Main menu

IMG 0179 43c8fДосвід Івана Бірчака, який у 80-ті був журналістом газети «Вперед», підтверджує, що розвиток демократії не можливий без свободи слова. Журналіста, який публікував критичні матеріали, висунули кандидатом у Верховну Раду у 1990-му році. У першому турі він переміг своїх кандидатів, але стати депутатом не вдалося. Про те, чому Україна після виборів у 1990-му році могла стати іншою та про те, як активна громадськість діяла проти комуністичного режиму – читайте у матеріалі.

Ми намагаємося краще зрозуміти давні традиції громадських ініціатив у нашій громаді, щоб відповісти на питання, як вони формувались, за якими процедурами працювали, який вплив мали. Про це ми спитали у засновника «Товариства української мови» в Артемівську-Бахмуті Івана Бірчака.

Як зароджувався демократичний рух у Артемівську до набуття Незалежності? Чому Ви стали частиною цього руху?

Я прийшов працювати у газету не будучи фаховим журналістом, став журналістом за покликом серця. Тоді здавалося, що так можна дієво впливати на ті неподобства, які творилися на кожному кроці. Слова «дефіцит», «блат», «спекуляція» супроводжували радянську людину від народження до скону. По блату отримували квартиру, авто і навіть шмат ковбаси чи банку згущеного молока. Дійшло до того, що дефіцитом стали цукор, гречка… Один за одним вмирали генсеки – Брежнев, Андропов. КПРС очолив молодий енергійний Сергій Горбачов. Радянські люди відчули подих свободи. Заклик «перебудова», «прискорення» торкнувся в першу чергу журналістів і особисто мене.

Готуючи матеріали, я намагався доносити до людей правду і вселяти віру в краще майбутнє. Газету тоді читали буквально в кожній сім’ї. Мої публікації були критично спрямовані, звичайно за цим стояли керівники підприємств чи КПРС.

P00108 125833 4a581

Читайте також: 

А про що саме Ви писали?

Наприклад, був матеріал по м’ясокмбінату «Хто більше?» - тобто хто більше вкраде. Там крали м’ясо, одного разу перекидали через паркан, трохи міліціонера не вбили тушею свині. Люди звертались, я вскривав ці болячки. Це багатьом не подобалося і члену бюро міськвиконкому редактору Кандалі. Та якось вплинути на мене не вдавалося. Хіба що перестали друкувати. Незабаром Кандалу виключають з членів бюро. Нечуване діло, тим більше, що його брат працював в Донецькому обкомі КПУ.

Ти часом мені вдавалося друкувати свої статті у «Робочій газеті», газеті «Труд». Редактор оголошує мені надумані, необґрунтовані догани. Я вимушений був звернутися у головну газету ЦК КПРС «Правду». Нагадую, що це був 1986 рік – Перебудова. Скінчилося тим, що редактора звільнили з посади. Я був призначений завідуючим відділом, отримав ще більше можливостей.

IMG 0079 22767

Після статті Івана Бірчака в газеті "Труд" головного редактора "Вперед" звільнили.

В цей час група небайдужих людей стала збиратися і обговорювати стан справ на виробництві і в суспільному житті (було близько сорока людей!). Так утворився клуб «Пошук», організаторами і засновниками якого були працівники заводу «Перемога праці», «Кольормет», Електротехнічного заводу, «Металіста», Меблевої фабрики. 

У 1989 році оголосили вибори до Верховної Ради УСРС. Збори трудових колективів мали право висувати кандидатів у депутати. На одному з засідань клубу «Пошук», членом якого я був від самого початку, висунули мою кандидатуру в депутати ВР УСРС. Збори трудового колективу електротехнічного заводу одностайно (за винятком директора і секретаря партбюро) підтримали мою кандидатуру. Для місцевої номенклатури це був холодний душ, м’яко кажучи – авжеж якийсь «писака» та ще й безпартійний. Разом зі мною висувають трьох генеральних директорів «Артемсолі», «Перемога праці» і «Донбасгеології». А щоб Бірчаку було непереливки, ще й додають колегу журналіста з газети «Вперед» Віктора Тітова.

IMG 0057 3ca20

Чому люди Вас підтримали?

Люди мене знали. Знали, що людина пише правду і думали, що зможе чогось кращого домогтись. Програму ми створювали разом у клубі «Пошук».

Команда клубу – В.Лабенський, В. Сидоренко, В. Ісаєв, В. Березін не мала авто і грошей, та змогла мене підтримати.

IMG 0044 c1d77

Чому не вдалося виграти, якщо була така підтримка мешканців?

У першому турі голосування я набрав найбільше голосів. У другий тур потрапив я і шляхом підтасовки витягнули Івана Дмитровича Марченко, директора заводу «Перемога праці». Підтасували вибори компартійці. Ми представили 18 письмових доказів підтасовки та фальсифікації голосів і передали їх у Верховну Раду. На засіданні Верховної Ради докази представляв народний депутат від Краматорська Дмитро Шеховцов. Та діло не пішло.

Через знайомих журналістів з Донецька у газеті «Правда України» на першій полосі надрукували мою статтю після виборів. Цей номер комуняки (я їх не ображаю?!) вилучили зі всіх кіосків міста. Ніхто так і не проголосував, щоб перевірку зробити. Пізніше мені стало відомо, що за цим стояв Кравчук, він дав вказівку, щоб у другому турі рухівці не пройшли.

IMG 20210416 102158 ed8c4

А чому Ви так вважаєте?

Боялися. Це була політика компартії. Таких як я було більше ста депутатів, якби ми всі пройшли без фальсифікацій, Україна була б іншою. Йшли процеси і вони дуже пручалися, ви ж бачите після моєї статті у газету «Труд», головного редактора «Вперед» звільнили.

Мені вже після виборів один з компартійців казав: «Ми всі боялися, що Бірчак виведе нас на площу і буде вішати і стріляти!». У мене такого і в думках не було.

Читайте також: 

Чи були якісь репресії до місцевих активістів?

Боротьба продовжувалася. «Пошук» видавав газету «Бахмут», звісна річ, що у цьому моя роль була ключовою. Нам відмовляють друкувати в Артемівську, їдемо в Дебальцево. На нас подають у суд за немов би наклепи. Відбиваємося. Я ще працював у гезеті «Вперед», щоб мене там не пресували, я писав: «Відповідальний Андреєєв». Це все було на ентузіазмі і на власні кошти. Люди приходили щось розказували, хтось сам писав. За пару місяців до ГКЧП я змушений був піти з редакції «Вперед».

Коли сталося ГКЧП, мені сказали в міліції, що у СІЗО готують камери, я був серед десяти людей, що мали арештувати. Ми випускали тоді газету «Бахмут», сиділи у мене працювали. Мені дзвінок з КДБ: «Ну що догралися?». Колега Борис Синіцин каже: «Нічого в них не вийде!». В мене на душі дуже тривожно було. В будинку культури якраз виступав Марченко на підтримку ГКЧП.

На щастя все закінчилося проголошенням Незалежності України, а згодом і розвалу СРСР.

На той час я очолював обласну організацію Демократичної партії України. Мені показали стенограму, там де були заходи на підтримку ГКЧП. Вже  почалися репресії проти журналістів, які говорили про цю стенограму. Я беру ту стенограму, їду в Донецьк, у прямому ефірі її показую. Приходили хлопці з КДБ, питали де я взяв ту стенограму (мені її дали колишні керівники міліції Сушко і Грінь), щоб не підставлять їх відповів, що мені з Селідово прислали.

IMG 0025 8e743

А міліція на той момент яку позицію тримала?

Тоді по карточкам хліб давали. Нічого не було. Банка горошку зеленого, кофе, згущене молоко – це був дефіцит страшенний. Ковбаса була та ту ковбасу ніхто не хотів їсти. А члени горкому отоварювались біля міліції і це всі знали.

Перед виборами був мітинг величезний від кінотеатру Космос і до ДК вся площа була запружена людьми. Ми їх обдурили (горком партії, - прим.ред), бо вони нам би не дозволили той мітинг провести.

206858658 330542145292753 6654373893860239236 n 0b9b6

Фото з найчисельнішого антикомуністичного мітингу у Бахмуті, що відбувся 18 лютого 1990 року.  

IMG 20210416 102540 61886

Члени політклубу "Пошук" замість резолюції мітингу, яку підготували у горкомі, зачитали демократичні вимоги, які підтримали люди на площі.  

Які цілі Ви ставили у клубі «Пошук»?

У нас був статут. Все йшло у контексті розвитку суспільства України Радянського Союзу. Бо життя було вже до краю доведено. Ми бачили тоді трагічні події у Баку, Вільнюсі, там де людей постріляли. Тоді була така програма «Взгляд» і туди Сергій Гончаров (член клубу «Пошук», - прим.ред) доречи звертався. Люди хотіли змін на краще. Мова тоді про незалежність не йшла, це вже після ГКЧП питання з’явилося.

Яких результатів досяг політклуб?

Гадаю, що своєї мети ми досягли: розбудили свідомість людей. В тому що партія розпалась, теж є невелика наша заслуга.

Якісь ще партії крім демократів та соціалістів мали свої осередки у Бахмуті?

Так, були. «Партія зелених» існувала, але чомусь швидко розпалась.

Була «Просвіта», я її очолював кілька років. Ми видавали газету «Наше слово», вона фінансувалась з Києва, розповсюджувалась також в Луганській, Харківській областях. Потім я видавав газету «Бахмутський край» тиражем у 10 000 примірників, вона продавалась, але значного прибутку не було.

В нас було приміщення, на вулиці Артема, 67, ми зустрічались із людьми, або нам телефонували, інколи кудись виїздили. «Наше слово» видавалося українською мовою, накладом в 10 000, потім 5 000, але згодом припинилось фінансування, а з ним і газета зникла. Так Україна і програвала на Сході інформаційно. На ТРК «Заказ» (перша телекомпанія, яку заснував член клубу В.Лабенський), яке спочатку ми фінансували, я вів декілька передач (допоки його не купив Лук’янов).   

IMG 0048 f97bc

Після здобуття незалежності у 1991-му році люди проявляли патріотизм, на референдумі більшість голосувала саме за самостійну Україну?

Наприклад, у Зайцево (в прифронтовому Зайцево біля Горлівки) у 92-му році мені показали старий козацький храм, тобто його руїни. Більш менш зберігся мур, тому, що його навіть не з цементу будували, а за старими рецептами. Люди хотіли його реставрувати. Тобто ще тоді народ прагнув до українського.

А як на вашу думку можна зараз підвищити громадську свідомість та активність мешканців громади?

Треба дивитися демографію. Мало молоді залишилося, людей думаючих. Молоді немає, бо немає роботи. Також ті пропозиції, що, наприклад, висуваються на Громадській раді погано сприймаються міською владою. Я по своєму досвіду знаю, що майже усе, що пропонується чисто сприймається на слух, і тільки декілька пропозицій, які вони оберуть для себе вигідні проходять. Нічого домогтись там не можна. Ми постійно відчували зневагу зі сторони міської влади. Тому я пішов звідти.

IMG 0007 93e18

На початку 90-х будучи головою місцевої "Просвіти" Іван Онуфрієвич очолов громадську кампанію по встановленню пам'ятника Тарасу Шевченко. Рішення було ухвалено на виконкомі, але пам'ятника не встигли втсановити, гроші, що збирали всією громадою, обезцінилися.

Наскільки важко було тут будувати Україну в 90-ті, зараз ситуація краща?

Важко було тим, хто не будував. Звичайно, був опір, він є і до тепер. Багато людей не хочуть бути вільними, кажуть: «Все через вашу незалежність!». Ти їм: «Та Швейцарія теж незалежна!»,- а вони тобі: «Ви нав’язуєте мені українську мову». Жахливо було, коли сільських дітей переводили в районні школи, де навчали російською, а вчителям російської давали надбавки. Без мови немає нації, без нації немає держави. Ви колись чули, щоб німців онімечували?  А українців, українізувати виходить можна? Не забувайте Україна починається з Донбасу!

Публікація підготована в рамках проекту «Разом сильніше», що реалізується ГО «Бахмутська Фортеця» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.