В Україні працює громадська ініціатива “Марш жінок”. Волонтерки руху надають різноманітну допомогу жінкам під час війни. Зокрема, гуманітарну, психологічну та юридичнe, а також надають прихисток переселенкам.

“Бахмут IN.UA” публікує перелік послуг, які можуть отримати жінки під час війни, від громадської ініціативи “Марш жінок”.

Гуманітарна допомога жінкам із вразливих груп

“Марш жінок” надає гуманітарну допомогу жінкам із вразливих груп населення. Допомога надається одноразово. Жінкам можуть надати:

• сумки-візки (кравчучки);
• засоби для підтримки мобільності;
• підгузки для дорослих;
• урологічні та багаторазові прокладки;
• засоби для очищення води.

На допомогу можуть розраховувати:

• жінки з інвалідністю;
• жінки похилого віку;
• жінки, які опікуються людиною з інвалідністю.

Для отримання допомоги жінки мають відповідати трьом умовам:

• проживати у Донецькій, Харківській, Сумській, Запорізькій, Херсонській чи Миколаївській областях;
• проживати в населених пунктах з чисельністю населення до 100 тисяч людей;
• мати обставини кризового характеру, через які є потреба в наданні допомоги.

Для отримання гуманітарної допомоги треба заповнити форму за посиланням. Через велику кількість запитів форма може бути закритою. Її відкривають одразу після того, як волонтерки оброблять запити, що вже надійшли. Про відкриття форми додатково оголошують на Instagram-сторінці громадського руху “Марш жінок”.

Гуманітарна допомога військовослужбовицям

Жінкам, які служать у ЗСУ, можуть надати:

• одяг і взуття: берці, убакси, футболки, комплекти тактичної білизни, термобілизну, шкарпетки;
• спальники, каремати;
• засоби гігієни;
• повербанки, ліхтарики, таблетки для очищення води;
• екстрену контрацепцію, протизаплідні пігулки, тести на вагітність;
• інші товари, необхідні за потребою.

Умовою отримання допомоги є наявність військового квитка.

Для отримання допомоги військовослужбовиці мають заповнити форму за посиланням.

Ретрити для військовослужбовиць

Для жінок, які служать у війську, передбачені одноденні та тижневі програми відпочинку в горах та на майстеркласах. Програми формуються під запити військовослужбовиць.

Відвідати ретрит можуть:

• жінки у війську;
• медикині-доброволиці;
• жінки, звільнені з полону.

Для запису на ретрит заповніть форму за посиланням.

Психологічна допомога жінкам:

Для цивільних та військовослужбовиць передбачена психологічна підтримка. Їм надають до семи довгострокових консультацій у форматі відеодзвінків. Допомогу можна отримати за запитом у Telegram-боті @Marshzhinok_bot.

Також у цьому боті можна отримати кризові психологічні консультації текстом.

Юридична допомога жінкам

Фахівчині “Маршу жінок” можуть надати консультації з таких питань:

• домашнє та гендерно зумовлене насильство;
• розлучення, аліменти, позбавлення батьківських прав;
• державний соціальний захист: отримання статусу малозабезпеченої родини, соціальної допомоги для родини, що перебуває в складних життєвих обставинах, допомоги одиноким матерям, статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій;
• сексуальне насильство;
• неправомірні дії або бездіяльність держслужбовців, представників поліції, медиків тощо;
• дискримінації на підставі статі, гендеру, сексуальної орієнтації, материнства або інших ознак;
• права людини в цифровій сфері: кібернасильство, переслідування в мережі, шкідливі повідомлення, сексуальне переслідування онлайн, розповсюдження приватних зображень без згоди тощо;
• захист прав жінок, постраждалих внаслідок війни: ВПО, державні виплати, майнові втрати.

Окремо також обробляють запити від чинних військовослужбовиць, повʼязані з війною.

Для отримання юридичної допомоги заповніть форму за посиланням.

Проживання для жінок-ВПО

“Марш жінок” надає прихистки для проживання переселенок і їхніх сімей. Під час перебування у прихистку організація надає базові продукти харчування. Також, за потреби, можна отримати безоплатні психологічну і юридичну допомогу.

Запис на проживання у прихистках проходить за посиланням.

Читайте також:

• Евакуація з Донеччини автобусами: волонтери надають безоплатні квитки
• Яка допомога є для ВПО у Дніпрі: житло і можливості працевлаштування
• Для жінок та дівчат в Києві проведуть вишкіл з тактмеду: як зареєструватися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині триває евакуація населення. Через погіршення безпекової ситуації багато заявок на виїзд лишають мешканці міста Костянтинівка. Однією з організацій, яка вивозить людей до більш безпечних місць, є гуманітарна місія “Проліска”. Наразі одним з основних напрямків її роботи є евакуація маломобільних людей з Костянтинівки та навколишніх населених пунктів.

Про ситуацію в Костянтинівці і евакуацію людей редакції Бахмут IN.UA розповів волонтер Євген Ткачов.

Костянтинівка: ситуація в місті, евакуація

Волонтер Євген Ткачов працює у складі гуманітарної місії “Проліска”. Наразі його головним напрямком є вивезення людей з Костянтинівської, Дружківської громад та населених пунктів, що наближені до лінії фронту. Основна кількість заявок — від маломобільних і немобільних людей, а також людей похилого віку.

“Переважно заявки надходять з Костянтинівки, Іллінівки та Берестка. Це специфічний напрямок евакуації, до якого ми залучаємо спеціальний медичний транспорт, тобто “швидкі допомоги”. Щодня вивозимо від 3 до 10 людей”, — розповідає Євген Ткачов.

Окрім основного напрямку евакуації немобільних людей, “Проліска” вивозить й інші категорії населення. Перевагу надають родинам з дітьми, які виїжджають із громад, де оголошена примусова евакуація.

“Вивозимо і на Павлоград кожного дня мікроавтобусом. Більший акцент робимо на сім’ях з дітьми. Переважно вивозимо їх з Олексієво-Дружківки, Дружківки і Костянтинівки. Намагаємось в першу чергу евакуювати людей з громад, де оголошена примусова евакуація. Звідти родини з дітьми вивозимо на Павлоград”, — розповідає Євген Ткачов.

Загальну ситуацію по Костянтинівці волонтер описати не може, оскільки вона відрізняється по районах. У деякі райони заїжджати вже небезпечно, а в інших ситуація краща. Втім, до Костянтинівки вже залітають ворожі дрони, тому безпечних місць тут немає.

“Я зараз кажу, що є дві різні Костянтинівки. Є Костянтинівка, яка, на жаль, мало чим відрізняється від Бахмута і Часів Яру. Тобто, там постійні обстріли, “висять” дрони і таке інше. Це райончики, що розташовані з боку Торецька і Часів Яру — там вже дуже небезпечно. А в центрі міста ситуація краща. Там є інтернет, вайфай, продають каву і хот-доги, можна розрахуватись карткою, є електрика, вода, газ. Але хочу наголосити, що дрони можуть літати по всьому місту. Тому безпечних місць у Костянтинівці вже немає”, — описує ситуацію волонтер.

Контакти для евакуації

Волонтер Євген Ткачов вивозить людей у складі гуманітарної місії “Проліска”. Зробити заявку на евакуацію можна за телефонами: +380 (93) 202 2232, +380 (96) 404 1034.

Звернення на евакуацію також приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на евакуацію тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Читайте також:

• Авіаудар по Родинському: є загибла жінка та кілька постраждалих
• У Дружківці відкрили нову свердловину з питною водою
• Підприємства з Донеччини можуть переїхати до Бучі: деталі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий час узяв до рук зброю й став на захист країни, пройшов шлях від аудиторій ДонНУ до блокпостів, а потім, крізь Азовсталь — полон і місяці очікування. Та сьогодні його голос звучить знову — спокійно та впевнено. Це розповідь не про полон, а про людину, яка залишилася собою попри все.

Редакція поспілкувалася з Сергієм Несвітом, розповідаємо історію на Бахмут IN.UA. 

Як все почалося

Сергій Несвіт до полону був старшим стрільцем взводу охорони. Військовослужбовець з Костянтинівки повернувся з полону 23 травня у межах обміну “1000 на 1000”. Пан Сергій колись викладав на кафедрі української літератури Донецького націона́льного університе́ту імені Василя Стуса, прививав студентам любов до українського, а з початком війни мобілізувався до армії: спершу АТО, потім повномасштабна війна. Далі була Азовсталь, полон, російські СІЗО й довгоочікуване звільнення.

З паном Сергієм спілкуємося телефоном — графік у нього щільний, адже на реабілітації є безліч справ. Попри це, чоловік знаходить час з нами поспілкуватися. 

Історія Сергія Несвіта почалася в Костянтинівці, де він народився та виріс. Чоловік пішов вчитися на педагога, хоча пригадує: тоді серед хлопців це не було популярно. Більшість на курсі були дівчата, але Сергію припала до душі  українська література XX століття, й він впевнено рухався цим шляхом.

Писав наукові статті, потім почалося викладання — спершу у Макіївці, у ПТУ №85. З дітьми працювати було цікаво, пригадує Сергій Несвіт, й надалі по життю він багато працював з підростаючим поколінням.

Потім чоловік ще був викладачем-асистентом на кафедрі історії української літератури і фольклористики — тобто це була і викладацька, і наукова робота. 

“Працювати зі студентами з того часу — це було найприємнішим, що було в моїй викладацькій кар’єрі, тому що це досвід, коли ти викладаєш, займаєшся улюбленою справою, спілкуєшся з людьми, які вже дорослі й розуміють, що вони хочуть почути. Їх не потрібно було примушувати здобувати знання. У мене в житті так збіглося, що я знайшов сродну працю. Знаєте, коли кажуть: якщо знайдеш її, то більше працювати не доведеться. От і я почувався на своєму місці, і був щасливий виконувати свої обов’язки. При тому, що вони були не основні, а це не заважало мені займатися тим, що я хотів. А це наукова робота, тобто вивчення якихось важливих проблем, пов’язаних з історією українською, з українською літературою, як тими дисциплінами, на основі яких формується історія твоєї нації і тебе самого, як представника цієї нації”, — каже Сергій Несвіт.

Роки роботи зі студентами пана Сергія припали на період Майдану та Революції Гідності. І в той час українське студенство зростало й трансформувався теж. Навіть енергетика у молоді була інша — це відчувалося у повітрі, каже пан Сергій.

(На відео нижче українці у Донецьку співають гімн, 5 березня 2014 рік, у квітні того ж року росіяни вдерлися в Україну).

“Це були активні молоді люди, національно свідомі, у них була оця українська зарядженість на творчі здобутки, творчу перемогу, самоутвердження. Тобто не було вже звичного для радянських часів відчуття другосортності та меншовартості українського. Було враження того, що Україна нарешті позбулася всіх цих стереотипів. Оце піднесення національне супроводжувалося прагненням дізнатися більше у студентства, а ми зі свого боку, як викладачі, максимально старалися його реалізувати. Тобто подати якомога більше інформації, відкрити очі для багатьох тих, хто, може, в шкільній освіті недостатньо отримав того, що має знати свідомий українець”

У 2014 році, коли почалася війна, Сергій Несвіт пригадує — його студенти зі зброєю пішли захищати Україну. Згодом до них приєднався й він. Офіційно до війська доєднався у березні 2015 року, хоча добровольцем записався ще восени 2014. 

“Я проходив службу як солдат, потім старший солдат взводу військового комісаріату. Залишився в Костянтинівці на службі. Це було зручно для мене, тому що я і жив в цьому місті. Але ми, військовослужбовці, періодично виїздили у відрядження для виконання бойових завдань. І от в одне з таких відряджень потрапив і я, у складі 74 окремого розвідбатальйону. Це було влітку 2021 року, до початку нової фази війни у лютому 2022. Вторгнення я зустрів у селищі Павлопіль, під Маріуполем. Але вже фактично наступного дня наш підрозділ виїхав до самого Маріуполя, щоб допомагати Азову в обороні міста”, — пригадує пан Сергій.

З того часу він разом з побратимами перебував у Маріуполі, аж поки сенсу в обороні міста вже фактично не було. Остання згадка про місто — Азовсталь, звідки Сергій Несвіта вийшов у полон за наказом. Цей полон ще називали почесним, а самі військові вірили – скоро вони повернуться додому, але так не сталося. До сьогодні в полоні росії перебувають тисячі наших військових та цивільних. 

Про перебування у полоні

Вихід з Азовсталі відбувався у кілька етапів. Спочатку були вивезені важко поранені — ті, хто потребував медичної допомоги. Далі пішли по черзі окремі підрозділи.
18 травня вийшов й наш герой матеріалу — спершу його вивезли у так звану днр, де 5 днів він був у Оленівці. Далі був Таганрог, російське місто у ростовській області.

“6 годин ми десь їхали. В КАМАЗах нас везли зі зв’язаними руками та очима. Ми зрозуміли, що ситуація погіршується, і про швидкий обмін наразі не йдеться. Вже потім виявилося, що мова про обмін взагалі не йшла. Привезли нас до міста Таганрог, закинули у слідчий ізолятор, де, по суті, почалася перевірка наших даних”, — пригадує у розмові Сергій.

Росія наших полонених виставляла як злочинців, нелюдів зі зброєю у руках, таким чином перекладаючи відповідальність за злочини своєї армії. До справи взялися слідчі російського ФСБ.

“Ми в їх уяві – злочинці, злочини яких треба довести. Якщо цих злочинів реально не могли знайти, то у невеликий проміжок часу їх треба було для російської пропаганди здобути. Тому цей період перебування в Таганрозі — він більш жорстокий в плані того, що проводилися допити з залученням катування. Мені в цьому плані, можна сказати, пощастило, так що з серйозним катуванням я не зустрівся. Але самі умови тримання в цьому СІЗО та Таганрозі були настільки важкими, що жодний режим звичайний для в’язнів російських чи будь-яких — він не знає таких покарань, обмежень і такої суворості. Це був не особливий і не суворий режим, це щось було над ним іще важче. Заборонялося фактично все, не дозволялося нічого, але при цьому ще й максимально посилювався психологічний тиск”, — ділиться в розмові пан Сергій. 

4 місяці Сергія та його побратимів тримали в СІЗО Таганрога. Врешті росіяни сформували “справи злочинців” та провели всі допити: когось відправили до суду, когось засудили. Ніхто з полонених не знав, що відбувається поза межами того місця, де вони перебували. Існував повний вакуум інформації. З часом, каже Сергій, спогади про тюрми вже не такі гострі, але людині, яка ніколи не переживала полон, усе одно важко це зрозуміти.

Таганрог став першою відправною точкою. Це був перший тюремний досвід, коли обмежують волю дуже агресивним способом.

“Наприклад, ми не мали права навіть сидіти в камері, тільки стояти. Це тривало до особливого дозволу коридорного постового, який міг дозволити присісти, якщо в нього був добрий настрій, якого практично не бувало. Говорити теж не можна було, лише шепіт. Постійний нагляд, постійний контроль, у деяких камерах було відеоспостереження, де його не було – був постовий, який через вічко дивився. Й обшуки по кілька разів у день”.

Сергій Несвіт пояснює, як у розумінні росіян виглядав обшук: людей виганяли з камери, змушували ставати у принижувальне положення. Вони називали цю позу “розтяжка”, яку робили в коридорі, при цьому змушуючи людину повернутися лицем до стіни, зігнувши лікті. Позаду стояв російський спецназ та проводив так звану “перевірку”. Фізичне насильство було присутнє. У камері полонені нерідко чули крики інших, людей катували росіяни.

“Кожна перевірка – це, по суті, привід для биття: фізична сила та кийки. Ну і не можна було підіймати голови, скажімо, там дивитися, в принципі, підходити до вікна”, — пояснює чоловік.

Їжа у тюрмах була, каже Сергій, але про нормальне харчування можна було забути. Годували кислою капустою. Їсти можна було лише стоячи.

“Ну, в принципі, це не найстрашніше, звичайно. Годувати все-таки годували. Але оце голодне, холодне, психологічно напружене життя, воно дуже виснажувало. І вперше ж ці місяці багато в нас втратили свої попередні фігури. Десятки кілограмів поскидали, і вже звикали жити в інших умовах. Далі воно стало звичним, все це вже не так гостро сприймалося. А в Таганці, як ми називали Таганрозьке СІЗО, і так між нами воно закріпилося, ця назва Таганка, то в Таганці все це було вперше і тому, може, і запам’яталося, і вважається, що там було найгірше”.

У камері з Сергієм було 5 людей, потім стало 4 — одного чоловіка забрали, і що з ним відбулося — ніхто не знає. Одного дня Сергія і його 4 товаришів теж забрали — спершу військові думали, що ось він, обмін, але потім виявилося, що це інша тюрма. Полонених перевозили.

Але куди б не пролягав шлях — росіяни знущалися морально та насаджували свою ідеологію. Наприклад, по тюрмах там розставлені російські пропагандистські символи, а гімн росії полонених змушували співати перед кожним прийомом їжі. А ще вчили вірш ДНРівської поетеси «Простіть нас, родние росияне».

“Він дуже довгий, дуже тупий, але він висів в кожній камері у друкованому вигляді. І особливо для них було приємно примусити нас його вивчити і потім слухати. Але для них самих це було настільки нудно, що вони не могли його повністю дослухати. Ми його вивчили. Але ж, це все, що нам дозволялося робити — вчити вірш”.

У серпні 2024 року полонених із СІЗО розподіляли на так звані партії по 25 осіб за алфавітом та відправляли у невідомому напрямку. Ходили чутки — може, везуть на обмін. Полонених у цьому запевняли. 

“Одна партія поїхала, друга, третя. Я був в четвертій партії за алфавітом, по 50 чоловік, коли поділили. І коли ми вже виїхали з зони, і нас посадили в потяг, і потяг рушив — у вагоні ми зрозуміли, що на обмін ми не їдемо. Почули, що наш поїзд називається «Адлер-Іжевськ», тобто він їде з берегів Чорного моря і ми рухалися ніяк не в Україну”, –  пригадує Сергій.

Шлях додому

В Іжевську Сергій Несвіт перебував аж до обміну полоненими 1000 на 1000. Росіяни переконували українців — вони готові до обміну, але нібито все зриває Україна. Але в травні дещо змінилося.

“Коли мене привезли в СІЗО, я побачив підрозділ свій, хлопців, майже всіх, які були в окремих камерах, і я вже давно загубив з ними зв’язок, а тут вони всі в одному місці були зібрані. Це вже був доказ, що збирають по списках з якоюсь метою. Нам видали наш військовий піксель, переодягнули. І тоді стало зрозуміло, що ми вже покидаємо цю зону, принаймні. Але ми все ще не вірили, і тільки вже коли нас привезли і посадили в літак, думки про обмін почали виникати частіше”, – пригадує співрозмовник.

Полоненим одягли пов’язки на руки та очі — аби ті не бачили, куди їх везуть. Сергій додає: ймовірно вилітав їх літак з Казані, бо летовище було велике. Далі був Чкаловський аеропорт, а звідти людей доставили до Гомеля. 

“В Гомелі нам сказали, що зараз ви сядете в автобус і їдете на обмін. Але точність ця була суб’єктивна, ми вже точно такі обіцянки чули. До кінця ніхто не вірив на 100%. Була надія відсотків на 80. Найгірше було, як не дивно, це на кордоні між Україною і Росією, коли ми вже на автобусах приїхали до самого кордону, але були ще на ворожій території, ми не бачили наших автобусів з росіянами”, – пригадує у розмові пан Сергій.

Тоді по салону автобуса, де сиділи українські військові, почав поширюватися страх. Пригадувалися ті моменти, коли полонених привозили до кордону, люди фактично вже бачили Україну, вірили, що от-от будуть вдома, а потім повертали назад у тюрми. 

“А потім ми побачили наші автобуси. Нас посадили, ми порахувалися і тоді стали просто відчувати, що ми їдемо додому. Як тільки перетнули наш кордон, практично зразу нас зустрічали люди на узбіччі з прапорами українськими. І далі просто така хвиля ейфорії накотила. І вона тривала дуже довго, практично всю подорож. Не було можливості навіть оговтатися. Дивишся за вікно, бачиш людей, дітей на руках, прапори українські. І просто не помічаєш, що сльози з очей, що ти, як дурний, посміхаєшся, щось кричиш, махаєш — навіть не фіксуєш ці моменти. Таке щастя важко описати і важко передати, бо його треба пережити, щоб зрозуміти всю силу емоцій. Люди, які не плакали при найстрашніших катуваннях, або фізичних, психологічних знущаннях, тут як діти поводилися. Була велика вдячність Україні, народу. Ти розумів, що тебе нарешті дочекаються і побачать твої рідні, це окриляло ще більше”.

23 травня, вперше після довгої розлуки, Сергій зателефонував дружині через телефон, який йому дав волонтер. Ця розмова назавжди буде у їх памяті. Зараз захисник проходить реабілітацію у Києві. Чоловік каже, що серед найближчих планів — наздогнати все те, що відбулося в світі за останні роки, адже ніякої інформації у полоні не було. 

“Тим, хто чекає своїх, я міг би їх просити, щоб вони зберігали свою віру, щоб вони не підривали довіру ув’язнених, які сподіваються, що їх чекають. Ця впевненість живила мене. І якщо їхні рідні будуть впевнені, що їх чекають, це їм допоможе в цьому полоні. А на їх місці, я б просто посоромився не повірити і перестати чекати. Хай вони усвідомлюють, що їхні молитви допомагають”.

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• Ветеран із Бахмута, який повертає інших до життя: історія Даниїла Ходикіна. Відеорепортаж
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!