Аліна Андрєєва — відома культурна діячка в Часів Ярі. З 2000 року жінка започаткувала театр моди Sharm, який був відомий не лише в Часів Ярі, а й за межами Донеччини. У колективі театру були діти й молодь: вони створювали колекції одягу, давали концерти, проводили покази мод і театралізованих вистав. Після початку війни робота театру моди перейшла в онлайн-режим.

Про історію театру моди та нове життя в Луцьку Аліна Андрєєва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Театр моди в Часів Ярі

Аліна Андрєєва заснувала театр моди Sharm у 2000 році. Спочатку театр працював на базі Палацу культури Часовоярського вогнетривкого комбінату, а з 2021 року його взяло на баланс місто. Роботу продовжували в будинку культури Часовоярської громади.

Жінка розповідає, що разом зі своїми вихованцями вона об’їздила майже всю Донецьку область. Колектив був знаний і улюблений для багатьох закладів культури, різних заходів міського й обласного рівнів. Часто театр моди Sharm виступав і в Бахмуті.

“До війни колектив виступав фактично у всіх містах Донецької області. Також були виступи і за межами регіону. Наприклад, ми кілька разів були в “Артеку”, де презентували Донецьку область. Виступали і на день народження “Артека”, на кінофестивалях, на відкритті міжнародних змін, куди з’їжджалися діти-іноземці. Ми приїжджали зі своїми костюмами, з нашою концертною програмою, і давали величезний концерт.

Також ми були частими гостями в Бахмуті. Давали концерти до Дня міста, брали участь в урочистій ході. Разом з бахмутськими колективами, переважно з Палацу культури Мартинова, ми їздили давати концерти й до Дня міста в Соледарі”, — ділиться в розмові пані Аліна.

Коли почалась повномасштабна війна, Аліна Андрєєва була вимушена виїхати з Часів Яру. Через раніше перенесену операцію керівниця театру не змогла вивезти колекції, надбані роками. Вони так і залишились у Часів Ярі.

“Наприкінці січня мені зробили операцію, і місяць після цього мені потрібно було лежати вдома і особливо нікуди не ходити. Лише в березні я почала потихеньку виходити з дому, але все одно нічого тяжкого підіймати мені було не можна. Деякий час я ходила в гуманітарний штаб у 13-й школі, ми там плели сітки. Але згодом я виїхала, бо мені потрібно було до лікаря. Тоді автобуси з Часів Яру особливо не ходили, переважно весь транспорт на евакуацію їздив з Бахмута. Тому я найняла приватного перевізника і з ним виїхала до Дніпра, а потім до доньки в Луцьк. Поїхати з Луцька назад мене вже діти не відпустили. Тому костюми залишились у будинку культури, і ще одна частина колекції в моїй квартирі. Все пропало”, — розповіла Аліна Андрєєва.

Наразі театр моди продовжує жити, але вже в онлайн-форматі. Керівниця театру підтримує зв’язок зі своїми вихованцями, адже в колективі завжди була тепла дружня атмосфера. Героїня каже, що вони були як одна велика родина. Багато дітей доєднувалися до театру ще з дитячого садка, тому й мають такий тісний зв’язок.

“Звісно ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, проводимо якісь онлайн-заходи. Наприклад, якісь онлайн-вітання, діти вірші готують. Також я пишу майстер-класи з рукоділля і відправляю дітям в нашу групу. А вони вже вдома працюють, якщо є якісь питання, то телефонують мені. Іноді й самі діти ініціюють якісь майстер-класи. Наприклад, бачать у соцмережах, що я провела якийсь майстер-клас у Луцьку, і теж просять його провести. Можна сказати, театр продовжує жити, але в онлайн-форматі. Так ми вже третій рік спілкуємося”, — розповідає керівниця театру.

Нове життя у Луцьку і майстер-класи для ВПО

Наразі Аліна Андрєєва продовжує свою творчу діяльність в Луцьку. Тут вона познайомилась з переселенкою Оленою Ярошук, яка раніше мешкала під Маріуполем. Разом вони створили мистецький простір “Рукодвійки”, де проводять різноманітні майстер-класи для ВПО і місцевих жителів. На цих заходах їм вдається створювати й коло спілкування для ВПО.

“Перший рік життя в Луцьку я більше звикала до нових умов, практично нікого тут не знала. А в 2023 році дізналася про громадську організацію “Старт у нове життя”. Прийшла до них, і вони якраз тоді в’язали теплий прапор до міжнародної акції “Нитка єднання”. Тоді цей прапор потрапив у Книгу рекордів України. До його створення долучились і деякі діти з нашого театру моди. Вони надсилали нам жовто-блакитні шматочки, і ми приєднували їх до цього прапора. Більша частина учасників цієї акції були якраз переселенці”, — розповіла Аліна Андрєєва.

Зараз пані Аліна щовихідних проводить майстер-класи для жінок. Окрім звичайного рукоділля, переселенки долучаються і до акцій підтримки поранених військових і недоношених дітей з перинатальних центрів.

“Під час в’язання теплого прапора нам допомагала Тетяна з благодійного фонду “Робимо добро дітям” — надавала нам нитки, які їй надсилали з Америки як гуманітарну допомогу. І після цієї акції Тетяна пустила нас з Оленою до себе в офіс. Тепер ми там збираємось у вихідні і навчаємо жінок в’язати гачком. Переважно до нас приходять переселенки, але й жінки з Луцької громади теж інколи відвідують наші майстер-класи. Разом ми не лише займаємось рукоділлям, а й спілкуємось, чого дуже не вистачає якраз переселенкам. Нещодавно у нас був майстер-клас із виготовлення іграшки з текстилю, на минулих вихідних ми плели мандали, це було і як терапія.

Також ми займаємось суспільно важливою роботою. Наприклад, нещодавно до нас приходила волонтерська організація “Швейна рота”. Разом ми наповнювали подушки, в’язали кофти для поранених хлопців. Зараз приєднались до акції допомоги недоношеним дітям. Для них ми плетемо іграшки, які потім відправляємо до перинатальних центрів. А вдома і я, і Оленка плетемо кікімори для військових”, — розповідає переселенка Аліна Андрєєва.

Працює Аліна Андрєєва в Луцьку на волонтерських засадах.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

• “Гра, яка об’єднує серця Донеччини”: історія створення настільної гри про рідний край
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Часів Яр — це місто, яке сьогодні у більшості знають як точку на карті DeepState. Це місто, за яке активно йдуть бої. Однак сьогодні ми хочемо розповісти про іншу історію Часів Яру, а саме про те, як він формувався, хто його заселяв та чим він відомий.

Редакція Бахмут IN.UA звернулась до краєзнавця Валерія Богуненка та дізналась для вас цікаві факти з історії міста, походження його назви та легенди, пов’язані з ним.

Часів Яр — походження назви та коли вона вперше з’явилася в документах 

Часів Яр як назва вперше з’явилася у документах 1830 року на мапі, яка називалась “Геометричний генеральний план Бахмутського повіту Катеринославської губернії”. 

На цьому фрагменті, який нам надав пан Валерій, ви можете побачити “сільце Натальїнське”, у якому нараховували дві-три садиби та курган Шибенів, який нині знаходиться у центрі Часів Яра. Сьогодні на місці “Натальїнського” й розташоване місто. А також на фрагменті видно велику балку, позначену як “овраг Чесов ярь”.

“Є думки філолога, вже покійного, на жаль, академіка, колишнього декана філологічного факультету Донецького національного університету Євгена Степановича Отіна про те, що ця назва (ред. Часів Яр) має тюркське походження. Є також версія, що топонім має походження від власного прізвища “Часов”. Його історично носили люди, які виробляли годинники, годинникарі”, — каже Валерій Богуненко.

Як бачимо, назва Часів Яр пов’язана з балкою та річкою, яка протікала через населені пункти Віролюбівку (перша назва була — Чосово) та Білокузьминівку.

“Була така книжечка “Ім’я вашого міста”, видана наприкінці 70-х, здається. І ось там назви міст українських були подані, й версії їх походження. Часів Яр там теж був поданий — вказано, що заснований тоді-то й тоді-то був. А назву одержав, тому що великий яр тягнувся по землях поміщика Часа. Цього поміщика Часа, звісно, в природі не існувало, бо про нього ніяких згадок немає, крім цієї книжечки”, — каже Валерій Богуненко.

На думку краєзнавця, саме версія академіка Євгена Отіна видається найбільш науково обґрунтованою, тому що існує термін, співзвучний з назвою Часів Яр в тюркських мовах.

“У цих степах тюркськомовний період був тривалий час і ця територія мала географічні та топографічні назви, які мають підтверджене тюркське коріння”, — каже у розмові краєзнавець.

Він додає, що з XI-го по XVI століття цю територію населяли:

• хозари;
• печеніги;
• торки;
• половці (кумани);
• ногайці. 

В результаті на Донеччині можна знайти чимало топонімів. Відтак, назва балки і річки Часів Яр походить від тюркського “чаі-су”, що в перекладі означає “тиха вода”.

Легенди, як утворилася назва Часів Яр

Загалом різних легенд, пов’язаних з утворенням назви міста, було багато, зазначає краєзнавець. Але виділяють три основні. 

Перша легенда пов’язана з іменем “Час” — нібито це був поміщик, розбійник або козак, який збудував тут бордюг (ред. — землянка, нора в стінках яру).

Друга легенда пов’язана з годинником, вона є частиною дитячого фольклору. Згідно з нею, хтось загубив годинник в яру, й так місто отримало свою назву.

Третя легенда “виробнича”, як її називає історик. Вона химерна, але цікава. Згідно з нею о “годині дня” біля великого яру зустрілися будівельники залізниці, які в той час прокладали там колію з різних сторін, або ж у яру біля струмка вони починали свій обідній перепочинок.

Як правильно писати назву Часів Яр? 

Краєзнавець вважає, що назва “Часів Яр” у місцевій традиції відмінюється лише у другому слові, тоді як перше залишається незмінним. Тому писати “Часового Яру” або “Часовому Яру” неправильно, адже такі форми є штучними. Крім того, назву “Часів-Яр” варто писати через дефіс.

Коли Часів Яр отримав статус міста?

Видобуток глини призвів до того, що поряд з родовищем проклали залізничний шлях та відкрили у 1878 році залізничну станцію, яка отримала назву “Часів Яр (Грузька)”. Грузька – так назвали, бо була річка з такою назвою поблизу, з драглистими берегами, за що й отримала свою назву. 

Кількість вогнетривких заводів та кар’єрів до початку XX століття зростала, довкола них будували робітничі колонії, які потім об’єднали в один населений пункт. Так, на мапі у 1932 році з’явилося селище міського типу Часів Яр. У 1938 році Часів Яр отримав статус міста. Раніше ж у довідниках воно значилось як “робітниче” або “залізничне селище”.

Як будували Часів Яр?

Масштабна розбудова Часів Яру припала на 1930-1931 роки. Фото, як виглядало місто в ті роки, можна переглянути нижче:

Коли в Часів Ярі з’явився перший завод?

З розвитком промисловості на Донеччині у 1876 році неподалік села Миколаївка почав роботу вогнетривкий завод Федора Плещеєва, що виробляв з глини вогнетривку продукцію. Саме він став першим Часів-Ярським вогнетривким заводом. Тут працювали 35 робочих, які заробляли 50 рублів, а також були так звані “півробочі”, які працювали менше й, відповідно, менше отримували, по 25 рублів. Сезон тривав з квітня по листопад, і за цей відрізок часу встигали  виробляти близько 250 тисяч цеглин, тисячу цеглин продавали за 45 рублів.

“У другому томі «Збірника статистичних відомостей по Катеринославській губернії», виданому у 1886 р. та присвяченому Бахмутському повіту, було вказано, що розробки вогнетривких глин відбувалися біля с. Миколаївки-Грузької. Право експлуатації глини було здане в оренду миколаївськими селянами «землевласнику Дружківської волості Ф.І. Плещеєву на 7 років, з 1880 р. за 00 руб. на рік». 

Цеглу із заводу продавали на завод Юза, а також відправляли до Харкова, Ростова, Катеринослава, Олександрівська, Севастополя і на будівництво при лініях Азовської, Донецької, Севастопольської й Катеринославської залізниць.

На виїмку надглинного шару наймались селяни, за цю роботу їм платили 1 рубль 60 копійок за кубічний сажень, за саму глину – 7 рублів. Загалом протягом 19-20 століття виникає п’ять заводів, і всі — саме в межах Часів Яра.

Як виробляли цеглу на першому заводі Плещеєва?

Аби виробити цеглу, глину випікали в печі 36 годин. Робота була важка, тож люди тут були витривалими. На випікання глини витрачали близько 100 пудів вугілля. Готовий шамот робітники розбивали молотком на шматки, кожен розміром з волоський горіх, і перетирали на кінному верстаті двома чавунними циліндрами, що оберталися в різні боки. 

В результаті отримували перетерту глину 2-х сортів – порошкоподібна і крупна, завбільшки “з квасолю”. Потім її перемішували навпіл із сирою глиною і залишали в чанах із водою на 2-3 дні, після чого поміщали в чан з одним отвором, перемішували і видавлювали, у сараї різали на шматки і формували цеглу, просушували й обпалювали в Кассельській печі впродовж 3-х діб.

Як промисловість формувала менталітет людей

Під час зародження промисловості в Донецькому регіоні з кінця 19-го сторіччя починає деформуватися місцевий менталітет, каже краєзнавець.

“Було багато ліній деформації. Перше, це вироблення звички до дуже важкої праці в колективі з ієрархією. Треба було бути слухняним і треба казати максимальну правду. Тому що тут треба швидко діяти: це металургія, це хімічна промисловість, шахтна промисловість, це робота в кар’єрах з видобутку глини, де трохи не туди став і все посипалося, і ти втонув”, — розповідає Валерій Богуненко.

Перевагою такої зміни є відкритість та прямолінійність в характері донеччан — у відповідях рідше помітите двозначність, розмірковує краєзнавець.

Чи були в Часів Ярі вихідці з росії?

Так, в краю було чимало вихідців з російської губерній, областей, як і в інших регіонах України. Були й представники інших народів. Але попри спроби заселення іншими етнічними елементами, українці все одно переважали демографічно.

За словами пана Валерія, інколи зрозуміти походження людини можна по прізвищу. 

“Коли це Дергаус або там Замниборщ, то зрозуміло, що це не з Орловської губернії чоловік, що це якийсь місцевий. Але коли, наприклад, це  Шаповалов, то бачимо, що це прізвище є русифікованим. Але може бути прізвище Несторов, і тут вже не видно, чи це українець, чи росіянин, тому що це прізвище могли дати й українцю, і росіянину”, — пояснює Валерій Богуненко в коментарі.

Але попри це, українські прізвища та українська культура та менталітет переважали.

 Й нерідко вихідці з росії “українізувалися”: замість російської використовували суржик, одружувалися з українками.

“До Другої світової війни тут була етнічна мішанина, але переважав елемент український. Майже всі школи були українські. В селищі Часів Яр вчився в ті роки Олексій Іванович Тихий — відомий український правозахисник, педагог. Навчався він у школі, яка пізніше стала школою №19”, — згадує краєзнавець.

Після Другої Світової війни відбувалася міграція людей на відновлення промисловості та міста. Набирали людей у відновлювальні загони — один такий загін складався приблизно із 80 людей. Туди входили підлітки, які мали досвід роботи на виробництві.

Загони формувалися як з мешканців Донбасу, так і з вихідців з російських регіонів: Пєрмь, Уфа, Кіров. Після відновлення міста частина людей залишилась в Часів Ярі та асимілювалась, стали патріотами свого міста.

Релігійне життя в місті та місцеві традиції

Часів Яр був молодим містом й такі чинники, як стахановський рух та партійні чистки, агітації в газетах й на радіо не сприяли тому, щоб розвивалося релігійне життя. Ходити до церкви було не тільки заборонено, але й небезпечно. У місті перші молитовні будинки були ліквідовані на початку XX років. Проте відкритий православний молитовний дім був знову в 1946 році.

“Це була політика сталіна, що з церквою треба дружити. Тобто частково гоніння припинилося. Проте з цього часу церква почала співпрацювати з комуністами”, — пояснює Валерій Богуненко.

Згодом за хрущова часи заборон повернулися, й ходити до церкви знову було небажано, аби не потрапити на “дошку ганьби”. Втім, потайки все одно місцеві йшли на службу, врешті й деякі комуністи дітей хрестили у церквах.

Щодо традицій, то, вони значним чином продовжувалися. Наприклад, на Паску люди готували крашанки, фарбували їх у цибулевому лушпинні, щоб ті набували темно-червоного відтінку. 

Пекли традиційні Паски, а на саме свято родини йшли на цвинтар, аби провідати померлих. Біля могил часто можна було побачити столики, лавки, де сідали поїсти святкову трапезу, ніби розділити її з померлими. На самій могилі родичі залишали щось зі святкового столу — часто це були цукерки, які потім забирали діти. Також на Паску іноді готували кутю з рису та узвару. Варто зазначити, що кутя традиційно була їжею для померлих.

На думку історика, це форма тризни, тобто шанобливої трапези на могилах померлих, більш притаманна степу, тому й в Часів Ярі вона також існує.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Бахмýт чи Артемівськ: розвінчуємо міф про назву міста-фортеці
• Що відомо про міський прапор Бахмута та його значення?

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!