведінці тощо У 2018 році у Брюсселі відкрили виставку, на якій показали одяг тих, хто постраждали від сексуального насильства — там ви побачите одяг дітей, підлітків, жінок, людей старшого віку. У “Ла Страді-Україна” кажуть, що наймолодшою особою, яка пережила сексуальне насильство, з якою вони працювали, є 5-річна дитина, а найстаршою — особа понад 60 років.

“Ґвалтівники, обираючи об’єкт, не звертають увагу на одяг. Вони цілеспрямовано готують злочин”, — пояснює пані Катерина.

Сексуальне насильство в умовах війни

На жаль, сексуальне насильство набуло нової загрози через російську окупацію.
Наразі, за весь період повномасштабного вторгнення, “Ла Страда-Україна” через гарячу лінію отримала інформацію про 88 випадків сексуального насильства, яке заподіяли російські окупанти.

В цю цифру входять орієнтовно 15% чоловіків і 15% дітей, неповнолітніх хлопчиків і дівчаток. З цього питання “Ла Страда-Україна” тісно співпрацює з Офісом Генерального прокурора.

“Маємо звертати увагу на те, що змінюються групи ризику тих, хто може постраждати від будь-якого виду гендернозумовленого насильства, в тому числі й сексуального насильства. Йдеться також і про втягнення в сексуальну експлуатацію. В умовах війни, коли багато людей залишились без засобів до існування та втратили все, що вони мали до цього, люди, не розуміючи, можуть погоджуватися на певні пропозиції злочинців і бути втягнутими в сексуальну експлуатацію”, — розповідає експертка.

Вона додає, що такі випадки не одразу стають відомими, тому що людина проходить тяжкий шлях. На думку фахівчині, після завершення війни ми можемо отримати певний сплеск заяв, звернень та інформації про сексуальне насильство, пов’язане із війною.

Як діяти, якщо ви підозрюєте, що близька людина пережила сексуальне насильство?

Катерина Бороздіна дала кілька порад, які допоможуть під час розмови:

• варто дуже обережно говорити з ймовірно постраждалою чи постраждалим, якщо ви маєте підозри про сексуальне насильство:
• можна проінформувати людину про те, де отримати допомогу та залишити номер телефону гарячої лінії “Ла Страда-Україна” 116-123, яка працює цілодобово, анонімно і безкоштовно для всієї території України;
• ні в якому випадку не звинувачуйте людину у тому, що з нею відбулося.

Якщо сексуальне насильство стосується дитини, то тут важливо мати довірливі стосунки з дитиною, а батькам пояснювати та говорити дітям про те, що будь-які прояви насильства, не тільки сексуального, а фізичного, психологічного — це не нормально й про це потрібно говорити. Навчіть дитину, що ніхто не має торкатися її тіла чи змушувати замовчувати будь-які доторки.

Щодо підлітків, батькам варто відверто говорити з ними й завжди пояснювати, що вони підтримують їх у будь-якій ситуації, а зовнішній вигляд хлопчиків чи дівчат не може стати причиною зґвалтування чи сексуального насильства.

“Коли я фарбую губи червоною помадою, я не хочу бути зґвалтованою. Я хочу, щоб мої губи були пофарбовані червоною помадою. І все, це головний такий меседж, який має бути. Хлопці також мають розуміти, що сексуальне насильство і зґвалтування — це злочин. Важливо, щоб була спільна згода між дорослими повнолітніми особами, які вступають в сексуальний зв’язок, і ця згода може бути сьогодні згодою, а завтра вже ні. І треба до цього дослухатися. Оцю культуру нам треба вибудовувати в нашому суспільстві”, — резюмує віцепрезидентка ГО “Ла Страда-Україна.

Довідка. “Ла Страда – Україна” гаряча лінія:

Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації. Лінія працює цілодобово
За номерами 0 800 500 335 (зі стаціонарних) або 116 123 (з мобільних)
Дзвінки безкоштовні, анонімні, конфіденційні.

Національна гаряча лінія для дітей та молоді.Цілодобово
За номерами 0 800 500 225 (зі стаціонарних) або 116 111 (з мобільних)
Дзвінки безкоштовні, анонімні, конфіденційні.

Примітка. Матеріал створений у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Пора худнути”: як суспільство засуджує жінок через вагу та чому цей тренд підтримують самі жінки
• Ділова етика: чому потрібно тиснути руки жінкам на початку спілкування
• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Переселенці нерідко стикаються із синдромом відкладеного життя, фоновою тривогою та труднощами у комунікації з місцевими мешканцями, котрі змушують їх відкладати власне життя “на потім”. До того ж , втрата власного дому, вимушений переїзд та процес адаптації у новій громаді супроводжуються складними психологічними станами, і стан “жити потім” все більше стає звичним. Проте, а чи правильне це рішення?

Практична психологиня Юлія Сирота, яка сама має досвід вимушеного переселення з міста Родинське на Донеччині, розповідає про головні проблеми внутрішньо переміщених осіб. Фахівчиня пояснює механізми адаптації, методи боротьби з тривогою та правила вибудовування особистих кордонів у нових громадах.

Втрата дому

Психологиня Юлія Сирота, яка регулярно працює з переселенцями, поділилася власним узагальнюючим досвідом у Threads, написавши, що ВПО іноді сумують не тільки за домом, аі за своєю версією, котра залишилася в минулому. Редакція Бахмут IN.UA побачила цей допис та зв’язалася з фахівчинею. Вона розповідає, що передумовою для створення допису у платформі Threads став тренінг по визначеній та невизначеній втраті:

“Як психологиня, яка працює з ВПО, скажу: іноді люди сумують не тільки за містом чи квартирою. А за версією себе, яка залишилася в минулому житті”, — написала експертка.

“На тренінгу я зустрілася з жінками зі свого рідного міста. Всі ці почуття втрати спільноти та дому я вирішила вкласти в один допис. Найбільше запам’ятовувалися ті коментарі, де люди писали, що вони досі зберігають ключі від дому в сумочці або в кишенці. І також ті, де люди шкодували, що не забрали фотографії“, — зізнається Юлія Сирота.

Загалом, фахівчиня каже, що психологічні потреби ВПО постійно змінювалися. У перший рік повномасштабної війни запити переселенців до психологів рідко стосувалися безпосередньо втрати житла.

“На початку війни було багато завмирання і витіснених почуттів. Основна мета — вижити, адаптуватися. Більшість запитів були пов’язані з чимось особистим: робота, особисте життя, дружні стосунки”, — зазначає експертка.

Усвідомлення втрати почало приходити пізніше, коли війна продовжувалася, люди були змушені покинути власні домівки та почасти адаптуватися новому місці.

“Тема дому настільки болюча, що вона навіть не одразу виринає. Коли я розпитую, звідки ви, коли виїхали, зазвичай чую відповіді: “Я виїхала, але все добре”. Проте це не те “добре” в нашому розумінні. Людина просто намагається з цим впоратися і витісняє почуття”, — додає Юлія.

Окремо експертка виділила людей, які втрачають дім вдруге (починаючи з 2014 року), стикаються зі специфічними психологічними реакціями.

“З того, що я бачила, це здебільшого тотальне виснаження. Людина повністю намагається від цього відійти, переїхати якомога далі, відрізати болючі зв’язки, бо не має можливості з цим впоратися“, — коментує Юлія.

Проте є й інший досвід. За словами психологині, у соціальних мережах ділилися більш позитивним контекстом: коли ВПО відпускали думку про повернення додому, то починали жити. 

Адаптація та пошук внутрішньої опори

Процес звикання до нового міста вимагає часу та поваги до власного стану.

“Найперше — це не вимагати від себе швидкої адаптації, бо це неможливо. Якщо людина довго живе під обстрілами, в небезпеці, основна задача — вижити, і немає місця почуттям. На новому безпечному місці ми трішечки розморожуємося. Стан може нахлинути ікс-два“, — пояснює психологиня.

Важливою частиною адаптації є робота з різними емоціями, зокрема зі злістю.

“Не всі люди відчувають тільки сум. Там може бути багато злості. Такі техніки, як медитації, можуть не допомагати. Треба вивільняти цю злість — це може бути бокс або інші фізичні навантаження. Не стримувати її в собі, бо вона має поганий вплив на стан“, — акцентує експертка.

Спілкування з людьми, які мають схожий досвід, теж є дієвим інструментом для соціалізації та пошуку внутрішньої гармонії.

“Коли ми проживаємо щось складне, то це краще проживати поруч з людьми. Це можливість бути серед своїх. Ця спільнота не буде знецінюючою, бо є розуміння, як це — залишати власний дім. У таких спільнотах є шанс побути і погурювати погорювати“, — зазначає Юлія.

Найголовнішою проблемою в контексті адаптації, з якою особисто працює Юлія Сирота — це те, що багато переселенців живуть у стані “життя на потім”, очікуючи на повернення, що гальмує процес адаптації.

“Якщо не відгоювати відгорюватис  певні моменти, то вони не запускають нормального життя. Невизначена втрата сповільнює процес адаптації. Треба вводити рутину, помічати маленькі радощі. Це може бути смачний обід, дитина знайшла нового друга. Якщо ми кожного дня намагаємося помічати  щось хороше, то це формує нові нейронні зв’язки.Це формує нові нейронні зв’язки. Важливо нормально їсти, нормально спати, мати фізичну активність“, — розповідає фахівчиня.

“Червоні прапорці” для звернення до спеціаліста

Юлія Сирота радить ВПО звертатися до психолога, особливо, якщо люди починають бачити в собі чи в близьких конкретні сигнали у поведінці, які свідчать про необхідність фахової допомоги:

“Найперше — подивитися, як виглядає власна квартира. Якщо житло захаращене, а прибирання не в топі, і це нетипова поведінка. Якщо людина відчуває фонову тривогу: вибухів немає, ніч тиха, але вона не може заснути. Плутає звуки сильного вітру зі звуками снаряду. Це сигнал про те, що краще звернутися за допомогою“, — пояснює Юлія.

Серед інших ознак експертка виділяє розлади харчової поведінки (переїдання або повна відмова від їжі), безсоння, коли людина перестає з усіма спілкуватися або якщо вона просто нічого не відчуває — ані радості, ані суму, ані страху.

Взаємодія з місцевими мешканцями та владою

Комунікація між ВПО та жителями приймаючих громад часто може супроводжуватися напругою через брак ресурсу на співчуття. Юлія Сирота каже, що часто в таких випадках у людей, які стали переселенцями, немає контакту з місцевими жителями, через що останні не можуть зрозуміти почуттів перших.

“Ми мало говоримо про почуття людей, які вимушені покинути власний дім. В умовах війни це досить складно, бо кожен з нас виснажений по-своєму. Треба прямо казати, коли неприємно, або що ви не хочете про це розмовляти. Питання інших людей можуть ретравматизувати та нашкодити“, — радить психологиня.

Щодо дій влади, експертка зазначає, що місцевій владі варто формувати групи підтримки і для тих людей, до яких переселяються, щоб у них був ресурс на підтримку, і для ВПО. 

Перший крок для самопідтримки вже сьогодні

Для тих, хто прямо зараз відчуває втому та тугу в орендованій квартирі, психологиня дає таку пораду:

“Я би рекомендувала зробити те, що ви давно відкладали. Це може бути нова рослинка, або купівля покривала на ліжко. Зробити щось комфортне, щось приємне для свого життя тут і зараз. Піти на прогулянку і відкрити нове місце. І також легалізувати той факт, що ви не обирали того, що трапилося. Визнавати це і  приймати прийняти, щоб рухатися далі“, — каже експертка.

Читайте також:

“Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Переселенці в Україні мають можливість дистанційно подавати заяви, оновлювати власні дані та контролювати процес нарахування фінансової допомоги. Головним інструментом для цього є вебпортал Пенсійного фонду України.

Детальніше про те, як самостійно перевірити статус нарахування державної допомоги ВПО — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Як перевірити статус виплат ВПО онлайн

Для дистанційної перевірки інформації на порталі Пенсійного фонду заявнику знадобиться доступ до інтернету та наявність кваліфікованого електронного підпису (КЕП).

Процес контролю відбувається у двох розділах особистого кабінету:

• у розділі “Мої звернення” після подання заяви відображається статус обробки документів та фінальне рішення щодо призначення фінансової допомоги;
• у розділі “Мої виплати” міститься інформація про фактичне нарахування коштів. Там вказано, чи активна допомога наразі, за який саме період нарахували гроші та чи існують підстави для подальшого продовження виплат.

Додатково статус внутрішньо переміщеної особи та окремі соціальні дані відображаються у державному застосунку “Дія”.

Як дізнатися про нарахування без електронного підпису

Для громадян, які не користуються кваліфікованим електронним підписом та не мають реєстрації на сайті Пенсійного фонду, передбачені альтернативні варіанти перевірки.

Отримати консультацію щодо призначення, продовження або припинення соціальних виплат можна через гарячу лінію Пенсійного фонду за номерами:

• 0 800 400 870;
• 0 800 406 360.

Також ВПО можуть особисто звернутися до територіальних органів Пенсійного фонду за місцем фактичного перебування. Під час візиту фахівці установи надають інформацію щодо:

• чинності статусу ВПО;
• факту призначення або продовження фінансових виплат;
• причин відсутності грошових нарахувань або їх повного припинення.

Читайте також:

Житлові ваучери для ВПО: як самостійно перевірити місце у черзі на фінансування

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!